«У кожній парафії має бути соціальне служіння», – владика Василь (Тучапець)

Пропонуємо вашій увазі актуальну розмову з владикою Василем (Тучапцем), Екзархом Харківським, головою Відділу соціального служіння УГКЦ. Ми поговоримо про стратегію і пріоритети соціального служіння Церкви й про практичні кроки для її реалізації. Також торкнемося сучасного стану соціального служіння й викликів та пріоритетів.

У чому полягає практичний вимір Стратегії розвитку соціального служіння Української Греко-Католицької Церкви?

Минулорічний Синод Єпископів УГКЦ був присвячений дияконії – служінню ближньому. Власне на цьому Синоді була прийнята стратегія соціального служіння нашої Церкви, яка визначила три головні пріоритети.

Перший – плекання духа жертовності та соціальної відповідальності. Йдеться про те, що кожна людина покликана до того, аби виявляти милосердя. Найбільша заповідь – це, як відомо, заповідь любові до Бога. А друга подібна до неї – любові до ближнього. Вона, власне, і виражається у служінні потребуючим. І від цього навіть залежить спасіння людини! Адже сам Христос каже: що зробили ви одному з братів моїх найменших, ви мені зробили.

Коли християнин виявляє свою любов потребуючим через конкретні дії, то він, по-перше, виконує заповідь любові. По-друге, прямує шляхом спасіння, яке Христос нам дарує.

Жертовність – це усвідомлене милосердя. Соціальна відповідальність, натомість, пов’язана з небайдужістю. Йдеться про бажання бачити потреби інших людей. І допомагати потребуючим у міру своїх можливостей: духовно – молитвою, або простою людською підтримкою через спілкування, а також матеріально.

Які подальші напрямки дій пропонує Стратегія?

Коли настало усвідомлення, наступний крок, виражений у Стратегії – це власне служіння. Прагнення допомогти іншій людині діяльно. Йдеться про служіння на благо нужденних. Це фактична реалізація і виконання милосердя через конкретні вчинки та справи.

Третій напрямок згідно Стратегії – це інституційний розвиток та професіоналізація соціального служіння в нашій Церкві. Без сумніву, можна спонтанно займатися благодійною діяльністю, виявляючи так милосердя. Це теж допомога людям. Але ще більший ефект приносить організоване служіння та координація різних соціальних ініціатив та зусиль.

Зважаючи на все це, рішенням Синоду також було створити окремий Відділ соціального служіння УГКЦ, який би займався саме цими питаннями. Цей Відділ покликаний опрацювати Програму реалізації Стратегії соціального служіння.

Особливий акцент ми зараз ставимо на згаданій вже професіоналізації – тобто на підвищенні кваліфікації тих, які здійснюють соціальне служіння. Це важливо, адже допомогу, яку ми надаємо потребуючим, ми часто приймаємо від християн з цілого світу. Аби належно й професійно отримати та розподілити її, написати і реалізувати проекти, також потрібні кваліфіковані фахівці.

МБФ “Карітас України” у партнерстві з Catholic Relief Services реалізує проект “Створення бази для розвитку парафіяльного соціального служіння УГКЦ”, метою якого є започаткувати систематичне й координоване парафіяльне соціальне служіння як одну з трьох основних місій Церкви. Як Ви зараз оцінюєте актуальний стан служіння у парафіях УГКЦ?

Воно переважно є спонтанним: соціальне служіння у парафіях найчастіше реалізується при потребі, як відповідь на чиєсь звернення. Осередки організованої допомоги можна зустріти вкрай рідко. Це послаблює служіння та його ефективність.

Загалом я спостерігаю те, що великі можливості, які ми маємо, ми поки не використовуємо на повну силу, аби допомагати людям у потребі. Якщо би кожна парафія (а отже і кожна єпархія або екзархат) насправді виявили весь свій потенціал милосердя, ми б змогли допомогти набагато більшій кількості людей. Тому нам зараз дуже потрібно почати організовану роботу над створенням структур служіння – для початку, можливо, невеликих.

Синод прийняв рішення про те, аби кожна єпархія мала відповідального за соціальне служіння – синкела. Водночас, у пасторальній раді кожної парафії має бути призначена ініціативна людина, яка візьме на себе відповідальність за соціальне служіння у своїй парафіяльній спільноті. Включитися у організацію такого служіння, ініціюватиме його пожвавлення. Тоді ми всі разом – як Церква – допоможемо багатьом людям, які з тих чи інших причин опинилися у складній життєвій ситуації.

У рамках згаданого проекту побачив світ навчальний посібник “Любов’ю служіть один одному”, який широко розглядає тему активізації соціального служіння в парафії, а зокрема парафіяльних Карітасів.  Які поради ви би дали тим, хто лише починає розвиток такого служіння в себе в парафії?

По-перше, варто спиратися на підтримку і допомогу священика – зокрема, пароха. Пресвітер часто може бути ініціатором соціального служіння в парафії, акцентувати потреби людей та ініціювати допомогу від своїх вірних.

Але якщо раптом священик з якихось причин не є таким ініціатором, то вірним не треба боятися самим ставати рушіями змін та ініціювати служіння у своїй парафії, черпаючи сили з благословення і підтримки Церкви. Підштовхнути священика до служіння не складно, якщо самим взятися за організаційний процес. Щире бажання допомоги з боку вірних спонукає і мотивує навіть того душпастиря, який через велику кількість обов’язків не може ініціювати соціальні акції в своїй парафії самостійно.

Чим має бути для християнина волонтерство?

Для християнина волонтерство випливає з віри. Це, по суті, діяльне вираження віри, дієва любов до ближнього. Якщо християнин активно та у щирості добрих намірів діє, не чекаючи нічого взамін, йдеться саме про справжнє волонтерство. А водночас це і є справжнє християнство.

Також волонтерство є безкорисливою дією; служінням, що ґрунтується на глибоких внутрішніх переконаннях. Це добровільна жертва свого часу, майна чи коштів, яка робиться для того, аби комусь допомогти. Волонтерство завжди є чесним, прозорим та корисним для блага потребуючих.

Дякую за розмову!

Розмовляла Ірина Максименко

Джерело: news.ugcc.ua