Владика Василій Тучапець, екзарх Харківський: «Роль Церкви під час війни – бути присутніми з людьми, розділяти їх труднощі»

Харків у фокусі уваги всю війну. Він один з перших прийняв удар і відчув на собі усі жахіття повномасштабного вторгнення. 24 лютого 2022 року екзарх Харківський владика Василій зустрів у місті. Що змінилося за чотири роки війни? Чим сьогодні живе екзархат і саме місто Харків?

«Важливо підтримувати віру в серцях людей»

Минає чотири роки збройного вторгнення росії в Україну. Війна змінила життя людей. Особливо це відчутно в областях нашого екзархату: в Харківській, Сумській та Полтавській. Багато парафіян виїхали, менша частина повернулася, але більшість все ж перебуває або на Заході України, або за кордоном. Війна змінила не лише людей, а життя в Церкві також. Бо роль Церкви під час війни є особливо важливою, щоб бути присутніми з людьми, розділяти їх труднощі. Наше завдання – підтримувати віру в серцях людей, тому ми щодня, наприклад, тут, у Харкові проводимо богослужіння, щоб люди мали можливість помолитися. Ми розуміємо, що важливо не лише допомагати один одному, а й просити в Бога підтримки.

Війна принесла багато викликів. Люди втратили житло, багато з них евакуйовано до Харкова. При евакуації багато не візьмеш зі собою, тому навіть за найнеобхіднішим внутрішньо переміщені особи приходять до нашої церкви, і ми підтримуємо, чим можемо. Церква має бути відкритою, щоб допомагати дорослим і дітям, які постраждали від війни.

Кожного дня ми тут, у прифронтових регіонах, зустрічаємося з горем, зокрема і на нашій парафії катедрального собору святого Миколая Чудотворця у Харкові. Пригадую перші втрати серед парафіян у 2022: військового Олега Овсеєнка, який загинув під Богородичним. Його дружина Наталія приходить до нас до храму, допомагає. Пригадую важку історію дівчини військової Оксани Рянської, яка служила в Азові, загинула в Азовсталі разом із побратимами і посестрами від авіабомби. Після того, їх місце загибелі закидали ще фугасними бомбами і повністю знищили тіла. Мама не змогла поховати доньку, бо нема останків дитини. У 2024 році ми вкотре пережили гірку втрату: від удару керованими авіаційними бомбами по торговому магазину «Епіцентр» на Салтівці загинули наші парафіяни Ірина та її донька, 12-річна Марія. Родина, що не виїхала. Ірина щодня приходила на богослужіння, опісля допомагала під час роздачі гуманітарної допомоги, була відповідальною за допомогу для дітей. Наша парафія болісно це пережила і продовжує переживати надалі. Всі ці наші загиблі є на щиті пам’яті на церковному подвір’ї. Кожен воїн – це окрема історія. Єдиний син, молода вдова з дітьми, загиблі з однієї родини… Їх рідні приходять до церкви, шукають підтримки. Ми стараємося запрошувати їх і на молитву, і на різні заходи, разом волонтеримо, спілкуємось.

Але разом з тим життя триває. Попри війну є також радісні події у житті. Наприклад, вже під час повномасштабного вторгнення у нашому катедральному соборі повінчалися кілька наших пар з харківської молоді. Ми вже й охрестили їх дітей. Одна пара – Юля і Олександр познайомилися під час роздачі допомоги як волонтери.

І до сьогодні люди приходять за підтримкою, шукаючи, зокрема, українську Церкву. Ці потреби ми бачимо і стараємося на них відповісти: духовно і матеріально і для дітей, і для дорослих.

«Вдячним всім організаціям і священникам»

Звичайно, ми б не могли надавати допомогу людям без підтримки добродіїв зі цілої України та світу. Особливо вдячні отцю Марку Семегену, зі собору святої Софії з Риму. Спільнота парафії разом з товариством «Свята Софія» шукають, збирають і пересилають до Харкова гуманітарну допомогу: продукти ліки, одяг. Багато допомоги ми отримали стараннями кардинала Конрада Краєвського, роздавача Папської милостині, який передає від Папи Римського медикаменти, продуктові набори, теплі речі. Папа молиться з нас і також надає допомогу, щоб підтримати людей, що знаходяться близько від зони бойових дій. Також ми вдячні за підтримку владиці Діонізію, владиці Григорію, Карітасу Італії,  парафії італійського міста Комо. Це наші благодійники впродовж цілої війни. Дуже багато допомоги від них поїхало не лише до Харкова, а й до Ізюма, Золочева, Шевченкового.

Насправді нам допомагають з цілого світу, ми це відчуваємо усі чотири роки. Хоч щотижня до храму за допомогою приходять тисячі людей, все ж ми маємо що їм дати. І це є чудом Божого милосердя і людської доброти. Звичайно, війна триває, евакуйовані і надалі прибувають до Харкова. Але вірю, що ми разом, з молитвою та допомогою будемо й надалі підтримувати постраждалих.

Великою потребою Харківського екзархату є священники та богопосвячені особи. Важливо, щоб на парафіях був священник. Тому, хто готовий приїхати до нас і послужити у Харківській, Полтавській чи Сумській областях, запрошуємо! Бо це є великою справою – служити, пожертвувати свій час для Бога і і людей, які страждають від війни.

«Ця війна і підступна, і злочинна»

Війна руйнує не лише домівки та житло людей. Страждають також храми. У нашому екзархаті зазнали пошкоджень від російських ударів каплиця та парафіяльний будинок у Золочеві, це недалеко біля російського кордону. Але все одно люди продовжують молитися, до них приїжджають наші священники, щоб послужити.

Сумна історія була в місті Ізюмі, де служить отець Петро Майка. Місто не лише пережило окупацію. Нещодавно кілька бомб розірвалося біля нашої каплиці, де люди моляться, і де надається гуманітарна допомога. Чудо, що ніхто не загинув від цих ударів, бо священник якраз перебував у каплиці.

Також перебувала в окупації громада у селищі Вільча біля Вовчанська. Зараз це сіра зона на лінії фронту. Селище понівечене, наша каплиця повністю знищена, будинок Матері і дитини, який діяв при парафії, знищений, парафіяльний будинок зруйновано. Ми не можемо туди поїхати, нам надіслати лише фото руїн.

Найважче на війні – це втрати людей, гинуть військові, цивільні люди. Це найбільше приносить болю. Але також злочинним є те, що, обстрілюючи інфраструктуру, в людей забирають нормальні умови для життя. В цьому є підлість, жорстокість, нелюдяність. Ця війна підступна, злочинна, бо російський агресор воює не тільки проти військових, а проти цивільних людей, проти дітей, хворих, немічних.

«Під час війни маємо зберегти людські та християнські риси»

Всі роки війни люди перебувають в небезпеці, в напрузі. Непросто також в цих умовах нашим священникам і богопосвяченим особам. Є певна невизначеність, бо не знаємо, коли війна закінчиться. Де брати сили, щоб вистояти під час війни? Перше, просити допомоги в Бога. Коли ми молимось, живемо духовним життям згідно Євангелія, перебуваємо в Божій благодаті – тоді маємо відвагу просити благословення в Господа. А друге – це служити іншим. Виявляти доброту, любов, співчуття тим, які поруч, які по-різному переживають жахіття війни. Ми лікуємо рани, даємо надію, бо людина навіть під час війни має зберегти людські та християнські риси. Це дає нам надію, що ми можемо разом відстояти свободу, звільнити землю і відновити справедливий Божий мир в Україні.

Розмовляла Уляна Тимчук