“Найстрашніше — якби ми просто повернулися до того, якими були до війни”, —владика Ігор Ісіченко

“Християнські конфесії в Росії, по суті, благословляють убивство невинних людей”

— Ваша книжка “Слухати слово. Роздуми про Церкву” – це збірка проповідей, які ви виголосили на синоді єпископів УГКЦ 2022 року у Перемишлі. Якщо узагальнити, які ви бачите виклики перед сучасною Церквою?

— В усіх Церквах є спільні виклики. Суспільні зміни постійно вимагають пошуку більш відповідних часові форм служіння. Ми проходимо іспит викликами постіндустріального суспільства. І водночас викликом стають несподівані для сучасної цивілізації жорстокі конфлікти, які втягують у себе Церкву. Вони ставлять нас перед реальністю війни. Адже саме війна — російська агресія — є визначальним викликом для всіх українських Церков. Та й не тільки українських.

Війна торкнулася кожного. І, напевне, жодна християнська Церква у світі не уявляла собі позиції, яку займуть християнські конфесії в Росії. Адже вони, по суті, благословляють агресію, благословляють убивство невинних.

— В одному з текстів ви кажете, що російська православна церква маргіналізує поняття православ’я і взагалі християнства. Цікаво чи на Заході, у Ватикані, це розуміють?

— Варто запитати у них самих. Для того, щоб говорити щось про Ватикан і оцінювати його, треба вникнути в усі хитросплетіння політики Апостольського престолу. А вона, я хочу вірити, спрямована на добро Церкви й України.

Можливо, там керуються мотивами, яких ми не можемо знати. Але ми — зацікавлена сторона. Тому наше бачення суб’єктивне. Ми хочемо, щоб нас розумів і підтримував весь світ. Хоча досить озирнутися довкола й побачимо, наскільки строкатим є саме українське суспільство. І яким неготовим воно входило у війну — ще тоді, в 2014 році. Не варто вимагати від інших більшого, ніж ми самі сьогодні можемо дозволити.

— У книзі ви говорите про велику екзистенційну кризу сучасної Церкви. По чому їм можна побачити?

— Передусім це можна побачити з кризи покликань. З дуже різкого скорочення числа молодих священиків практично в усіх західноєвропейських країнах. Але не тільки. Бо маємо вже подібні проблеми в Україні й Польщі. Певна річ, що тут можна говорити і про вияви духовної незрілости священиків, які стали причиною численних скандалів, що підірвали авторитет Церкви впродовж останнього часу.

Коли говорити про українське суспільство, то тут Церква, — і я не маю на увазі якусь конкретну конфесію, — виявилася не готовою до виконання місії суспільного порозуміння і примирення. Нерідко священнослужителі дозволяли ототожнювати себе із певними партіями і цим посилювали внутрішній конфлікт, який роз’їдав українське суспільство до початку масштабної війни. Навіть сьогодні час від часу це дається взнаки. Хоч зараз це абсолютно неприйнятно.

— Ви також пишете, що одне з гасел Помаранчевої революції — “Церква з народом!” — демонструвало, що Церква, вочевидь, не завжди була з народом.

— Учасники революції у своїй більшості були людьми, далекими від Церкви, і сприймали її як зовнішній інститут. На Майдані вони побачили, що Церква є поряд з ними, і для багатьох це стало приємним відкриттям.

Думаю, що ви пригадуєте випадки, коли люди хрестилися й вінчалися на Майдані під час Помаранчевої революції, а згодом — з початком Революції гідності. Відкриття Церкви, і глибше — відкриття віри — дуже важливе в нашому посткомуністичному суспільстві, в суспільстві, яке виявилося не готовим до викликів неолібералізму і мусить якось давати з цим раду.

“На жаль, Церкви часом і самі змагаються між собою, ніби партії”

— Як громадянам сприймати й розуміти Церкву?

— Якщо громадяни сприймають Церкву, як щось відчужене від них, то їхнє сприйняття неповне і вразливе. Церква потребує особистісного сприйняття. Те, до чого мусить прийти людина — відчувати себе частиною Церкви, елементом її духовного тіла. Бо ж Церква об’єднує всіх нас довкола її небесного глави Христа в єдиний організм. Саме грецьке слово “Εκκλησία” дослівно означає “зібрання” — зібрання тих, хто вірить у Христа і хоче йти до Нього і з Ним.

У масовій же свідомості нашого суспільства Церква часто уявляється чимось на зразок окремої партії. На жаль, Церкви часом і самі займають таку позицію і змагаються між собою, ніби партії.

— Сьогодні доволі часто можна почути, що люди називають себе атеїстами. Про них багато пише чеський богослов і священик Томаш Галік. Чи в Україні Церква намагається працювати якось з атеїстами?

— Мені складно щось тут сказати, бо я вже не займаю жодного відповідального становища в Церкві. Можу говорити хіба що за себе.

Мені завжди легше говорити з людиною, яка чітко позиціонує себе як атеїст, ніж з особами, в яких є комплекси, подібні до лукашенківського — “православний атеїст”. Думаю, що це найстрашніша категорії людей.

В Україні людей, які позиціонують себе атеїстами, не так багато, як, скажімо, в Чехії, де атеїзм — це світогляд переважної більшості. Чехія, поряд з Естонією, — найбільш секуляризована країна в Європі. Тому отець Галік і пише про феномен атеїзму частіше, ніж автори з інших країн.

Папа Бенедикт XVI пропонував створити “подвір’я поган” — місця зустрічі у світських закладах із невіруючими для відповіді на їхні запитання про Бога й віру. За прикладом “подвір’я поган” у Єрусалимському храмі. Це мали б бути майданчики для розмов із людьми, які шукають Бога. Бо той, хто визнає себе атеїстом, є теж людиною віри: адже він вірить, що Бога немає — хоч перевірити цього точно не може. Атеїст дотримується своїх поглядів із різних причин, одна з яких — розчарування в Церкві. І те, що людина церковна може тут зробити — це допомогти відчути вузькість і суб’єктивність уявлення про Церкву розчарованої кимось чи чимось особи.

Реальність існування атеїстичної частини суспільства необхідно приймати. Думаю, що однією з найнебезпечніших оман, в якій ми перебуваємо понад три десятки років — це те, що Україна — християнська держава. У християнській державі не може бути одного з найвищих у Європі рівнів корупції, масового вбивства ненароджених дітей, жахливої кризи родини.

— Що сьогодні Церква в Україні пробує робити, аби, як ви пишете, не стати “експонатом мертвої цивілізації”?

— Гадаю, що у багатьох сільських парафіях, зокрема в Галичині та на Закарпатті, Церква доволі комфортно почуває себе у ролі елемента народної культури, але не місця духовного пошуку. Водночас у Греко-католицької Церкви протягом останніх років діяла дуже гарна програма: “Жива парафія”. Йдеться про зміни моделі парафіяльного служіння, наснаження його динамікою, інтегрування в діяльне церковне життя якомога ширшого кола вірних. Таким чином УГКЦ пробує відповідати на виклики часу.

“Думаю, священик повинен скинути з себе машкару людини, яка все знає”

— У книжці ви пише: “Сучасна людина західного світу — а в цьому українці цілком суголосні західній цивілізації — не любить, коли її повчають, стоять над душею, вона прагне самостійности. І цей процес Церква має заохочувати”. Можливо, це дещо суб’єктивне враження, але часто чую нотки повчання у проповідях священиків на недільних службах. У минулому це, звісно, могло бути виправдано, бо священики були найосвіченішою верствою населення. Але тепер це змінюється. Наскільки в Церкві звертають увагу на таке?

— Коли говорити про конкретну парафію й окремого священика, то він не представляє цілої Церкви. Церква являє собою єдиний організм і водночас тисячі й тисячі різних особистостей, кожна з яких має свою харизму і свої вміння. Ми не можемо вимагати від усіх, щоб вони були освічені. Далеко не завжди і не обов’язково гарний духівник є високоосвіченою людиною. Наприклад, Антоній Великий, можливо, не вмів читати й писати по-грецьки, а наш Антоній Печерський не мав церковного сану.

Коли говорити про рівень освіти священика в минулому, то я б не сказав, що він був аж таким високим. У Російській імперії семінарії перетворилися на вузькопрофесійні школи, які не давали належної ерудиції. Знаємо, зрештою, що ціле покоління революціонерів, на чолі зі Сталіним, виходило з семінарії.

Сьогодні, думаю, священик повинен скинути з себе машкару людини, яка все знає. Хоч від нього часом цієї ролі вимагають. Але священик не повинен згоджуватися на роль ідеального персонажа пасторального сюжету. Він має свої як позитивні риси, так і вади. Якщо вони суперечать його сану, то повинен долати їх. Але не кожен може бути ерудитом, блискучим проповідником, психологом, талановитим співцем.

І не варто підлаштовуватися під запити фанатів. Це якраз дуже небезпечна категорія людей зі слабкими характерами, які прагнуть перекласти на священика відповідальність за свої рішення. Особливо це поширене у церкві Московського патріархату, де до батюшки звертаються, аби він благословив навіть на якийсь дріб’язковий вчинок. І страшно, коли батюшка приймає на себе цю місію й підіграє цьому. Він не має повноважень, аби бути для людини провідником життя.

Священик — це тільки учасник того процесу провадження людини до спасіння, який виконує Церква. Перші апостоли були простими рибалками. Не думаю, що вони були людьми глибоко інтелектуальними. Тим не менше, вони творили собою Церкву. Бо ж Церкву рухає не людський інтелект, а благодать Святого Духа. Варто дати йому свободу діяти.

Якоюсь мірою, покликання священика в Церкві — це відчути свою обмеженість, змиритися з нею і прийняти себе таким, яким є. А заразом навчитися приймати такими, якими вони є, і людей довкола. Приймати, аби збудити в їхніх душах благодатні дари, здатні підносити кожного на боротьбу зі спокусами, з власними слабкостями. Проповідь священика — це передусім заохочення до роздумів над словами Євангелія, які він перед тим читав, впровадження людини в діалог із Богом.

— Що може робити зараз УГКЦ, аби залишатися для українців настільки ж актуальною, якою вона була впродовж минулого століття?

— Пильнуючи свою місію збереження української ідентичності, Церква має кликати в майбутнє. Не варто ідеалізувати минуле, воно було дуже неоднозначним. Адже у ХХ століття греко-католики входили, маючи дві третини священиків-москвофілів. Значною мірою завдяки митрополитові Андрею Шептицькому ситуація в Галичині радикально змінилася. Зараз УГКЦ має єпархії на всіх континентах, здійснює духовну опіку над людьми, для яких часом обряд є єдиним залишком успадкованої від предків ідентичности. У сприйнятті цих людей, а тим більше їхніх дітей і онуків, традиційні елементи української національної культури втрачають свою значущість.

Та справа не тільки в діяспорі. Для молодшого покоління українців світ сільської ідилії найчастіше є екзотикою. Небезпечно пов’язувати національну ідентичність із вишитими сорочками, хоругвами, рушниками. Це все дуже гарно, але несе ризики узалежнити нашу духовну культуру від патріярхальної сільської традиції. А відтак приректи себе на периферійність у сучасному урбаністичному світі.

Війна допомогла нам відчути: ми можемо бути народом не минулого, а майбутнього. Народом, який показує це майбутнє, з його небезпеками, всьому світу. Народом, який захищає світ для майбутнього від найстрашнішого варварства, яке тільки бачив наш континент. Очевидно, відкривати перспективу майбутнього і є найбільшим покликанням Церкви. Церкви, яка врешті решт служить майбутньому Небесному Царству і веде до нього.

Є одна омана, поширена в неприхильних до християнства колах. Вона про те, що українська нація є на багато тисячоліть давніша, ніж Церква. Очевидно, що це міт. При тім такий наївний, що виставляє нас на посміховисько. Цей міт суперечать реальності, що знає кожна людини, яка розуміється на історії.

Потужний імпульс для нашої розвитку і самопізнання може дати розуміння того, чим же є власне українська, київська духовна традиція. Мене захопив амбітний задум покійного професора Ігоря Скочиляса видати серію книг “Київське християнство”. Цей задум успішно реалізується Українським католицьким університетом. Ось це справді допомагає нам відчути своє покликання, зрозуміти його, опанувати його і з ним йти в майбутнє. І тоді Церква якраз виконуватиме ту місію, про яку ви говорите.

“Плекаючи пошану до героїв боротьби з поневолювачами, Церкви вчили цінувати свободу, людську гідність, жертву любови”

— Як Церква говорила про війну впродовж минулого століття? Як цей досвід можна використовувати зараз? І чи він актуальний?

— Він завжди актуальний. Інститут історії церкви зробив величезну роботу, і з нею треба ознайомлювати кожного священика, який приходить у Церкву.

Саме це є найціннішим, мабуть, що внесла Україна у світову християнську цивілізацію ХХІ століття. А саме — досвід існування як сили, альтернативної комунізму, що витримала й перемогла в змаганні з ним.

Українська греко-католицька Церква, як і Українська автокефальна православна Церква, протягом минулого сторіччя бережно плекали пам’ять про наші болі і втрати у світових війнах, визвольних змаганнях, партизанській боротьбі УПА проти окупантів. Але з великого болю виростала свідомість християнського сенсу подвигу борців з іноземними загарбниками, з приниженням національної гідності. Церкви, плекаючи пошану до героїв боротьби з поневолювачами, вчили цінувати свободу, людську гідність, жертву любови. Водночас же оприявнювали антихристиянську суть ідеологій, які вели агресорів на нашу землю — німецького нацизму, російського більшовизму. У цих вимірах легше зорієнтуватися і в сучасній війні цивілізацій, що розгортається на українській землі.

— Ви пишете, що у війні Росії проти України в українців гартується альтернатива ненависті — любов до свого.

— Знаємо про те, що відбувалося в Бучі, Ізюмі й інших місцях. Скоро почуємо про те, як виживали наші люди на півдні України, коли він буде звільнений.

Саме любов допомагала людям боротися з ненавистю. Бо з ненавистю не можна воювати її ж зброєю. А небезпека російської навали не тільки у фізичному знищенні наших людей, у захопленні земель — вона й у тих вірусах ненависті, які проникають у наші душі. Мене дуже лякає непристойна лексика, яка поширилася особливо в перші тижні війни. Це якраз і є частинка того “русскомірного” вірусу, який входить у наш духовний світ і роз’їдає його.

Як з цим боротись? Любов’ю. Бо любов долає все. Це здається порожньою фразою, але повторюся: ніхто не може перемогти, якщо озброєний тільки ненавистю. Наші люди йдуть захищати своє. Не всі вони усвідомлюють себе етнічними українцями. Але для них свій дім, рідне місто чи село набули в цей час особливої значущости. Вони асоціюються не стільки з територією, скільки з певною культурою, соціумом, який сформувався за цей час, зі стилем життя і людських стосунків.

Відбувається важливий процес вростання цих донедавна політично індиферентних людей у національну ідею, в Українську державу. Із захисту свого дому в цій війні виростає свідомість захисника держави й усього, пов’язаного з нею. Багатьох уже турбує, як ми заживемо, коли переможемо. Перемога, звичайно, для нас — це найактуальніше. Але яке ж важливе те, що буде потім! Якими ми будемо? Бо було б найстрашніше, якби ми просто повернулися до того, якими були до війни.

— Як українські Церкви відреагували на війну через капеланство? Наскільки у нас розвинений інститут капеланства?

— З 2014 року капеланство, по суті, переживає процес становлення. Капелан — це не просто людина в рясі, яка приходить до воїна і щось говорить. Це людина, здатна вислухати, бути поряд, сказати потрібне слово й підтримати. Передусім же, якщо це християнський капелан, — надихнути відчуттям присутності Христа.

Українська греко-католицька Церква багато над цим працює. Тут постійно вдосконалюють процес формування капеланів. Для мене прекрасний взірець капелана, якого я глибоко шаную — отець Андрій Зелінський.

Без розуміння того, що ми захищаємо, без усвідомлення того, що наша країна стоїть нині на захисті системи цінностей, сформованих християнською цивілізацію, перемоги не буде. Відтак же місія кожного капелана — у своїй повсякденній поведінці, житті, слові нести ті цінності.

Джерело https://localhistory.org.ua/texts/interviu/naistrashnishe-iakbi-mi-prosto-povernulisia-do-togo-iakimi-buli-do-viini-igor-isichenko/?fbclid=IwAR0-sNP6Ww7t113wXUhSMan9PEinplYHQ8Cr8w4daeCOM8KvNtWF_roBqg8