Стрітення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа
Празник Стрітення засновується на події з життя нашого Спасителя, яку записав святий євангелист Лука (2, 22-40). Закон Мойсея приписував, щоб кожна жінка після народження дитини 40 днів не сміла входити до храму, бо в той час вона вважалася нечистою. Ці 40 днів називалися днями очищення. Після закін чення цих днів мати новонародженої дитини приходила до храму і приносила жертву очищення. Багатша жінка жертвувала однолітнє ягня на всепалення та молодого голуба або горлицю, а вбога повинна була принести пару голубів або пару горлиць. Пречиста Діва Марія, як Божа Мати, не була зобов’язана до обряду очищення, бо освятилася Христовим Різдвом, як каже кондак празника: “Утробу Дівичу освятив Ти різдвом Твоїм”. Та все-таки вона в покорі виконує припис закону і приносить у жертву дві горлиці.
Празник Господнього Стрітення започатковано в Єрусалимі в другій половині IV ст. Першу згадку про нього подає паломниця С. Етерія у своєму щоденнику, де називає його “40 днем після Богоявлення”. Його святкування описує так: “Сороковий день після Богоявлення святкується дійсно з найбільшою урочистістю. Цього дня йде процесія до храму Воскресення, де всі збираються на Літургію. Правиться за приписаним порядком з найбільшою урочистістю, наче на Пасху. Усі священики проповідують і також єпископ. Усі вони пояснюють текст Євангелія, де говориться, що 40 дня Йосиф і Марія принесли Господа до храму” (Гл. 26).
З Єрусалима празник поширився на увесь Схід, але лише в VI ст. за цісаря Юстиніяна (527-565) він набирає особливого значення. Цісар Юстиніян наказав уважати Господнє Стрітення за великий празник і святкувати його в цілому цісарстві. Через це в богослуженнях цього празника Церква кілька разів молиться за імператора.
Празник Стрітення на Заході первісно був Господським і щойно набагато пізніше став вважатися Богородичним та називатися Очищення Пречистої Діви Марії, або Пожертвування Ісуса у святині. Нові приписи латинської Церкви з Другого Ватиканського Собору знову поставили Стрітення серед Господських празників. У Східній Церкві Стрітення належить до Богородичних празників і подекуди має також назву Стрітення Пресвятої Богородиці.
Дух богослужби Стрітення є той самий, що й дух Христового Різдва і Богоявлення: прославити Богоявлення на землі, звеличити Христове божество та віддати честь Пречистій Діві Марії, як Богоматері. Стихири вечірні і сідални, канон та стихири утрені — це один величний гимн слави в честь Христового Богоявлення, у честь предвічного воплочення Бога-Слова та в честь Пресвятої Богородиці. Ця мала Дитина, що її сьогодні батьки принесли до храму, це Бог предвічний, що дав закон Мойсеєві на горі Синай: “Сьогодні Той, — співаємо на стихирах литії, — що колись був дав закон Мойсеєві на Синаю, повинується задля нас приписам закону, бо змилосердився над нами… Сьогодні Симеон бере на руки Господа слави, що його спершу Мойсей у темряві бачив, як на Синайській горі давав йому таблиці… Творець неба й землі сьогодні носиться на руках старцем Симеоном”.
Про ікону
Іконографія цього празника зображає Дитятко Ісуса, Богородицю, праведника Симеона, пророчицю Анну та св. Йосифа. Дитятко Ісус зображений у білому одязі, як у мить Його Преображення на горі Тавор, адже Він приносить Духа всьому, що було земне. На іконі “Стрітення” саме Старий Завіт поспішає одержати своє власне значення в особі Ісуса. Тому священик обнімає Дитя надзвичайно приязно, прийнявши Його з рук Богородиці, яка простягає Його широким, сповненим покори жестом. Праведник Симеон з великою пошаною й почитанням тримає на руках Спасителя Ісуса, зображений з традиційним німбом і написом ό Ων. На більшості іконах “Стрітення” зображений престіл: і обряди, і Письмо потребували нового духа.
За старовинним звичаєм руки Симеона покриті — з пошани до царського маєстату Ісуса. Симеон немов говорить до Дитятка Ісуса. Святе Євангеліє описує, що він під натхненням Святого Духа висловив чудний гімн: «Нині; Владико, можеш відпустити слугу свого… бо мої очі бачили твоє спасіння…» (Лк. 2, 29-32).
Богородиця та Йосиф здивовані подією (Лк. 2, 33), бо Симеон заявив, що довкола Христа будуть вестися великі спори, а Його мати зазнає великого болю, немов меч прошиє її душу (Лк. 3, 34-35). Пророчиця Анна однією з перших сповняє роль проповідування Христа серед народу. Вона оповідає про Ісуса всім, які чекали Спасителя, щоб визволив їх (Лк. 2, 38). Св. Йосиф зображений із жертвоприношенням, яке було приписане при обрізанні хлоп’ят — з двома голубами (Лев. 12, 8). Це була жертва, приписана для вбогих.
Уся сцена зображена на тлі символічної архітектури єрусалимського храму. Однак Бог став доступний людям вже не тільки у храмі, а й в особі Ісуса Христа. Тому вся увага звернена на новонародженого Спасителя, який тепер став Божим храмом серед людей (Мт. 12, 6; Йо. 2, 19-21).
Євангеліє від Луки 2, 23-39
В той час принесли родителі дитя Ісуса в Єрусалим поставити Його перед Господом, як написано в Господньому законі: Кожний хлопець первородний буде посвячений Господеві. І дати жертву по сказаному в Законі Господнім: Дві горлиці або двоє голуб’ят. І ось був чоловік у Єрусалимі, якому ім’я Симеон. І чоловік цей, праведний і благочестивий, очікував потіхи Ізраїлевої; і Дух Святий був у ньому. І було йому обіцяно Духом Святим не видіти смерти перше, доки не побачить Христа Господнього. І прийшов Духом у храм; і коли родителі ввели дитя Ісуса, щоб їм довершити за Нього по законному звичаю, — а той, прийнявши Його на свої руки, і благословив Бога і сказав: Нині відпускаєш раба Твого, Владико, по глаголу Твоєму з миром: бо виділи очі Мої спасення Твоє, яке Ти уготовив перед лицем усіх людей: Світло на одкровення поганам, і на славу людей Твоїх Ізраїля. А Йосиф і мати Його чудувалися сказаному про Нього. І благословив їх Симеон і сказав до Марії, матері Його: Ось лежить цей на падіння і на востання багатьом в Ізраїлі, та на знамення протиріччя. І тобі ж самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки многих сердець. І була Анна, пророчиця, дочка Фануїлова, з коліна Асирового. Вона постарілась у днях багатьох, живши з мужем сім років від дівоцтва свого. І вона вдова, літ яких вісімдесят і чотири, яка не відходила від церкви, постом і молитвами служачи день і ніч. І вона, в той час підійшовши, прославляла Господа й оповідала про Нього всім, що чекали ізбавління в Єрусалимі. І як скінчилося все по Закону Господньому, вернулись у Галилею в місто своє Назарет. А дитя росло і кріпилося духом, сповняючись премудрістю; і благодать Божа була на Ньому.
Проповідь
Сьогодні під час Євангелія ми чуємо слова: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, з миром» (Лк. 2:29). Чи кожен із нас, дорогі во Христі, може разом із праведним Симеоном сказати ці слова сьогодні? Чи не лякає наше тіло холодна, сира могила, а душу – тяжкі муки? Укритий сивиною старець тримає на своїх руках маленьке дитятко. Тут ми бачимо два протилежні життя: початок одного і кінець другого; дві життєві зорі: вранішню і вечірню, схід і захід, розквіт і в’янення. Коли ці протилежності існують окремо, ми чомусь не зосереджуємо на них своєї мрійливої уваги. Та коли порівняти сивого старця та дитя ця вражаюча
різниця мимоволі впадає у вічі. Життєва сила уже ледве тліє і ось-ось згасне зовсім. А на його руках б’ється серце Дитини, у Якої все ще попереду Дідусю, і ти колись був дитям: життєрадісним із непочатим запасом сил. А що тепер з тобою сталося?
Праведний Симеон сам по собі, просто як людина, являє для нас багато повчального. Не слід забувати, що ця зустріч у храмі мала для нього особисто фатальне значення. Йому давно було обіцяно Духом Святим, що він не помре до того часу, доки не побачить Христа. Тепер він Його побачив і прийняв на руки. Смерть не завагається. За таких обставин не легко бути спокійним, зберегти спокій духу. Наша природа інстинктивно сторониться смерті. Ми всі так її боїмося, що стараємось про неї не думати. Вона, як кошмар, отруює наше життя, руйнує всі наші життєві плани. Нас так лякає темна, холодна могила. Досить часто на старості жадоба життя ще більше зростає. Праведний Симеон був звичайною людиною і ніщо людське, звичайно, йому не було чуже. А втім, з якою готовністю і навіть очевидною радістю зустрічає він смерть, що наближається.
«Нині відпускаєш раба Твого, Владико», – молитвою звертається він до Бога. І в цих словах не гіркота передсмертної знемоги, а вдячність почуттів людини, якій, нарешті, дозволено вмирати. І цей дозвіл, як особлива милість. Не треба дивитися на те, що людина стара, і не в тім річ, що їй набридло життя.
Чому ж Симеон радіє смерті?
В Євангелії про нього сказано коротко і виразно, що він був праведний і благочестивий. Цим сказано все. Стиглий плід сам по собі падає з дерева: це закон природи. Коли учень успішно пройде курс навчання, йому вже більше нічого робити в стінах школи.
Праведність і благочестивість. З цього джерела праведний Симеон черпав ту мужність, вдячність і навіть радість, з якою він вітав наближення смерті. Справді, що йому ще залишалось, що його ще могло тримати на землі?
Чому ми так боїмося смерті?
Ми загубили і ніяк не можемо знайти розумний зміст свого існування, ми дуже метушливі в гонитві за скороминучими благами світу, ми розівчились думати про Небо і Вічність.
Більшість з нас живе без будь-яких міркувань про те, для чого ми живемо. Багато хто легковажно витрачає час на прив’язаності і забави, які не мають ні постійної міцності, ні цінності. «Чому ти, Боже, не слухаєш мене?» або «чому той ближній не такий як мені треба?» – так думає «християнська» душа, яка сподівається Вічності, думаючи що вона «праведна і благочестива».
Ось чому нам така страшна смерть. Коли б вона не прийшла, вона завжди застає нас раптово і не підготовленими для переходу у вічність. Ось чому багато хто перед настанням смерті пристрасно молиться, щоб хоч на короткий час її відстрочити, сподіваючись наверстати втрачене.
Навіщо ж нам чекати цих останніх уроків, якими вже не можна буде скористатися? Час ще є. Відкриймо Євангелію і згадаймо всі уроки для нас. Перегляньмо наше життя. Тоді й ми, подібно до праведного Симеона з радістю, вчасністю промовимо: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико…з миром». Амінь.
За матеріалом о. Микола Мазурчук
“Сівач”, лютий 2012 Ч. 2 (149) рік 14
