Собор на Салтівці. Як працює гуманітарний штаб УГКЦ
Середина квітня в Харкові спекотна і суха. Особливо це відчутно на площі перед центральним залізничним вокзалом. У Києві війна нагадує про себе сиренами повітряних тривог та звуками роботи ППО. У Харкові, на перший погляд, — теж. Однак за пів дня перебування в місті наївний киянин розуміє, що тривога тут постійно, а гучні «бахи», які час до часу чуєш — не робота ППО, а розриви російських ракет.
Після таких влучань зупиняється громадський транспорт, а містяни змушені тижнями обходитись без світла в домівках, мобільного зв’язку та інтернету. Та й самих містян у Харкові негусто. На третій рік повномасштабної війни просторе місто-мільйонник із широкими вулицями, багатоповерхівками і приватними секторами виглядає безлюдним.
Середа, 13:00
«О, та ні! Зараз уже багато людей повернулися, стало веселіше — є машини, навіть поліція зупиняє», — розповідає о. Сергій Тимчук за кермом мінівена дорогою до собору Святого Миколая Чудотворця. «Два роки тому — у квітні 22-го — я їхав до Харкова пустим поїздом. Окрім мене — всього два пасажири. На весь поїзд! Повз наш собор на Салтівці проїжджала машина, може, раз у кілька годин. Було тихо, як на цвинтарі».
Сьогодні собор УГКЦ на Салтівці (найбільшому житловому масиві в Україні) важко назвати безлюдним. На задньому дворі, позаду величезного недобудованого храму, метушаться люди — саме приїхала фура гуманітарної допомоги. «З Рима, зі собору Святої Софії», — пояснює о. Сергій. Навколо машини метушаться люди, чоловіки розвантажують коробки: макарони, медицина, печиво, дитячі речі. Жінки сортують одяг. За процесом уважно спостерігає владика Василь Тучапець, відповідає на запитання волонтерів, паралельно записує відео з подякою для парафії з Рима, яка надіслала допомогу.
— У нас владика із простого народу, — перебираючи речі, каже одна із волонтерок. — Це правильно, бо Церква завжди має бути з народом. Голова в нас — Бог, а владика в нас — во (піднімає великий палець вгору, показує «клас»)!
10 років тому, 2 квітня 2014-го, у рік анексії Криму та початку війни на Донбасі, було проголошено Харківський екзархат. У травні тоді ще отець Василь Тучапець став єпископом, а в червні відбулася його інтронізація як Харківського екзарха.
«У 2014-му Харків зустрів мене як секуляризоване радянське місто — не надто привітно».
«Але з кожним роком ми з Харковом звикали один до одного — точніше я звикав, а він потроху змінювався в настроях, скидав кайдани російської пропаганди», — розповідає владика Василь.
«Основою парафії у 2014 році були галичани, які працювали в Харкові. Однак за 10 років мого перебування тут поступово з’являлися місцеві, харків’яни, які свідомо обирали нашу Церкву. І тепер, особливо після початку повномасштабної війни, парафію майже на 100 % наповнюють місцеві. Війна змінила харків’ян, вони почали ідентифікувати себе українцями. А крім того, може вони не стали християнами, не почали ходити щонеділі на Літургії, але точно стали прихильними до Церкви».
Початок великої війни в Харкові владика Василь згадує, наче кадри із фільму про кінець світу: прокинувся о 5-й від ракетних обстрілів, темно; визирнув у вікно — побачив зарево пожеж. Телебачення не працює — внизу екрана біжить стрічка, сповіщає, що почалася війна.
«Дзвонить охоронець із храму, каже: „Війна! Приїжджайте, бо я їду геть!“ — розповідає єпископ. — А в мене в гостях монах-василіанин, який приїхав на кілька днів подивитися на Харків. 6-та ранку, разом із ним їдемо до церкви, бачу — назустріч люди з валізами і сумками йдуть пішки в центр на вокзал. На заправках величезні черги. Транспорту немає. Ні світла, ні зв’язку. Пригадую, стоїмо на подвір’ї церкви, якийсь хлопець проходить повз, звертається до нас: „Смотрите, что ети твари дєлают!“» (замислюється).
«Пам’ятаю, на Великий четвер, 21 квітня 2022 року, росіяни обстрілювали Харків касетними снарядами. Ввечері я говорив по телефону на кухні, почув вибух (снаряд розірвався в повітрі, а уламки попадали до нас на подвір’я). Один із них прилетів на килим у моїй спальні», — ділиться спогадами владика Василь.
Навесні 2022 року, під час боїв на Кільцевій дорозі Харкова, найбільше постраждала північна частина Салтівки. Владика Василь розповідає, як під час тих боїв на кінцевій станції метро «Героїв праці» переховувалися понад півтори тисячі людей.
«Ми кілька разів привозили туди ковдри. Було душно і тісно. Люди розповідали, як для того, щоб помитися, щосуботи ходили тунелем по коліях на сусідню станцію метро — поруч із нею був відчинений фітнес клуб із душовими та вбиральнями».
Сьогодні понищений обстрілами житловий масив залишається непридатним до життя. Кілька будинків почали відновлювати, ті, що відновити неможливо, — розбирають. Розбиті вікна закриті фанерами, на обгорілих фасадах ледь тримаються чорні очі кондиціонерів. У повітрі стоїть запах будівельного пилу. Двоє голубів поважно крокують поміж кущиками нарцисів — мабуть, чиясь дбайлива рука посадила квіти на місці, де вже два роки ніхто не живе.
Середа, 16:45
Повернувшись із північної Салтівки, владика Василь зустрічає на подвір’ї храму вусатого чоловіка на візку («Пан Микола, наш головний баритон») та молоду жінку в хустині.
— Катюша, як справи? — запитує.
— Воєнних відпустила, дала згущонку, свіжий хліб, рис… — звітує Катя.
Руки в боки — по хазяйськи, у руці — молитвослов. Разом зі своїм чоловіком Катя наглядає за храмом. А крім того, співає на богослужіннях. О 17-й щодня починається вечірня.
Середа, 19:00
— Жду вас завтра на 7:30 на утреню. Щоб не проспали! — звертається Катя так рішуче, що навіть не думаю проспати.
Водій розвантаженої за день фури підходить до владики Василя попрощатися. На виїзді з території кілька разів сигналить. До завтрашньої роздачі гуманітарної допомоги все готово.
Історія великого штабу почалася з однієї фури, що випадково потрапила в Харків на третій тиждень повномасштабної війни. Владика Василь згадує:
«Подзвонив отець Володимир, капелан зі Сколе. Запитав, чи потрібна допомога. Я відповів: „Так, везіть“. Це був вечір суботи. Під час комендантської години ми її розвантажили, а в неділю після Літургії почали роздавати. Ось так усе й почалося».
Четвер, 7:45
Зранку наступного дня біля воріт храму поволі шикується черга. За понад два роки роботи у волонтерів є відпрацьована схема: спершу людям по черзі видають талончики. За кілька годин — близько 11-ї — починають пускати на територію та видавати харчі за талончиками. Крім цього, є окремі черги — для людей з інвалідністю та батьків із малими дітьми.
«Чего тут только не било! Детьми менялись, колясками, дрались за место в очереди, до поножовщини чуть не доходило!» — розповідає один із волонтерів, харків’янин Валєра.
Каже, зараз люди звикли до дисципліни. Але трапляються й хитруни, які намагаються стати в чергу двічі — отримати два талони. Поки ми говоримо, Валєра пильнує чергу, придивляється до жіночки в чорному, киває товаришу, що стоїть метрів за двадцять. Це означає: припильнуй.
— Всьо должно быть по чесному, — каже Валєра.
Гуманітарний штаб працює завдяки діяльності майже сотні волонтерів. Усі вони — місцеві, харків’яни. Спершу самі приходили отримати допомогу, а згодом залишалися допомагати з її роздачею.
— Файна була атака, нє?
Ярослав (або просто Славік, як його тут називають), харизматичний гучний чоловік років 55-ти, вирізняється з-поміж російськомовних харків’ян яскраво галицькою вимовою. Він родом із Львівщини, а до Харкова потрапив 34 роки тому — приїхав на роботу за розподілом після технікуму. Тут і залишився з дружиною.
— Пізніше прийдуть колясочники, мамочки з дітьми і «ветерани бородінської битви» (сміється). Тоєсть ті, кому за восємдесят, — пояснює Славік, невгамовно розмахуючи руками (це ж треба мати стільки енергії!). — Але до пів одинадцятої можна відпочити. Йдіть у тіньочок (киває, витирає піт із чола), бо на сонці можна зажаритись.
У тіньочку, біля пункту незламності, де стоять крани з питною водою, дві жінки набирають десятилітрові пластикові баклажки. На вулицю долинає ледь чутне «Господи, помилуй» — у нижньому храмі триває Літургія.
— Кажуть, сьогодні зранку попали в ТЕЦ-3, — розповідає одна жіночка.
— Да она уже давно нє работаєт, — відповідає друга.
— А в мене кроти весь город перерили, — після паузи замислено згадує перша.
— Да ти што! От зараза, — співчуває друга.
Обоє вантажать баклажки з водою на металеві «кравчучки» і, стиха перемовляючись про погоду, городину, підвищений артеріальний тиск та відключення світла, прямують додому.
Четвер, 11:00
На подвір’ї посилюється гамір.
«Спершу ми роздавали продукти щодня, потім тричі в тиждень, тепер — раз, — каже владика. — Ми бачимо, що попри все людям стає легше. Зараз чомусь найбільші черги за медикаментами — просять ліки від тиску, знеболювальні, протизастудні».
Оминаємо чергу і заходимо до намету з медикаментами, що справляє враження польової аптеки. Три бадьорі жіночки наперебій починають розказувати про порядок на своїй території. Лікар-неонатолог із 52-річним стажем, викладач Національного фармацевтичного університету, фармацевт — у польовій гуманітарній аптеці працюють професіонали з багаторічним досвідом.
«Тут у нас препарати заліза, вітаміни групи В, тут — засоби проти кашлю, парацетамол… — розповідає і показує впевнена білява волонтерка. — Усі ліки підписані, з поясненнями, що, коли і як приймати».
Перевіривши порядок, владика Василь дає команду пускати людей. Черга починає рухатися.
Поряд з аптекою — намет із дитячим харчуванням, сумішами. До нього тягнеться довга вервечка матерів із візочками, дітьми за руку і на руках.
До владики Василя весь час підходять люди із запитаннями, просять благословення отримати допомогу, показують документи.
«Люди звертаються з дуже різними проханнями. Наприклад, у неділю до мене підійшла жінка, років під 90, каже: „Владико, я цілу ніч не спала. Помоліться, щоб я хоч трохи поспала“», — усміхається владика Василь.
«Найбільше люди потребують продуктів, — визнає єпископ. — Але, на жаль, саме харчів щоразу передають менше…».
Четвер, 13:00
Ближче до обіду гамір на подвір’ї храму поволі стихає. Усі охочі отримали допомогу. Волонтери обідають у Пункті незламності. Неподалік лунає кілька вибухів. За пів хвилини вмикається сирена, однак на неї ніхто не зважає. Галина, молода жінка в робочому одязі із садовим приладдям у руках, цікавиться, чи сподобалося нам, киянам, у Харкові, розповідає про раптове потепління, про квіти, які планує посадити на невеличкому городі біля храму, запитує, чи сподобався пиріг із варенням, яким вона пригощала нас учора. Старається говорити українською.
«Вибухи? Та ні, не страшно, — махає рукою. — Страшно, це коли вариш дітям (а в мене їх четверо) останню пачку макаронів і знаєш, що більше нічого немає (на хвилю замислюється, усміхається і прямує на город)».
Теплий полудень. Чути прильоти. Димить ще зранку обстріляна ТЕЦ. У Пункті незламності обідають волонтери. На городі біля храму Галина садить квіти.
Фото: Олександр Савранський
Департамент інформації УГКЦ
