Під час війни Бог стає ближчим до нас. Найбільше це відчувається на передовій, адже кожна мить тут може бути останньою. І тоді віра набуває особливого значення. Бійці знаходять розраду в молитвах, які посилають до Неба з надією на Господній захист. І помічниками та посередниками на цьому шляху стають капелани.
Оповите таїнами життя
Чернече життя за монастирськими мурами завжди було оповите таїнами. Із шаною та поклонінням суспільство сприймає ту особливу священничу спільноту, яка жертвує своїм особистим заради служінню Господу.
Монахами стають звичайні люди, які доти мали різні професії, уподобання, звички та характери. І здається, що чернечі келії всіх урівнюють. Та на прикладі о. Даниїла Сікори монашого чину святого Василія Великого пізнаємо те, як даний Богом талант можна використати для проповідування християнських чеснот і служіння людям.
Кожен знаходить свою стежину до Бога. Для капелана о. Даниїла Сікори цей шлях розпочався ще наприкінці 90-х минулого століття. Уродженець Львова, він після служби в армії встиг попрацювати на місцевому заводі та за кордоном. І, як сам розповідає, про чернецтво не мав уяви.
Та склалися такі життєві обставини, що зацікавився. Мабуть, не випадково натрапив на журнал “Місіонар” та зустрівся з о. Йосафатом Воротняком ЧСВВ. Новіціят, тобто період послуху, випробування вступників до чернечого ордену, о. Даниїл прийняв у Крехівському монастирі. Навчався в Перемиській семінарії, де отримав вищу богословську освіту. Служив у різних монастирях. У Василіянському інституті філософсько-богословських студій імені Йосифа Велямина Рутського у Брюховичах був 4 роки секретарем.
“У дитинстві я дуже хотів навчатися музиці, та не вийшло, – пригадує о. Даниїл. – А коли в новіціаті побачив фортепіано, то тикав-тикав і сам навчився грати. Опісля міг на слух якусь мелодію повторити. Власну ж музику вперше склав у Крехові, був то 1999 рік. І пішло… Записав чотири диски з релігійними піснями, а на замовлення ігумена Крехівського монастиря – і з сучасними колядками, з якими ченці виступали вертепом у різних областях країни. Монахи, крім молитов і навчання, працювали на фільварку біля корів, а мене звільнили на два тижні. Бо я вночі творив музику, а до обіду мусив відсипатися”.
Отець Даниїл навчався в семінарії Перемишля, де опісля був секретарем закладу. Отримав вищу богословську освіту, а далі – скерування на службу до монастиря отців-василіян при церкві Царя Христа в Івано-Франківську, де відслужив 12 років та був економом.
Не маю ночей
Тут, у відомому храмі на Майзлях, о. Даниїл став відомим завдяки своєму капеланському служінню в зоні АТО. А також – чудовим мелодіям, які творить у чернечій келії.
“Івано-Франківськ став моїм другим рідним містом, – каже о. Даниїл. – Завдяки фестивалю “Коляда на Майзлях” маю можливість розвиватися творчо. Дякую музикантам за ті три концерти, що відбулися в стінах мистецького закладу. Таким чином доносимо Боже слово до щораз більшої кількості людей”.
На благодійному концерті “Музика з чернечої келії” 2 жовтня, що зібрав у філармонії священників, військових та франківців різних поколінь, авторські твори о. Даниїла виконували музиканти Владислав Пірус, Ірина Борух, Юлія Махняк, Любомир Дейчаківський, а також парафіяльний хор церкви Царя Христа Cantemus, солістка філармонії Оксана Романюк.
Отець Даниїл висловив подяку всім, хто долучився до організації заходу, зокрема дирекції філармонії, а також спонсору – Прикарпатському торговому дому.
“Не маю ночей, – розповів нашому кореспонденту о. Даниїл після величавої духовної академії. – Господь посилає нову мелодію, я награю її на фортепіано та записую на телефон. Опісля монтую відео. Це поєднання музики зі псалмами і тематичними відеосюжетами. Маю й добрих помічників. Зокрема завдячую талановитому композитору Віталію Манику, який аранжує і дає друге життя моїм мелодіям, розписує ноти для кожного інструменту. А насамперед дякую Господу за те, що я Йому послужився через Святе Письмо, богослов’я, музику, – Дякую усім, хто протягом життя поруч зі мною”.
Ведучі концерту Христина Кобильчук та Ігор Чепій наголосили, що через духовні твори о. Даниїла отримуємо не тільки духовну насолоду, але й очищаємо наші серця та душі. Так само зі сцени лунали слова подяки о. Даниїлу за те, що від початку свого капеланського служіння відправив бійцям багато гуманітарної допомоги. А ще – благання до Господа, щоб постав непорушною стіною для наших захисників.
“Цей вечір зійшов як одна мить, – зазначив ігумен Погінського монастиря о. Терентій Цапчук. – І ми вдячні Богові, що послуговується отцем Даниїлом як своїм знаряддям. Майже 27 років знаю о. Даниїла, бо ми разом жили в чернечій келії в 90-х роках. І вже тоді Господь обдарував його талантом складати музику та вірші. Наш Данилко надзвичайно працьовитий: не закопав талант від Бога, а будить серця, навертає через свої твори багатьох. Люди знаходять силу і радість у тих мелодіях. Я був першим слухачем музики о. Даниїла, коли вона тільки творилася. Не раз було нелегко слухати, але сьогодні дуже приємно, що ми зібрані під Покровом Божої Матері з молитвою про наших захисників”.
Івано-Франківський міський голова Руслан Марцінків подякував за чудову духовну академію та нагадав про активну участь о. Даниїла в Міжнародному фестивалі “Коляда на Майзлях”. А ще розповів про зустріч із капеланом у зоні бойових дій, де в селі Покотилівка на Харківщині отець проходить службу.
“На цьому напрямку від початку повномасштабного вторгнення служить багато бійців з нашої громади, – наголосив Марцінків. – На лінії зіткнення хлопці перебувають по 5 діб, а далі ротація. І невідомо, чи ця дорога наступного разу не буде останньою. Тим-то важливою є духовна підтримка. На польових позиціях, напевне, замало мови, а музика допомагає психологічно”.
Місія у прифронтову область
Від червня цього року о. Даниїл виконує місію в греко-католицькому Свято-Покровському монастирі, що в селі Покотилівка. Зголосився у прифронтову область добровільно.
“Хоч дрони в Покотилівці не літають, але вибухи здалеку чути постійно, – зауважив з цього приводу о. Даниїл. – Люди тут добрі, хоч і дещо інша ментальність. Дехто ще живе минулим, діє російська церква. Хоч є згромадження римо-католицьких сестер-кармеліток, парафія ПЦУ та навіть протестанти. Греко-католики тут у пошані. На служби Божі приїжджають із сім’ями навіть із Харкова, хоч там є своя єпархія УГКЦ. Днями ми відзначили 30-річчя нашого монастиря і 30 років від часу, як на терени Харківщини прийшла УГКЦ. Прибули з нагоди свята екзарх Харківський УГКЦ єпископ Василь Тучапець, архієпископ-емерит Ігор Ісіченко, римо-католицький єпископ Павло Гончарук Харківсько-Запорізької дієцезії, ще архієпископ Харківський і Слобожанський ПЦУ Митрофан, наш міський голова Руслан Марцінків”.
Отець Даниїл розповідає, що в селищі люди з проукраїнською позицією. Хоч говорять здебільшого російською, та коли промовляє до них українською – переходять без проблем. Отож свою місію вважає важливою не тільки через донесення Божого слова, а й задля українізації населення.
“То на заході прихожани здебільшого обізнані зі Святим Письмом, а тут доводиться не тільки провадити традиційні відправи, але й навіть охрещувати дорослих людей”, – каже о. Даниїл. – Один такий випадок закарбувався в пам’яті, мабуть, назавше. Мені зателефонували з лікарні і повідомили, що там є колишній засуджений із важкою формою туберкульозу. Просить хрещення. Але заразний, тому треба бути дуже обережним”.
На прохання о. Даниїла хворого доставили до монастиря. Думав зустріти його в масці, але вранці на службі Божій якраз було про те, як Господь заповідав апостолам оздоровляти та очищати прокажених.
“То я собі розмислив: чому я маю боятися? Та й запросив того чоловіка до монастирського храму. Він сповідався, прийняв єлеопомазання, охрестився. Я благословив його та дав ланцюжок з хрестиком. А через кілька днів (я якраз мав у Погонському монастирі чин шлюбу) військовий повідомив, що помер той чоловік. Після чину хрещення всі гріхи змиваються. Тож пішов до неба. А мені було якось так дивно: де Івано-Франківськ і Майзлі, а де Покотилівка? І я мав таку місію охрестити і дати змогу покаятися такому грішнику… Справді, Боже провидіння, і Він скеровує нас у певний час і в певне місце”.
Бог витягує зі смертей різними шляхами
Капеланське служіння – це щоденні літургії для військових, освячення бліндажів, техніки, благословення військових. Бійці приходять будь-якої пори доби, щоб сповідатися. Буває навіть, що вперше в житті. А то й охреститися. А ще хочуть просто виговоритися чи навіть поплакати. Адже віра – таке зерно, що не дає розчаруватися в житті.
“Уперше я поїхав разом зі ще двома капеланами у зону бойових дій майже 10 років тому, в березні 2015-го, – каже о. Даниїл. – Передав бійцям медикаменти, які зібрали аптекарі з Івано-Франківська. Разом із військовими Національної гвардії ми жили в казармах. Хотіли поїхати з ними, коли їх відправляли під Дебальцеве. Командир полку спецпризначення не дозволив, бо священники не беруть до рук зброї. Яке щастя було тоді зустрічати наших хлопців після повернення неушкодженими! Розповідали, що Бог оберігав їх на кожному місці, витягував зі смертей різними шляхами, які людським розумом не пояснити. Опісля багато з них вперше приступили до святих тайн”.
Далі була Костянтинівка. Батальйон, до якого призначили о. Даниїла, захищав Донецький аеропорт. Багато кіборгів тоді загинуло… За час капеланської служби доводилося дивитися смерті у вічі, бачити смертельно поранених бійців у госпіталях, уділяти їм тайну єлеопомазання, рятувати від відчаю молитвами та розмовами. Та навіть хоронити. І ті численні морги – то найболючіше зі спогадів. Та карб на серці неабиякий.
“Капелани фактично вливаються в лави військових. На війні немає поділу на конфесії, – каже о. Даниїл. – До мене на служби Божі приходили православні, баптисти. Загалом відбув 8 ротацій у різних бойових частинах: ділив з бійцями побут, носив військову форму, брав участь у шикуваннях, спортивних тренуваннях, розділив усі труднощі служби. Це зближувало з колективом і допомагало захисникам психологічно. Буває, що бійці після бою поверталися скаліченими, контуженими, тож треба проявляти неабияке терпіння та бути прикладом для їхніх побратимів у терпінні та взаєморозумінні”.
Від початку повномасштабного вторгнення о. Даниїл продовжив волонтерську діяльність. Адже із прийняттям закону Про службу військового капеланства капелани мають офіцерське звання та укладають контракт із ЗСУ на три роки. Як монах він не має права покидати монастир на термін більше року. Тож мислить: як Бог обрав для нього чернецтво, то треба служити Йому на цьому поприщі.
На відміну від діючих капеланів, які прикріплені до певних військових частин, о. Даниїл може бути скрізь, де є потреба. Днями якраз повернувся з позицій. Ротації немає, тож ситуація важка. Бійці прагнуть духовної підтримки та благословення.
“Прошу в Господа одного: зглянься милосердним оком на тих, хто бореться з війною, уста яких неустанно п’ють з гіркої чаші життя, – мовить о. Даниїл. – Торкнися жезлом добра і любові нашої країни, щоб ця страшна кровопролитна війна якнайшвидше закінчилася”.
Волонтерська місія
Життєва позиція та служіння сприяють о. Даниїлу у волонтерстві. На початку повномасштабного вторгнення зібрав машину медикаментів і продуктів харчування та разом з іншими волонтерами доправив до Києва. Доставив кілька машин з-за кордону для полку “Азов” та Нацгвардії. А далі зайнявся пошуком благодійних коштів для закупівлі дронів, що виконують функції приладів нічного бачення.
“Це дороговартісні прилади, тож я поїхав до Англії, Ірландії, Португалії та Іспанії до наших парафій як капелан, – каже співрозмовник. – Там зустрічався з екзархами УГКЦ, мав службу Божу в церквах, опісля – зустрічі з парафіянами. Такі візити людям запали в душу, і збір коштів активізувався. Тепер знову планую такі поїздки, задля придбання РЕБ-станцій”.
Отець Даниїл не афішує своєї волонтерської діяльності. На його персональній сторінці в соціальній мережі немає жодної такої інформації. Проте звітує спонсорам за придбання для військових регулярно.
“У мене після ротацій у зону АТО є багато контактів серед військових, – наголошує о. Даниїл. – Довіряю їм, адже то перевірені та загартовані війною командири. Вони надсилають фотозвіти отриманого, а я – благодійникам”.
Досвід ротацій у зоні АТО допомагає о. Даниїлу спілкуватися з військовими. Адже вони більше довіряють та відкриваються тим, хто варився в тому пекельному котлі війни.
“Я тої слави не хочу: це не моє, – підсумовує нашу розмову о. Даниїл. – Але радію з того, що можу комусь допомогти словом чи й мелодією. Це такий мій спосіб євангелізації. Мені іноді пишуть, що подивилися чергове відео в Ютубі із озвученими псалмами – то стало легше на душі. Наші добрі вчинки перед Богом – не те, яким я був, а які робив діла, як допомагав ближньому. Бо вони будуть перед Богом свідчити про кожного з нас”.
Людмила Стражник. Фото авторки та о. Даниїла.
