Тайна покаяння (Як сповідатися)

ЧАСТЬ ПЕРША

ПРО ТАЙНУ ПОКАЯННЯ

1.         Хто може сповідатися?

Сповідатися може кожний похрещений християнин, який згрішив, за гріхи жалує й має щиру волю поліпшитись.

Тайна Покаяння була установлена на відпущення всіх гріхів, зроблених після Хрещення. Хто не хрещений, не може сповідатися і з своїх гріхів розрізнений бути не може. Нехрещений дістане відпущення гріхів у Тайні Хрещення.

2.         Що треба знати, щоб можна сповідатися?

До першої св. сповіді віруючі приступають ще в диточім віці. До сповіді їх готує священик або батьки. Тому на поставлене запитання відповідаю тим, які з деякої причини не були окремо приготовлені до сповіді, а таких останніми роками було багато. Є люди, які не знають навіть найпотребні-ших релігійних правд, без яких не можна приступити до сповіді. Тому їх тут подаємо:

І. Правди віри:

1. Є один Бог, що все сотворив і всім управляє.

2. В Базі є три Особи: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий, це є Пресвята Тройця.

3. Бог є справедливий Суддя, котрий за добро нагороджує, а за зло карає.

4. Друга Божа Особа, Син Божий, стався чоловіком і вмер на хресті задля нашого спасіння.

5. Людська душа є безсмертна.

6. Благодать Божа до спасіння є неминучо потрібна.

II. Церква також приказує, щоб кожний християнин знав молитви: Вірую (символ віри), Отче наш, Богородице Діво, — Десять Божих Заповідей, Шість церковних заповідей, Святі Тайни, – далі: молитву жалю в сповіді.

 

3. Що таке благодать освячаюча?

Бути в стані благодати освячаючої значить бути без тяжкого гріха на душі.

Первородним  (дідичним)  гріхом ми відпали від Бога. Друга особа Пресвятої Тройці, Бог Син, називаний на землі Ісусом Христом, прийняттям на себе людського тіла і відкупленням нас своєю смертю на хресті, змирив нас з Богом і забезпечив нам спасіння. Ісус Христос установив Тайну Хрещення, в котрій Тайні людина, осквернена первородним гріхом дістає вскіплення, влиття нового життя Христового. І цей стан, до котрого увів людину Дух Святий влиттям Христового життя, називається «благодаттю освячаючою». Тому, що благодаттю освячаючою відпускаються нам усі тяжкі гріхи і вливається Христове життя, тим вливається в нас спасіння. Нема в житті важливішої речі, як бути в стані благодати і нема більшого нещастя, як ту благодать утратити, або без благодати померти. Бачимо, що ми благодаттю освячаючою:

— внутрішньо відновлені новим життям,

– в ній ми злучені з Богом невимовною Його присутністю й любов’ю,

– ми є правдивими храмами Божими,

– наші добрі вчинки є співстворені Христом і тому мають ціну надприродну,

– маємо в собі Христове життя і ми є в Ісусі Христі синами Божими,

— маємо, будучи у Христі, в собі життя вічне, – ми є наслідниками Царства Небесного.

А ця благодать зростає в нас кожним добрим нашим вчинком.

Слово “благодать” або «ласка» є, отже, вислів багатьох дійсностей в душі. Означає вона: приречення (обітницю), вибрання, оправдання, зновузродження, надприродне Боже діяння, приязнь Божу, любов Божу, вічне спасіння, вічне життя, синівство Боже, бути храмом Святого Духа, життя Христове, присутність Бога Отця, Сина й Духа Святого. Це все не лише в моральнім значенні, але як дійсність в нас, внутрішня зміна людини, не лише саме прикриття його гріхів заслугами Ісуса Христа.

Цю велику благодать одержуємо в Тайні Хрещення. Але благодать Божа освячаюча,  Христове життя в нас, утрачається кожним тяжким гріхом. Тому кожний тяжкий гріх є великою злобою і є добре й розумно радніше все стерпіти, ніж дати згоду на тяжкий гріх.

Відпущенням тяжких гріхів у сповіді священичою силою Христовою, благодать освячаюча в нашій душі оживає в тій степені, в якій була перед упадком у тяжкий гріх.

Хто по виконанім тяжкім гріху спам’ятається, і жаліє того совершении жалем, — з наміром берегтися тяжкого гріха, поліпшитись і з гріха висповідатись, – набуває зразу стан благодати освячаючої.

Повседневним гріхом благодать Божу не втрачаємо.

4. Що є сповідь?

Сповідь, або Тайна Покаяння, є визнання гріхів перед священиком, (який має власть сповідати), з наміром одержати від священика розрішення.

5. До доброї сповіді належить п’ять частей:

1. іспит совісти,

2. жаль за гріхи, (зн. жалуємо, що ми гріхами образили Бога),

3. постанова поліпшитись,

4. визнання гріхів (сповідь),

5. покута, зн. виконання покути.

1. ІСПИТ СОВІСТИ

Щоб ми могли до сповіді добре приготовитись, мусимо задуматись, яких гріхів ми допустилися. Те роздумування називається іспитом совісти. Іспитувати свою  совість — означає: ввійти в суд сам з собою, розважно застановитись над тим, якими гріхами ми образили Бога від останньої доброї сповіди. В сповіді маємо визнавати всі гріхи так, як ми собі їх пригадали в добрім іспиті совісти.

6. Як робимо іспит совісти перед сповіддю?

1. Щоб дооре розпитати свою совість, маємо вперше просити помочі Святого Духа, а це короткою молитвою, наприклад: Царю небесний…

2. Починаючи іспитувати свою совість вперше спитаймо себе: — коли ми відправили останню сповідь? – чи не відправили ми неважну сповідь? (наприклад чи нароком ми не замовчали в попередній сповіді тяжкий гріх), — чи ми совісно відправити встановлену покуту?

3. Далі пригадуємо собі гріхи, яких ми допустилися від останньої сповіди. Це робиться наилекше при допомозі молитовника. Переходимо Десять Божих Заповідей, Заповіді церковні, Сім гріхів головних, Дев’ять гріхів чужих.

При тяжких гріхах треба застановитися над числом гріхів бо не все одно, чи гріха ми допустилися раз чи більше разів.

Також треба застановитися над тими обставинами, які зміняють рід гріха, або повседневний роблять гріхом тяжким, наприклад: украсти меншу суму — це повседневний гріх, – але украсти таку суму від убогого — тяжкий гріх.

Треба також навести й свої грішні привички. Приклад: інша річ є залаяти раз, інша річ мати в звичаї часто лаяти.

Тим хто рідко Сповідаються, раз в рік, і тим, хто виконує загальну сповідь або в старості й ціложиттєву,  радимо, щоб гріхи, пригадані собі в іспиті совicті позначили на папері і в сповіді їх перечитали, а по сповіді папір знищили, щоб не дістався в руки непокликаних.

Оскільки зробити добрий іспит совісти не легка річ, бо не легко пригадати собі всі гріхи або занедбані добрі вчинки, наприклад, з цілого життя чи кілька років, радимо в сповіді загорнути до свого жалю й забуті гріхи.

7. Як довго маємо іспитувати свою совість?

Загально те означити не можна. Бо тут важливий час, від коли каян’ник не сповідався. Той, хто довгий час не сповідався, зрозуміло, не може за кілька хвилин добре переглянути свою совість. Тримаймось засади,  що  при  іспиті  совісти  застановимось  над кожною з Божих і церковних Заповідей, над гріхами головними й чужими, переглядаючи, чи в них ми не згрішили.

Але нема потреби надміру боязливо шукати свої гріхи, або боятись, що деякий гріх ми собі не пригадали. Гріхи, які навіть після доброго іспиту совісти не прийшли нам на пам’ять, є загорнені до сповіді й вистарчає, що маємо волю сповідатись з усіх гріхів, і що жаліємо за всі гріхи.

Засада: Іспитувати свою совість поверхово — є грішним; але не є потрібне й дуже боязливе іспитування своєї совісти.

8. Які хиби робляться при іспиті совісти?

1. Одні при іспиті совісти поступають легковажно, або побіжно. Наприклад, застановляться над станом своєї душі лише хвилинку, дуже коротко, або йдуть до сповіді взагалі без іспиту совісти.

2. Інші собі пам’ятають лише кілька гріхів, і все їх повторюють.

3. Дальші дивляться лише на текст Заповідей а в,значіння Заповідей не входять.

4. Деколи наше самолюбство закриває перед нами наші блуди, хиби, багато речей бачимо іншими, ніж вони в дійсності є, уважаємо себе менш грішними і т. под.

5. Легковажні говорять: що не приходить мені на думку, з того й не сповідаюся.

6. Інші обманюють себе тим, що рахують свої гріхи за малі, або взагалі за негріхи.

7. Дальші.хитро заслонюють свої гріхи.

В іспиті совісти маємо себе судити справедливо й строго!

Так треба розсліджувати свою совість, як того вимагає добра сповідь і правдивий намір поліпшитись.

Це не добра річ, коли хтось легковажно, побіжно робить іспит совісти. Він тим обманює лише себе самого, бо зле сповідається і недостойно причащається, допускається нового гріха.  Каянник, який недбальства вилишив при іспиті совісти один або більше тяжких гріхів, сповідається неважно й крім того допускається гріха святокрадежу. Хто в іспиті совісти забув тяжкий гріх, сповідається важно.

Призадумаймося, як ми іспитували нашу совість перед сповідями. Якщо наші іспити совісти були легковажні, поверхові, або мали декотру з вище уведених хиб, — зразу те направмо у св. Сповіді.

9. Як маємо при іспиті совісти судити себе?

Хто хоче добре сповідатися, мусить вперше пізнати свої гріхи розважним застаиовленнямся над станом своєї душі в іспиті совісти.

Сповідь повинна бути для нас власним судом, на якому грішник має бути оскарженим, а совість має бути скаржником.

Оскаржуймо й судім себе совісно! Тоді, по своїй смерті, не будемо боятися суду, бо ми за життя добре судили себе. Судім себе добре і не буде для нас страшним Божий суд!

Святий Августин пригадує: «Сідай, чоловіче сам на судейськім троні, уважай себе за оскарженого перед собою, і суди себе так строго, щоб суд Божий був для тебе ласкавіший і лагідніший.»

Але й тут не йдім до крайности, щоб сповідь не була для нас мукою. Хто з розумною розвагою застановився над станом своєї душі, не мусить оскаржувати себе з недбальства.

10. Чи можемо звернутись до сповідника, щоби помг нам зробити іспит совісти?

Каянник є повинен сам іспитувати свою совість. Але у випадку його незнання, або тому, що не може зосередитись тощо, звернеться в сповідальниці до сповідника, який йому запитаннями допоможе.

Але такий нехай приходить до сповіді в такий час, коли нема навалу каянників.

11. Як улекшити собі іспит совісти?

Іспит совісти можемо дуже легко улекшити собі тим, що будемс іспитувати свою совість щодня, при вечірніх молитвах, при вечірних молитвах, і будемо часто сповідатися. Щоденний іспит совісти є дуже корисний. А для того, хто хоче робити поступ у духовному житті, щоденний іспит совісти є неминучий.

Хто щодня іспитує свою совість, той запримітить кожну хибу і при підготовці до сповіди легко помітить свої гріхи. Іспитуй свою совість щодня при вечірніх молитвах!

12. Як маємо направити хибу з наслідку недбайливого іспиту совісти?

Хто помітить, що з-за недбальства в іспитах совістити його сповідь була неважна, мусить відправити загальну сповідь від того часу, від котрого його сповіді були неважні. (Про Загальну сповідь буде далі).

13. Які запитання треба собі поставити при закінченні іспиту совісти?

1. Чи маєш волю сказати в сповіді все, що тобі прийшло на гадку?

2. Чи від серця жалуєш, що ти Бога образив?

3. Чи маєш сильну постанову поліпшитись і більше не грішити?

ІІ. ПРО ЖАЛЬ

Жаль є другою найпотребнішою, і при тім найважливішою і найголовнішою частиною св. сповіди.

Стаються випадки, що каянник скаже всі свої гріхи дуже докладно, але іде до сповіді та зі сповідальниці з почуттям, мов би виконав свій обов’язок. Одні уважають найважливішою частиною сповіді виконати той обов’язок. Другі уважають найважливішою частиною сповіді сказати гріхи і виконують те за звичаєм, порядно, сухо. А на те найважливіше в сповіді, на жаль, не звертають увагу, хіба так, що механічно прошепчуть молитву жалю. Оскільки жаль є найпотребнішою частю св. сповіді, і багато сповідей є неважних з-за браку жалю, більше ніж з-за затаєння тяжких гріхів, – цю науку про жаль перечитай собі дуже уважно й запам’ятай її.

14. Що є жаль?

Жаль — є а) біль душі і б)  огида до гріхів, з в) постановою більше не грішити. — Це проголосив Тридентський Собор.

Пояснення: а) Жаль обіймає: біль, огиду й певну постанову. – Біль є не зовнішний, тілесний, але внутрішній, душевний. Цей біль випливає з того, що розумом пізнаємо, що ми гріхом поставились проти Бога що гріх є причиною вічного запропащення – тому жаліємо, засуджуємо гріх, відвертаємось від нього  — а на майбутнє постановляємо берегтися гріха.

б) Огида — є в дійсності злучена з болем душі. Псалмист говорить: «Жертви Богові — дух сокрушенний:  серцем сокрушенним і смиренним Боже, не нехтуєш» (Пс 50). Огидою до гріха ми зненавидимо його, відвертаємось від нього. В цьому відверненні волі від гріха й оберненні до Бога особливо й полягає жаль.

в) З болю, (що ми гріхом поставились проти Бога) і з огиди (відвертаємось від гріха і обертаємось до Бога) випливає постанова, або намір більше не грішити й поліпшитись.

15. Важливість жалю

Без правдивого жалю ніколи не може  бути відпущений жоден гріх. Господь Бог є всемогутній, отже все може, що не противиться його досконалості, а все-таки без нашого жалю ані Господь Бог не відпустить нам наші гріхи.

Що без каяття нема вщпупгення бачимо з багатьох місць Святого Письма: «Коли не покаєтеся, то загинете всі» (Лк. 13, 3). – «Обернітесь до Мене цілим серцем своїм, постом, плачем і риданням. Й розривайте серця свої а не одяг свій» (Йоел 2, 12). Гріх – це відвернення від Бога, каяття — це навернення до Бога. Те навернення до Бога реалізується жалем.

Хоч як би ти іспитував свою совість, хоч би ти найточніше вирахував усі свої гріхи в сповідальниці, коли не будеш мати жалю, не-будеш мати відпущення. Сповідь без жалю є неважною. Може статись, що каянник в нещасті нагло вмирає, відняло йому мову и не може визнати свої гріхи, — або є в небезпеці смерти і взагалі не має можливосте ані іспитувати свою  совість ані визнати свої гріхи, — але коли він жалував за свої гріхи, вони йому відпущені. Тому вчення про жаль таке важливе.

Що, отже, на практиці робимо? — Коли зробиш іспит совісти, — маєш за гріхи жаліти. Жаліти — не значить сухо проговорити молитву жалю, але значить: усвідомити собі, що ми своїми гріхами поставились проти Бога, тим ми відпали від Бога, і цей наш вчинок жаліємо, та в цім жалі відмовляємо молитву жалю: «Жалую, що я ., .»

16. Який повинен бути жаль, потрібний до доброї сповіді? (Прикмети жалю)

Жаль повинен бути: а) внутрішній, б) загальний, г) надприродний.

а) Внутрішній жаль – це такий жаль, що виходить із серця. Каянник не лише устами говорить мо  литву жалю, але справді і щиро із серця жаліє, що допустився гріха. При жалю; не йдеться про те, щоби каянник плакав, але про те, щоб сумував і жалів, що грішив, і щоб мав волю цілком відвернутися від гріха в майбутньому. Отже, мало проговорити молитву жалю устами. Бог дивиться на наші серця. Там, де до тепер був гріх, має бути жаль. Порожніх слів Бог не приймає, але “серце сокрушенне і смиренне не нехтує” (Пс. 50).

б) Загальний жаль – це такий жаль, коли жаліємо за всі гріхи і жадні, не вилишаємо. Отже, не можна сказати, або думати собі в серці: «а ті гріхи жалую але за ті інші ні». Хто виключає зі свого жалю хоч один тяжкий гріх, не має правдивого жалю і коли б за всі останні жалів. А без правдивого жалю не може бути відпущений жоден гріх. Приклад- ранений має- п’ять смертних ран. Коли лікар вигоїв йому чотири, а п’яту лишив, ніщо йому не поможе, мусить на ту незагоєну смертну рану вмерти. Так також кожен тяжкий гріх вбиває божеське життя душі; коли б лише один одинокий гріх зістав, зістане душа для Бога мертва. Отже, маємо жаліти з цілого серця за всі тяжкі гріхи.

Хто сповідається із своїх гріхів з правдивим, щирим жалем, а без своєї вини забуде деякий тяжкий гріх то й той гріх відпускається йому, бо й за нього каянник жалів.

Вистарчає за всі гріхи жаліти зразу.

Чи треба взбудити жаль і за повседневні гріхи? — Повседневний гріх не вбиває божеське життя душі. Отже, коли жаліємо за тяжкі гріхи, повседневні гріхи ми б не мусіли загортати до жалю. Але це нікому не радимо. Поперше тому, що ми можемо  помилятись в оцінці гріхів і тяжкий гріх вважаємо  за повседневний, по-друге, як будемо поступати в християнській досконалості, коли повседневний гріх буде нам здаватися чимось самозрозумілим,  мов би ми могли його спокійно допускатися? Тому завжди треба жаліти за всі наші гріхи, без різниці чи вони є тяжкі чи повседневні.

в) Надприродний жаль.

Жаль може бути двоякий: природний і надприродний. Коли хтось жаліє за гріх п’янства лише тому, що пропив свій маєток або знищив собі алкоголем здоров’я, — коли злодій жаліє лише тому, що за крадіж    дістався у в’язницю і втратив пошану в людей і т. под. — тоді такий жаль, хоч є правдивий, щирий, але перед Богом він не має ціни. Такий жаль є жалем природним. Природний жаль перед Богом не має жодної ціни й не вистарчає на відпущення гріхів, тому що грішник не думає на Бога й свою душу, а на земні причини.

Причини нашого жалю мусять бути інші. Мусимо думати на Бога. Тоді наш жаль буде надприродний.

Надприродний жаль — означає, що до жалю веде нас надприродна причина. Коли жаліємо за гріхи тому, бо ними ми образили Бога, найвище добро, свого Отця небесного, — тоді жаліємо надприродним жалем.

Щоби наша сповідь була важна, неминучо мусимо жалгги надприродним жалем.

Надприродний жаль є двоякий: совершенний і несовершенний. Несовершенним є жаль, — коли жаліємо за гріхи лише тому, що боїмось пекла та інших кар за гріхи. Тут є наш власний інтерес, а деє власний інтерес, там нема совершенної любови до Бога. Бога совершенно любить той, хто перед всіми добрами завжди дає першість Богові. Але для відпущення гріхів в сповіді вистарчає і несовершенний жаль.

Але ми завжди жаліймо надприродним жалем совершенним. Жаль є совершенним, коли з любови до Бога жаліємо за гріхи тому, що ними ми образили Бога, найвище Добро, Бога найсправедливішого, найсвятішого, найдобротливішого. Цей жаль є найліпший, бо походить із совершенної чистої любови до Бога, як найвищого Добра. Бог нас любить вічною любов’ю. Він, небесний Отець, нас нічим і ніколи не скривдив, приготовив нам небо, денно нас обдаровує своєю добротою. А ми, замість, щоб сплачувати Йому любов любов’ю, ображаємо Його своїми гріхами. Пізнання того й щирий жаль з любови до Бога є найліпшим жалем, є совершенним жалем. Свята Церква нас вчить, щоб ми у сповіді жаліли   надприродним совершенним, жалем, хоч у сповіді є достатнім і надприродний несовершенний жаль. Однак в небезпеці смерти, коли не маємо можливостей висповідатись, для відпущення гріхів потрібний надприродний совершенний жаль.

17. Чи можна в сповіді за декотрі гріхи жалувати, а за декотрі ні? Подивися відступ 16 б): Який повинен бути жаль?

18. Коли маємо взбудити жаль за гріхи?

Жаль за гріхи маємо взбудити після іспиту совісти, перед сповіддю, або хоч перед розрішенням. Найліпше є жаліти за гріхи зразу після іспиту совісти разом з рішучою постановою  поліпшитись і більше не грішити. Правда, жаліти маємо і перед самим розрішенням в молитві: «Жалую, що я. . .»

Але тому, що на цю молитву маємо, в сповіді дуже короткий час, і не кожний може в такому короткому часі:на стільки душевно зосередитись, щоб взбудити надприродний жаль, найліпше є жаліти за гріхи зразу після іспиту совісти, перед св. сповіддю.

Жаль який взбудимо після:іспиту; совісти, перед св.сповіддю, є найбільш діючим; бо тоді жаліємо спокійно, зосереджено, бо маємо на те час. А цей жаль є важний і в ,св. сповіді. Але, коли жаліємо перед сповіддю, цей жаль мусить тривати і в моменті, коли дістаємо розрішення, отже, не сміємо в часі між жалем по іспиті совісти і розрішенням допуститись нового тяжкого гріха. Отже, хоч жаліємо зразу після іспиту совісти, — і в самій сповіді в молитві жалю «Жалую, що я…» стараймось мати потрібний жаль.

Коли ти не взбудив жаль перед сповіддю, — щоб сповідь була важна, мусиш неминучо взбудити жаль перед самим розрішенням, доки сповідник не вимовить слова розрішення. Коли вже сповідник слова розрішення виповів, а ти не взбудив жаль ні перед сповіддю ні під час сповіді, перед розрішенням, — твоя сповідь неважна.

Тому завжди жаліймо після іспиту совісти, відновлюючи жаль і перед розрішенням в словаж молитви «Жалую, що я …»

19. Як довго жаль має тривати?

Це не є установлене. Жаль може бути виявлений і в найкоротшім часі, в однім моменті, наприклад словом: «Люблю Тебе, Ісусе!», — але так жаліємо в хвилинах небезпеки смерти. Інакше в житті маємо застановитись в жалі трохи довше.

20. Коли каянник зразу після розрішення, (ще в сповідальниці), пригадав собі забутий тяжкий гріх  івизнає його сповідникові: – чи має наново виявити жаль?

Висловленням розрішення суд і Тайна Покаяння були скінчені. Тому, хоч попередній жаль торкався всіх, отже й того забутого гріха, все-таки після визнання забутого гріха виявляємо знову жаль а сповідник розрішення повторює.

21. Коли каянник пригадав собі тяжкий гріх вже після відходу із сповідальниці, — має вернутись, визнати гріх і знову виявити жаль і дістане розрішення. Коли не має можливості вернутись до сповідальниці, тоді визнає гріх в найближчій сповіді.

22. Чи можна жаль дечим замінити? Наприклад, чи можна замість жалю відмолити гріх?

Коли ми грішили, ми ображали Бога и за це мусимо жаліти. Жаль не можна нічим замінити. Нема жалю — нема відпущення гріхів.

23. Чи без жалю можна сповідатися?

Хто не має жалю, не може дістати розрішення, не може осягнути відпущення гріхів. Коли б хто на смертній постелі сповідався без жалю й помер, його смерть дуже нещасна. Нема жалю — нема відпущення. Навпаки, правдивий, совершенний жаль, витягнув найбільших грішників з гріха і навів на дорогу спасіння. Коли з жалем піднесеш свою душу до Бога, — знайдеш в Бога милосердя й ласку.

24. Як допомогти таким, які не знають взбудити жаль?

Деколи можна почути слова: Я не знаю виявити жаль так, як написано в повчанні. — Такий собі думає, що повчання хоче нас навести на те, щоби ми щось душевно переживали, що нами потрясло б … Взагалі ні! Повчання лише вказує нам дорогу до Бога. Може пригадуєш собі з дитинства: ти зробив прикрість своєму батькові. Тобі було неприємно, ти мав зле почуття, бо ти собі усвідомив, що твій батько добрий, любить тебе…, і в тім почутті ти йшов батька перепросити… Коли таке почуття будеш мати до Бога в сповіді, ти мав совершенний жаль.

Можна знову почути: Я не можу виявити жаль. — А хочеш виявити жаль? — Хочу! — Тоді вже жаль маєш!

В Молитовнику «Христос моя сила», в частині: Молитви до св. сповіді й причастя, — як допомога на виявлення жалю наведені молитви жалю а також розважання для виявлення жалю. Ті молитви вживаймо. Але треба нам знати, що правдивий жаль без віри і без помочі благодати Божої не можна виявити. Оба ті дари треба собі від Бога випросити в молитвах.

ІІІ. ПОСТАНОВА ПОЛІПШИТИСЬ І БІЛЬШЕ НЕ ГРІШИТИ

Катехизм навчає: Без сильної постанови поліпшитись, сповідь неважна.

Постанова поліпшитись — це щира і міцна воля змінити своє життя,  поліпшитись і більше не грішити.

Постанова мусить бути:

а) сильна — каянник мусить мати сильну, певну, рішучу волю більше не допуститися гріха. Хоч каянник бачить свою слабість, крегкість, це його не має відстрашувати, але він має свою постанову злучити з довір’ям в поміч Божу.

б) чинна — каянник мусить не лише мати сильне намірення поліпшитись, але буде хапатись всіх можливих засобів, при допомозі котрих переміг би свою слабість, нахил, і вхоронився б від гріха; наприклад:  оминати злу нагоду до гріха, повернути чужий маєток, направити зло, нагородити шкоду  спричинену на тілі, душі, честі, маєтку, виконувати всі обов язки свого стану тощо.

в) загальна – наша постанова мусить відноситися на всі тяжкі гріхи, жоден не виключати.

25. Які є найважливіші обов’язки каянника, який має постанову поліпшитись?

Каянник, який має щиру постанову поліпшитись, мусить:

а) стерегтись всіх тяжких гріхів і добровільної найближчої нагоди до них. Більшість грішників вертає до давніх гріхів тільки тому, що не оминають і не уникають небезпеки й нагоди до гріха. Хто не хоче стерегтися найближчої нагоди до гріха, той не має правдивого жалю, ні щирої постанови поліпшитись.  Він сповідається недостойно  і жоден сповідник не сміє його розрішити.

б) сильно протиставитись злим нахилам і спокусам до гріха та повинен вживати потрібних засобів до збереження благодати Божої. Кожний початок усунути злі нахили є важкий, але той, хто хоче поліпшитись, при допомозі благодати Божої те й осягне.

Каянник мусить уживати всіх засобів, які йому радить сповідник, наприклад: молитву, часту сповідь і причастя, діла самовідречення тощо.

26. Чи важна сповідь, коли не маємо волі поліпшитись?

Багато хто сповідається лише із звичаю. Не кожен думає про те, що після сповіді треба и поліпшитись. Багато хто не має найменшої волі поліпшитись. Дехто думає, що сповідь є лише спосіб як позбавитись гріхів, забуваючи, а можливо й не знаючи що сповідь є також найголовнішим засобом в поступі до християнської досконалости. Для всіх таких сповідь не принесе користи. Вони, хоч сповідаються, але не поліпшуються, тому позбавляють себе багатьох ласк. Хоч будеш щотижня сповідатись, а як не будеш мати певної волі поліпшитись, твої сповіді будуть злі а розрішення неважне.

27. Що роблять ті, що лише словами обіцяють стерегтись нагоди до гріха, – і то лише тому, щоб одержати розршіення, – а в дійсності нагоду до гріха відсторонити не хочуть?

Таким людям йдеться лише про те, щоб дістали розрішення. Але таке розрішення є неважне. Такі не лише не очистились від гріхів, але навпаки, до давніх нерозрішених гріхів додали на свою душу ще новий гріх, а це за неважну сповідь. А коли б такі ще приступили до св. причастя, допускаються дальшого гріха — святокрадежу. Отже, найближча нагода до гріха мусить бути відсторонена.

Нагодою до гріха може бути: час, місце, предмет, особа, товариство, — де є людина в небезпеці, що згрішить.

28. Чи важна сповідь тоді, коли хтось в найліпшій волі постановив, що буде берегтись даного гріха, але знову в нього впаде?

Сповідь важна, бо каянник довший час після сповіді хоронився гріха і мав волю й далі його хоронитись. А знову впав у той самий гріх лише тому,що людська слабість велика. Важливе, щоб знову встав, а коли буде в дальшій борбтьбі проти гріха вйтривалий, — переможе.

29. Що робити, коли не можна встерегтися найближчої нагоди до гріха?

Нагода є двояка: добровільна й насилувана. Від добровільної нагоди може кожний устерегтись. Наприклад, маю в себе погану книгу, яка мені є нагодою до гріха, бо мене зводить; щоб її не читати, кину її в вогонь. Так я відсторонив добровільну нагоду до гріха. Або: нагодою до гріха є для тебе корчма, тому будеш старатися, щоби ти не ходив до корчми ані біля корчми, оминаючи її.

Але є випадки, коли нагода до гріха є насилувана. Наприклад, для когось є постійною нагодою до гріха його жінка, яка з ним постійно свариться, чоловік при сварці лає, або б’є жінку, або піде в корчму і нап’ється, — отже грішить. — Залишити жінку чоловік не може, бо вони подружені, зв’язані до смерти, — тому така нагода є насилувана. У такому випадку треба вжити всіх засобів: молитви, частої сповіді й причастя, самовідречення і т. под., щоб ту близьку нагоду зробити дальшою. Тут добре порадитись із сповідником.

30. Що роблять ті, які не відрікаються гріха й нагоди до нього, але все собі говорять і постановлять, що те зроблять пізніше?

Так поступають звичайно п’яниці, розпустники й злодії. Вони завжди віддалюють час поліпшення. Про них сказав Господь наш Ісус Христос: «Не знаєте ні дня ні години, коли будете покликані на суд». А тоді вже буде пізно каятись.

Поглянь назад, які були твої постанови! Постанови, без щирої і кріпкої волі поліпшитись, не приносять ніякої користи. Такими постановами є вистелена дорога в пекло.

31. Як витримаємо в нашій постанові?

Постанова є зв’язана з жалем. Жалуємо, що ми, в минулості, допускалися гріха, — але не хочемо грішити в майбутньому. Постанова, отже, означає те, що рішаємо, що в майбутньому будемо стерегтися гріха.

Дехто скаже: — це легко сказати, але важко дотримати. Ми це знаємо, тому даємо руку допомоги:

а) стараймось мати сильну волю. Повторяймо постійно із св. Франциском Ксаверським: «Я, за кожну ціну, хочу спасти свою душу!»

б) дуже важливе, щоб ми не забули на своє рішення. Пригадуймо собі його частіше й відновляймо своє рішення-постанову кожного ранку при молитві, відновляймо його на кожній Службі Божій, на якій ми присутні, і так Господь Бог дасть нам ласку, щоб нашу постанову ми могли здійснити.

в) деколи побоюєшся, що знову впадеш у той самий гріх? Май довіря в поміч Божу, бо ти не перший, що борешся, перед тобою вже тисячі й міліони звели цю боротьбу і багато осягло вінець перемоги. Вживай підкріплюючих засобів: молитви, причастя, посту, самовідречення, посильнюй себе словами апостола Павла: «Все можу в Тому, хто мене укріплює!» (Фил. 4, 13).

IV. ВИЗНАННЯ ГРІХІВ — СПОВІДЬ

Сповідь — це сокрушение визнання, в якому каянник оскаржує себе самого гріхами, (яких допустився по св. Хрещенні, або від останньої важної сповіді), перед установленим священиком, щоб осягнув відпущення гріхів.

Господь наш Ісус Христос давав відпущення лише правдивим каянникам. Тому треба, щоб грішник сокрушенним визнанням виявив правдиву каянність, а свої провини предложив суддєві — сповідникові.

32. Що маємо робити перед св. сповіддю?

Перед св. сповіддю маємо:

а) помиритись з гнівником,

б) зірвати грішні зв’язки і знайомства,

в) повернути крадені речі, направити заподіяну шкоду.

Коли б ти те не міг зробити перед оповіддю, тоді ти повинен хоч мати серйозну волю і міцну постанову, що коли обставини позволять, всякі кривди, шкоди впорядкуєш. Якщо це все не зробиш, розрішення дістати не можеш. Якщо затаїш, або обманеш сповідника, розрішення неважне. Хто не має волі все направити, — той оповідається, неважно, а якщо причащався, допустився гріха святокрадежа.

Дуже мило, коли діти, йдучи до сповіді, перепросять своїх батьків. Це мають робити й тоді, коли і не є свідомі того, що провинилися проти батьків. — Якщо дитина образила батьків, перед сповіддю їх повинна перепросити. Це є прояв пошани, який скріплює любов між дітьми і батьками, та все приносить на сім’ю Боже благословення.

33. Як сповідатися?

Після іспиту совісти смиренно приступаємо до сповідальниці, перехрестимось і, клякнувши, говоримо: «Сповідаюся Господу Богу з усіх гріхів моїх».

Наші вірні старші віком знають довшу молитву перед сповіддю. Ту довшу молитву «Я грішний…» можуть помолитись уже тоді, коли перед ними хтось інший сповідається, зокрема тоді, коли є багато ка-янників, які чекають на сповідь.

Після того скажи, коли ти останній раз сповідався, наприклад так: «Останній раз я сповідався (перед тижнем, місяцем, роком і под.), а від тоді я образив Господа Бога цими гріхами». Тут скажи свої гріхи так, як ти собі їх пригадав в докладнім іспиті совісти.

Не чекай, щоб сповідник випитувався на гріхи, не говори: «запитайте, отче духовний!» — але сам говори. Зрозуміло, якщо маєш тяжкості при визнаванні гріхів, попроси сповідника, щоб тобі допоміг.

Після визнання гріхів скажи: «більше гріхів не пам’ятаю».

Сповідник вислухає визнання каянника й запитаннями доповнює лише тоді, коли те визнання є неповне чи недостатнє.

Після того вислухай науку сповідника, і запам’ятай покуту, яку тобі задав. Коли тобі щось неясне, попроси пояснення. Коли сповідник тобі скаже: «жалійте за гріхи», або «жалійте, що грішили», — тоді помоліться молитву жалю: «Жалую, що я …»

Коли сповідник дав тобі розрішення, перехрестись, відійди із сповідальниці й побожно виконай покуту. Потім можеш спокійно вернути додому, на випадок, що до св. причастя приступаєш тільки завтра. Вдома займись чимось корисним, наприклад працею або духовним читанням.

34. Якого сповідника собі вибрати?

Сповідь — це велика річ. Тому  кожний нехай вибере собі сповідника котрого хоче. Є люди, особливо в містах, які сповідаються завжди в іншого священика. Нема в тому нічого злого, можуть і є робити. Але коли хочемо духовно поступати, радимо сповідатись у того самого сповідника. Той сам сповідник, я сказав би «власний сповідник», знає наше духовне життя й тому може нам найліпше порадити. Бо сповідник не лише вислухає гріхи але має й велике завдання: вести душі. Постійний твій сповідник знає твій душевний стан, поступово завжди в тобі щось «викоренить», бачить, як поступаєш, тому й знає як тебе вести все вище. А завжди інший сповідник того зробити не може. Лише постійний сповідник може вивести тебе з гріхів, особливо із злих нахилів, направити тебе й духовно вести.

35. Маю сповідатись у того сповідника, який точно і строго на все випитується, або в того, який легко розрішає?

Надмірна строгість не належить до сповідальниці, є проти волі нашого Спасителя Ісуса Христа і його Церкви. Але не є надмірною строгістю, коли сповідник дбає, щоб ти добре висповідався, допомагає тобі запитаннями, вимагає від тебе того, що ти для спасіння своєї душі можеш виконати, наставляє тебе, вказує на злобу гріха, повчає і утверджує в добрім. Це не лише є обов’язком священика але це є на добро твоєї душі. Тому йди до таких сповідників.

Наскільки неправильною є надмірна строгість, настільки неправильною й велика легковажність у сповідника, коли він дуже скоро і без наставлень розрішає. Сповідь не є лише на те, щоби вислухати гріхи, але й на те, щоб каянникові вказати на стан його душі, вести його до християнської досконалости. А котрий сповідник того не робить, грішить.

36. Як часто сповідатися?

Церква, дбаючи про спасіння вірних, бажає, щоб вірні частіше приступали до св. сповіди.

1. Кожний вірний обов’язаний під тяжким гріхом хоч раз до року висповідатись і причащатись.

2. Чим скоріше повинен висповідатись той, хто допустився тяжкого гріха. Дуже небезпечно зіставати з тяжким гріхом на душі, бо не знаємо ні дня ні години, коли вчуємо голос Божий: «Здай рахунок!» (Лк. 16, 2). Вже само від себе є грішним довге добровільне зіставання в тяжкому грісі.

3. До св. сповіді повинен приступити той, хто хоче прийняти деяку іншу Тайну: Миропомазання, Священство, Єлеопомазання, Подружжя.

4. Часта сповідь є дуже корисна для кожного: вона кріпить нашу душу, ослаблює нахил до гріха. Ті, що мають злі звички, важко звільняться від них без частої сповіді. Багатьох вірних лише часта сповідь врятувала перед падінням, помогла перемогти спокуси, вирвала від зіставання в гріхах. Тому старайся часто вживати цього спасаемого джерела благодаті.

5. Кожний вірний має обов’язок сповідатися коли ближиться небезпека смерти.

Сповідаймося так часто, щоб ми завжди були в благодаті освячаючій.

37. Сповідь має бути: повна, щира, ясна

Якщо сповіддю хочемо осягнути прощення гріхів, сповідь має мати три прикмети, вона мусить бути повна, щира і ясна.

1, Сповідь є повна, коли сповіщаємось а) із усіх тяжких гріхів, б) кожний рід гріхів визнаємо окремо, подаючи рівночасно їх в) число і г) такі обставини, які міняють рід гріха.

а) Всі тяжкі гріхи вчинені думками, словами або вчинками, з котрих ще ми не сповідались, або з них сповідались в сповіді неважній.

Хоч повседневні гріхи в сповіді не мусимо визнавати, радимо визнавати й ті гріхи, бо повседневні гріхи, якщо часто повторяються, можуть привести до тяжкого гріха. Тому добре, коли це сповідник знає І вчас на це зверне нашу увагу.

Хто зі страху або з ганьби або з-за недбайливости при іспиті совісти не сповідається з тяжкого гріха, той сповідався неважно. Щоб такий міг валено сповідатися, мусить у такому випадку відкінчити Загальну сповідь.

Але хто без власної вини, наприклад через забуття в сповіді вилишить тяжкий гріх, його сповідь важна, але в найближчій сповіді мусить визнати забутий гріх.

б) кожний рід гріхів визнаємо окремо, — цс значить — сповідаємося так, як гріхи пам’ятаємо. Отже, не загально, (наприклад: я переступив усі Заповіді, — я згрішив проти четвертої Заповіді), але кожний гріх треба визнати особливо, так: «я сварився з батьками, бив батька, матір, обманював батьків» і т. д.

в) щоб сповідь була повна, маємо визнати й число тяжких гріхів, — це значить: при кожнім тяжкім грісі маємо сказати, скільки разів, ми того гріха допустилися. Коли не знаємо точно число, маємо сказати хоч приблизно, або протягом якого часу ми в тім грісі зіставали. Бо не одно, коли хтось украв раз, чи десять разів.

г) щоб сповідь була повна, мусять бути визнані й обставини, які міняють рід гріхів, наприклад повседневний гріх роблять тяжким. Наприклад, є різниця між крадіжем від своїх батьків, від убогого, або з храму Божого. Отже, не вистарчає, наприклад, сказати: «я згрішив проти сьомої Заповіді», або «я крав». Тут треба визнати обставини: яка ціна вкраденої речі, (бо з того сповідник знає, яким гріхом був той крадіж), чи вкрадена річ є від бідного, вдови, сиріт, (це все обставини, що повседневний гріх роблять тяжким), чи крадіж була переведена обманом на вазі, мірі, якості, чи насиллям, розбоєм і под.

Але при наведенні обставин ніколи не треба наводити імена осіб, не вільно говорити гріхи інших осіб, не треба все широко описувати ані оповідати зайві подробиці.

2. Сповідь є щира, коли оскаржуємо себе так, як відчуваємо себе винними перед Богом, ніщо не замовчуємо ні не зменшуємо. Гріхи треба сказати щиро, не викручувати, не маскувати, не робити себе ліпшими як ми є в дійсності. Не потрібно зменшувати, злегчувати гріх, звалювати на інших або виправдуватись, що й другі допускаються гріхів. До щирости належить і правдивість в сповіді. Говорити в сповіді неправду в важних речах, потрібних до визнання, є тяжким гріхом святокрадежа. Так отримане розрішення є неважним. До щирости належить і те, що гріхи маємо визнавати поважно, з жалем, не весело, усміхаючись і под. Йдім до сповідальниці і визнаваймо гріхи сокрушенно і смиренно.

Вкінці, сповідь має бути виконана з метою одержання розрішення. Отже, не є сповіддю піти до сповідальниці з метою отримання поради чи потіхи, або, коли хтось сповідається з метою обману, наприклад батьків і под.

3. Сповідь має бути ясна, — це значить, що в сповіді треба говорити так ясно і зрозуміло, щоб сповідник все добре зрозумів і міг посудити наш стан. Отже, не можна висловлюватись поверхово. Так само не можна вживати всяких викрутів, хитрощів, як наприклад, повседневні гріхи говорити ясно й наголос а тяжкі гріхи неясно, тихо, незрозуміло. Такий обманює себе самого. В сповіді треба говорити розумно, не дуже голосно, звичайним способом бесіди. Хто навмисно сповідається незрозуміло, той добровільно замовчує гріх, а коли незрозуміло сказав тяжкі гріхи, його сповідь неважна. — Хто навмисно говорить так неясно, що сповідник уважає гріх тяжкий за повседневний, або навпаки, його сповідь неважна. Також коли визнання гріхів є двозначне,  сповідь є неясна й тому неважна.

До ясности визнання належить і те, щоб наша сповідь була проста, це значить визнаваймо без всяких зайвих оповідань, коротко, вживаймо виразів з катехизму.

38. Як маємо в сповіді визнати число тяжких гріхів?

Число тяжких гріхів маємо визнати. Якщо не знаємо точно, тоді хоч приблизно. Приближність вирахуємо собі з часу, як довго ми того гріха допускалися. Коли не можемо навіть приблизно навести число гріха, (а при декотрих гріхах це увести справді важко, особливо, коли каянник роки не сповідався), — тоді наведеш добу, за яку ти в тому грісі перебував, наприклад: я жив у конкубінаті два роки, — майже цілий рік я не ходив на Службу Божу в неділі й свята, — протягом двох років я допускався в торговлі менших обманів, крадежу на покупцях і т. под.

Число гріхів визнаємо лише при гріхах виконаних вчинком. При самих внутрішніх гріхах, (гнів, ворожнеча, зависть, злі думки і под.), вистарчить означити час, як довго ми були у гніві, ворожнечі і под.

Визнання числа тяжких гріхів є не лише потрібне, не лише належить до повноти сповіді, але йдеться тут про вилікування каянника. Сповідник є рівночасно і лікарем душ. І якраз із числа гріхів сповідник може зробити висновок про внутрішній стан каянника, наприклад, чи той каянник є грішником лише випадковим, або тривалим, злобним, чи стримується від гріха й паде до нього лише з людської слабости, або є постійним грішником і под.

Визнаючи в сповідальниці тяжкий гріх, відразу скажи і скільки разів ти його допустився.

39. Як маєш визнати в сповіді обставини тяжких гріхів?

Каянник повинен визнати в сповіді обставини, які міняють рід гріхів, це значить: визнати обставини, які придають гріху нову злобу, або гріх повседневний роблять гріхом тяжким.

До обставин зачислюємо: а) причини, б) мету (ціль), в) засоби, г) наслідки.

а) Причини: — треба сказати причину, чому каянник даний гріх зробив. Однак не треба визнавати причину при кожнім гріху, таж всі грішимо з людської слабости. Причини наводимо лише там, де ті стали нашим прямим зводителем на гріх. Наприклад, я згрішив нечисто, бо читав погані книги, які в мені утримували погані думки й які довели мене до упадку. Або: я допустився гріха з легковажности, зі страху, примушений, зі злоби, з погорди до Заповідей Божих і т. под.

б) Мета (ціль): — я допустився гріха з помсти, із зависті, щоб розбагатіти і под.

в) Засоби — яких засобів було вжито при виконанні гріха: обман, насилля, клевета, алкоголь і т. под.

г) Наслідки : — які наслідки мав твій гріх? — погіршення, злий приклад, шкоду, дівчина стала вагітною і т. под. Наприклад: я напився, п’яний лаяв, говорив нечисто, те все чули діти, я тим викликав погіршення, дав поганий приклад; або: я вдома п’яний розбив посуд, бив жінку, дітей, —: або: пропиваю велику частину заробку а наслідком того моя сім’я бідує, не має що їсти, зле одягається, в моїй хаті нужда і т. под.

З цих прикладів бачимо, яким важливим є визнання обставин гріха. Згаданий каянник допустився, на твою думку, одного тяжкого гріха, впився, — але в дійсності він допустився більше ніж п’яти тяжких гріхів.

Каянник має неминучо визнати в сповіді також наслідки гріха, на випадок, що для каянника наслідком гріха випливає обов’язок відшкодування, нагороди ба й одруження.

д) В сповіді треба визнати й ті обставини, коли сам гріх є повседневним, але в наслідок обставин стається тяжким, або помножується. Наприклад, крадіж малої суми є гріхом повседневним, але коли та мала сума є вкрадена від сиріт, убогої вдови, чи взагалі від убогого, стається тяжким. Тут вказуємо на малі крадежі в торговлі обманом на вазі, мірі, якості і то від покупців, між якими часто є люди не багаті.

є) Далі треба визнати обставину, яка робить виконаний гріх гріхом задержании, (або в священиків має за наслідок цензуру, або іррегуларі-тет). Наприклад, дана жінка мала аборт. Зійдення плоду нераз стається в жінок без вини жінки. Але-коли жінка сама запричинила зійдення плоду або зробила аборт, її притяжує тяжкий гріх — навмисне зігнання плоду, а це є гріх задержаний.

є) Обставину, яка тяжкий гріх міняє на повсе-дневний або на ніякий —- також добре визнати в сповіді. Не тому, що це є неминуче, але, щоб ми заспокоїли сеою совість, і тому, що сповідь має бути оскарженням правдивим, відповідаючим дійсності, тому все визнаємо так, як те сталося.

Дехто запитає: нащо ці подробиці?

Частинно, вище, вже на це відповіджено. Тут додаємо, що все це мусить бути, щоб каянник ліпше собі усвідомив свій стан, свій гріх а, особливо тому, що сповідник є не лише суддею, який вислухає і розрішить, але й лікарем душі, який вислухає й лікує, направляє. От приклад: Хтось сповідається з того, що його постійно знепокоюють погані думки. Погані думки вкінці доведуть до вчинку, тяжкого гріха. Сповідник мусить того каянника лікувати. Тому мусить знати причину, походження в нього тих поганих думок.

40. Хто в сповіді не мусить сказати всі гріхи?

Це питання означає стільки: хто є увільнений під того, щоб у сповіді сказав число, рід, обставини тяжких гріхів, — або: хто є увільнений від матеріально повної сповіді? Слідуючі:

а) які вмирають, які є в останніх хвилинах смертельної хвороби чи поранень. Сюди зачисляємо й хворих, яким їх стан здоров’я не дозволяє напружуватись, які говорять дуже важко, або які втратили мову. Але й такі повинні дбати, щоб виявили жаль.

б) з котрими не можна домовитись, а це: німі (ті взагалі не можуть визнати гріхи), — глухі (які не чують запитання сповідника, або не можуть свій голос так стишити, щоб їх не чули посторонні). Німі, глухонімі і цілком глухі можуть, якщо знають писати, своє визнання написати й дати священикові перечитати, — коли нема небезпеки, що те перечитає хтось непокликаний. Але цього способу вжити не мусять.

в) такі, що не знають мову сповідника, (чужинці).

г) ті, що находяться в наглій небезпеці втрати життя, (перед битвою, при землетрусі, повіні, аварії, в часі пошести й заразливих хвороб і т. под.)

д) такі, які не можуть сповідатися так, щоб їх не чули інші особи, крім сповідника, наприклад після операції, коли каянника мусить притримувати лікар чи сестричка-доглядачка, в лікарні, де ліжка хворих є біля себе, в нещасті, жінка при родах і т. под.

є) від повної сповіді увілнює і неухильне незнання, забуття гріхів, (наприклад, у хворобі втратив пам’ять).

В усіх цих випадках каянник скаже або виявить знаками один тяжкий гріх, наприклад б’ється в груди, що кається, або інакше вкаже, що хотів би висповідатись, — і дістане розрішення.

Коли в таких, в яких сповідь була неповна з тут уведених причин, ті причини й перешкоди поминуть, вони зобов’язані в найближчій сповіді висповідатися повно, це значить мають сказати й ті гріхи, що їх в минувшій сповіді з-за неможливості не визнали.

41. Стережись від нижче наведених хиб, які стаються при сповідях й роблять сповідь неважною!

Дехто нароком, з ганьби замовчує в сповіді тяжкий гріх. Що на це?

Хто не стидався грішити перед всевидучим Богом, не повинен ані стидатися той гріх визнати в сповіді. Згрішити — це людська річ, а таїти — дияволська. Диявол перед нами наші гріхи звеличує, викликує в нас ганьбу, щоб ми взагалі не сповідались, або сповідались неважно. Тому і та ганьба називається фальшивою, бо походить від диявола.

Не слухай злого духа, який тоді, коли тебе зводив на гріх, від тебе ганьбу відобрав, а тепер, коли хочеш висповідатись, її в тебе викликує. Не віддалюй сповідь з причини ганьби!

Ліпше добре висповідатись перед одним чоловіком — священиком, який заступає Господа Бога, ніж із сорому затаїти гріх, жити неспокійно в грісі, нещасливо вмирати і соромитись на страшному суді перед цілим світом.

Нехай тобі додасть відваги й те, що не сповідаєшся перед ангелом, але перед людиною, священиком, який також падає до гріхів, бо всі ми, люди, грішні.

Врешті, коли не маєш відваги сповідатися перед сповідником, який тебе знає, тоді йди до іншого, який тебе не знає і там висповідайся щиро. Хоч кожен сором і страх є зайві.

42. Дехто зі страху замовчує в сповіді тяжкий гріх

Він боїться священика, що той буде строгий. Що на це?

Нема причини боятися священика. Навпаки, священика називаємо отцем духовним, і тим він є для каянника. З Божого доручення сповідник відноситься до каянників як отець до дітей. Тому нема причини його боятися, бо сповідник в першій мірі до кожного ласкавий. Кожний сповідник тішиться, коли грішник щиро сповідається з тяжких гріхів, бо тоді знає, що йому можна допомогти в його наверненні й Господь Бог знову його прийме до своєї ласки.

Є випадки, коли сповідник мусить бути строгий. Наприклад, коли треба рішучо й поважно звернути увагу грішника на великість гріха, злобу гріха і т. под. Строгість потрібна Також в осіб, які дуже легковажно грішать, дуже нелегко беруть св. сповідь і після сповіді звикли говорити; «не сталось мені нічого; нагрішу, висповідаюсь і нічого мені не станеться». У таких осіб, задля добра і спасіння,.їх душі, сповідник мусить поступати строгіше. Отже, не зі страхом, але з довірям приступаймо до св. сповіді.

Не треба також бояитись, що сповідник декому визрадить гріхи, які чув у сповідальниці. Сповідник, під тяжким гріхом і під найтяжчими карами дочасними, перед своїм єпископом, і карами вічними перед Богом, є зобов’язаний на вічне мовчання. Відомі є випадки, коли сповідники радше загинули мученичою смертю, ніж мали зрадити таємницю сповіди, наприклад священик чеський св. Іван Непомук.

43. «Як буде дивитись на мене мій сповідник, коли я висповідаюсь в нього з того гріха?»

Сповідь є для грішників а грішними є всі люди. Священик також живе на цьому світі, між нами, і бачить та знає, як легко можна допуститися гріха. Тому ані не може зле думати про каянника, але навпаки, любить і поважає його. Також Господь Бог і ціле небо тішиться з щирої сповіді так, як тішився батько з повороту блудного сина. (Лк. 15, 11—32).

Сповідник ніколи не думає над тим хто з чого сповідався. Каянник відійшов а сповідник уже забув його гріхи. Неможливо запам’ятати собі сотні гріхів, та ж у сповідника  сповідаються сотні каянників.

44. Як працює злий дух проти сповіді?

Сповідь нас веде до спасіння. Тому злий дух ні в чім не хотів би так перешкаджати, як у добрій сповіді. І в цьому він працює витривало, сильно й хитро. Диявольськими підступами та зрадами намагається звести грішника з правдивої дороги, намовляє визнати гріх за негріх, перешкаджає в тому, щоб грішник щиро визнав свої гріхи, наганяє сором, ганьбу, намовляє, щоб грішник гріхи таїв, так, щоб сповідь стала неважною, відтягає від сповіді, намовляє відкласти сповідь на інший раз і т. под.

Тут відповідь одна. У Святому Письмі написано: «Ось тепер — час сприятливий, ось тепер — день спасіння!» (2 Кор. 6, 2). Не дай звести себе і не відкладай сповідь з нині на завтра, бо хто знає, чи завтра вже не буде пізно. Не знаємо ні дня, ні години, коли будемо мусіти стати перед вічним Суддею.

Вже нині спасай свою душу!

45. Які хиби ставдться в сповіді при визнаванні гріхів? Як не вільно сповідатися?

1. Не вживай в сповіді слів непотрібних.

2. Не вживай в сповіді слів дуже загальних: наприклад, не вільно так сповідатися« Я маю всі гріхи, лише не вбив нікого. Або: я згрішив проти всіх Заповідей, лише проти п’ятої ні. — В сповіді треба сказати кожний рід гріхів окремо.

3. Інший, на запитання священика, чи не крав? — відповідає: деколи так, деколи ні! — Чи ходив на Службу Божу? — Деколи так, деколи ні! — Це неправильно. Гріх треба визнати точно й напевно: так, — ні.

4. Інший в сповіді спекулює, зменшує свої гріхи, наприклад: «маю лише малі гріхи: я робив наклепи, бо й на мене те робили, — шкоду зробив лише малу і т. под.» Ти в сповідальниці не є суддею але каянником. Ти лише кайся і не спекулюй, бо хати спекулянтів Христос оминав.

5. Інший хитро заслонює свої гріхи: «Я лише так слухав погані бесіди, але сам не говорив…» Гріхи свої не заслонюй але відкрито скажи: «Я слухав погані бесіди і їх не перервав, і не відійшов з того місця».

6. Інший до гріха зразу докладає оправдання, наприклад: «Я допустився того гріха, бо знаєте, отче духовний, в теперішних часах людина не може бути добра з сусідами…» і т. под. Це неправильно! Гріхи треба визнати не оправдуючи себе. Пояснюєш лише тоді, коли сповідник тебе спитає. Не думай, що до гріха може бути причина, і гріх, вже не є гріхом. Нема причини, яка позволяла б грішити. Тому в сповіді не оправдуйся але в каятті бийся в груди, щоб ти осягнув милосердя в Бога.

7. Дальший визнає лише ті гріхи, про які сповідник питався й говорить: «Священик на інші не питався і я не говорив». — Священик не може знати всі твої гріхи, щоб тебе випитувати. Ти повинен всі свої гріхи сам сказати. А коли будеш так виговорюватись, твоя сповідь неважна, ти не очистився від гріхів, але ще затяжив свою душу неважною сповіддю й святокрадіжним причастям.

8. Декотрі хотіли б в сповідальниці дебатувати, висказувати свої погляди на даний гріх. У цих є брак каяття й їх сповідь легко може стати неважною. В сповідальниці нема місця на дебати: там треба вислухати науку сповідника і її дотримати. А коли хочеш більше пояснень, хочеш дебатувати, зайди до свого отця духовного і там поговори про все, що хочеш.

9. В сповідальниці не питайся також про речі, які не є зв’язані з чисто духовним життям, з твоєю душею. Інші речі питайся від священика на фарі.

10. Декотрі каянники дуже уважно іспитують свою совість, визнають і малі свої хиби, але не так уважно ставляться до виявлення жалю й постанови поліпшитись і більше не грішити. Такі нехай таксамо уважно виявляють жаль, що гріхами ображали Бога та нехай їх постанова поліпшитись буде рішуча.

46. Що в сповіді не вільно говорити?

В сповіді не вільно говорити:

1. гріхи чужі, гріхи твоїх ближніх і близьких, те зн. не вільно говорити про гріхи твого сусіда, куми, чоловіка, жінки, невісти, інших людей, але завжди треба говорити лише свої гріхи і про свої гріхи.

2. не вільно сказати і м’я спільника в грісі. Ім’я спільника в грісі не потрібне для сповідника, але завжди треба сповідникові сказати, чи йдеться про особу свобідну, замужню, малолітню, родичку, чи Богу посвячену. Ім’я спільника в грісі тому не вільне сказати, бо в сповіді кожний має визнавати гріхи свої а не чужі.

3. У сповіді не вільно також описувати гріх грубими, нечистими або негарними словами.

4. Взагалі не вільно в сповіді говорити про речі й обставини, які не мають нічого спільного з визнанням гріхів, речі зайві, своє ім’я, своє заняття, в’дки походиш і т. под.

47. Як сповідатися у священика, що моєї мови не розуміє?

Коли прийдеться нам, скажім у чужині, сповідатись у священика, який нашої мови не розуміє, тоді деяким способом визнаймо, наприклад вказанням на пальцях, проти котрої Заповіди ми згрішили й дістанемо важне розрішення. Але при найближчій нагоді маємо висповідатись так як належиться.

48. Що робиш, коли ти вже після розрішення але ще в сповідальниці пригадав  собі деякий тяжкий гріх?

Коли ти вже після розрішення пригадав собі деякий тяжкий гріх, а ти ще в сповідальниці, маєш його сказати, виявити знову жаль, а сповідник дасть тобі нове розрішення й нову покуту.

Коли ти пригадав собі забутий гріх вже після відходу із сповідальниці, можеш іти до св. причастя, а в найближчій сповіді маєш визнати забутий гріх. При тім всі останні гріхи з попередньої сповіди не треба повторяти.

49. Як маєш сповідатися, коли ти в минулості затаїв в сповіді тяжкий гріх?

Коли ти в минулості в сповіді ‘затаїв тяжкий гріх, твоя сповідь була неважна. А коли ти, після такої сповіді ще знову декілька разів сповідався не визнаючи затаєного гріха, всі твої сповіді були неважні. Тепер, приступаючи до сповіді, зразу скажи, коли ти гріх затаїв, скільки разів ти ще після того сповідався і причащався, і чи ти знав, що затаєнням тяжкого гріха твоя сповідь і причастя стали святокрадіжними. Після того визнай всі свої гріхи, і ті, які ти визнав у тій святокрадіжній сповіді, і всі, яких ти допустився від тої святокрадіжної сповіді до тепер.

50. Чи можна дістати розрішення з одного тяжкого гріха в одного сповідника а з других тяжких гріхів у другого сповідника?

Ні! Один тяжкий гріх не може бути відпущений без останніх. Тяжкі гріхи відпускаються або всі, або жоден.

Причина того оця:

1. Тяжкий гріх відпускається влиттям Божої благодати освячаючої. А коли б зістав на душі лише один тяжкий гріх невідпущеним, благодать Божа освячаюча не вливається в душу, тому що тяжкий гріх є незлучимий з благодаттю освячаючою. Це значить — не відпущений жоден гріх.

2. Ні один повседневний гріх не може бути відпущений перед відпущенням всіх тяжких гріхів.

3. Можуть бути відпущені тяжкі гріхи, хоч ми не сказали повседневних, — бо повседневний гріх не перешкаджає влиттю благодати освячаючої.

4. Один, або більше повседневних гріхів може бути відпущено, без того, щоб були відпущені останні повседневні гріхи.

5. Коли хто без своєї вини забув, (або хворий не міг визнати один або більше тяжких гріхів), тяжкий гріх, але виявив жаль совершенний, значить жалів за всі гріхи, — його гріхи забуті або невизнані з уведеної причини, є йому відпущені н е-прямо. Але такий, коли буде мати можливість, зобов’язаний, під тяжким гріхом, додатково визнати забутий чи невизнаний гріх.

6. Коли каянник не хотів визнати хоч би один тяжкий гріх, — його сповідь неважна.

51. Коли є сповідь неважною?

Сповідь є неважною:

а) коли хтось в сповіді добровільно чи з надбайливости вилишить якийсь тяжкий гріх;

б) коли хтось не мав потрібного жалю за гріхи чи щирої постанови поліпшитись;

в) коли хтось свідомо й добровільно затаїв тяжкий гріх;

г) коли каянник не має навіть волі виявити жаль;

д) у того, хто не хоче залишити близьку нагоду до гріха а в сповіді лише обманював, що нагоду відсторонить.

є) у того, хто не прийшов до сповіді з метою одержати розрішення, але з якоїсь іншої причини і т. под.

Неважна сповідь мусить бути повторена вся, бо в ній не був відпущений жоден гріх.

52. Що значить сповідатись або причащатись святокрадіжно?

Хто по своїй вині сповідається неважно, як наведено в попереднім відступі, сповідається святокрадіжно. Хто б і після неважної сповіді приступив до св. причастя, причащається святокрадіжно.

53. Як визнаємо  в  сповіді  гріхи  повседневні?

Повседневні гріхи не мають за наслідок втрату благодати Божої освячаючої (хоч її і зменшують), отже, можемо їх у сповіді сказати всі, або лише декотрі, або й жоден. Але є спасаємим сповідатись і з повседневних гріхів.

Повседневні гріхи можуть бути відпущені й мимо св. сповіди, наприклад: жалем, молитвою, участю на Службі Божій, св. причастям, добрими вчинками і под.

54. Як маю відноситись до сповідника?

В сповідальниці собі подумай, що ти клячиш не перед людиною, але перед заступником Божим. Каянник повинен відноситись до свого сповідника з відвертістю й довірям, слухати й поважати сповідника.

55. Як маєш прийняти повчання й наставления від сповідника в сповідальниці?

З найбільшою увагою і смиренністю.

Сповідник має обов’язок за потребою повчити й наставити каянника, потішити, посильнити, звернути йому увагу на стан його душі і т. под. Звичайно такі наставления є лагідні. Але деколи стається, що сповідник мусить вжити твердих і строгих слів настанови. Є і випадки, коли сповідник погрозить, що не розрішить каянника, деколи навіть відкладе роз-рішення на інший час. Він так поступати мусить, таж він відповідає за спасіння душ, і раз буде відповідати перед Богом і за тих, котрих сповідав. Священик є в сповідальниці суддею, лікарем і учителем.

Як суддя — вислухає гріхи й судить. Як лікар — мусить вказати на моральний стан і небезпеку, в якій каянник находиться. Грішник мусить бути пробуджений із засліплення, мусить спізнати свій душевний стан. Сповідник йому вкаже на силу злої звички, на наслідки грішного стану, приписує лікар-ство. Як учитель — повчає каянника як поступати в боротьбі за спасіння душі, повчає про обов’язки, які каянник має виконати як наслідок за гріхи (від-шкодовання, направа чести, помирення тощо). Деколи каянник грішив із незнання, або має блудну совість, — тут сповідник мусить повчати. Часто мусить повчити каянника про потребу жалю й його до нього довести. Мусить повчити про обов’язки стану, коли наприклад бачить, що каянник не старається про свою сім’ю. Порадить відповідні засоби, які каянника охоронять від дальшого упадку в гріх або допамагають йому поліпшитись, або ведуть дорогою до християнської досконалости. Відсторонює хибні погляди каянника на гріх, наставляє, варує, вказує дорогу спасіння.

Це все вказує, що сповідник деколи зобов’язаний вжити строгих слів а коли є потреба затримати або й відмовити розрішення. Сповідник має кожному каянникові сказати завжди способом уміркованим і лагідним святу правду, атой особам вище поставленим, духовним і світським, без виїмки.

Коли бачиш всю цю повинність і відповідальність сповідника, ще й любов, з якою свята Церква старається про спасіння душ, — приймай повчання і настанови і коли вони є й твердими, в покорі, не гнівайся, не говори: «я вже не піду до сповіді»,— бо все, що тобі в сповідальниці сказано, сказано на спасіння твоєї душі, сказано з любови, як з любови Господь наш Ісус Христос за нас вмер, і з любови до нас грішних сказав священству: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться, кому ж затримаєте — затримаються» (Ів. 20, 23).

Отже, коли вчуєш і тверді слова в сповідальниці, не гнівайся, таж ними тебе спасають . . .

56. Чи можна в сповідальниці просити повчання або пояснення?

У всіх питаннях, які торкаються сповідальниці: гріх, охорона від гріха, дорога християнської досконалости і т. под., можна й треба просити від сповідника повчання, пояснення, наставления. Не треба соромитись, що, випадково, дещо не знаєте.

Але, коли б ти потребував повчання чи пояснення в питаннях, які можеш дати священикові й поза сповідальницею, не став їх у сповідальниці, але поговори про те на парохії, де священик питання пояснить тобі ширше, в разі потреби дасть тобі прочитати відповідну книжку.

Отже, в сповіді питайся лише про те, що є зв’язане зі сповіддю, про що інакше говорити не хочеш і не можеш. Сповідник повчить тебе й пояснить тобі в сповідальниці лише те, що належить до Тайни Покаяння й спасіння душі.

В сповіді має бути першим визнання гріхів і тільки після того, в разі потреби, запитаєш сповідника

про речі, які торкаються сповіді, тобі неясні і мають зв’язок із твоїми гріхами.

Не можна просити сповідника в сповіді, щоб звернув увагу на той і той гріх чоловіка, жінки чи дітей. Це проси поза сповіддю.

57. Не стійте близько до сповідальниці

Коли чекаєте на сповідь, не стійте близько до сповідальниці. Ви могли би щось із сповіді почути, знепокоюєте тим каянника, який сповідається, бо він думає, що хтось вислухає його сповідь. З того неспокійний і сповідник, бо не може дати каянни-кові запитання, поучения, наставления. Самі вірні, які чекають на сповідь, мають дбати, щоб ніхто не стояв близько до сповідальниці, а того, хто про те не дбає, нехай попросять, щоб відступив подальше від сповідальниці.

58. Чи в сповіді можна визнавати гріхи писемно?

Питання розуміємо так, що каянник особисто прийде до сповідальниці, (що є неминучою умовою сповіді), і там хоче визнати гріхи не усно, але писемно, так, що подасть сповідникові написані свої гріхи, щоби сповідник їх перечитав.

Відповідь: — Визнання гріхів має бути уснє. Старий і постійний церковний звичай вимагає, щоб кожний, хто може говорити, сповідався усно. Але є випадки, коли позволена сповідь писемна, а це:

а) сповідатися писемно може і чий, глухий, глухонімий, такий, хто має хворобу горла і не може говорити.

Самий сором не є вистарчаючою причиною, щоб каянник не міг сповідатися усно. Але написати собі гріхи на папір і в сповідальниці їх перечитати, може кожний каянник.

59. Чи неприсутньому можна дати розрішення?

Каянник мусить бути особисто присутний на сповіді. Неприсутньому розрішення дати не можна.

Чи можна сповідатись неосібно, через посередника, телефонічно, або листом?

На все те є одна відповідь: сповідь мусить бути виконана особисто. Це значить, щоб на однім місці і в одну годину (в годину сповіді), були присутні і сповідник і каянник. Визнавати гріхи може лише присутній каянник присутньому сповідникові. Розрішення, дане неприсутньому, є неважним. Отже, каянник не може послати в сповідальницю свого посередника, не може сповідатись телефонічно, не може послати лише свого листа в сповідальницю, але мусить прийти особисто.

Також розрішення може видати сповідник лише усно. Листом послати розрішення не можна.

60. Чи може деколи спільно сповідатися і спільно одержати розрішення ціла група людей? Чи існує в Церкві й публічне визнання гріхів?

Правильною і найчастішою сповіддю в Церкві була завжди сповідь таємна. Крім неї, в Церкві східного обряду до 390-го року, в Церкві західного обряду до 13-го століття було й публічне визнання гріхів. Але публічне визнання не є установленням божественним, тому Церква його залишила.

В певних обставинах Церква й тепер вживає публічного визнання гріхів, проте не для одиниць але для спільноти, а також дає спільне розрішення. Наприклад, в часі наглої спільної небезпеки: фронтовий бій, перехід фронту, землетрус, потоплення корабля, аварія, пожежа, які грозять смертю, при заразливих хворобах-пошестях і т. под.

У таких випадках люди сповідаються спільно так: спільно визнають себе грішними (не висловлюючи назви гріхів), спільно виявляють жаль за всі свої гіхи, яких допустилися. Сповідник дає їм спільне розрішення.

Але, коли небезпека поминула, кожний каянник, який дістав таке розрішення, має особисто висповідатись і визнати свої гріхи.

5. ПРО ПОКУТУ

Покута — є виконування покаянних вчинків, які сповідник в сповіді каянникові задав а то як кару за зроблені гріхи, але також яклікарство проти душевних хвороб, отже на пересторогу й на поліпшення.

Покута є п’ятою умовою доброї і важної сповіді. Без покути-каяття нема спасіння.

61. Чому в сповіді задається покута?

а) Тому, щоб ми хоч частинно надолужили за образу Господа Бога нашими гріхами,

б) Щоб ми відпокутували дочасні кари за гріхи.

Треба нам знати, що через розрішення в сповіді грішникові відпускаються вина й вічна кара. Ми. уникнули від пекла, — але дочасні кари ми мусимо спокутувати або тут на землі вчинками покаяння, або спокутувати їх в чистилищі. І якраз покута при св. сповіді може уменшити або. й загладити наші дочасні кари.

в)Нарешті, покуту маємо як лікарство, щоб гріщник в майбутньому так легко не грішив. Отже, покута має нас направити.

Як бачимо, покута є частинно карою за гріхи, але рівночасно й лікарством, — має причинитись до нашого поліпшення й утримувати нас на дорозі чеснот.

Покута має бути відповідна до гріхів і обставин каянника.

Сповідник зобов’язаний під гріхом надати каянникові спасаєму й відповідну покуту.

62. Що задається за покуту?

За покуту звичайно задається: молитву, пїст, добрі вчинки.

Молитвою просимо Бога, миримось з Богом, смиряємось перед Богом, — постом караємо самих себе, а — милостинею, добрими вчинками, виявляємо нашу любов до ближнього.

Як молитву за покуту можна дістати відомі молитви: Отче наш, Богородице Діво, Вірую, Помилуй мя Боже, Страстну дорогу, Акафист, Рожанець (Вервицю) і т. под. Звичайно, сповідник накладає за покуту відомі молитви. Коли б тобі надав молитву, яку не знаєш, запитайся, в котрому молитовникові наведену молитву знайдеш.

Молитви за покуту може тобі сповідник задати так, щоб ти їх відправив одного дня, або й так, що означені молитви будеш відправляти щодня, протягом означеного часу: тижня, місяця, року, або й більше.

Як покуту може ще сповідник задати: частішу участь на Службі Божій, коли обставини каянника це позволяють), навідування Найсвятішої Євхаристії, частішу сповідь і св. причастя, (які нас мають утримувати в стані ласки Божої й берегти перед новим упадком у гріх); багатьох каянників вилікувала й захоронила якраз св. сповідь, — а часте св. причастя є дуже корисне для тих, які хочуть поступати в християнській досконалості.

Читання Святого Письма, Житій Святих, — дехто також може дістати за покуту.

Піст за покуту дається як: піст тілесний — стриманняєя від м’ясних страв, напитку, або від страв взагалі. Дається, звичайно, каянникам, котрих обжирство приводить до тяжких гріхів, наприклад, п’янства, лайки, биток, нечистоти і т. под., — або як стриманість від забав, танців, товариств інакше й дозволених; така покута дається каянни-кові на короткий час, щоб так вправлявся в самовідреченню й так навчився перемагати спокуси.

Даючи за покуту піст, сповідник бере до уваги вік, здоров’я, стан, зайняття й обставини поодиноких каянників.

Під добрими вчинками розуміємо всі вчинки милосердя до тіла й душі ближнього, як також підтримку доброчинних установ, храмів, місій і под.

Хворим задається легка покута. Коли треба задати тяжчу, її виконання відкладеться на час після виздоровлення.

Коли хворий є в такому стані, що не може виконати ніяку покуту, дається йому розрішення без надання покути.

Коли покута є направлена на довший час, каянник не згрішить, коли її в декотрий день забуде виконати, або не міг її виконати, — він може все доповнити наступного дня.

До покути треба частинно зачислити також обов’язок направити шкоду, заподіяну гріхом, чи то на маєтку, чи на честі, чи на правах ближнього. Отже, ми повинні там направити, де була заподіяна шкода. Однак направлення шкоди не є покутою але обов’язком, і належить до нашого каяття.

63. Що є добровільна покута?

Перші християни за декотрі тяжкі гріхи покутували цілі місяці ба й роки: постили на хлібі й воді, жили пустинним життям. Тепер люди деколи й тяжче грішать, з того висповідаються й дістають за покуту — трохи помолитись. Декотрі думають, що того досить.

Церква тепер не накладає тяжкі покути лише задля нашої немочі. Тому ми самі повинні укладтм собі добровільну покуту, щоб тим способом доповнити те, що Церква залишає з-за нашої слабости. Раз мусимо наші гріхи відпокутувати, чи вже тут на землі, або там, на другому світі. Але тут на землі багато лекше відпокутувати ніж у чистилищі.

Тому радо укладаймо собі добровільну покуту, і крім молитви, посту й милостині виконуймо ще й інші добрі вчинки: навідування й допомога старим і хворим, допомога сиротам, вдовам. Служби Божі за душі в чистилищі і т. под., а наші життєві тяжкосте й недостатки зносім терпеливо и смиренно в дусі покути.

Чому є добре задавати собі добровільну покуту по-за покутою зі св. сповіді?

Треба знати, що в сповіді отримуємо відпущення гріхів і відпущення вічної кари (пекло). Але кожний гріх тягне за собою й дочасні кари. Від цих у сповіді звільнення не дістаємо. Частинно звільнимось від них покутою, яку дістаємо в сповіді, інакше маємо відпокутувати або в житті на землі або в чистилищі. Тому треба виконувати добровільні, позасповід-ні покути, бо ними: відвертаємо від себе кари Божі тут на землі (хвороба, нещастя, передчасна смерть і т. под.), вдосконалюємо себе в християнській праведності.

64. Чи каянник зобов’язаний прийняти покуту?

Каянник зобов’язаний і то під тяжким гріхом прийняти йому розумно задану покуту. .Спротив, неприйняття покути відповідної й такої, яку може виконати, було б знаком некаяття.

Сповідник накладаючи покуту має запитати каянника: чи добре розуміє, що йому було задане, щоб пізніше каянник в совісті не був знепокоюваний, — і чи може ту покуту виконати. Але, коли б сповідник на те забув, сам каянник, після отримання тяжкої покути, коли бачить, що її не зможе виконати, повинен зразу просити замінити покуту. Наприклад дістанеш покуту — давати милостиню а ти сам убогий. Зразу проси заміну покути і скажи причину. Без причини не можна просити заміну покути.

Покута може бути замінена лише в сповіді а не по-за сповіддю. Отже заміну покути треба просити в сповідальниці.

Сам каянник замінити собі покуту не може.

Ніколи не маємо просити заміну покути без важливої причини. Коли вже підчас сповіді припускаєш, що задану покуту не приймеш і не виконаєш. а другу покуту для себе не просиш, твоя сповідь стає неважною. Бо до важности сповіді належить і те, щоб ми покуту прийняли і виконали.

65. Що робиш, коли ти тільки після сповіді переконався, що покуту виконати не можеш?

Коли ти тільки після сповіді переконався, що покута для тебе затяжка, в найближчій сповіді проси заміну покути і то по-можливості в сповідника, який тобі її задав.

Коли того сповідника нема, проси заміну покути в іншого сповідника, якому справу поясни так, щоб знав, чому ти дістав таку покуту, але цілу попередню сповідь не треба повторяти.

66. Як і коли виконати покуту — і різні   питання про покуту

Покуту треба виконати точно так, як була задана. Покуту міняти по своїй волі не можна.

Покуту треба виконати, якщо те можливе, зразу після сповіді.

Коли ми покуту з якоїсь причини не виконали зразу, маємо її виконати пізніше, проте виконання покути має бути в стані благодати Божої, це значить в стані безгрішнім, в стані, коли ми ще після сповіді не впали в тяжкий гріх. Хто виконав покуту в стані неласки, покуту він виконав, але його вчинок перед Богом не має заслуги.

Коли сповідник на виконання покути означив час, вона має виконатись в тому часі, а коли час не визначений, тоді, чим скоріше.

Коли декому був точно означений день або доба покути, а каянник тоді покуту не виконав, повинен виконати її пізніше. Отже, і в такому випадку покута не відпадає.

Цілком може бути звільнений від покути лише той, хто її не може виконати, наприклад вмираючий або тяжко хворий. Але й хворому даєтеся покута,-наприклад коротка молитва, яку її з ним сповідник зразу помолиться, або дасть йому поцілувати хрест і т. под.

Хоч покута має бути виконана чим скоріше, але те не мусить бути перед св. причастям, якщо до св. причастя треба приступати зразу й нема часу на виконання покути. Виконаємо її після св. причастя. Коли каянник забуде виконати покуту, має її виконати тоді, коли її собі пригадав.

Коли каянник забув яку мав покуту, а ще може запитати сповідника, має так зробити. Якщо так не може зробити, а приблизно догадується, що йому за покуту було задане, має виконати ту правдоподібну покуту.

67. Чи замість нас може покуту виконати хтось інший? — Чи можемо покутувати за померлих, або за інших живих?

Повинність виконати покуту є повинність осібна, так що ми не можемо нікого попросити, щоб він виконав покуту замість нас. Покутувати за померлих можемо і Церква нас до того закликає.

За когось іншого живого, який є в тяжкому грісі, покутувати не можемо, проте можемо молитись за нього, щоб він навернувся до Бога.

68. Чи невиконання покути може зробити сповідь неважною?

Покута є суттєвою частішою Тайни Покаяння. Це значить, що важність сповіді залежить і від виконання покути. Але лише в тому розумінні, що каянник мусить при сповіді мати добру волю виконати задану йому покуту. Отже, хто принципово поставився би проти покути, її ніяк не признав, не хотів прийняти, або лише на око вказував, що її приймає, маючи намір її не виконати, — його сповідь неважна. Але хто покуту признає за частину Тайни Покаяння, її приймає й хоче виконати, — сповідь його є важною й тоді, коли б він, не своєю виною, або й своєю виною, покуту не виконав. У випадку, коли б її не виконав своєю виною, грішить, тому що не доповнив те, що до Тайни Покаяння належить, але його сповідь зістає важною. Сама покута, її визнання, прийняття й воля її виконати — є суттєвою частиною сповіді, — знову: невиконання заданої покути не є суттєвою, але доповнюючою частиною Тайни Покаяння.

69. Які є результати — вислідки Тайни Покаяння?

Головним вислідком Тайни Покаяння — сповіди є розрішення з гріхів і мир з Богом.

Крім того осягаємо спокійну й чисту совість.

Наша душа виздоровлює, одержує благодать Божу спомагаючу, яка посильнює душу перед упадком до нових гріхів.

Перед упадком у гріх ми мали добрі вчинки, — то наші заслуги. Ті були гріхом вбиті на смерть. Після доброї важної сповіді наші заслуги в повнім обсязі оживуть, і Бог нам їх знову зараховує в добро.

70. Не йду сповідатись — сповідник віднісся до мене строго!

На жаль є правдою, що надмірна строгість декотрих сповідників запричинила, що декотрі люди протягом років не. сповідаються. Зрозуміло, що таку, поведінку сповідника не можна схвалювати. Тут є лише одна рада: як вибираєш собі лікаря, так вибери собі й лікаря своєї душі. Знайди собі сповідника який би тебе духовно вів, щоби радів і він і небо з твого спасіння.

Але зазначуємо, що деколи священик у сповідальниці мусить бути строгий, зокрема до грішника, який не хоче поліпшитись і тоді його строгість є на місці. Лише в одному випадку сповідник може бути твердий і строгий: коли бачить затверділу некаянність грішника..

ЧАСТЬ ДРУГА

СПАСИ ДУШУ СВОЮ

1. ПРО ЧАСТУ СВ. СПОВІДЬ

71. Яке значення має часта сповідь?

– Сповідь є не лише для того, щоб грішники навернулись до Бога, — але й для того, щоб вірні поступали в: християнській досконалості, щоб жили праведно.

В чому полягає праведність? ,— Щоб ми совісно дотримували Божі, й церковні Заповіді, береглись гріхів, совісно й старанно виконували обов’язки свого- покликання, денно деякий час, наскільки позволяюсь нам обставини, жертвували молитві, іспиту совісти, духовному читанню, брали.участь на Службі Божій, приступали частіше, хоч раз в місяць, до св. сповіді і причастя, виконували, ближнім вчинки, любови, свої тяжкості терпеливо зносили, своїм правдиво християнським життям давали, зразок іншим. «Так.ваше: світло нехай світить перед людьми, щоб, вони, добрі вчинки ваші бачивши, прославляли Отця вашого, що на небі». (Мт. 5, 16). Отже, праведність є в цім, а не в деяких зовнішних виявах.

Не може, бути праведним той, хто щодня є на Службі Божій, але є гордий, любить очорнювати, ображати, понижувати інших, занедбувати обов’язки свотої етану, з чого в сім’ї настає неспокій, і. т. под.

Часта св. сповідь і причастя нас в праведному житті підкріплює, утверджує і вдосконалює.

Треба починати місячною сповіддю, сповідатись раз в місяць в першу п’ятницю, в першу суботу або першу неділю в місяці. Зрозуміло, що вперше мусимо осягнути те, щоб ми не допускались тяжких гріхів. Після того поступаємо за метою християнської досконалости й сповідаємося що два тижні, або в потребі, тижнево.

Про дорогу до християнської досконалости скажемо лише те найголовніше:

1. Рахуємо з тим, що ті, які часто сповідаються, вже позбавились тяжких гріхів і є вже на стільки сильні, що легко до них не впадуть. Коли ми слабі на цьому полі боротьби, мусимо, в першій мірі, тут зміцніти, бо доти дальше поступати не можемо. Тут є принцип: нехай тяжкий гріх не володіє в нашій душі.

2. На дорозі до християнської досконалости маємо позбавитись наших злих нахилів. Кожний мусить спізнавати свою головну хибу, (наприклад: наклепи, гнів, зависть, сварливість тощо), і довго вправлятись в перемаганні тої хиби, доки її, з Божою допомогою, з себе не стрясе. Такої хиби позбавимось так: рано, під час ранньої молитви, приймемо рішення, чого протягом цілого дня нам треба берегтися, і це собі часто протягом цілого дня будемо пригадувати. А ввечір, під час іспиту совісти, судимо себе, чи ми того дня так поступали, чи ні. В найближчій сповіді маємо сказати про вислідок тої нашої боротьби проти нашої головної хиби від часу останньої сповіди. Ця вправа буде тривати місяці, ба й роки, а вкінці прецінь лише буде успішною.

Коли ми викоренили- головний свій злий нахил чи хибу, почнемо те саме із дальшими нахилами.

Можемо вживати і іншого способу. Спробуємо позбавитись своїх злих нахилів вправами чеснот противних злим нахилам. Наприклад, хто любить робити наклепи, очорнювати, постановить собі, що частіше буде думати на Бога і, в часі спокуси до оговорювання, відмовить у серці якусь молитву.

3. Повседневних гріхів людина допускається з людської слабости. Людина, на цій землі, не може заварувати себе і від повседневних гріхів. Але уважаймо, щоб ми й цих гріхів не допускались добровільно та зі злої привички. Повседневними гріхами не втрачаємо благодать освячаючу, але вона зменшується а при тім поволі підготовляється дорога тяжким гріхам. Тому і повседневні гріхи не підці-нюймо але бережімся їх і викоренімо в собі нахил до них.

4. Кожна людина має старатись виконувати добрі вчинки. Кожний, і найменший добрий вчинок, має перед Богом заслугу, коли його викинаємо з добрим наміром. Тим більше й часто це мають робити ті, які йдуть до досконалости. Ті, які часто причащаються, після ранньої молитви нехай жертвують всі свої добрі вчинки, слова й думки настаючого дня на Божу славу.

Особи, які беруть на себе окремі добрі вчинки, нехай ті вчинки виконують так, щоб дуже не падали в очі й щоб вони не стали тим людям, що з ними мешкають, тягарем. Бо, хоч би те вони робили з чистої побожности, але так, що їх кожний бачить, — могли б знайтися люди, які назвали б те фарисейством і висміяли б і саму чесноту.

5. Ті, які часто сповідаються, нехай будуть смиренними, скромними. Те не означає, що мають бути сумними. їх чиста веселість і радість в товаристві притягне своїми чеснотами й інших.

6. Своє духовне життя веди згідно з своїми силами, здоров’ям, станом і обставинами. Не забувай, що досконалим не станеш зразу. Не перецінюй свої сили, ані їх не перетяжуй, щоб потім не впав ти знеохочений. Господь Бог вимагає від нас лише те, що. в наших силах. Коли бачиш, що інший досконаліший, хвали Бога, не сумуй, що ти позістаєш. Коли ти ідеш до досконалости з усіх своїх сил, в Божих очах ти такий, як ті, що про них думаєш, що вони досконаліші.

7. В дорозі до досконалости маємо небезпеки — від тіла, світу й диявола. Тому будь обережний, дбай над змислами, особливо над очима, слухом, над прихильністю до маєтку, слави. На добрій дорозі утримаєшся головно смиренністю. Тому відкинь гордість і зарозумілість.

8. «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний» (Мт. 5, 48). Тут, на землі, лише йдемо до досконалости. Повну досконалість осягнемо в небі.

72. Сповідь і причастя в першу п’ятницю.

Кожна перша п’ятниця в місяці є посвячена почитанию Христа Чоловіколюбця (Найсвятішому Серцю Ісуса). В п’ятницю Ісус Христос був розп’ятий на хресті за спасіння світу. Також в перші п’ятниці місяця Ісус з’являвся св. Марії Маргареті Ала-кок і поручив їй, щоб також вона першу п’ятницю присвячувала почитанию Його Серця — Його Любови до нас.

Почитателі Найсвятішого Серця Ісусового кожну першу п’ятницю в місяці уважають днем, коли належиться вказати Ісусові особливу любов. Того дня після св. сповіді приступають до св. причастя. Того дня беруть участь в Службі Божій та розважають про страсті й смерть Ісуса Христа.

Ось велика обітниця Ісуса: «Хто через дев’ять перших п’ятниць, безпереривно по собі посліду-ючих, приступить до св. причастя, тому Спаситель обіцяв особливі ласки, а передусім ласку щасливої смерти.»

В цілому католицькому світі в першу п’ятницю сотні й сотні приходять до св. причастя.

Обітниці Серця Ісусового є в’язані на дев’ять перших п’ятниць в місяці без перерван н я. Котрим місяцем почнемо, на тім не залежить; також перші п’ятниці не мусять спадти до того самого року. Коли перша п’ятниця припаде на Велику П’ятницю (коли в нашому обряді не причащається), та не зараховується,- зараховується аж перша п’ятниця наступного місяця, — і це не є перерванням.

73. Що є щоденний вечірний іспит совісте?

Св. Іван Золотоустий вчить: «Коли ти скінчив денні праці і маєш удатися на спочинок, перше ніж заснеш, добудь книгу своєї совісти, пригадай свої гріхи, коли ти в дечім слово.м, гадкою або вчинком провинився. Якщо ти зробив щось доброго, дякуй Господу Богу, якщо щось злого, не роби того більше.»

74. Для чого робимо щодня вечірний іспит совісти?

Коли ми рідко іспитуємо свою совість, скажімо щочетвертьроку, чи півроку,  (не говорячи вже, що лише раз в рік, перед Великодньою сповіддю), то важка річ, щоб ми могли собі пригадати всі гріхи, що їх ми за такий довгий час зробили, — й тому часто стається, що ми зле сповідаємося і наша совість неспокійна.

Щоб ми могли добре приготовитися до сповіді й добре висповідатись, поступати в духовному житті, та мали спокійну совість, — робимо щодня вечірний іспит совісти, в якому спізнаємо себе, бачимо свої хиби, упадки, гріхи, і стараємось їх направити; — тоді в приготованні до св. сповіді легко згадаємо свої гріхи, всі скажемо і не наражаємось на небезпеку злої сповіди.

Для того, хто хоче робити поступ у духовному житті, щоденний іспит совісти є неминучий.

Іспитуй щодня, при вечірних молитвах, свою совість. Це улегчить тобі сповідь і причиниться до твого спасіння.

75. Як робити щоденний вечірний іспит совісти?

Вечірний іспит совісти робиться при вечірній молитві. Є він короткий і робиться так:

1. Вперше дякується Господу Богу за всю поміч, ласку і охорону протягом дня; — далі:

2. Просиш Духа Святого, щоб своєю ласкою дав тобі спізнати твої провини, щиро за них жалувати і постановити щиро поліпшитись.

3. Далі переходиш гадкою весь день і пригадуєш собі, чи ти в дечому думкою, словом, вчинком, або опущенням доброго, не образив Господа Бога. Далі:

4. Жалуєш, що ти гріхами своїми образив Господа Бога, і

5. Постановляєш поліпшитись й уникати гріхів.

Наводжу короткий взірець вечірнього іспиту совісти, хоч кожний може його відправляти своїми словами, або з свого молитовника.

«Господи Боже! Дякую Тобі, що Ти до тепер заховав мене при житті, хоронив мене від небезпеки та спомагав мене своїми ласками. Господи Боже, я негідний твого милосердя, бо все падаю в гріхах моїх. Але хочу встати і як каянник прийти до Отця мойого. Святий Духу, освіти мене, щоб спізнав я свої гріхи і за них жалував.»

(Тут переходимо думками ввесь день і розглядаємо, чи ми в чім думкою, словом, вчинком, або опущенням доброго не образили Господа Бога. Пригадавши собі гріхи взбуди в собі совершенний жаль):

«Люблю Тебе, Господи Боже, всім серцем моїм, всією душею моєю і всіми мислями моїми. Жалую, що я Тебе, найдобротливішого Отця небесного гріхами образив, обіцяю, що з Твоєю помічю ніколи більше не ображу Тебе, буду стерегтись кожного гріха. Прийми мене каючогося, будь для мене милосердний і Своєю ласкою кріпи мене.» (Коли маєш на душі тяжкий гріх, постанови чим скоріше висповідатись.)

76. Способи до поліпшення й вдосконалення життя

Способи, що ведуть до поліпшення і вдосконалення життя є двоякі: а) загальні, б) особливі. Загальні способи годяться для кожного каянника і є ними:

а) часта молитва,

б) часта сповідь і причастя,

в) щовечірний іспит совісти сполучений з жалем за гріхи і постановою поліпшитись,

г) постійна думка  на те,  що  Бог  є всевідучий, всюди присутний, все бачить, — а це собі усвідомлюймо особливо в часі спокус,

д) читання  Святого  Письма,  життя  Святих,творів Святих Отців та духовних письменників, як-. «Наслідування Христа» від Томи Кемпійського, «Філотея» — від св. Франциска Салезького тощо,

е) думка на смерть, суд, пекло, Царство Небесне,

є) думки на страсті Христові,

ж) чування над змислами, особливо над очима, язиком,

з) перемагання злих нахилів і пристрастей, самовідречення.

Способи особливі радить і приписує сам сповідник з метою викорінити в каянника якийсь головний гріх, головну пристрасть чи грішний нахил.

ІI. ПРО ЗАГАЛЬНУ СПОВІДЬ

77. Що то є Загальна сповідь?

Сповідь з гріхів, виконаних від останньої важної (правосильної) сповіді, називається звичайною. Сповідь з гріхів цілого життя, або означеної частини життя, називається загальною. Наприклад, є люди, які сповідаються неважно (неправосильно). Як їм допомогти? Лише загальною сповіддю. Загальною називаємо ту сповідь, в якій повторяємо всі, або більше попередніх сповідей: Загальна сповідь приносить великий спокій совісті й душі.

Для декотрих  каянників  Загальна  сповідь  є  неминучо потрібна, для інших є лише корисною.

78. Для кого Загальна сповідь є неминучо потрібна?

Загальна сповідь є неминучо потрібна тоді, коли попередня сповідь, одна, або більше, були неважні.

79. Для кого Загальна сповідь є корисною?

Загальна сповідь є корисною:

1. Для таких, що довший час не сповідались.

2. Для вступаючих до нового стану, наприклад духовного, подружого. Заключаючим подружжя радиться перед вінчанням відбути Загальну сповідь, а це тому, що вони починають нове життя і його так почали би відданням себе в руки Божі.

3. Під час місцевих міссій, реколекцій, далі в милостивому році. Є це часи особливих ласк Божих.

4. Дуже корисною є Загальна сповідь в небезпечній хворобі, як приготування на смерть. Від смерти залежить ціла вічність. Коли вмираємо в покаянні, будемо спасенні, коли вмираємо в давніх гріхах, пропадемо на віки. Після Загальної сповіді хворий набуває спокою.

5. Загальна сповідь є корисною для тих, які є в небезпеці втрати життя: у війні, перед наступлениям небезпечної дороги, матері перед першими родами, в часи пошестей і т. под.

6. Вкінці Загальна сповідь є дуже корисною для всіх тих, що її ще не відправляли. Бо, коли поглянемо на ціле наше життя, побачимо, як часто ми грішили, і як часто ми сповідалися радше з при-вички, або наш жаль і постанова були недостатні. Отже, приступім до загальної сповіди і впорядкуймо свою душу.

В тут наведених випадках Загальна сповідь є необов’язковою, але є дуже корисною і тому радиться її відкінчити.

Замітка: Особам боязливої совісти дозволяється виконати загальну сповідь лише раз.

80. Як і перед ким відбути Загальну сповідь?

Загальну сповідь не важко відбути, — але треба до неї приготовитись трохи докладніше. Найліпше це зробити під час міссій, або в часі ре-колекцій.

В загальній сповіді не треба вичисляти всі найменші гріхи свого життя. Треба увести лише гріхи тяжкі.

Хто хоче висповідатись з цілого життя, нехай виере собі такого сповідника, до якого має прихильність. Цей найліпше йому допоможе чи поучениям чи порадою.

Каянник зобов’язаний до загальної сповіди приготовитись: щирою молитвою, точним іспитом совісти, совісним виконанням всього, що до правдивого поліпшення є потрібне, як: винагородження шкоди, направлення кривди, помирення з ворогом, віддалення близької нагоди до гріха і т. под.

Уже під .час приготування, перед сповіддю і в сповіді треба взбудити щирий жаль за всі відомі й невідомі гріхи.

Коли хочеш виконати загальну сповідь, маєш сповідникові на самому початку сповіди сказати з якої причини виконуєш загальну сповідь, чи ти вже її виконував і коли те було. На основі того сповідник побачить, чи загальна сповідь є для тебе потрібна, або лише корисна.

81. З яких гріхів маємо сповідатись в загальній сповіді?

В загальній сповіді неповинній, можна деякі речі вйлишити, (число, рід гріхів), — але в повинній  сповіді потрібно сказати число і рід тяжких гріхів, яких ми допустилися від останньої важної сповіди.

Іспит совісти робиться так, як це описано у точці: Іспит совісти.

Повседневні гріхи в загальній сповіді можна вйлишити, з виїмкою повседневних гріхів, які, наслідком обставин, стали тяжкими.

82. Як переконаюся, чи потребую загальну сповідь, чи ні?

Так, що зроблю іспит совісти про мої попередні сповіді, — інакше кажучи, кладу собі оці запитання:

Чи я деколи не сповідався без приготування, без належного іспиту совісти?

Чи я в попередніх сповідях не замовчав нароком тяжкий гріх, а то з ганьби, страху, або з деякої іншої причини; або, може, затаїв важливі обставини гріха? (Треба знати, що в таких випадках не був нам прощений не лише той затаєний гріх, але й ті, з яких ми сповідалися. Тому треба нам знову сповідатись з усіх гріхів, починаючи від часу, коли ми зле сповідалися.)

Чи при сповідях я мав щирий жаль за гріхи? Може жалував лише устами, а не серцем?

Чи в сповідях мав я щире постановления й волю поліпшитись?

Чи я прийшов і виконав задану покуту у сповіді?

Якщо з цих запитань бачиш, що ти зробив хибу, — тоді ти зле і неправосильно сповідався і потребуєш загальну сповідь.

Вкінці міродайним є рішення сповідника; він скаже, чи потребуєш загальну оповідь, чи ні.

83. Що ти повинен собі постановити після відкінчення загальної сповіді?

Скінчивши загальну сповідь, постанови собі, що вже не лише раз в році, але частіше будеш сповідатися, — і то завжди добре, докладно, — все так, мов би та сповідь у твоїм житті була остання.

III. ПРО СОВЕРШЕННИЙ ЖАЛЬ

84. Що є совершенний жаль?

Відпущення гріхів звичайно дістаємо в св. сповіді. Але в житті є випадки, коли каянник хотів би висповідатись але не має можливости, наприклад, нагло вмирає і нема священика, — вмирає в летунськім, залізничнім чи іншім нещасті, коли нема часу покликати священика, таж може зістає лише декілька хвилин життя. Що робимо у такому випадку? У такому випадку ми повинні взбудити в собі совершенний жаль. У випадку, коли не маємо можливости висповідатись, це одинокий спосіб, як врятувати нашу душу.

Про жаль пов’язаний зі сповіддю вже було писано. Тут будемо говорити про виявлення совершенного жалю у випадках, коли не маємо можливости висповідатись.

Совершенний жаль — є сердечне проявлення Любови до Бога поєднане з жалем, що ми гріхами Бога образили і з постановлениям поліпшитись і як буде можливість висповідатись.

Бачимо, що совершенний жаль основується на проявленні совершенної любови до Бога. Проявлення совершенної любови до Бога в людському житті є дуже важливе. В небезпеці життя є це одинокий спосіб спасення, а загально в житті є джерелом багатьох ласк. Тому нам дуже потрібно знати, чим визначується совершенна любов і як може бути виявлена.

Що є совершенна любов, це нам сказав сам Господь наш Ісус Христос. «Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю і всім своїм розумом» (Мт. 22, 37). Наша любов Господа Бога є совершенною, коли Бога любимо як найвище, любви найдостойніше добро, — любимо над усе, — і   постійно.

«Як найвище добро» — Господь Бог є до нас найвище добрий і милосердний, свою любов нам виявляє завжди,- «вічною любов’ю полюбив я тебе», — говорить до нас Господь (Єр. 33, 3). — Він, небесний Отець, нас ніколи нічим не скривдив, приготовив нам небо і щодня нас обдаровує своєю добротою. Ісус Христос нас так любив, що з неба на землю зійшов, терпів і вмер на хресті за наші гріхи.

«Любимо над усе» — цінимо Бога над усе, над друзів, маєток, родину; приятельство з Богом цінимо за найвище добро, а втрату Його ласки уважаємо найвищим злом. «Хто більш, ніж Мене, любить батька, або матір, той недостойний Мене. І хто більше, ніж Мене, любить сина або дочку, той недостойний Мене» (Мт. 10, 37).

«Постійно» — в цій любові хочемо жити постійно з наміром не зробити нічого, що нас від Бога віддаляло б, — а це означає: не допускатись жодного тяжкого гріха, а то не зі страху перед карою, але з синівської боязні, щоб ми Бога «не засмутили».

Це і є совершенна любов. Хто із серця, наприклад, скаже: «Боже, люблю Тебе всім серцем моїм, всією душею моєю, .всіми силами моїми, всім розумом моїм!» — вже виявив совершенну любов.

Совершенну любов ми виявили. Але з болем бачимо, що ми тяжкими гріхами віддалилися від Бога, нашого найвищого добра, бачимо, що маємо з Богом помиритись, і нам у голові пролетить думка: «Жалую, мій добрий Боже, що я Тебе моїми гріхами образив; уже ніколи не хочу допуститися тяжких  гріхів і хочу  чим  скоріше  висповідатись.»

Так з’єднані дві думки: любови до Бога і жал ю, творять совершенний жаль, який нас очищає від гріхів уже перед виконаною сповіддю. Совершенна любов до Бога є безумовною основою совершенного жалю.

Совершенний жаль — виходить із совершенної любови до Бога, отже: перейняті любов’ю до Бога жаліємо, що ми гріхами образили Бога, найвище, любови найгідніше добро.

Не треба думати, що виявлення совершенного жалю вимагає довгого часу? Вистарчає й коротка хвилина, в крайній небезпеці й кілька секунд. Наприклад, подумаю або з серця скажу: «Боже, люблю Тебе, — жалую, що я Тебе гріхами образив, каюся, будь мені милостивий!»

Або ані стільки ні. «Ісусе, люблю Тебе!» — сказане з душі, є в силі спасти душу.

Є більше молитов совершенного жалю. Але те не значить, що мусимо притримуватись тих взірців. Можемо собі самі скласти слова чи молитву совершенного жалю, лише щоби вона відповідала усім умовам.

85. Яку силу має совершенний жаль?

Совершенний жаль, злучений з наміром висповідатись, оправдовує каянника ще перед сповіддю.

а) «З наміром висповідатись», — означає, що виявляючи совершенний жаль маємо мати намір висповідатись. Це тому, що Господь Бог на прощення гріхів установив св. сповідь, і не був би жаль щирим у того, хто відкидав би сповідь.

б) «оправдовує» — означає, що совершенний жаль уже очищує нас від гріхів перед сповіддю. Хід того оправдання перед сповіддю є цей: каянник, виявляючи совершенний жаль, тим приходить до Бога, — але й добротливий Бог іде назустріч каючомуся блудному синові а то своєю благодаттю,- настає хвилина, коли в душі каянника не може бути спільно і благодать Божа і пляма тяжких гріхів. Отже, благодать Божа оправдує, очищує каянника із совершенним жалем ще перед сповіддю.

в) «перед прийняттям Тайни Покаяння» — або коротко говорячи: перед сповіддю, —- не означає, що каянник уже є очищений й не має приступити до св. сповіди. Каянник був совершенним жалем очищений від гріхів як у сповіді, — але після того, коли буде мати можливість, повинен висповідатись з усіх своїх тяжких гріхів, яких допустився від останньої важної св. сповіди. — Але в такому випадку каянник не зобов’язаний сповідатися зразу, може сповідь відкласти на деякий не дуже віддалений час.

86. Коли ми зобов’язані взбудити в собі совершенний жаль?

1. Взбудити в собі совершенний жаль неминучо потрібно всім тим, яких життя є в небезпеці, мають на душі тяжкий гріх, а не мають можливосте висповідатись. В таких обставинах можемо спасти свою душу одиноко совершенним жалем. Наприклад: тяжко хворі, вмираючі.

Такі, якщо можуть, нехай самі з серця проговорять молитву совершенного жалю, коли ні, нехай їм її хтось передчитує, а вони нехай повторюють слово за словом. Всі ми маємо християнський обов’язок в таких обставинах помагати тим, які не знають взбудити совершенний жаль.

2. Також ми обов’язані взбудити в собі совершенний жаль тоді, коли ми упали в тяжкий гріх, а не маємо можливості зразу висповідатись.

Інакше ми не є повинні взбуджувати в собі.совершенний жаль, — але добрий християнин, дбаючи про спасіння своєї душі, взбудитить в собі совершенний жаль щодня рано і ввечір при молитві. В наших рушних часах людина часто може опинитись в небезпеці смерти. Хто рано встає здоровий, не знає, чи дочекається вечора, а хто вечір іде спати, не знає, чи рано пробудиться. Тому ми повинні взбуджати в собі совершенний жаль, щоб ми були готові, «бо не знаємо ні дня ні години» коли нас покличуть…

87. Чи, після відпущення гріхів у совершенному жалю, каянник повинен ще з них сповідатися, — і чому?

З тих гріхів, що були відпущені совершенним жалем, каянник повинен, коли настане можливість, додатково висповідатись. Це тому, бо він обов’язаний виконати бажання по сповіді, яке у совершенному жалю мусить бути загорнене, — а також тому, що й ті гріхи належать до розрішення Церкві, котра має накласти за них покуту, — а вкінці, щоб каянник набув спокій совісти й певність, що його гріхи були справді відпущені.

88. Важливість совершенного жалю

Славний кардинал Францелін (f 1886), знаючи, яку величезну вартість має совершенний жаль, мав звичай говорити: «Коли б я міг, як проповідник, переходити краї, то про ніщо інше не говорив би, як лише про совершенний жаль.»

Знаючи важливість совершенного жалю і знаючи його взбудити, помагаймо й ми в тім і другим, а особливо хворим, вмираючим і всім, що знайшлись би в небезпеці смерти. Будьмо апостолами совершенного жалю, на нього завжди пам’ятаймо, вправ-ляймо в нім себе та повчаймо про нього й інших.

IV. РІЗНІ ПИТАННЯ

89. Сповідь дітей і молоді

Часто сповідник сповідаючи дітей і молодь, викриє в них злий нахил, злий вплив, причину упадків або загрозу упадку, і так завчасу відверне неезпеку, яка грозить невинності дитини. Багато батьків завдячує за захорону їх доспіваючого сина чи дочки якраз частій, місячній св. сповіді.

Крім того сповідь є самим Богом установлений виховний пособник і має багато більший вплив ніж напоминания чи погрози батьків. Сповідник повчанням і напоминаниям вхоронить ваших дітей від злих нахилів, злого товариства, злих доріг, від гріхів, — на ваше добро. Тому, батьки, приводіть своїх дітей до місячної сповіді.

90. Сповідь перед вінчанням

Святу Тайну Подружжя треба приймати в стані благодати освячаючої. Тому св. Церква приказує, щоб молоді, перед вінчанням, приступили до св. сповіді і причастя.

Сповідатись і причащатись молоді не мусять якраз у свого пароха, або в того, перед яким заключають подружжя. Вони можуть собі вибрати сповідника по своїй волі, але в такому випадку нехай собі від того сповідника випросять потвердження про сповідь.

У декотрих парохіях є гарний звичай, що рано, в день вінчання, є Служба Божа за молодих, коли й вони самі приступають до св. сповіди й причастя. Пособорні літургійні вказівки це прямо радять.

Тим, що заключають подружжя, є також дуже корисне виконати загальну сповідь, що дуже радимо. При загальній сповіді молодих, сповідник може розрішати і від гріхів задержаних юрисдикції єпископа, — без додаткового прохання про уповноваження.

91. Про обов’язок річної сповіди

Четверта Церковна Заповідь нам пригадує: «Кожного року, хоч раз висповідатися і причаститися!» Давніший текст цієї Заповіді і часово ограничував цей обов’язок добою «около Великодня». І хоч ми тепер не є обов’язані приступити до св. сповіді і причастя перед Великоднем і можемо це зробити хоч коли, але це зробити ми повинні. Перші християни були такі ревні, що причащались кожного разу, коли були на Службі Божій. Пізніше, коли ця ревність остигла, на вселенськім Церковнім Соборі Латеранськім в 1213 році, за папи Інокєнтія Ш, Церква зарадила, щоб кожний християнин хоч раз у році приступив до св. сповіді і причастя. Триденг-ський Собор час цієї обов’язкової річної сповіди означив на час Великого посту перед Великоднем. Тому перед Великоднем, бо особливо в цьому часі святкуємо пам’ятку смерти Ісуса Христа, — і тому, що в цьому часі Ісус Христос установив Найсвяті-шу Тайну Євхаристії. ,— Церква цією заповіддю не приказує лише раз в році висповідатись, але пригадує, що ми найменше раз в році повинні висповідатись.

Отже, тяжко грішить, хто протягом року не сповідався. Хто за декілька років не сповідався, допустився стільки тяжких гріхів, скільки було років, в яких не сповідався. Хто сповідався неправосильно, той заповідь річної сповіди не виконав. Такий позбавляє себе ласк Церкви і духовних скарбів, та стає подібним до сухої галузі на здоровому дереві Церкви.

Не забуваймо, що четверта церковна заповідь відноситься до байдужих, холодних у вірі й лінивих у виконуванні своїх релігійних обов’язків. Інакше Церква дуже бажає, щоб вірні часто сповідалися й причащалися, бо тим вони набувають сили проти спокус, і приступлення до Святих Тайн є знаком, що вони йдуть дорогою, яка веде до спасіння.

V. СПОВІДЬ ХВОРИХ

92. Християнин у хворобі

Коли захворіємо, віддаймося цілковито на волю Божу. Нашим обов’язком є лікувати своє тіло лікарствами, бо п’ята Божа Заповідь нас напоминає, щоби ми дбали про своє здоров’я.

Але не забуваймо і на душу, щоб випадкове нагла смерть не застигла нас неприготованйми. Висповідаймося з цілого життя, приймім Тайну Єлеопомазання на очищення душі, а коли на те воля Божа, на виздоровлення тіла.

Тому що сповідь хворих є часто сполучена з подаванням Тайни єлеопомазання, багато вірних має хибний погляд на Тайну Єлеопомазання, наведемо тут хоч коротко науку Церкви про Тайну Єлеопомазання.

Тайну Єлеопомазання часто помилково називають «послідним помазанням». Термін «послідне, останнє помазання» є хибним і відстрашуючим. З цієї хибної назви й постали думки, що після «останнього помазання» вже законно може настати лише похорон, що після «останнього помазання» вже для хворого нема помочі. І тому, по-більшості, кличуть священика до хворого на «останнє помазання», коли уже хворий конає. — Це дуже неправильний погляд і не має нічого спільного з тим, що навчає Церква.

Тайну Єлеопомазання установив сам Господь наш Ісус Христос. Знаємо це із слів апостола Якова: «Нездужає хтось між вами? Хай прикличе пресвітерів церковних і хай вони помоляться над ним, помазавши його олією в ім’я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться.» (Як. 5, 14— 15). Бачимо, що як колись Христос потішав хворих, подаючи їм прощення гріхів і здоров’я, так тепер приходить в його імені священик до хворого й Тайною  Єлеопомазання уділяє йому прощення гріхів, поміч і силу проти спокус, а коли те вимагає спасіння його душі, то також здоров’я тіла.

Тайна Єлеопомазання — у хворому розмножує благодать освячаючу, робить хворого милим Богові, прощає хворому повседневні гріхи, а коли хворий не може сповідатись а за гріхи жалує, також гріхи тяжкі, — звільняє від кар за гріхи, — підкріпляє хворого в спокусах, терпінні а особливо в смертній боротьбі, — і часто хворого виздоровлюе й на тілі, коли це потрібне для спасіння душі хворого. Про це все молиться священик біля хворого. Отже, бачимо, що Тайни Єлеопомазання не треба боятись, навпаки, маємо старатись, щоб ми її чим скоріше в хворобі одержали.

Нехай не буде для нас Тайна Єлеопомазання страхіттям, навпаки — вітаймо її. Запитую: чи хворі в Христових часах боялися в своїй хворобі покликати до себе Ісуса Христа? Ні, не боялися, навпаки, чим скоріше шукали Його, звали Його до своєї хати, носили до Нього хворих, просили Його, щоб чим скоріше прийшов… а той Христос тепер говорить до хворих: «Є хтось з вас хворий? Нехай покличе священиків Церкви, і нехай помоляться над ним і помажуть його олієм в ім’я Господнє, і молитва віри спасе недужого…»

Отже, не бійся прийняти Тайну Єлеопомазання, бо її дають на те, щоб ти не помер, але щоб ти виздоровів на душі й тілі.

93. Поучения для хворих

1. Хворі нехай часто моляться: Вірую, — Помилуй мя Боже, — інші молитви, — читають Євангелію про страсті Господні, — відмовляють молитву віри, надії й любови. З молитов радимо Страсну дорогу, Акафист Страстям Христовим, покаянні молитви, Акафисти, Молебні.

2. Коли ти хворий, — не відкладай сповідь. Помирись з Богом і людьми, покайся чим скоріше. Деколи в хворобі злий дух, хотячи відвернути душу від Бога, нашіптує хворому думки безнадійности, нападає на віру. У тій боротьбі підкріпить тебе сповідь, В твою душу ввійде спокій.

3. Дуже важливе, щоб хворий висповідався доки ще є при повній свідомості, при повних змислах. Люди від давна мають вкорінений хибний погляд, що здоров’я хворого після сповіди погіршиться. Навпаки: сповідь дає хворому правдивий спокій: очищує совість від усього, що хворого притяжувало, дає внутрішній спокій, віддання себе на волю Божу, а це все благодарно впливає і на здоров’я тіла. Тяжко грішить, хто, маючи тяжкі гріхи, й маючи можливість висповідатись, не хоче висповідатись. Велику хибу робить родина, коли обманює хворого, що він виздоровіє їй сам піде до церкви висповідатись, або його стан не тяжкий і т. под. Так робити – це гра із спасінням душі хворого.

Хворий може покликати собі священика, котрого сам бажає.

94. Сповідь хворого

Ніщо не є так потрібне і спасаюче, як те, щоб хворий належно висповідався. Ця сповідь часто рішає про долю людини у вічності. Коли тільки позволяє здоров’я хворого, хворий має виконати загальну сповідь. Особливо тоді, коли загальну сповідь ще не виконував, або, коли його декотрі попередні сповіді були неповні, хибні чи неправосильні.

Особливо не треба оминути оці запитання:

а) Чи деколи не затаїв деякий тяжкий гріх, або чи іншим способом не запричинив, що його сповідь була неправосильна?

б) Чи не жив довший час у якомусь грішному налозі, наприклад: п’янстві, лаянні тощо, із-за чого можна сумніватись у правосильності його минувших сповідей?

в) Чи хворий не має обов’язку винагородження: на маєтку, честі, кривді, несправедливості і т. под.?

г) Чи не є потрібне публічне виправдання за публічне згіршення?

д) Чи не знепокоює його дещо з попереднього життя?

є) Чи його совість є спокійна і була б спокійна, коли б став на суді Божому?

Сповідник хворому при сповіді допомагає.

Щоб хворий міг це все добре відправити, має старатись, зразу коли захворіє, покликати священика, щоб сповіддю упорядкував і заспокоїв свою совість, доки ще він при повній свідомості. Це важливе діло не треба відкладати на останню хвилину.

Часто хворі себе переконують, що ще є час, що ще нема небезпеки, що виздоровіють і самі підуть до церкви. Лише добра сповідь може дати хворому правдивий спокій серця. Хто в сповіді зі своєї душі стрясе увесь тягар, цей спокійно і з довіряй віддається в руки Божого милосердя. Тому в хворобі сповідь не відкладаймо!

95. Чи мертвого можна розрішити?

Коли хворий не виявляє признаків життя, дістає умовне розрішення. Лікарі доказують із досвіду, що дійсна смерть настане не зразу, коли застановилось дихання й биття серця. Отже, ще можна й пів години після насталої смерти, дати умовне розрішення.

96. Звернення уваги домовому окружению хворого

Особи, які є в домашньому окружению хворого, повинні старатись, щоб хворий не помер без сповіди. Тим допомагають, щоби він спас свою душу. Хто некаянника привів до Бога, хто духовно байдужого ще вчас воскресив, — той тим вчинком покрив і багато власних гріхів та осягне й для себе милосердя на суді Божому. «Хто наверне грішника з його хибної дороги, спасе його душу від смерти і покриє багато гріхів» (Як. 5, 20).

Домове окружения хворого є зобов’язане тактично звернути увагу хворому, щоб прийняв святі Тайни, особливо тоді, коли видять, що хвороба поважна. Хворий мало знає себе, він не бачить небезпеки смерти, тим більше, коли домашні його обманюють, що за короткий час виздоровіє. Вони тим позбавляють його св. Тайн. І стається, що коли покличуть священика, то хворий конає. Тому священика треба звати завчасу. Священик не є страшком для хворих, але приносить їм потіху, надію й заспокоєння. Є дуже багато прикладів того, якими щасливими почуваються хворі після прийняття св. Тайн.

Зрозуміле, що рідня не сміє хворого перестрашувати, що вмре. Але зобов’язані вони сказати хворому правдиву науку Церкви, лагідно і оглядно, що хворий повинен приготовитись і на смерть. Не віддалюйте сповідь на останню хвилину!

Кличте сповідника вдень, не вночі. Вночі кличте лише в наглих, небезпечних, нічних захворюваннях.

Є гарним звичаєм, коли рідня, приятелі, сусіди, знайомі, прийдуть до хворого, щоб разом із священиком молитись. Особливо можуть брати чинно участь у молитвах Тайни Єлеопомазаноя, яка в нашому обряді дається і співано.

Не лише домашнє окружения хворого, але взагалі вірні парохії мали б вчас повідомити пароха, що хтось в родині, чи в сусіда, або в парохії, тяжко захворів.

97. Чи треба звати священика, коли хворий вмираючий, втратив мову, але є при пам’яті?

Треба. Бо той хворий знаками рук, або лише очей, може виявити волю висповідатись і жаль над гріхами, а цього вистарчає, щоб одержав розрішення.

98. Чи треба звати священика, коли хворий, умираючий  є без пам’яти?

Домашнє окружения хворого, (родина, сусіди), не сміють чекати, щоб хвороба так перемогла хворого, щоб він втратив пам’ять. Священика треба звати скоріше. — Також сам хворий повинен звати священика зразу, коли захворів. Тоді ще може позбирати свої думки, добре висповідатись, крім того св. сповідь і причастя та Тайна Єлеопомазання спричиняться до його виздоровлення.

Але, коли вже сталося, що хворий втратив пам’ять з будь яких причин, священика треба й тоді звати, бо можна надіятись, що хворий, падаючи до непам’яті, думав на Бога, кликав Бога хоч у думках, а тим душевно є так розположений, що може одержати розрішення, хоч не є при пам’яті.

Тут треба знати, що таким, що впали до непам’яті, священик дає т. зв.  умовне  розрішення, це значить, що розрішення є важливе лише при умові, що той непритомний мав перед втратою притомносте душевне розположення, потрібне до прийняття розрішення. Наприклад, кликав Бога словом «Боже!», подумав на Бога, тощо.

Коли той, хто впав до непритомносте, перед тим виявив волю висповідатись, або виявив жаль над гріхами, хоч він і непритомний, одержує правосиль-не розрішення.

Хоч був би, непритомний, перед тим жив у грісі, — коли перед утратою памяти просив до себе священика, хотів висповідатись, — дістане розрішення, — бо тим, що бажав сповідника, вказав, що хоче помиритись з Богом.

Хворому в непритомності також дається Тайна Єлеопомазання, що також впливає на його спасіння.

Коли є сумнів, чи хворий ще живе, — дається розрішення з умовою: «ЯКЩО ЖИВЄШ».

99. Сповідь хворих дітей

1. Коли хвора дитина вже сповідалась і причащалась, — батьки, коли дитина небезпечно захворіє, повинні покликати священика, так як до старшої особи.

2. Коли хвора дитина досі ще не сповідалась і не причащалась, але вже вживає свого розуму, це значить розрізняє добре від злого і є здібна свідомо й добровільно переступити Божу Заповідь, розрізняє звичайний хліб від Наисвятішої Євхаристії, — хоч інакше вона мала б слабе знання релігії, — сповідається правосильно, дістає розрішення, св. причастя і Тайну Єлеопомазання.

3. Коли хвора дитина досі не сповідалась, а є сумнів,  чи вже розрізняє добре від злого, чи вже вживає свого розуму, — дається їй розрішення з умовою і св. причастя.

4. Коли хвора дитина досі не сповідалась, і знаємо певно, що ще не доспіла до вживання свого розуму, не дається їй ні розрішення ні Єлеопомазання. Але св. причастя в нашому обряді може датися. В західному обряді священик в цьому випадку дає дитині благословення.

Які є причини давання св. причастя дітям, наведеним під точкою 3 і 4 в Церкві східного обряду? — Церква свій поступок основує на тім, що згідно з св. Переданням в первісній Церкві давали св. причастя дітям, ба й немовлятам, (немовлятам лише причастя св. Крови), а місцями при Хрещенні немовлятам дається причастя й тепер. Господь наш Ісус Христос своє Тіло, як небесну поживу на життя вічне, залишив для всіх, не виключаючи й дітей. Далі: коли дитина є без гріха, коли «таких є Царство Небесне», чому б не мали ті земні «ангели» прийняти євхаристійного Ісуса Христа, коли Він їх кличе: «лишіть цих приходити до Мене», — а, вкінці, як при Хрещенні доповнюють віру дитини хресні батьки, так і при св. причасті доповнюють віру дитини власні батьки.

100. Що є «апостольське благословення» в годині смерти?

Дбаючи про спасіння душ, св. Церква уділяє хворим апостольське благословення з повним відпустом у годині смерти. «Апостольське благословення для вмираючих» не є прощенням гріхів, бо прощення гріхів хворий одержує в сповіді, але є відпущенням всіх дочасних кар, котрі є наслідком кожного тяжкого гріха. Це благословення уділяється після сповіді, причастя і Єлеопомазання, але відпущення кар настає не тоді, але аж у моменті смерти. Цю власть уділив св. Отець Пій X. в 1912 році всім священикам східного обряду Церкви назавжди.

Кому можна й треба уділити «апостольське благословення»? — Всім, які вмирають у каятті, й дітям, які вже сповідалися. Отже, це благословення уділяється лише у тяжкій хворобі. Відпуст одержує каянник у моменті, коли душа вже в дійсності відлучається від тіла. Коли хворий виздоровів, відпуст з цього благословення не звисав. Нове благословення може одержати в кожній новій тяжкій хворобі. Це благословення можна уділити і відсудженим на смерть, якщо каються.

101. Умови уділення «апостольського благословення»:

а) каянник наперед має прийняти св. Тайни: Покаяння, Євхаристії і Єлеопомазання; — б) Має за священиком проговорити слова віри, надії й Любови, а також висловити ім’я Ісус, наприклад: «Ісусе, Сине Божий, помилуй мя!», або іншу молитву. Після того поцілує хрестик, який йому подасть священик. Коли каянник не має сил говорити, повторяє за священиком слова хоч у дусі. Інакше цього відпусту не осягнув би.

Так св. Церква хоче вислати своїх дітей у вічність чистими й нєобтяженими дочасними карами за гріхи.

102. Сповідь глухих і німих

Особи, які не дочувають, глухі й німі, з якими сповідник не може дорозумітись так, щоб інші не вчули, сповідаються в окремому місці, звичайно в закрестії при храмі. Всі ці сповідатись повинні.

Такі особи нехай перед сповіддю скажуть священикові, що вони не дочувають, що вони глухі, або нехай вкажуть знаком, що вони німі, — і священик відійде з ними на місце, приділене для сповіді таких.

Коли б інша особа щось вчула з такої сповіді, вона під тяжким гріхом зобов’язана затримати таємницю сповіді.

103. Глухонімі від народження, які не могли бути поучені в вірі, можуть приступити до св. сповіді й причастя, коли, по можливості виявлять свою грішність, вказують жаль, а св. причастя знають розрізняти від звичайної поживи.

І коли б тут можна закинути, що такі особи не можуть знати про надприродний жаль, бо їх ніхто не повчив, а з тої самої причини не знають ані основні правди віри, потрібні до спасіння, —- судимо, що Господь Бог, котрий хоче, щоб усі спаслися, дає й таким убогим потрібне знання віри способом надзвичайним а також благодать на виявлення надприродного жалю.

104. Слабоумні від народження, — які ніколи, не були при розумі, а тим самим ані не могли допуститись гріха, — не є здібні на розрішення. — Коли сповідник сумнівається в стані слабоумного, дасть йому умовне розрішення, особливо педед смертю.

105. Сповідь легковажних у духовних справах (лаксистів)

Лаксисти це особи, що Божі Заповіді беруть легковажно. Вони ані там не бачуть гріха, де гріх у дійсності є. Вони на все дивляться легковажно і тим витворюють в собі неправильну совість. Тут треба знати оце: коли ми помиляємося без власної вини, ми не грішимо. Але хто з грішного незнання (зн. не хоче знати), або із злої волі помиляється і наговорить собі, що і те не гріх, і це не гріх, — цс значить утворить в собі неправильну совість, той тяжко грішить. Тому Божі Заповіді не берім легковажно, не всугеровуймо в себе, що злий поступок, який ми зробили, не гріх, але завжди керуймось правдивим голосом нашої совісти. Коли так будемо себе судити, як нам говорить наша правдива совість, наша сповідь завжди буде добра.

Сповідь так званих боязливих (скрупулантів)

Наші вчинки в нашій совісті маємо судити розважно, розумно. Дуже зле, коли ми собі поважні справи легковажимо. Таких людей називаємо лак-систами. Але хибною є й друга крайність, коли на речі дивимося дуже боязливо.

Боязливий — скрупулант — бачить і шукає гріх і там, де його нема, а також без розумної причини і негрішні вчинки вважає грішними. Боятись гріха маємо, але обосновано, з розвагою, без неспокою і переборщування. Але боязливий має надмірний страх, бачить гріх і там, де його нема, він постійно неспокійний. — Цей стан є хворобливим, є душевною хворобою, з одної сторони є він перешкодою в духовному поступі такого, з другої сторони може його звести в крайній лаксизм, ба і в грішне життя.

Що торкається сповіді, то скрупулянти ніколи не мають спокою і все думають, що вони зле сповідалися. Жодний сповідник не є для них ані добрий, ані точний, ані строгий. Раз думають, що їх іспит совісти був неточний, другий раз, що мали невистарчаючий жаль, далі, що їх сповідь була неточна, тощо. Вони не приходять до спокою ані після загальної сповіді.

Щоби свій душевний стан увели в рівновагу, такі особи мусять: а ) безумовно слухати сповідника і триматись того, що він радив чи приказав, — б) не сміють міняти сповідника, — в) у сповідях жодний, уже раз визнаний гріх, не сміють повторяти, — г) загальну сповідь можуть виконати лише раз, — д) сповідатись мають лише з тих гріхів, про які, без найменьшого сумніву знають, що їх допустилися, — а всі останні «гріхи» мають вилишити.

Знаки боязливости скрупулянтів є ці: вперта нерішучість наслідувати раду сповідника, — боязнь у всім згрішити, — постійне обвинувачування себе у сповідях з того самого гріха, — постійний сумнів про важність попередніх сповідей і наперекір думки сповідника, тощо.

Сповідник з часом пізнає у такого каянника і причини боязливости, та означить лікарства — напрямні, які каянник-скрупулянт має дотримувати.

ЧАСТЬ ТРЕТЯ

СПОВІДЬ І ГРІХ

Наша совість

В душі людини є скритий таємний змисл, який людині дає розрізняти добро від зла, який закликає до доброго а докоряє нам за зле. Це соввість, яка промовляє до людини від хвилини, коли вона починає розумно розважати, аж до хвилини, коли відходить із земного життя. Совість є дуже важливим чинником в людському житті. Вона є правилом людських вчинків. Совість судить, чи вчинок є добрий чи злий, чи може бути виконаний або не сміє бути виконаний, це голос, що зове до доброго й перестерігає перед злом.

Люди звикли називати совість голосом Божим. До певної міри ці слова є на місці, але треба їх розуміти не так, що совістю нам Бог щось прямо об’являє. Також звикли називати совість голосом Ангела Охоронця. Ангел Охоронець не говорить совістю, але посередництвом совісти може на нас впливати.

Голос совісти є в нас, в нашому внутрі, озивається в душі кожної людини як законодавець і суддя. Господь Бог дав нам совість для того, щоб вона нам світила на темних дорогах життя, щоби ми не заблудили, щоби ми розрізняли добро від зла, чесне від нечесного чи грішного. Ніхто з людей не може виправдовуватись, що йому не говорили, що є добре а що зле, що є гріхом а що не є гріхом, тому що совість кожній людині, що в неї здоровий розум, говорить, що є добре а що зле.

Совість наказує, забороняє, радить, або лише дозволяє.

Коли хочемо означити правило поведінки згідно з совістю, наведемо слова св. Томи Аквинського: «Про людські вчинки в різних випадках не можна мати одинокий осуд» — тому що людські вчинки є такі відмінні один від другого, що для них не можна мати одне мірило. Кожний людський вчинок є занадто комплікований і не можна його однаково вирішити деякою формулкою. Тому є принцип, що його висловив св. апостол Павло: «Все, що є проти совісти, є гріхом» (Рим. 14, 23). Тому ми завжди повинні діяти так, як нам говорить наша совість. Совість — це правило моралі й людина повинна її слухати, коли приказує, що має виконати, або забороняє, що не сміємо виконати. Хто не задовільняє голосу совісти, або діє проти голосу совісти, тоді коли совість говорить, що вчинок, що його хочемо, виконати, є злий, — той грішить.

Щоби ми при своїх вчинках могли поступати згідно з совістю, наша совість має бути: здорова, тобто вона має бути: правдива, певна, чутка (сторожлива). Совість є здорова, якщо її розсудок годиться із Божими Заповідями. Правдива совість — у своїх осудах виходить із принципів правдивих і правильних. Це розуміємо так, щоб наша совість не уважала добро злом а зло добром. У такому випадку вона була б помилена.

Людське життя приносить різні випадки. Наводімо декілька принципів правильного поступу згідао

З ГОЛОСОМ СОВІСТИ:

а) Не дозволено не послухати совість, коли щось наказує або забороняє. Грішить, хто діє проти наказу або заборони своєї совісти.

б) Совість нам говорить наперед, чи задуманий вчинок є добрий або злий. Це називаємо перестерігаючою совістю. Коли нам совість ще перед виконанням вчинку говорить, що вчинок, який хочемо зробити, є тяжким гріхом, а ми його наперекір тому виконаємо, ми допустилися тяжкого гріха. — Коли наша совість перед вчинком говорить, що то буде лише простимий (легкий) гріх, якщо будемо робити проти совісти, тоді то буде лише легкий гріх.

в) Совість говорить до нас і після вчинку. Коли вчинок є добрий, совість наповняє нашу душу добрим почуттям. Коли вчинок злий, совість нам пригадує наслідки того гріха, кари вічні й дочасні. Вона говорить, що Бог справедливий Суддя, який добро нагороджує а зло карає, що є вічність а в ній небо і пекло. Совість є такою сильною, що й після років багатьох примусила признати свою вину. Вона нам не дає спокою, доки з гріха щиро не каємось. На деякий час можна совість притишити, але цілком її придусити, щоб мовчала, не можна. Тяжко грішить той, хто зістає в нерозкаянності, хоч совість йому після вчинку говорить, що вчинок був грішний.

г) В житті є випадки, коли людина не може собі порадити, не знає рішитись, чи даний вчинок є правильний чи ні. — В такому випадку людина не сміє допуститись того вчинку, доки розумові докази й принципи Божих Заповідей не відсторонять сумнів і справа для неї не стане певною. Отже, виконати вчинок на основі сумнівної совісти є недозволен. У випадку сумніву людина мусить витривало шукати певність, розважати, що про те говорить Божа Заповідь, шукати ради в інших, досвідченіших, мудріших, бо сама людина не може все знати. Так в потребі людина має при допомозі досвідченіших і розумніших дійти розумом і вірою до такого вирішення сумніву, щоби її совість зісгала спокійною і не мала докорів. Смиренність веде до того, щоб ми вчились від кожного, хто може нам дати поучения, і щоб ми не погордили радою досвідчених і добрим прикладом чесніших. Є багато прикладів в історії, коли людина невче-на, але праведна, проявила мудрість, яку завжди будемо подивляти. Наприклад, св. Іван Віянней в сповіді давав дуже добрі ради. Не була то мудрість набута, але мудрість Божа, дар Святого Духа. .— Будь завжди при Богові. Віддалення від Бога спричинює темноту. Близькість Божа відсторонює сумніви, неспокій совісті. Суди свої вчинки у світлі Заповідей Божих, тоді твій суд буде правильний.

д) Ніколи свою совість не знасилюй, ніколи сам себе насильно не переконуй, що щось можеш зробити, коли голос совісті тобі говорить, що не смієш, — і навпаки: не викручуйся, що дещо не смієш зробити, коли тобі твоя совість ясно говорить, що те маєш і можеш зробити.

Є особи, що знасилюють свою совість: заглушать, загасять, зв’яжуть її, щоб отупіла. Цих називаємо безсовісними. — Є люди, що не чують голосу совісті, але не тому, що совість не озивається, але тому, що її не хочуть чути. — Всім таким це може идатися лише на час, бо на довшу добу заглушити совість, або її цілком умовчати, людина не має сили.

Не забуваймо, що наша совість буде пйм свідком і оскаржителем на страшнім суді. А хто задушив свою совість, вже тут на землі терпить біль, — гризоту совісті. А нема більшого щастя, як мати спокійну, чисту совість.

При приготуванні до ов. сповіді керуйся завжди голосом совісті, вона тобі скаже, яких гріхів ти допустився.

Замітка: 1. Люди в сповіді звикли питатись, чи тим і тим вчинком згрішили, чи ні. Відповідь для всіх одна: якої думки про той вчинок ти був у перестерігаючій совісті. Коли перед вчинком совість тобі говорила: гріх, — є то гріх. Як ні, — ні. Але увага! Дуже часто стається, що людина перед вчинком є «глуха», не чує голосу совісті, тому що сильно чує свою пристрасть. По вчинку вже пристрасть минула, чує голос совісті і оправдується, що совість йому раніше нічого не говорила а тепер йому докоряє. Зрозуміло, це не так. Совість і раніше говорила, але людина її не хотіла чути. — Як озвалася совість після вчинку з докором, — вчинок був грішний.

2. Деколи людина має совість блудну, і тоді така совість може обманути людину, Є різні роди блудної совісті. Загально, блудною називаємо ту совість, що виходить із неправильних засад і тому доходить до неправильних практичних заключень. Коротко: як совість противиться Заповіді Божій — є блудною.

Блудною є, наприклад т. зв. совість широка, занадто вільна. Людина з такою совістю безпідставно   оправдовує грішні вчинки, вговорюючи собі, що вони не грішні, або лише легко грішні. Вона ніде не бачить гріха, ані там, де він справді є, оправдує себе й тоді, коли переступає найбільші Заповіді Божі. Деколи така людина морально цілком отупіє. Причиною того є довге перебування в грісі, злі приклади, зле виховання. В людини, яка грішно живе, протягом часу гріх заволодів над совістю, голос совісти все більше й більше стихає, аж станеться нечутним.

Ми бачили дві блудні совісті: широку й нечутну. Про широку совість наводжу слова Господа нашого Ісуса Христа: «Широка дорога, що веде в погибель вічну».

Вилікувати «широку» совість не легко, особливо, якщо в ній людина жила довше. Тут треба зусилля, тоді людина зможе відсторонити й «широку» та «нечутну» совість. Треба молитви, щоб ми зрозуміли тяжкість гріха, ображення Бога гріхом, треба відсторонити причини, які утримують людину в блудній совісті, треба перемочи пристрасті й піддатись розумові. Коли ми невистарчаючо поучені, мусимо доповнити прогалини в наших відомостях і так направити наш погляд на моральність вчинків. Після того іспит совісти, сповідь, постанова жити життям справді християнським. Ти сам запричинив, що маєш блудну совість, сам її і направ!

Коли наша совість є блудною з нашої вини й блуд може бути відсторонений, не сміємо діяти ані згідно  совісти,  ані проти неї,  але перше мусимо позбавитись блуду.

3. Хибною є також совість боязлива. Людина з боязливою совістю бачить гріх всюди, і там, де його напевно нема, — вважає грішними і речі дозволені, або в легкому грісі бачить гріх тяжкий. Звичайно, причиною того є нервова хвороба. Така особа має лікуватись. Боязливий мусить безумовно слухати сповідника.

Але треба розрізняти совість боязливу від совісти ніжної. Совість ніжна, яка не дозволяє ані найменше ображення Бога і ближнього, — є правильна. Ніжна совість є знаком чутливої душі й доброго виховання. . Совісна людина є щасливою.

Совісність набуваємо молитвою, розважанням, читанням Святого Письма, життя Святих, св. причастям і взагалі чесним життям. Совісність тратимо життям грішним.

Про спокуси

Людину приводять до гріха спокуси. Під спокусами розуміємо все те, що нас до гріха зводить, притягає, манить. Спокуси походять або від нас самих, через наші очі й тіло (п’янство, обжирство, розпуста, достатки, багатство, суєтна слава), — або від світу (злі люди, що нас зводять або приводять до гріха словами, злим прикладом, злим впливом, злими книгами, злими засобами), — або, вкінці, від злого духа, який розпалює нашу уяву і змисловість і тим старається запропастити нашу душу.

Найчастіше є спокуси від наших пристрастей, від нашого тіла й очей, — потім — від злих людей, — а що торкається злого духа, той не є джерелом усіх спокус, як люди часто неправильно думають. Злий дух найбільше спокушає тих, що хочуть Богу служити, але в своїх чеснотах є ще слабі й несталі. Також дуже сильно нападає злий дух спокусами на тих, що встали з гріха, очистилися, виманилися з його ярма. Злий дух спокушає, зводить на гріх тим, що представляє грішну річ чи предмет так, щоб в них чоловік знайшов залюблення, — але не забуваймо, що примусити нас на гріх ані злий дух не може.

Сама спокуса не є гріхом, — якщо біля неї не зупиняємося, в ній не любуємося, її відженемо. Але як біля неї зупинимося, спокуса приведе нас до гріха, а то звичайно так: вперше думаємо на зле; думку не відкинемо, але в ній свідомо й добровільно зістаємо, постає в нас залюблення до зла, потім жадоба зла, а вкінці згода на зло. В тім моменті ми в душі допустилися гріха, і коли б ми були його зовнішнім вчинком не виконали. Хто дав звести себе спокусам, паде в грішний стан, спокуси в нім буйніють, і, якщо вчас не спам’ятається, не набуде знову благодать Божу, приведе його до грішного вчинку, а далі вже можуть бути гірші наслідки: чоловік станеться рабом гріха, гріх над ним володіє, — а хто ще й тепер не переможе себе й не покається, стане нерозкаянним грішником. Якщо в тім стані зістане і так умре, є запропащений.

Отже, сама спокуса ще не є гріхом, і стає гріхом аж як в ній зістаємо, її схвалюємо, з нею годимося. Треба розрізняти між спокусою і призволенням (згодою) на спокусу. Де нема призволення, там нема гріха. Також ані сама жадоба ще не є гріхом, але аж якщо її схвалюємо, з нею годимося, стає гріхом.

Спокуси ведуть до гріха, а хто вишуковує спокуси, згине в них. Якщо хтось є спокушаний, те ще не значить, що він грішить. Бути спокушаним не є гріхом. І святі були спокушані. Спокуси має кожний чоловік. — Але хто не відхиляється від спокус, звичайно впаде. Св. апостол Петро напоминає: «Будьте тверезі і чувайте! Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти» (1. Петр. 5, 8), а сам Спаситель нас напоминав: «Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу » (Мт. 26, 41).

Є гріхом добровільно і без причини наражати себе на спокуси. Але є гріхом тяжким вишуковувати спокуси до тяжкого гріха, бо кожна спокуса вводить нас в небезпеку гріха.

Треба дуже дбати, щоби ми не були спокусою для інших, словами, вчинками, одягом, своєю поведінкою тощо! Бо про таких написано: «А хто спокусить одного з тих малих, що вірують у мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию, і він був утоплений у глибині моря. — Горе тій людині, через яку спокуси приходять!» (Мт. 18, 6—7).

Наводимо способи, якими маємо боротися проти спокус, противитись спокусам і перемагати спокуси. Тут дає нам поучения сам наш Спаситель. Він навчає нас молитися, щоби ми не впали у спокусу. Він сам оминає тих, що ставили йому настороги, й тому, деколи, ані не показував себе публічно: Отже:

а) В першій мірі — молитва. В спокусі перехрестися, молися, зверни волю до Бога, не схвалюй спокусу, і з Божою поміччю перможеш і найбільші спокуси. Якщо спокуси твої великі, не думай, що залишив тебе Господь. Хто з усіх своїх сил противиться спокусам, того Бог не залишить і поможе йому перемогти. «Головно пам’ятаймо на те, що ніхто не спротивився нечистим спокусам, якщо в хвилині спокус не поручив себе Богу», — навчає св. Альфонс Лігуорі. Злий дух в часі нечистих спокус доводить нас до того, щоб ми легковажно брали цю Заповідь і взагалі не боялися суду Божого.

Нераз чуємо оправдання: «не маю сили, щоби перемогти спокуси». Коли не маєте тої сили, — відповідає нам св. Письмо, — то чому не просите? «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Кожний бо, хто просить, одержує (Мт. 7, 7—8). — Правда, ми є слабі, але і те правда, що говорить св. апостол Павло: «Вас не спостигла ще спокуса понад людську силу. Бог вірний: він не допустить, щоб вас спокушувано над вашу спроможність, але разом із спокусою дасть вам змогу її перенести.» (1. Кор. 10, 13). Подібно говорить цей апостол і в Посланні до Филип’ян: Я можу все в тому, хто укріплює мене.» (Филип. 4, 13), — а також апостол Яков: «Коріться, отже, Богові, противтеся дияволові, і він утече від вас». (Як. 4,7).

б) Далі, маємо бути обережними, чувати, як вчить нас сам Спаситель: «Чувайте й моліться, щоб не ввійшли в спокусу» (Мт. 26. 41). А коли ми вже в спокусі, переможім спокусу вже в зародку, на самому початку, бо чим більше віддалюємо, тим тяжче спокуси перемагати. Незалежно від того, чи спокуси малі, чи великі, маємо їх відкинути на самому початку. Коли ми в обставинах, які спокушають, зразу відійдім. Найскоріше переможемо спокуси втечею, відходом. Втікай від спокус, чи є ними особи чи речі. А при відході, щоб не думати на спокусу, молімось.

в) Сильним засобом проти спокус є часта св. сповідь і причастя. В сповідальниці часто чути щирі признання каянників, що коли вони частіше сповідаються і причащаються, легше перемагають спокуси — а занедбовуючи часте св. причастя, слабнуть в опорі й легше падають у гріх.

г) Часта думка на Божу всюдиприсутність, на суд Божий, дасть нам багато сил, щоб ми перемогли спокуси.

За наше спасіння мусимо боротись. Нема перемоги без боротьби. «Блаженний чоловік, що перетриває пробу, бо він, як буде випробуваний, дістане вінець життя, що Господь обіцяв тим, які його люблять.» (Як. 1, 12).

І. ПРО ГРІХ

Що таке гріх та коли людина допуститься гріха?

Гріх є свідоме й добровільне переступлений Божого закону.

Свідоме — озн. з достатнього пізнання; — добровільне — озн. що закон Божий переступаємо з власної волі, свобідно, непримушено. Гріх є неслухняністю, невдячністю, несправедливістю, кривдою проти Бога, є образою Бога, людина гріхом виявляє свою ворожнечу Богу, стає проти Бога.

Коли людина допускається гріха?

Людина тоді допускається гріха, коли а) свідомо і б) добровільно переступить Заповідь Божу або церковну.

Пояснення:

Щоби вчинок був грішним, мусить мати всі, вище наведені три умови:

а) свідомо, — зн. знаючи про те, чого допускаємося, знаючи, що вчинок, що його допускаємося, є злий. Лише тоді грішимо, коли знаємо, що щось є заборонене а ми те все-таки робимо, або щось є приказане, а ми те не зробимо. Наприклад, знаємо, що красти заборонено, — а ми крадемо, отже — маємо гріх. Дальший приклад: хтось ціле дообіда в неділю спить і, даремно говорить, що не грішив, бо спав, — він згрішив тим, що в неділю дообіда не зробив добро, яке є приказане, — не був на Службі Божій. Коли людина не свідома того, що її вчинок злий, — не має гріха. Наприклад, дехто забув, що нині п’ятниця, день посту і він спокійно їв м’ясо. Вже ситий пригадав собі, що нині п’ятниця. Він не має гріха, бо вчинок виконав несвідомо.

б) добровільно — зн. вчинок є тоді грішним, коли виконаний добровільно, коли я рішився власною свобідною волею переступити Заповідь, мене до того ніхто насилу не примушував, але я сам те хотів і на те дав згоду. Отже, коли наша воля не дасть згоду на злий вчинок, вчинок не є грішний. Наприклад, маємо спокуси в думках, ані. не знаємо відки і як в нас з’явилися. Коли в нас постають спокуси, тс ще не значить, що маємо гріх. Наша воля противиться й не дає згоду на спокуси, наші думки не є добровільні, — тому ми не допустилися гріха.

в) щоб вчинок був грішним, мусить бути злим, це значить мусить переступати Заповіді Божі або церковні.

Як допускаємося гріха?

Гріха допускаємось а) думками й бажаннями, б) словами, в) вчинками, г) залишенням доброго.

а) думками: коли свідомо й добровільно переховуємо в собі грішні думки, думки злобні, зависливі, горді, нечисті, мстиві; бажанням-тугою грішимо: коли тужимо за чужими речами, за вчинками нечистими, взагалі за всім, що противиться Божим Заповідям.

б) словами грішимо, — коли грішні речі говоримо, оповідаємо, співаємо;

в) вчинками грішимо, — коли грішні речі робимо;

г) залишенням доброго грішимо, — коли добро, яке нам Бог або Церква приказує, добровільно занедбуємо.

Поділ гріхів

Святе Письмо вказує, що не всі гріхи однакові. Господь наш їсус Христос, порівнюючи вину Пилата й жидів, говорить: «Через те, на отому, хто мене тобі видав, більший гріх» (їв. 19, 11).

Святе Письмо ділить гріхи на такі, яких допускаються й справедливі, при чім і надалі зістають в благодаті Божій (Мт. 23, 24; Лк. 6, 42; Як. З, 2; 1 їв. 1, 8), —• і такі, що виключають із Царства Небесного й заслуговують вічні кари (Мт. 5, 22; 25, 41).

На основі того перші називаємо повседневними, легкими, повсякденними, простимими — а другі тяжкими гріхами.

Гріх простимий (повседневнии)

Простимим (у нас досі — повседневний) гріх називається тому, що цих гріхів допускаються майже всі люди і то часто. Є такими частими, що стали «повседневними».

Простимий гріх робить той, хто Заповідь переступає в малій речі, або і в великій речі, але не цілком свідомо ані не цілком добровільно.

Чи йдеться про річ малу, чи велику, те нам скаже наша совість.

Простимий гріх не позбавляє людину надприродного зв’язку з Богом.

До св. Причастя із простимим гріхом можемо приступати, але перед причастям треба взбудити жаль. Маємо старатись число наших простимих гріхів зменшувати та хоч декотрі цілком вимазати з нашого життя. Простимий гріх також спричинює шкоду душі. Це хвороба, яка не вбиває, але впливає, що людина стає слабшою у виконуванні добра. А коли гріх простимий стане в нас звичаєм, ми вже стоїмо на границі тяжкого гріха, бо простимі гріхи нас до нього поволі доведуть. «Хто не дбає на малі речі, поволі загине» (Сир. 19, 1).

(Замітка: дотеперішня назва «повседневнии» гріх не дуже вдала, бо дехто б подумав, що коли гріх повседневнии, можна його легко робити. Ліпша назва — гріх простимий, — бо той гріх, (якщо людина при тому не має на душі тяжкого гріха), прощається і без сповіди виявленням жалю.

Гріх тяжкий

Гріх тяжкий — є свідоме і добро вільнє переступлення закону Божого в речі важливій.

Щоб деякий гріх був тяжким, мусять в нім бути всі ті три умови спільно. Коли б хибіла лиш одна, гріх вже не є тяжким, але простимим, або ніяким.

Свідоме й добровільне переступлення, — означає, що людина знала, що робить, і вчинок виконала свобідно, ніким до того не примушувана.

Чи річ важлива, — це кожному скаже його совість.

Коли сильно сумніваємось чи той гріх тяжкий чи простимий, а наперекір тому його допустимось, — тоді ми тяжко згрішили, бо це свідчить, що ми собі нічого не робимо навіть з тяжкого гріха.

Різниця між гріхом простимим і тяжким

Гріх тому називається тяжким, бо має тяжкі наслідки. Тяжкий гріх також звикли називати й смертним, а це тому, бо він нищить благодать освячаючу (смерть душі), а також назвав його так сам Спаситель, коли говорив, що тяжкий гріх буде караний вічними муками.

Наслідки тяжкого гріха

Коли допустимось тяжкого гріха, — втратимо освячаючу благодать, (що значить смерть душі), перестаємо бути дітьми Божими, втрачаємо всі заслуги, які ми нашими добрими вчинками досягли для вічности. Доки ми в тяжкому грісі, нові заслуги для себе не можемо досягти, стягаємо на себе різні земні кари як: хворобу, біду, нещастя, неспокій, гри-зення совісти і т. под., — а коли гріх каяттям з душі перед смертю не відсторонимо, стягаємо на себе вічну кару — пекло.

Отже, коли умремо в тяжкому грісі, наша смерть дуже нещасна: «Ідіть від мене геть, прокляті, у вогонь вічний, приготований дияволові й слугам його» (Мт. 25, 41).

Що таке «стан тяжкого гріха»?

Грішний стан — це той душевний стан, в якому находиться людина, котра тяжко згрішила, і який її душу затяжує до того часу, доки гріх щирим каяттям не вимазаний. Коли на нашій душі є тяжкий гріх, — той наш грішний стан називається станом неласки, станом тяжкого гріха.

Коли ми без тяжкого гріха, ми є в благодаті Божій освячаючій.

Коли простимий гріх стає тяжким?

В певних обставинах простимий гріх може стати тяжким. Обставини, які впливають на ту зміну є блудна совість, мета тяжко грішна, тяжка шкода, спричинена простимим гріхом.

Блудна совість — часто уважає тяжку річ легкою, або навпаки.

Зла мета — може показити добрий вчинок, зробити його злим, або вчинок злий зробити ще гіршим. Наприклад, сама брехня є гріхом простимим, але коли хтось говорить неправду, щоб ближньому тяжко пошкодити (зла мета), брехня стає гріхом тяжким.

Тяжка шкода — матеріальна чи моральна, яка наслідує з простимого гріха й яка була передбачувана, міняє тяжкість гріха. Наприклад, цікавість сама в собі не є гріхом. Але коли хтось із цікавости читає погані книги й тим видає себе на близьку небезпеку тяжкого гріха, а це все передбачує, його цікавість, міняється в тяжкий гріх. Або: якийсь чоловік постійно краде від одного власника різні малі суми, або речі в малій ціні; той простимий гріх міняється в тяжкий. Або: якимсь простимим гріхом пошкодимо честь чи добре ім’я ближнього, — простимий гріх міняється на тяжкий і т. под.

Але найбільша небезпека простимого гріха є в тому, що приготовляє людину на тяжкий гріх. Коли хтось багато разів грішить простимим гріхом, він приспособиться до тяжкого. Тому ми повинні берегтись і простимих гріхів.

Коли тяжкий гріх може стати простимим?

Тяжкий гріх може стати простимим з-за незначної речі, з-за неясного пізнання або неповної згоди, з-за совісти незавинено блудної.

РОДИ ГРІХІВ

1. Сім гріхів головних: 1. гордість, 2. скупість, 3. розпусність, 4. зависть, 5. обжирство і п’янство, 6. гнів, 7. лінивство.

Ці гріхи називаємо головними не тому, що вони є .тяжілими ніж інші, але таму, що кожний з них є главою, початком, джерелом багатьох інших гріхів. Самі в собі є вони злими нахилами, що їх мають усі люди, але доки на них не даємо свою згоду й боремося проти них, вони не є гріхами.

2. Гріхи проти спасіння:

1. Надмірна надія на милосердя Боже

2. Безнадійність на милосердя Боже

3. Пізнаній християнській правді противитись

4. Завидіти ближньому благодать Божу

5. Затверділість на спасінні упімнення

6. Нерозкаянність аж до смерти.

Ці гріхи в молитовниках є названі як «Гріхи проти Святого Духа». Наскільки та назва не схоплює змисл тих гріхів а в Святому Письмі гріхи проти Святого Духа є інші, ті гріхи ми назвали гріхами проти спасіння.

У цих грішників хиблять головні умови спасіння: каяття й підпорядкування себе Богові. Тому спасіння цих грішників є у великій небезпеці. Найнебезпечнішим є затверділо зіставати в нерозкаянності і на смертному ложі. Цей гріх не проститься, бо коли хтось умре без покаяння, на другому світі вже нема можливости каяття й милосердя.

3. Гріхи, що кличуть до неба: 1. Навмисне чоловіковбивство, 2. Содомський гріх, 3. Скривдження убогих, вдів і сиріт, 4. Задержання заробітної плати.

Ці гріхи називається гріхами, що кличуть до неба, на основі Святого Письма, бо їх несправедливість є така велика, що о помсту кличе до неба.

4. Гріхи чужі: 1. Гріх радити, 2. гріх наказувати, 3. до гріха спонукати, 4. в грісі помагати, 5. на гріх зволяти, 6. гріх хвалити, 7. гріх боронити, 8. за гріх не карати, 9. на гріх мовчати.

Ці гріхи називаються чужими тому, бо гріха допускається хтось інший (чужий), але на наш наказ, намовлення, раду, спонукання, згоду, з нашою допомогою, схваленням тощо. Можливо, що грішник був би той гріх і не зробив, коли б ми були йому в тому не допомогли. Тому гріх зараховується не лише тому, хто його здійснив, але і нам.

Що це гріх «залишення доброго»?

Є гріхи, яких допустимося думкою, словом, вчинком, а то так, що декотрим із цих способів зробимо зло. Що це гріх, це кожному ясно. Але є випадки, коли ми нікому не зробимо зло ні думкою, ні словом, ні вчинком, а всежтаки ми згрішили. Наприклад, хтось просив від нас допомогу… а ми її йому не дали, хоч могли…, отже, хоч ми зло прямо не зробили, — але допустились ми гріха «залишення доброго», бо ми не зробили добро нашому ближньому. На останньому суді Господь проговорить: «Ідіть від мене геть, прокляті, у вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його! Бо голодував я, а ви не дали мені їсти,- мав спрагу, а ви мене не напоїли; був чужинцем, а ви мене не прийняли,- нагим, а ви мене не одягли; недужим і в тюрмі, а ви не навідались до мене» (Мт. 25, 41— 43).

Коли одним грішним вчинком допускаємося більше тяжких гріхів?

Легко станеться, що одним грішним вчинком допустимось більше тяжких гріхів. Наприклад, хтось напився і в п’янім стані в корчмі і на вулиці лаяв, лайку чули діти, прийшов додому й побив жінку, його сім’я животіє, бо батько пропиває заробок тощо. Бачимо, що такий грішник одним вчинком п’янства допустився більше тяжких гріхів (п’янство, лайка, злий приклад дітям, побиття жінки, матеріальна нужда сім’ї а з нею хвороби дітей і т. д.). Або; гріх розпусти із замужньою — шоста заповідь, розбивання сім’ї і т. под. Бачимо, яка широка дорога, що веде до погибелі…

Про нагоду до гріха

Спасаючи свою душу, маємо обов’язок берегтися всього того, що нас доводить до гріха, берегтись кожної нагоди до гріха. До гріха нас доводить наше оточення, а те оточення широке, що його не можемо лише так оминути, бо в ньому живемо. Але є й близька нагода до гріха, а то: особи, місця, в яких, звичайно, людина впаде в гріх. В таких обставинах в людині зростає пристрасть і тоді її перемогти вже важко. Тому тут треба не допустити, щоб до тих обставин дійшло, а то так, що ту близьку нагоду до гріха відсторонимо.

Щоби ми ліпше зрозуміли, що це нагода до гріха, наведу приклад. Один робітник любить випити. Кожного дня йдучи з роботи додому, зайде в корчму. Там він нап’ється і вже тут є кілька гріхів: він п’яний лає, б’ється, свариться, його сім’я в нужді і т. д. Той робітник тих гріхів допустився тим, що ввійшов у корчму. Тут говоримо, що близькою нагодою до гріха в того робітника є корчма. А так є і в інших випадках життя.

Нагода до гріха — це ті обставини, які людину до гріха приваблюють і ведуть та здійснення гріха злегшують. До гріха можуть манити і вести особи, місця, час, заняття, професія. Але нагода не діє на кожного однако: одного зводить особа, іншого товариство, забава, гра, дальшого заняття, місце і под. Нагода — це мов сіть, в яку диявол втягає свої жертви.

Нагоду до гріха ділимо на дальшу, близьку, добровільну, примушену, не шукай у, шукану.

Нагода дальша — в теперішньому житті знаходиться всюди. Наприклад, подорожуємо в поїзді а подорожуюче товариство забавляється нечистими жартами, або бачу всякі малюнки, статуї, реклами тощо. Тут людина, звичайно, не грішить, доки сама не долучиться до нечистих жартів, не любується в тих малюнках і под.

Нагода близька — так потягає людину до гріха, що коли людина в ній опиниться, звичайно згрішить. Наприклад, корчма — п’яницю.

Близька нагода може бути добровільна, — це така, що її людина може оминути, що від неї може уникнути. Наприклад, знаю, що коли піду в дане товариство, згрішу. Отже, там не піду. А коли туди наперекір тому йду, йду туди добровільно, і та нагода до гріха є добровільна.

Нагода примушена — коли хтось в найближчій нагоді живе добровільно й постійно, — наприклад, коли дехто в одному домі живе в конкубінаті, «на віру» тощо.

Нагода шукана — коли дехто не живе постійно в тій нагоді, але час від часу її вишуковує. Наприклад, хто дану особу, місце, товариство, навідує з грішним наміренням і метою.

Про нагоду до гріха маємо знати це:

1. Нагода дальша й нагода примушена — не є грішними, коли з ними не годимось ні внутрішньо, ні словами, ні вчинками. Оберегтись у житті від усіх дальших нагод ані не є можливо.

2. Нагоду близьку добровільну маємо оминати. Хто її шукає, грішить; хто в ній добровільно зістає, грішить; хто дістався до неї проти своєї волі, або невідомки, має її опустити; якщо те, з деяких тяжкостей, зробити не може, не сміє з нею годитись і має старатись змінити її на дальшу.

3. Хто найближчу добровільну нагоду не хоче опустити, є недостойний розрішення, те зн. в сповіді розрішення одержати не може. Тут не помагає жодне виправдування. «Хто любить небезпеку, загине в ній» (Сир. З, 27).

4. Хто живе добровільно в найближчій нагоді нешуканіи, не може дістати розрішення, доки нагоду не відсторонить. І коли б каянник обіцяв, що так зробить, не може дістати розрішення, доки те не зробить, бо звичайно обіцянки таких зістають лише обіцянками. Грішник, що находиться в такому стані, нехай знає, що він є у великій небезпеці, тому нехай докладе усіх зусиль, щоб визволитися з того стану.

5. Хто зістає в нагоді шуканій, — і не поліпшиться, — його розрішення відкладається на так довго, доки він не поліпшиться.

Тут ще даємо загальні вказівки, як берегтись нагоди до гріха:

Для багатьох нагодою до гріха є їх заняття, уряд, професія тощо. Тут пригадуємо, що можна бути й чесним торговцем, чесним артистом і т. д. Якщо лише хочемо, якщо лише маємо добру волю, свою чесність і праведність можемо завжди зберегти. Кінець-кінців, коли, наприклад, бачиш, що в торговлі обманюєш на вазі, мірі, якості, — коли бачиш, що твоє заняття може тебе душевно знищити, залиши його. Вічне спасіння важливіше, ніж земні добра.

Господь наш Ісус Христос у справі нагоди до гріха виповів принцип: «І коли твоє праве око тебе спокутує, вирви його й кинь геть від себе,- ліпше тобі, щоб один твій член загинув, аніж щоб усе твоє тіло вкинуто в пекло. І коли твоя правиця тебе спокушає, відітни її і кинь геть від себе; ліпше тобі, щоб один твій член загинув, аніж щоб усе твоє тіло пішло в пекло.» (Мт. 6, 29—30). Як це маємо розуміти? Христос хоче, щоб ми зістали сліпі й без руки? Ні! Але хоче, щоб ми те, що є для нас нагодою до гріха, від себе відтяли. Отже Христос хоче, щоб згаданий робітник із свого життя відтяв корчму, щоб її оминав, щоб до неї не вступав, — Христос хоче, щоб ми жінку, що є нам нагодою до гріха, відтяли від себе, — щоб ми відкинули від себе особи, місця, речі, взагалі все, що нас зводить і спокутує на гріх, що є нам нагодою до гріха. А цього Ісус так твердо домагається, що грішник, що те не хотів би зробити, не може бути розрішений. По словах Христа, такий, разом із своєю нагодою, буде в пеклі.

Ніколи не оправдуйся: я не піддамся, я незгрі-шу. Хто в вогні, той згорить. «Хто любить небезпеку — згине в ній» (Сирах 3, 26). Господь Бог не дасть ані благодать, ані поміч тим, що самовільно віддаються близькій нагоді до гріха. Крім того: добровільно видаватись в небезпеку згрішити — є також гріхом. В житті вже не одна людина пізно жаліла, чому не оминала нагоду до гріха. Більшість життьових трагедій настала тому, бо не оминали нагоди до гріха, — більшість в’язнів-злочинців говорить: коли б я лише був не йшов туди… Даремно молимось, даремно сповідаємось, якщо не хочемо відсторонити близьку нагоду до гріха, наша сповідь неправосильна. Є лише одна поміч: оминати, обходити, не йти туди, не стримуватись там, де є нагода до гріха, втікати від нагоди до гріха.

Що є грішна звичка?

Частим повторюванням гріха, одного або подібних, розвивається в грішника окремий тривалий стан, грішна звичка, наприклад: лайка, погане слово, проклинання, п’янство. Того гріха потім грішник дуже легко допускається, наприклад, за кожним словом залає, або скаже погане слово. В тому стані людина стає рабом гріха. На неї нападають спокуси майже силою непереможною і, здається, немов би вже вона навіть не могла їм спротивитись. Така людина часто грішить майже несвідомо.

На цей гріх треба дивитися дуже серйозно. Людина з грішною звичкою є в очевидній небезпеці втрати вічного спасіння. Тому вона мусить почати рішучу боротьбу проти поганої звички. Відвикнути від поганої звички досить важко, на це потрібний довший час і витривалість. Проте боротьбу проти грішної звички грішник мусить провести, бо вже лише зіставати в грішній звичці є гріхом. Боротьба проти грішної звички починається рішучим постановлениям більше не піддатись.

Грішна звичка є дуже небезпечним гріхом і чим далі триває, тим тяжче від неї визволимось. На початку людина відчуває гризення совісти, але опісля отупіє і стає байдужою. Тоді вже вона стала рабом того гріха.

Каянник із поганою звичкою не має визнавати в сповіді цей гріх наприклад так: я лаяв, я був п’яний, але: маю звичку часто лаяти, маю звичку говорити погано, маю звичку впиватись і под. Має сказати як довго його звичка триває, як часто той гріх повторяє, чи ще має гризення совісти чи вже ні, — це тому, щоб сповідник знав його душевний стан і міг йому порадити як грішну звичку перемогти.

Як боротись проти грішної звички?

Вперше: рішучо постановити відвикнути від грішної звички і цю постанову не забути, повторяти її щоранку при молитві, в потребі більше разів через день а також вечером при іспиті совісти, далі: всі нагоди і причини до грішної звички відсторонити.

Важлива також молитва, зокрема короткі молитви в спокусах, далі пам’ять на Божу присутність: Бог все видить і чує, і пам’ять на Божий суд. Вкінці тут важлива часта сповідь і причастя, — сповідь у того самого сповідника.

Святе Письмо нагадує: «Чи ж не знаєте, що неправедні Царства Божого не успадкують. Не обманюйте себе! Ані розпусники, ані ідолопоклонники, ані перелюбники, ані розгнуздані, ані чужоложники, ані злодії, ані зажерливі, ані п’яниці, ані злоріки, ані грабіжники — Царства Божого не успадкують» (1. Кор. 6, 9—10). Тому грішник із грішною звичкою доти не може дістати розрішення, доки не постановить, що свою грішну звичку залишить. Коли постановив і пообіцяв виманитись із грішної звички, — розрішення може одержати. Але в скорому часі має знову прийти до сповіді. Коли такий каянник після того хоч трохи поліпшився, може дістати розрішення. Отже є принцип: грішник із грішною звичкою мусить подати доказ поліпшення і доказ того, що він старається поліпшитись. Такий, який від своєї останньої сповіді не вживає способів до поліпшення, ні в чім не поліпшився, такому відкладається розрішення аж до часу, доки не зачне серйозно працювати на своїм поліпшенні.

Грішникам із грішною звичкою дрке речна загальна сповідь, бо є випадки, коли в таких грішників загальна сповідь мусить бути. Важливе, щоб не тратити надію й не думати, що з грішної звички вже не можна встати. Коли впадеш, зразу встань і далі з довірям уживай вище наведених способів, щоб вилікуватись з грішної звички. Нехай завжди посильнює тебе свідомість, що вся твоя боротьба, коли її ведеш щиро, зараховується тобі в заслугу.

Про співучасть у грісі

Коли хтось грішить а ми це уможливлюємо, або його в тому деяким способом підтримуємо (словом, заохотою, порадою, тощо), — тим беремо участь в його грісі, ми є співучасниками його гріха. Коли ми є співучасниками в простимім грісі, маємо простимий гріх, коли в тяжкому— тяжкий.

Катихизм наводить дев’ять способів співучасті в грісі іншого: гріх радити, іншим казати грішити, на гріх наводити, допомагати в грісі, на гріх зволя-тй, гріх хвалити, гріх заступати, за гріх не карати, гріх замовчувати.

Співучасником у грісі є той, хто: а) причиняється до гріха, б) бере в ньому участь зовнішним вчинком, в) прямо задуманим, г) і то перед його виконанням. Це значить:

а) лише той є співучасником у грісі, хто причинився до гріха іншого. Хто гріх не перешкодив, хоч міг, не є співучасником.

б) лише той є співучасником гріха, хто в ньому взяв участь зовнішним вчинком. Хто б гріх іншого схвалював лише в своїх думках, а назовні те не висловив, ані в ньому ніяк не помагав, — не є співучасником у даному грісі, бо гріх не виконав. (Правда, має свій власний гріх: схвалювання гріха, — бо гріх ніколи не можемо схвалювати.)

в) прямо задуманим — значить, коли гріх настав незалежно від нашого діяння, наприклад: незалежно від нашої ради, нашого наказу і т. под., — ми не є співучасником.

г) допомога у грісі — коли була дана після виконання гріха а перед гріхом не була домовлена, — не є співучастю в грісі, тому що допомога настала аж коли гріх уже був виконаний. (Правда, є тут наш власний гріх, схвалювання гріха).

При цім грісі треба знати це:

1. Всі співучасники в грісі мають обов’язок відшкодування (винагородження шкоди спричиненої гріхом).

2. Ті, що без їх допомоги гріх не був би виконаний, є головними співучасниками. Усі головні співучасники в задержанім грісі автоматично падають у задержаний гріх. Наприклад, вбиття плоду в лоні матери є задержании гріхом. Усі співучасники в цьому грісі, це значить: матір, чоловік (якщо про те знав і те схвалив), лікар і його помічники, які те виконали, впали в задержаний гріх.

3. Хто свою співучасть перед виконанням гріха відкликав, — і хоч без вислідку, — не паде в автоматичне задержання.

Бережімось від співучасти в гріхах іншого. Нашим обов’язком є інших від гріха відвертати, бо гріх віддалює людину від Бога. Пам’ятаймо на всю-диприсутиїсть Божу, на вічну нагороду й вічну кару. Кожному, хто тебе просить о допомогу в грішнім вчинку, говори про Божу всюдиприсутиість, що Бог все бачить і гріх не лишає непокараним. А коли такий на твої слова глухий, тоді йому скажи: маю досить відповідати перед Богом за свої гріхи і не возьму на душу ще й твої!

Мов від змії втікай від гріха!

Люди всіляко дивляться на гріх. Мають і такий жарт: «Гріх у міх, а міх на плече та й гріх утече». Але це не так, як говорить жарт. Гріх зістає на нашій душі, гріх є зневаженням Бога, гріх на нас стягає кари вже тут у житті, і кару вічну у вічності. Тому «втікай від гріха, немов від гадюки, бо як підійдеш – то він тебе   вкусить; його ж бо зуби – левині зуби, які занапащують душі людські» (Сирах 21, 2).

Гріх мов змія! Він вбиває. Мов від змії втікай від гріха, бо коли вгризе тебе, убє твою душу!

II. ПРО ГРІХИ ЗАДЕРЖАН!

Голос Христа: 

«Коли не схоче слухати й Церкви, нехай буде для тебе як поганин і митар. Істинно кажу вам: «Усе, що ви зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі» (Мт. 18, 17—18).

«Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються» (Ів. 20, 23).

Св. апостол Павло вимовляє церковну клятву — виключення з Церкви — над грішником у Корінті (1 Кор. 5, 5). Гіменаоса і Олександра він виключає із спільництва правовірних з-за їх блудної науки (1 Тим. 1, 20).

Що значить «задержаний гріх»?

Священики одержують власть розрішати від гріхів від вищих церковних настоятелів. Те значить, що вищі церковні настоятелі (єпископ, римський отець), можуть обмежити, ограничити або й цілком відобрати від священика власть розрішати. Коли вищі церковні настоятелі в декотрих випадках застерігають собі власть розрішати, це застереження називається задержанням. Отже, є гріхи, від котрих священик каянника розрішити не може, тому що ті гріхи є задержані на розрішення власті вищих церковних настоятелів. Тому ті гріхи називаються  гріхами задержаними.

Задержані гріхи — є ті гріхи, що є вибраті з власти звичайних сповідників й розрішення від яких застеріг собі вищий церковний настоятель (єпископ, св. Отець).

Таке задержання декотрих гріхів є в Церкві від апостольських часів.

Гріхи може задержувати: св..Отець на цілу Церкву — й ті задержання називаються «задержаннями папськими», і єпископ для своєї єпархії, — й ті задержання називаються «задержаннями єпископськии».

Задержуються лише гріхи тяжкі.

Яка є мета задержання гріхів?

Причина, що декотрі гріхи задержуються розрішенню власті вищих церковних настоятелів є в тому, що час від часу поширялись декотрі гріхи, дуже шкідливі для людського життя як з боку релігійного, так з боку соціального. Тому, що ті гріхи не було можна викоренити, з метою їх скорішого викорінення задержав їх своїй власті св. Отець або єпископ (наприклад — поєдинок — двобій). Мета задержання гріхів є ця: покарати грішника за його більший гріх, — задержанням його гріха звернути грішникові увагу на тяжкість гріха і його величину, — щоб грішник, бачучи тяжкості, з якими розрішення осягає, в майбутньому більше стерігся тих гріхів і поліпшився. Головною метою задержання гріхів є поліпшення грішника.

Що стається з тим, хто допустився задержаного гріха?

Майже з усіми задержаними гріхами є злучена церковна кара. Отже, на того, хто допустився задержаного гріха, паде разом із задержанням і церковна кара.

Церковні кари є троякі: а) виключення з Церкви (екскомунікація), б) суспензія (лише у священиків) і в) інтердикт.

Виключення з Церкви є найвищою можливою церковною карою, яку Церква вживає вже від апостольських часів.

Той, хто допустився задержаного гріха, від моменту здійснення задержаного гріха став самочинно виключеним з Церковного союзу вірних, або коротко, став виключеним із Церкви. Ця екскомунікація називається екскомунікацією таємною, тому що її над грішником не виголошується, але паде вона на грішника самочинно, в моменті здійснення задержаного гріха.

Які є наслідки такого виключення?

Грішник не може бути розрішений із задержаного гріха звичайним священиком, але мусить просити розрішення від вищих церковних настоятелів (єпископа. Святішого Отця) і до часу одержання такого розрішення не може ані сповідатись ані причащатись.

Як одержимо розрішення від задержаних гріхів?

Порядочною властю каянника може розрішити із задержаних гріхів той, хто такий гріх задержав: отже, від єпископських задержань — єпископ, від папських задержань — Святіший Отець. Але Святіший Отець, як також і єпископ, на основі власти переносної, дають уповноваження розрішати з задержаних гріхів і священикам, а то деколи на означений час, інакше лише в часі потреби.

Як сповідаємося з задержаного гріха?

Ідемо до звичайного сповідника, як до звичайної сповіді. Із задержаного гріха сповідаємося так, як із інших гріхів. Коли священик не має правовласти нас розрішити, тоді його просимо, щоби він просив для нас розрішення від вищих церковних настоятелів (єпископа. Святішого Отця). При тім не треба боятись, що ім’я каянника і обставини будуть в проханні до вищих церковних властей визраджені. Священик, який просить власть розрішити грішника, у запечатаній коверті наводить лише задержаний гріх, не уводить жодне ім’я, лише значок. В сповіді нам священик скаже, коли, приблизно, маємо знову прийти до сповіді, залежно від того, за який час до нього дійде правовласть розрішити. До часу розрішення сповідник нам задасть відправляти відповідні молитви, або добрі вчинки, як підготовку до розрішення.

Коли священик може розрішити і з задержаних гріхів не просячи правовласть від Апост. Престолу або єпископа?

1. В часі смерти каянника, — бо тоді перестає всяке задержання.

2. В небезпеці смерти каянника, — наприклад, у тяжкій хворобі, у відсудженні на смерть, при кожній поважній близькій загрозі життя, наприклад, жінка перед родами, летунські напади, близькість фронту і т. под.

В цих двох випадках може каянника розрішити хоч від яких задержаних гріхів хоч котрий правоважно висвячений священик Церкви. В цих двох випадках має ту саму власть і священик екскомунікований чи суспендований.

Коли в цих випадках каянник був розрішений від гріха задержаного Апостол. Престолу, а небезпека смерти поминула, — каянник зобов’язаний до місяця по виздоровленні чи по переході небезпеки смерти просити дефінитивне розрішення від задержаного гріха від Апост. Престолу. Коли б те каянник в установленій добі не виконав, знову впаде у те саме задержання. — Але коли протягом місяця нема можливости звернутись до Апост. Престолу, сповідник може каянника розрішити зразу дефинитивно. Але має обов’язок задати йому більшу покуту і укладає її з попередженням, що коли її каянник до означеного часу не виконає, знову впаде в те саме задержання, з якого був розрішений.

3. В часи переслідування Церкви всі священики розрішають правосильно і від гріхів задержаних і то дефинитивно.

4. В так званних «окремих випадках» може також кожний сповідник розрішити каянника від задержаних гріхів, але мусить каянникові задати, щоб до місяця або сам, або посередництвом сповідника звернувся з проханням о розрішення до належної церковної верхности. Коли б те протягом місяця не зробив, знову паде до того самого задержання. Таким «окремим випадком» є огляд на честь каянника,  бо можливість    визрадження таємниці сповіді. Наприклад: перед Службою Божою сповідалось п’ять осіб і в храмі є люди, які всіх каяяни-ків знають. Один з каянників має задержаний гріх, а сповідник не має власті розрішати із задержаних гріхів. Тут сповідник дає розрішення із задержано-го гріха на основі правовласті «в окремих випадках». Бо коли б сповідник розрішення не дав, названий каянник не міг би приступити до св. причастя, а коли б те присутні в храмі бачили, говорили б про те, а тим визрадилася би таємниця сповіді. Бачимо, що св. Церква дуже дбає про вірних та всіляко причиняється, щоб берегла їх внутрішній спокій й допомогла їх спасінню.

III. СПОВІДЬ І ГРІХ

Від котрого часу свого життя маємо визнавати гріхи?

Від часу, коли ми були похрещені. Отже, визнаємо гріхи, яких ми допустилися після святого Хрещення. Коли б хтось був похрещений наприклад як 25-річний, і той має сповідатися лише з гріхів, яких допустився після Хрещення — бо всі гріхи, яких допустився перед Хрещенням — йому відпущені у святому Хрещенні.

Від котрого року свого життя буде людина на суді Божому суджена за свої гріхи?

Становити одне мірило для всіх тут не можна. Ми будемо суджені від року нашого життя, в котрому ми вже мали потрібну міру пізнання й розуміння.

Що прощається а що не прощається в святій сповіді?

В сповіді прощаються: всі тяжкі гріхи, яких ми допустилися після Хрещення, — всі повседневні гріхи, — вічні кари за гріхи.

Але в сповіді не прощаються всі дочасні кари за гріхи.

Щоб нам і ті кари були прощені, мусимо творити діла покаяння, як: вчинки тілесного й душевного милосердя, жаль, св. причастя, участь на Службі Божій тощо. Заслуги з добрих вчинків, які ми згрішенням втратили, є нам після важної сповіді навернені.

Які гріхи ми повинні сказати в сповіді?

Щоби сповідь була важна, ми мусимо сповідатись з усіх тяжких гріхів, визнаючи їх одинцем, кожний окремо, та подаючи обставини, які рід гріха міняють. Про це все ширше вже сказане в перших частинах цієї книжечки.

З простимих (повседневних) гріхів ми не зобов’язані сповідатись. Повседневні гріхи нас не позбавляють благодати освячаючої. Прощення повседневних гріхів можемо осягнути й мимо сповіді, наприклад, взбудженням жалю, молитвою, добрими вчинками, святим причастям тощо. Але ми радимо сповідатись і з повседневних гріхів, особливо тих, у які ми частіше падаємо, бо, з одної сторони, не можемо бути завжди певні, чи гріх був повседневним або тяжким, з другої сторони, повседневний гріх легко веде до тяжкого, — а вкінці тому, що після визнання повседневних гріхів сповідник ліпше спізнає стан нашої душі й може нам ліпше порадити, або нас повчити. Церковний вселенський Собор Тридентський радить сповідатись і з повседневних гріхів. Побожні особи а також Святі у сповіді визнавали й повседневні гріхи, бачучи, що це людину веде до християнської досконалости. — Хто не сповідається з повседневних гріхів, каятись з них мусить, те зн. має й їх загорнути до жалю.

Кожному радимо сповідатись із усіх тих гріхів, які нам прийдуть, при добрім іспиті совісти, на думку.

Коли не знаєш, чи щось є гріхом, спитайся сповідника.

Коли сумніваєшся, чи ти допустився гріха чи ні, ти не зобов’язаний з того сповідатись. Але в практиці радимо, ради заспокоєння совісти, визнати в сповіді той гріх як сумнівний.

Як визнаємо в сповіді грішні думки й жадоби?

При грішних думках, наміреннях, жадобах, завжди визнаємо напрям, якими вони неслись. Наприклад, мав я грішні думки проти 6-ої заповіді, або проти п’ятої заповіді і под. — Число грішних думок, намірень, не можемо знати, — тому в сповіді визнаємо, як довго ми в них перебували, наприклад, я носив в собі намірення помститись два тижні.

Яким гріхом є грішні думки, намірення, жадоби?

Коли здійснення того, що бажаємо, є тяжким гріхом, і сама думка, намірення, жадоба, є тяжким гріхом. Наприклад, нечисті думки є гріхом тяжким, бо направляють до нечистого вчинку, який є гріхом тяжким. Зрозуміло, що думки, намірення, жадоби, які в нас постають, є лише тоді тяжкими гріхами, коли їх в собі самі, викликаємо, або в них добровільно- зістаємо.

Грішна радість є коли тішимось з гріха — все одно, чи гріх здійснили ми, або хтось інший. Є тяжким гріхом радіти з тяжкого гріха.

Як описати гріх у сповіді?

У сповіді говори коротко, просто, ясно, будь відкритий, не звеличуй, ані не зменшуй, не вживай грубих або нечесних слів, не говори жодні подробиці. З обставин скажи лише ті, що на гріх сильно впливають. — Сповідник сам спитається тебе, коли б йому було щось неясне.

Чи можемо сповідатись з того гріха, з якого ми вже сповідались? Чи можу сповідатись, коли не маю тяжких гріхів?

До сповіді можу йти й тоді, коли не маю тяжких гріхів, лише повседневні, тому що і повседневні гріхи є дійсними гріхами.

Хто не допустився тяжкого гріха і хоче сповідатись, скаже в сповіді повседневний гріх чи повседневні гріхи, або додасть деякий тяжкий або повседневний гріх з якого вже колись сповідався і одержав розрішення.

Не можна так сповідатись: не маю жодного гріха, я нікого не вбив, нічого не вкрав, з ніким не гніваюся, молюсь щодня, до церкви ходжу правильно і под. У цім випадку сповідник не має на що давати розрішення. Але це не значить, що маємо допуститись якогось тяжкого гріха, щоб ми могли сповідатись. Гріхів маємо берегтись і радіти, що їх не допускаємося. А коли хочемо приступити до сповіді, в такому випадку визнаємо деякий давній уже прощений гріх, способом; як тут наведено. Але в такому випадку гріх не потрбно точно описувати, як у сповіді першого разу, але вистарчає сказати, наприклад: «До цієї сповіді додаю ще з минулих років гріх проти… заповіді, з якого я вже сповідався».

Є добре і корисне в сповіді додати минулі гріхи, хоч уже відпущені, бо тоді скоріше можемо взбудити почуття жалю, знову покоряємось перед Богом, благодать освячаюча в нас помножується.

Особи боязливої совісти (скрупулянти) з гріхів уже відпущених не сміють сповідатись, ані не сміють про них у сповіді говорити. Також особи, які колись вели розпустне життя, з гріхів своїх уже важно висповідались, дістали розрішення, — також нехай не згадують у сповіді старі гріхи, і то хоч до часу, доки так не оволодіють собою душевно, що спомин на розпусту вже їх не буде зводити на гріх, але поведе до жалю.

Як поступаєш, коли маєш сумнів чи ти висповідався з деякого гріха, чи ні?

1. Коли хтось певно знає, що допустився тяжкого гріха, але сумнівається, чи вже з нього висповідався, зробить добре, якщо той гріх у сповіді скаже. Виїмкою є ті, що відправили загальну сповідь, або що часто сповідаються а при тім жиють побожно, бо це вказує на правдоподібність, що вони вже з того гріха висповідались.

2. Коли хтось сповідався з деякого гріха, як гріха непевного, наприклад, не знає, чи він допустився гріха чи ні, — а потім собі пригадає, що гріха напевно допустився, не має обов’язку ще раз сповідатись з того гріха.

3. Сумніваюся, чи даного гріха я допустився згодою? — Відповідь: якщо ти звик того гріха допускатися, — маєш його визнати; якщо ні, — не маєш з нього сповідатись. В інших випадках: коли маєш більше підстав, котрі говорять, що ти допустився гріха, а лише слабі підстави, що не допустився, — ти зобов’язаний з гріха висповідатись.

4. Сумніваюся, чи те, чого я допустився, є тяжким гріхом? — Відповідь: порадься із сповідником. Ми, загально, у таких випадках радимо сповідатись як із гріха сумнівного. Але, коли ти вже перед вчинком сумнівався, і наперекір тому вчинку допустився, маєш тяжкий гріх, бо ти вчинку допустився без огляду на те, що то міг бути тяжкий гріх, ти погор-див Божою Заповіддю і радше ти здійснив свою волю. — Коли сумнів про якість гріха настав уже після вчинку, а при вчинку голос совісти не озвався, можна вважати вчинок за гріх повседневний.

5. Я сповідався з гріха повседневного а пізніше, поучений із сповідного підручника я довідався, що такий гріх є тяжким? — Відповідь: повторяти той, гріх у сповіді не потребуєш.

6. Коли сумнів має каянник боязливий, якого завжди мучить думка: «а може я зле сповідався, а може я той гріх не визнав», — а при тім той каянник загальну сповідь уже виконав, — він не сміє звертати увагу на свої сумніви, а також, сповідник таким не дозволить, щоб у сповіді визнавали сумнівні гріхи.

Грішники, що зобов’язані до винагородження, повернення, відшкодування.

Кожну матеріальну, або духовну шкоду, спричинену ближньому, мусимо винагородити або направити. Каянник повинен те зробити перед сповіддю, або чим скоріше після сповіді. Як все винагородити зразу не може, має те зробити в частинах. Грішник, що зобов’язаний винагородити, не може бути розрішнений доти, доки не винагородить, або не пообіцяє винагородити зразу, як лише те буде мочи зробити.

Каянник є зобов’язаний до винагородження при гріхах:

а) проти 5-ої Божої заповіді (ворожнеча, гнів, побиття, пошкодження здоров’я, поранення, вбиття і под.).

б) проти 6-ої заповіді (якщо це можливе, заключити подружжя, — поміч матері при вихованні дитини і то законної чи незаконної, — т. зв. Аліменти, тощо)

в) проти 7-ої заповіді (крадіж, обман, ошуканьство, зроблення шкоди і под.)

г) проти 8-ої Божої заповіді (обмовлення, очернения, фальшиве свідчення, фальшиве оскарження, донос і под.)

Ближче про обов’язок відшкодування та спосіб відшкодування читай в частині п’ятій.

Грішники, відкладаючі каяття і грішники затверділі.

Треба і цих згадати. Таким, що постійно відкладають каяття, вказуємо на, з тим злучену, небезпеку і пригадуємо слова ов. євангелії: «Тож пильнуйте, бо не знаєте ні дня, ні години!» (Мт. 25, 13). Нехай ніхто з них не говорить: ще часок пожию так а потім вповні віддам себе Богу. Це було б знеужиття милосердя Божого. Господь Бог милосердний до тих, що згрішили в своїй слабості. Але карає тих, що спекулюють, надіючись на його милосердя.

Подібно це відноситься і до грішників затверділих, які не хочуть зрозуміти цю велику і святу правду. Таким вказуємо на велике милосердя Боже. До покаяння, навернення до Бога, приведе затверділого молитва, молитва смиренна і витривала.

Коли не одержимо розрішення? Чи сповідник зобов’язаний грішника розрішити, чи ні?

Великий Бог милосердний до грішників, хоче щоб спаслись, щоб не загинули і в своїй любові дав нам св. сповідь для очищення себе від гріхів. Але сповідь і сповідник не є жодними автоматами на відпущення гріхів. Є певні правила, коли сповідник може дати розрішення а коли ні. Є випадки, коли сповідник не може дати розрішення. Подаю пояснення цього, щоб це каянники розуміли і щоб пізнання цього також спричинилось до того, щоб наші сповіді були добрі.

Розрішення в сповідальниці є чин, що його виконує сповідник на місці Божім й силою, даною йому самим Христом. Тому сповідник ніколи в справі розрішення не рішає самовільно, так як йому подобається, але так, як у поодиноких випадках приказує поступати св. Церква, керована Духом Святим.

Умовою того, щоб хтось міг бути розрішений є душевне розположення. Душевне розположення полягає в тому, щоб каянник: пізнав свій грішний стан, визнав його в сповідальниці, жалував, що гріхами поставився проти Бога, мав певне намірення поліпшитись і направити, винагородити шкоди й кривди. Це проголосила св. Церква на Тридентськім церковнім вселенськім Соборі. — Каянник, що має таке розположення, — розрішення одержує. Хто його не має, розрішення не одержує. Отже сповідник уділяє розрішення не самовольно, але свідомий будучої відповідальності перед Богом, судячи про розположення каянника.

Отже, сповідник не може дати розрішення: при душевній нерозположеності грішника, — коли розрішення деяких гріхів є задержане правовластю Апост. Престолу, або єпископа, а сповідник не має делегованої правовласті розрішати від задержаних гріхів, — коли, часом, сповідник уважає корисним і потрібним для спасіння каянника відкласти розрішення до деякого означеного часу.

В усіх випадках, коли не одержимо розрішення, маємо те прийняти смиренно, сповнити дані нам ради сповідником і старатись, щоб ми правдивим направленням життя заслужили собі розрішення. Хто не хотів би заспокоїтись з тим, що не одержить розрішення, і йшов би до другого сповідника, щоб від нього виманити розрішення через неповну сповідь, той сповідається неважно й грішить. — Також дуже зле робить і шкодить cобi той, хто, не одержавши розрішення, говорить: «я до сповіді вже більше не піду!» У випадку, коли не одержимо розрішення, тримаємось ради сповідника.

Хто не є душевно розположений на розрішення?

В попередньому відступі ми говорили, що одержання розрішення залежить від душевної розположености каянника. Щоби ми те зрозуміли, наведу приклади осіб, які не є душевно розположеними на розрішення:

а) каянник постійно падає в той самий гріх, (наприклад, — впивається) і зі свого боку не зробив нічого, щоб від даного гріха берегтись, не вживав порад, які йому були дані в попередніх сповідях; якими мав берегтись від гріха, — коротко -— він ні в чім не поліпшився;

б) коли хтось іде до сповіді не з жалю, що гріхами образив Господа Бога, — коли не дивиться на сповідь поважно, — що видно з того, що гріхи визнає легковажно, з посміхом і подібно;

в) коли свої гріхи завжди оправдовує, закриває, звалює на інших, на запитання відповідає ухилясто і под.

г) коли не винагородив, не відшкодував хоч міг, — коли не хоче відпустити й помиритись, — коли не залишив злу звичку, — коли найближчу нагоду не відсторонив;

д) хто в сповідальниці не має смиренности, поучения від сповідника не приймає, свариться з ним, навчає його, або не хоче прийняти задану йому покуту, яку може виконати.

Це є випадки душевної нерозположености. Правда, сповідник такого каянника не віджене від сповідальниці, але старанно йому вкаже на його душевний стан, нерозположеність, — і після того як судить — розрішення дасть, відкладе, щоб каянник ліпше підготовився до сповіді, або розрішення відмовить.

Коли сповідник відкладає розрішення?

Деколи є випадок, що сповідник мусить розрішення відкласти, — те зн. що не дасть каянникові розрішення зразу, але скаже, щоб каянник прийшов за розрішенням, наприклад, за два тижні.

Найчастіше  це стається,  коли каянник сповідається із задержаного гріха, — і зрідка котрий сповідник має правовласть розрішати від задержаних гріхів. Ту правовласть мусить сповідник для себе просити при кожнім окремім випадку, — тому розрішення мусить відкласти аж до часу отримання правовласті розрішити із задержаного гріха.

Але деколи сповідник відкладає розрішення з причини, щоб каянник виконав декотрі покаянні вчинки, — або, щоб на прийняття розрішення ліпше душевно приготовився. Так поступить сповідник коли бачить, що каянник не є душевно розположений на розрішення.

Сповідник скаже каянникові причину відложення розрішення, вказуючи на його душевний стан. Кожний такий каянник нехай знає, що сповідник не поступає самовільно, коли відкладає розрішення, але є це для каянника потрібне і спаеительне. Сповідник рівночасно скаже каянникові, які молитви й духовні способи буде вживати, щоб приготовитися на розрішення й означить йому час, коли має знову прийти до сповіді й буде розрішений. — Сповідник назначить такі способи, що годяться станові каянника й бережуть його перед поповним упадком: молитву, піст, присутність на Службі Божій, боротьбу проти злої звички, береження або відсторонення близької нагоди тощо.

Радимо, щоб каянник, без виїмкової причини, не просив розрішення від іншого сповідника, — а коли б це зробив, зобов’язаний визнати все, увесь свій дзшіевний стан, як також і те, що йому розрішення було відкладене.

Каянник не мусить боятись, що відклад розрішення хтось запримітить, — бо сповідник над ним відмовить благословляючу молитву, так що й ті, що стоять при сповідальниці, не можуть нічого запримітити.

Каянник, якого розрішення було відкладене, до св. причастя приступити не може.

Відмовлення розрішення.

Деколи стається, що сповідник є зобов’язаний відмовити розрішення. Сповідник зобов’язаний відмовити розрішення особам негідним розрішення, доки їх внутрішній стан не дозволяє, щоб їм могло бути дане розрішення.

Сповідник у таких випадках мусить так поступити інакше поступати не сміє, — так що розумний каянник те не може сповідникові брати за зле, Цей розпорядок св. Церкви викликаний старанністю про спасіння душ.

Тому той, хто не дістав розрішення, не має відійти з наміренням що до сповіді вже більше не прийде, але нехай задумається над своїм станом, звернеться в молитвах до Бога, просить о поміч, щоб поліпшився і став гідним розрішення.

Коли б каянник, що йому було відмовлене розрішення, потім сповідався у іншого сповідника, повинен визнати всі свої гріхи, а також те, що розрішення не одержав. А коли б одержав розрішення обманом, чи затаєнням правди, або затаєнням грішного стану, що було причиною неодержання розрішення — його розрішення неважне.

Кому відмовляється розрішення? Котрі є негідні розрішення?

Негідні розрішення є ті, що з власної вини розрішення одержати не можуть. Таким розрішення відмовляється. Належать до них:

а) усі ті, що позістають у своїм помиленні в питаннях віри, чи затверділості.

б) ті, що з власної вини не знають правди віри,

в) ті, що не мають жалю, що не хочуть поліпшитис я, що не хочуть помиритись, залишити ненависть, ворожнечу, простити, перепросити, нагородити шкоду, залишити публичне погіршування, обманювання, лихву, грішну звичку, найближчу нагоду до гріха і под.

г) подружжя — яке без рішення церковного суду живе відлучено; — особи, які живуть в неважнім подружжі. Такі всі — до того часу, доки справу не направлять.

Коли сповідник дає т. зв. умовне розрішення?

Коли каянник з важливих причин не може одержати порядочне розрішення а, рівночасно, його душі грозила б небезпека (коли б розрішення було відкладене або відмовлене) — сповідник дає т. зв. умовне розрішення. Звичайно, це стається у випадках:

а) коли сповідник не певний, чи каянник ще живе;

б) коли сумніваємось, чи каянник похрещений або ні, — або чи має вистарчаючий розум (напівшалений і под.);

в) коли сумніваємось, чи розрїшуваний є хоч морально присутний, наприклад, топиться;

г) коли сумніваємось в душевній розположеності або гідності каянника, чи він має потрібний жаль і певне постановления, — а він рівночасно розрішення дуже потребує, а коли б йому розрішення було відмовлене, міг би мати велику душевну шкоду, або більше не прийшов би до сповіді й зістав би, або помер, у гріхах;

д) коли розрішуваний лежить у безпам’яті в небезпеці смерти, не давав ніякі знаки жалю й волі висповідатись, а до того стану впав виконуючи тяжкий гріх (наприклад: пострелений при крадежі, тяжко ранений у битві, робив самогубство і т. под.).

Тому, хто одержав лише умовне розрішення, св. Причастя уділити не можна.

Хто є нездібні одержати розрішення?

Нездібними одержати розрішення є:

а) непохрещені, (ті вперше мусять бути похрещені і Хрещення їх очистить не лише від первородного гріха, але й від усіх дотеперішніх гріхів. Коли б вони потім приступили до сповіді, мають визнавати лише гріхи, яких допустилися після св. Хрещення).

б) ті, які ніколи в житті не були при розумі (такі ані не могли допуститися тяжкого гріха);

в) ті, хто без своєї вини не знають основні правди віри, що їх до спасіння потрібно знати й вірувати;

г) малолітні діти, доки не знають виявити жаль.

Чи розрішення, отримане обманом, замовченням, нимушенням і подібним способом — є правосильне?

Відповідь: НІ!

Про збереження таємниці сповіді

Кожний сповідник зобов’язаний назавжди, (і коли каянник уже помер), і про все, що почув у сповіді, або з нагоди сповіді, зберегти мовчання.

В цьому законі нема виїмки. Недотримання цьої о закону карається скиненням з уряду і достоїнства священства а також дожиттєвим каяттям. Були випадки, що сповідник радше помер, як мученик, ніж мав визрадити таємницю сповіді. Наприклад святий Іван Непомуцький. Отже, зрозуміло, що сповідник зберігає таємницю сповіді.

Але крім сповідника таємницю сповіді зобов’язані зберігати:

а) всі, хто чули з чого сповідався інший, наприклад, ті, що стояли при сповіді, лікарі, доглядачі й помічники лікаря під час сповіді в лікарні, тощо;

б) перекладач, що при його помочі хтось сповідався;

в) той, хто іншого вчить або приготовляє до сповіді;

г) хто знайшов на папері списані чужі гріхи і їх перечитав.

Коротко кажучи, таємницю сповіді повинні зберегти всі ті, що прямо, або непрямо, дозволеним, або недозволеним способом, навмисно, або принагідно, вчули те, з чого сповідався інший. Всі ці є зобов’язані зберегти таємницю сповіді. Бо які страшні речі могли б настати, коли б, принагідно, такі, хто чули сповідь, те розголосили, а каянник думав би, що те визрадив сповідник. Такий, хто навмисно підслуховує оповідь, грішить, і він також зобов’язаний про все зберегти таємницю сповіді.

Чи каянник, який сповідався, також зобов’язаний зберігати таємницю сповіді?

Ні, бо таємниця сповіді є приказана в користь того, хто сповідається. Але каянник зобов’язаний мовчати про те, що йому в сповіді говорив сповідник.

Коли б каянник, з метою потуплення сповіді, або сповідника, щось із сповіді оповідав, грішить тяжко. Але, коли б сповідник у часі сповіді: ширив розкол або віроучний блуд, або, коли б деяким способом наговорював на нечистий гріх, — каянник зобов’язаний того сповідника заголосити церковній верхності, його єпископові.

ЧАСТЬ ЧЕТВЕРТА

ДЕСЯТЬ  БОЖИХ  ЗАПОВІДЕЙ

В попередніх частинах ми рішили проблеми нашого духовного життя.

«Що маю робити, щоб спастися?» — такі питання давали Ісусові часто. А відповідь була завжди одна: «Додержуй Заповіді!»

Тому завершенням попередніх частин буде пояснення Десять Божих Заповідей, основи нашого християнського життя і умови нашого спасіння. Слухаймо голос Божий з гори Синай!

«Скликав Мойсей усього Ізраїля й промовив до нього:

«Слухай, Ізраїлю, установи й рішення, що їх оце сьогодні виголошую до твоїх вух, вивчай і пильнуй їх, щоб виконували їх. Віч-на-віч розмовляв Господь з вами на горі з-посеред полум’я. Я тоді стояв між Господом та вами, щоб об’явити вам слово Господнє, бо ви злякалися перед вогнем і не зійшли на гору. Він же сказав:

Я є Господь, Бог твій,

І. Нехай не буде в тебе інших богів окрім мене.

II. Не вимовляй імени Господа, Бога твого, надаремно.

III. Додержуй день святковий,  святкуючи його.

IV. Шануй батька твого й матір твою, щоб довго тобі жити й бути щасливим на землі.

V. Не вбивай.

VI. Не чужолож.

VII. Не кради.

VIII. Не свідчи неправдиво проти твого ближнього.

IX. Не пожадай жінки твого ближнього.

X. Не пожадай нічого того, що є власністю твого ближнього.

Оці слова промовив Господь до всієї нашої громади під горою, з-серед полум’я, з хмар і з темряви, грімким голосом, і не додавав до них нічого. Написав він їх на двох кам’яних таблицях і дав їх мені.

Ось заповіді, що їх Господь, Бог ваш, велить навчити вас, щоб ви виконували їх. Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю. Оці слова, що їх я заповідаю тобі сьогодні, мусять бути в твоєму серці. Ти накажеш про них твоїм синам і говоритимеш про них, сидівши в хаті й ідучи в дорогу та лягаючи й устаючи.

(Второзакония, глави 5—11)

КОРОТКЕ ПОЯСНЕННЯ ДЕСЯТЬ БОЖИХ ЗАПОВІДЕЙ І ДЕКОТРИХ ГРІХІВ

1. «Я Господь Бог твій, нехай не буде в тебе інших богів окрім Мене.»

Перша Божа Заповідь говорить, щоби ми а) в Бога вірили, б) спізнавали основні правди Христової віри, і в) Бога визнавали.

Церква не визначила точно, скільки має знати кожний вірний із змісту віри, щоби міг спастися, — але знання основних правд віри є необхідне, щоби ми свою віру не втратили.

Вірити — по християнсько-католицькому значить: все приймати за правду, що Бог об’явив і що св. Церква нам, як об’явлення, предоставляв для вірування. Для людини, щоб осягла вічне блаженство, не є потрібне, щоб подрібно знала всі об’явлені й Церквою проголошені правди віри, але зрозуміло, що кожний вірний має знати основні правди віри,   на яких заложене все моральне життя.

Основні правди нашої віри є ці:

1. Є один Бог, що все створив і всім управляє.

2. В Бозі є три Божі Особи: Отець, Син і Дух Святий: Це є Пресвята Тройця.

3. Друга Божа Особа, Син, прийняв на себе людське тіло, щоби нас своєю смертю на хресті відкупив і спас.

4. Бог є справедливий Суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає.

5. Людська душа є безсмертна.

6. Божа благодать є для спасіння конче потрібна.

Зріла людина, якщо хоче бути спасенною, цих шість основних правд віри мусить знати й вірити. Цим не говоримо, що мусить їх знати так вирахувати, в такому порядку, як тут уведені. Основне є, щоби людина знала: що є один Бог, — справедливий суддя, що є три, від себе віддільні, Божі особи: Отець, Син і Дух Святий, але вони не є трьома богами, але один Бог; — що друга Божа особа — Син, взяв на себе людське тіло, отже став чоловіком, ходив по землі, навчав людей, він відомий в історії під іменем Ісус Христос, що він нас своєю смертю відкупив, — що той наш Спаситель воскрес із мертвих і одного разу буде судити всіх людей.

Це є те найосновніше, що вимагається, щоб знав кожний віруючий християнин. Знати це є конче потрібне, щоб осягти вічне блаженство.

Але крім того є обов’язком віруючого християнина знати й інші дуже потрібні правди віри й моралі. Люди, наприклад, читають здоровельні книги, щоб знати, як берегти своє здоров’я, жінки читають часописи моди, щоб шукати зразок як одягатися, молодь читає спортивні часописи, щоб вчитись осягати найвищі рекорди, — і лише піклування про душу мало б відставати? Тому грішить, хто, знаючи, що декотрі важливі правди віри й моралі не знає, а не старається собі їх освоїти.

Визнанням віри людина завжди віддає хвалу Богові. Не вистарчає віру лише пізнати, нашу віру маємо й визнавати. Ось як напоминає нас наш Спаситель: «Кожний, хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем небесним. Хто ж мене зречеться перед людьми, того й я зречусь перед Отцем моїм небесним» (Мт. 10, 32—33).

Надмірна надія на милосердя Боже — цього гріха допускаються люди, які надмірно надіються на милосердя Боже й цілком спокійно грішать, бо «Бог добрий і милосердний і так гріхи простить». Вони з неуживають Божим милосердям.

Цього гріха допускаються й ті, що навмисне, до кінця життя перебувають в нерозкаянності, рахуючи, що й так легко дістануть прощення гріхів, а самі вони не прикладуть свої сили до співпраці з Божою благодаттю на своє спасіння. Вони надіються лише на Божу доброту. Вони грішать і зістають в гріхах в надії, що Бог добрий і простить їм і без їх каяття і прагнення поліпшитись. Не забуваймо, що без нас Бог нас не спасе. Гріх надмірної надії на милосердя Боже є тяжким, тому що погорджуємо Божою справедливістю, яка грішника карає. Забуваємо, що Бог є і справедливим. У своїй справедливості Бог не буде бачити наші гріхи лише тоді, якщо їх прикриємо каяттям. Лише тоді озветься Боже милосердя. Інакше ні. Нема прощення без каяття!

Безнадійність на Боже милосердя — цим гріхом грішить той, хто зрікається надії на вічне блаженство, тому що воно здається йому недосяжним. До безнадійности приводять різні причини: людина думає, що Бог не хоче, або не може простити її гріхи, або думає, що вона не здібна виманитись з гріхів, які віддалюють її від Бога. З-за того вона тратить надію на своє спасіння, падає в розпуку, відчай. Гріх розпуки — це гріх Юди. І Юдові Бог би простив, коли б він покаявся.

Бачимо, що ті, які знаходяться в розпуці, мають неправильний погляд на любов, милосердя й надію на Бога. Вони мають слабу віру і неправильно роздумують. Не знають також дуже потішаючі слова Святого Письма про любов Божу й милосердя Боже до грішників, що каються. Не знають, що Бог не хоче, щоби грішник загинув, але щоби він навернувся й жив.

Віра нас вчить, що осягнення вічного блаженства є можливе. «Коли інші могли, чому ти ні, Августине?» — говорив до себе грішний Августин, і замість розпуки й відчаю почав направляти своє життя і переміг. З грішника став святим. Наша надія має бути непохитною. Правда, в житті приходять тяжкі хвилини й людина паде, якщо вона надіється лише на свої сили. Підведи очі вгору, до Того, що в Нього є спокій і щастя без кінця!

Врятування безнадійного є неможливим до часу, поки він залишається в своїй безнадійності. Але ані тоді не є він затраченим, якщо лише оживить довір’я в Бога і щиро кається. Отже, відкиньмо безнадійність! Цей гріх є не лише тяжким, але він послаблює й віру безнадійного. Яка твоя віра, коли ти в розпуці й відчаю? Бог милосердний, добрий, він подає руку потопаючому, лише простягни й ти, до Бога свою руку!

Інколи психічна хвороба спричинює в людині малодушність, тобто страх за спасіння. Деколи спокуси злого духа нашіптують людині, що для неї нема спасіння. Думки, які наслідком того виникають в людині, не є відчаєм. Це є терпіння й тут треба мати міцну віру й надію в своє спасіння, треба вповні віддатись на волю Божу.

Коли людина, наприклад в якімсь великім болю чи терпінні впаде до якоїсь «розпуки, відчаю», що звичайно трапляється при неяснім розумовім пізнанні, (наприклад жінка при смерті чоловіка), це не є тяжким гріхом, бо в таких випадках нема в нас ані ясного розумового пізнання, ані повної згоди волі.

Святокрадіжем є кожне зневжиття осіб, місць, святих або посвячених речей. Пояснюємо це на прикладах:

1. Святокрадежу допускається той, хто злобно скривдив духовну особу, вдарив, поранив, убив, в’язнив і взагалі виконав деяке насилля чи безправ’я або потуплення. Святокрадежу допускається не лише сам виконавець, але й той, хто йому такий вчинок приказав, хто його на те навів, наймив, або йому в тому помагав. Коли хтось без злого намірення принагідно, з неуваги і т.  под.  скривдить духовну особу, це не є святокрадіжем.

2. Святокрадежу допускається той, хто осквернить храм, каплицю, посвячене кладовище, (наприклад пролиттям крови, вбивством, самогубством на тих місцях), хто насиллям увійде в храм, ограбить храм, запалить, в храмі б’ється, викликає сварку, хто використає храм для забави, стайні, торгівлі, базару і т. под. В неминучій потребі, наприклад в часі війни, використання храму для лічниці не є святокрадіжем.

3. Святокрадежу допускається той, хто сповідався затаївши гріх, хто приступив до святого Причастя з тяжким гріхом на душі.

4. Святокрадежу допускається той, хто з храму вкраде речі святі й посвячені, як: Святі Тайни, Святе Письмо чи інші церковні книги, богослужбове начиння, церковні одяги, ікони і т. под.

Святокрадіж є тяжким гріхом, бо ним зневажаємо особи, чи предмети, присвячені Богу й богослужению. Не вистачає в сповіді визнати: «я згрішив святокрадежем», але маємо точно визначити святокрадежний вчинок.

Повір’я — Повір’я допускаються люди: віщуванням, ворожбами, викладанням карт, за допомогою різних природніх і штучних явищ, пояснюванням снів, відкриванням Біблії, витягуванням листків мишами чи папугаєм, зливанням воску чи олова, читанням з руки, обличчя, письма і іншим способом.

Треба нам знати, що часом майбутнє можна передбачати. Наприклад, якщо я п’ю багато алькоголя, можу передбачати, що дістану хворобу шлунку чи іншого організму. Коли я декого побив, передбачаю, що свій вчинок відсиджу у в’язниці. Отже, в таких і їм подібних випадках, коли я знаю причину, можу передбачати наслідки, інакше кажучи «майбутнє». З природних явищ можу передбачати правдоподібну погоду. Такі й подібні речі можу передбачати. Але те, що залежить від свобідної волі людини, або Божої, передбачити не можу, якщо це не об’явить Бог.

2. Не вимовляй імени Господа, Бога твого, надаремно!

Ця Заповідь забороняє — без пошани вимовляти ім’я Боже і Святих, безбожні бесіди, лайки, кляття, прокльони.

Коли б ім’я твого батька або матери хтось вимовляв нечесно, ти це певно не схвалював би. Згадувати ім’я Боже і Святих надармо є не лише гріхом, але є це й проявом невиховання. Тяжко грішить той, хто проти Бога або про Бога й Святих провадить зневажаючі бесіди або пише, малює, або те виявляє деяким іншим способом. Хто зневажливо й образливо говорить про Бога й Святих, завжди грішить тяжко, без різниці, чи так грішить в серці чи в словах.

Гріх лайки в Бога, Діву Марію і Святих у нас досить поширений. Ти, що лаєш, постав собі запитання: Чи поможеш собі тим, що лаєш, кленеш, проклинаєш? Певно, що ні! Навпаки, є багато прикладів того, коли багато лаючі пролаяли й прокляли самих себе, їх лайки й прокльони впали на їх голови. В хаті, де панує лайка, нема благословення.

Господь Бог перестережливо говорить: «Не прикликатимеш імени Господа, Бога твого, марно, бо не пустить Господь безкарно того, хто прикликає його ім’я марно» (Вих. 20, 7).

Ти, що лаєш, відучись лаяти, і перед тими, перед ким ти Бога лаяв, своїм добрим життям Його хвали! Бо «злоріки — царства Божого не успадкують» (1. Кор. 6, 10).

Обіт — це а) добровільне б) Богу дане слово, що ним людина зобов’язується щось виконати або чогось відмовитися на Його честь.

Тут пояснюємо лише обіти приватні, про т. зв. святочні обіти тут говорити не будемо.

Часто чуємо, що люди, коли хочуть, щоб їх Бог чим скоріше вислухав, обіцяють Богові щось доброго виконати, (наприклад піти на відпуст, щодня помолитись вервицю-рожанець тощо), або дечого зректися, чим би Бога прославили, (наприклад в означений день постити тощо).

Як маємо дивитися на обіт?

Знаємо з життєписів Святих, що декотрі Святі дорогою обітів осягли велику досконалість. Для них обіти були корисні. Але знов-таки з практики, із сповідальниці, знаємо, що люди часто обіцяють нерозважно, а після того дану обіцянку не можуть виконати і тоді звертаються до сповідника. Наприклад, -кожної п’ятниці є піст. Одна жінка пообіцяла постити в суботи. Піст два дні підряд її дуже ослаблює. Отже, стаються такі й подібні випадки. — Тому вже на початку принципово радимо не складати обітів, поки не порадимось із сповідником чи своїм священиком, який позволить нам взяти на себе обіт лише тоді, коли переконається, що обіт буде в нашу користь.

Часто люди плутають поняття  обіт з поняттям постанова. Оскільки пояснення цих термінів і питань забрало би більше сторінок, подаємо лише головні засади, а в сумнівах нехай кожний звернеться за поясненням до свого священика:

1. Обіт можна зробити лише Богові. Отже, всі обіцянки, зроблені Святим, не є обітами. Наприклад, коли хтось сказав: «Пречиста Діво Маріє, лише вислухай мене, лише дай, щоб я виздоровіла, обіцяю Тобі, що …» Це не є обітом, бо не був зроблений Богові. — Але якщо хтось скаже: «Пречиста Діво Маріє, обіцяю Господу Богу, що як виздоровію…», це вже є обіт, бо був даний Богові, а Діва Марія була звана на допомогу, за свідка.

2. Щоб обіт був дійсний, мусить бути зроблений свобідно і добровільно, і щоб при тім обіцяючий мав намір зобов’язати себе до чогось, як обов’язку. Отже, коли хтось не є свідомий того, що обіт є щось велике, яке має бути дотримане, — або, хто обіцяв під натиском зовні, на кому обіт вимусили, — такий обіт не є правосильний. Господь Бог не хоче дарунку, який не є йому даний свідомо, свобідно, добровільно, з любови до Його доброти. Отже, обіт є правосильний лише тоді, коли обітуючий зробив його розважно це зн. коли знав до чого зобов’язується і на що зобов’язується. Самі слова обіту, без намірення, без розваги, не є обітом. Обіт, вимушений насиллям є неправоваж-ний і неправосильний.

3. Обіт є дійсний лише тоді, коли обіцяємо річ можливу, річ добру або річ ліпшу. Отже, обіт є неправисльний, якщо обіцяємо щось для нас неможливе, наприклад, що підемо навідати Святу Землю, а при тім грошей на таку подорож не маємо. Також неправосильним є обіт, яким обіцяємо щось злого, грішного, наприклад, що комусь помстимося. Обітуючий в такому випадку грішить, і свій обіт не сміє виконати.

Крім уведених засад, для тих, що вже обіт виконали, даємо ще ці пояснення:

Хто сумнівається, чи даний обіт зробив, або ні, не є в’язаний обітом.

Хто знає, що обіт зробив, але сумнівається в його правосильності, є в’язаний обітом.

Обіт можемо складати лише за себе. Обіт, який, зробимо за іншого, є неправосильний.

Хто щось пообіцяв, (наприклад піст), мусить те виконати сам, отже, не може його в тому заступити хтось інший.

Якщо ми склали обіт «з умовою», (наприклад: обіцяю те і те, якщо сповниться мені те і те) — такий обіт є дійсний лише тоді, коли здійснилася наша умова. Якщо умова не здійснилась або здійснилась інакше, обіт не зобов’язує. Обіт пов’язаний з грішною умовою є взагалі неправосильний і не сміємо його виконати.

Правосильний обіт маємо виконати у встановленому часі. Якщо обітуючий час не встановив, має обіт виконати коли лише зможе. Було б нерозважним віддаляти виконання обіту без важливої причини.

Обітуючий не може обіцяти те, на що не має права. Обіцяти можна лише своє, ніколи чуже.

Обіти незрілих, є недійсні, (у хлопців нижче 14 років, у дівчат нижче 12 років).

Коли хтось обіцяв у так великому страху, що страх відняв його розвагу, його обіт недійсний.

Коли перестає зобов’язання обітів?

Зобов’язання виконати обіт перестає:

а) коли обіт не відповідає або противится вище наведеним умовам,

б) коли сам обіт став нездійснимим: (наприклад, хтось пообіцяв, що вступить у монастир, але з-за його слабого здоров’я його в монастир не прийняли), — в таких і подібних випадках зобов’язання виконати обіт втратило силу.

в) коли обіт скасував (зніс) той, хто має силу над волею обітуючого або над предметом обіту. Так батьки мають право скасувати (зробити неправосильними) обіти своїх недорослих дітей; подружжя (чоловік і жінка) можуть скасувати обіт одне одного, якщо обітом одного були доторкнені права другого, зрозуміло, якщо на це є причина.

г) вкінці обіт може бути скасований або діспенсований Церквою. Зрозуміло, для цього мусять бути важливі причини.

Чи сам зробивший обіт може собі його замінити? — Церковний припис говорить: «Вчинок незадержаного обіту може бути замінений самим обітуючий за вчинок ліпший або рівноцінний; але за менше добро може бути замінений лише тим, кому належить правовласть діспенсувати».

3. Пам’ятай, щоби ти день святковий святкував!

Ця Божа заповідь говорить про святкування неділь і свят.

Божі й церковні Заповіді нас зобов’язують під тяжким гріхом святкувати неділі і свята. Ця Заповідь:

а) забороняє в неділі і свята тяжко працювати,

б) зобов’язує нас в неділі і свята бути на Службі Божій і в цім богослуженні брати участь.

Святковим днем є кожна неділя й кожне свято, що його святковим виголосила Церква. Святковий день належить Богові й ми в той день зобов’язані залишити  службову  працю  й  піднести  свої  мислі на речі духовні.

Господь Бог, даючи Десять Заповідей, говорив: «Шість днів працюватимеш і робитимеш всяке діло твоє. День же сьомий — відпочинок на честь Господа, Бога твого. Того дня не робитимеш ніякого діла» (Вих. 20, 9—10). Вже з огляду на здоровель-ний стан людини потрібно, щоб вона відпочила. Коли б людина без перерви лише працювала, праця їй набридла б. А так, відпочинком, вона набере нові сили до дальшої праці.

В неділю і свято християнинові заборонено виконувати тяжку працю, і то під тяжким гріхом. На це ми однако зобов’язані в неділю і свята. Ця заборона зобов’язує від півночі до півночі. Під тяжкою працею,розуміємо: хліборобські праці (орати, копати, косити, рубати дрова тощо), — праці у фабриці, праці поденні, праці ремісничі, сюди належить також торгівля й торги-базари, ярмарка.

Але є дозволені праці, що їх вимагає щоденна потреба, наприклад праці домашні: варити їсти, кормити домашні тварини тощо.

Часто зустрічаємося з необхідностями в інтересі суспільства, які позволяють нам працювати і в святочні дні, наприклад: не можна обійтись, щоб не їздили поїзди, автобуси, поштово-телеграфічні  сполучення тощо  і  в дні  святочні.  Це значить, що праці сполучені з утримуванням публічного порядку і блага, які не можемо виконати перед святочним днем чи після нього, можемо виконати і в святочний день, хоч би то була й тялжа праця.

Деколи є видавані т. зв. «діспенсації», що позволяють в неділі і свята тяжчі праці. Але ті видаються лише на невідкладні польові праці або в інших важливих обставинах.

Обов’язок взяти участь на Службі Божій

Участь на Службі Божій є приписана під тяжким гріхом і зобов’язує вірних починаючи сьомим роком життя аж до старости, доки можемо ходити власними ногами.

На Службі Божій ми маємо бути не лише глядачами, але маємо в ній взяти участь співом і зосередженим слідкуванням цілого ходу Служби Божої.

Взяти участь на Службі Божій ми зобов’язані в кожну неділю і свято. Тут нема різниці між неділею і святом. Цей обов’язок є завжди той самий, торкається участи на цілій Службі Божій, і зобов’язує завжди під тяжким гріхом.

Не мають гріха, якщо в неділю і свято не є на Службі Божій: хворі й доглядачі хворих, воїни, що є в службі, потрібний персонал в комунікації (залізниці, автобуси, пошта), сторожі, ті, що конче мусять виконувати необхідні праці в фабриках, робітники, що працюють в заводі, який не може бути зупинений ані в святочні дні і т. под. Тут зазначує-мо, що завжди є нашим суддею совість. Якщо, наприклад, особа почувається хворою, слабою йти на Службу Божу, але та хвороба не забороняє їй іти на забаву, в кіно, театер, — в своїй совісті не може бути виправданою.

Ті, які не можуть бути присутні на Службі Божій в неділю чи свято, повинні хоч час від часу піти на Службу Божу. Наприклад, мати має малу дитину, яку не може лишити самою. Отже, буде з чоловіком мінятись: в один святковий день піде вона на Службу Божу, в другий він. Але ті, які живуть в містах, де від скорого ранку аж до полудня а також ввечір є Служба Божа, можуть собі все впорядкувати так, що одне йде на ранню, друге на пізнішу Службу Божу. Але не можна робити так: у святковий день, хоч з якої причини, не піду на Службу Божу, але замість того піду в будний день.

Церква старається, щоб у святкові дні було декілька Служб Божих до полудня і ввечір. Це значить, що туристи і всі, що виходять на прогульки, можуть звернутись до свого священика, щоб одна Служба Божа була в годині, яка їм найбільш відповідає. Місцевий духовник все радо забезпечить, але мусить про потреби вірних знати.

4. Шануй батька твого й матір твою, щоб довго тобі жити й бути щасливим на землі!

Увесь обов’язок батьків до дітей полягає в добрім вихованні дітей, щоб виховати дитину на порядного і чесного громадянина, щоб постарались про його матеріальне майбутнє і ввели його на правильну дорогу духовно-морального життя, дорогу спасения. Недбалість в цих обов’язках є гріхом. — До своїх старих батьків, батьки мають проявляти любов, пошану, вдячність, щоб їх діти бачили зразок. Як ти поводишся із своїми старими батьками, так будуть поводитись твої діти з тобою!

Своїм власним життям батьки щоденно мають нагадувати дітям віру в Бога. Приклад батьків є для дітей вказівником дороги. Бога нехай мають не лише на устах, але нехай проповідують Його своїм життям. Спільна сімейна молитва загартовує любов у сім’ї. Вона помирює, успокоює, додає сил. Ця молитва не мусить бути довгою.

Четверта Божа заповідь говорить і про обов’язки дітей до батьків.

Дитина мусить знати, що її батьки є заступниками Бога на землі. Тому дитина має своїх батьків любити, їх поважати, їм допомагати, в старості циклуватись про них, а доки вона належить під правовласть батьків, слухати їх. Не забуваймо про своїх батьків також по їх смерті молитвою, утримуванням могили в порядку! Потішаймо їх, доки живуть, своїм добрим життям!

Тяжко грішить дитина, яка з батьками зле поводиться взагалі в житті, або в хворобі, в нужді, чи в старості, — їх опускає, про них не старається, або їх засмучує злим життям. Тяжко грішать діти, які погорджують батьками, висмівають їх, грубо з ними поводяться.

Святе Письмо так перестерігає дітей:

«Діти, слухайтеся батьків у всьому, бо це Госпо-деві вгодне». (Кол. З, 20). «Шануй батька свого і матір — це перша заповідь з обітницею: щоб тобі добре було і щоб ти на землі був довголітнім» (Еф. 6, 2—3).

5. Не вбивай!

П’ята Божа Зановідь нам говорить: «Не вбивай!» Гнів є дуже часто причиною порушення п’ятої Божої заповіді. Як гнів не є під контролен стає нещастям, для людини. В житті нераз бачимо приклади нерозумного гніву з його тяжкими наслідками.

Перший, природній прилив злості ще не є гріхом, але стає гріхом, як ми на нього даємо згоду і до нього додаємо грішні вчинки і слова. Не .є грішним також гнів, що походить з чистого наміру, із справедливого неспокою, з чистого серця, і котрий є звернений проти гріха. Наприклад в такому гніві наш Спаситель батогом вигнав торговців із єрусалимського храму.

Грішним є гнів несправедливий, перенаг-лений, сполучений з наміром помститися. Гнів часто відбирає від людини всю розважність, так, що людина грішить словами і вчинками, спричинює ворожнечу, бійки, а часто допускається і вбивства.

Бачимо, що гнів є корінням або джерелом цілого ряду інших гріхів. Тому гнівливі люди часто падають в тяжкі гріхи. Відкиньмо гнів! Господь наш Ісус Христос служить нам прикладом лагідності і закликає до лагідності: «Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем». (Мт. 11, 29). Володіти на землі будуть лише миротворці: «Блаженні тихі, бо вони успадкують землю.» (Мт. 5, 4), «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.» (Мт. 5, 9). А апостол Павло навчає: «Хай сонце не заходить над вашим гнівом; і не давайте місця дияволові.» (Еф. 4, 26—27).

Хто нахильний до гніву, нехай вживає цих засобів на івправлюванняся в лагідності:

а) мати в пам’яті приклад і слова Ісуса Христа,

б) пам’ятати на злі наслідки гніву,

в) перемагати себе,

г) оминати нагоду до гніву.

д) якщо гнів і злість є наслідком гордості, треба викоренити в собі гордість,

є) бути смиренним,

є) постановити собі з ніким не говорити в злості,

з) час від часу молитися Страсну Дорогу і думати на страсті Ісуса Христа,

і) кожного ранку відновляти постановления: сьогодні не буду гнівним.

Не забуваймо: залишатись в гніві є тяжким гріхом! Будь мирним, лагідним, тихим. «Тихі це ті, що перемагають зло добром!» (Св. Августин.) Відкиньмо гнів, а зло перемагаймо добром!

Злоба, сварки, образи, кривда, ворожнеча, ненависть.

Все це гріхи, що часто походять з гніву. Писати тут про них не потрібно. З нашими ближніми маємо жити в любові. «З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (їв. 13, 35), — напоминає нас Господь. Отже, над ким володіє злоба, ворожнеча, ненависть, той не є учеником Христа. Стараймося позбавитись цих гріхів.

Несправедливість, безправ’я.

Це гріхи дуже поширені. Між людьми заволоділо самолюбство, люди досягають мети несправедливими дорогами, часто думають, що люди, яким вони кривдять, є з дерева, не відчувають болю, спричинюваного їм несправедливістю/безправ’ям.

Несправедливим є той чоловік, що не керується моральними законами. Святе Письмо так його характеризує: «Бога не боїться а людей не соромиться.» — Несправедливий перечить право тему, кому воно належить, не дає ближньому того, що йому належить, позбавляє ближнього честі й доброго імені, маєтку, тим запричинює неспокій, сварки, бійки. Там, де нема справедливості, нема спокою.

Справедливим є той, хто керується всіми моральними законами. Як Господь сповістив Ноєві потоп і обіцяв йому, що лише одинокий він зі сім’єю буде врятований, підкреслив, що так станеться задля його справедливості: «Увійди ти і вся твоя родина в ковчег, бо тебе одного з цього роду побачив я праведним передо мною.» (Бит. 7, 1). А коли Св. Письмо хоче вказати моральну велич батьків св. Івана Христителя, Захарії та Єлизавети, пише про них: «Вони були обидвоє справедливі перед Богом і виконували всі заповіді та накази Господні бездоганно.» (Лк. 1, 6).

Справедливий не зробить нікому нічого, що не хотів би, щоби йому зробили. Справедливий дає кожному те, що йому належить. Справедливий дбає, щоби ніхто не був поздавлюваний того, що забезпечує йому природне або установлене право. Справедливий дає Богові, що є Його, а людям, що належить їм.

Справедлива людина має спокій в душі. Тому Христос називає тих, що терплять за справедливість, блаженними, тобто досконало щасливими тут на землі. Вони будуть за справедливість нагороджені і в небі: «Радіє праведний у Господі.» (Пс. 63, 11). «А праведні повіки будуть жити, і в Господі їхня нагорода; піклується про них Всевишній. Тому і приймуть вони царство слави і вінець краси з Господньої руки, бо він правицею своєю захистить їх, раменом їх охоронить.» (Мудр. 5, 15—16).

Прощения провини ближньому

Християнська засада: Кожна людина є нашим ближнім. Євангелія — це закон любов и. Господь наш Ісус Христос всіх нас відкупив. «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного! З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати.» (їв. 13, 34—35), — говорить до нас Спаситель. Заповідь любови до ближнього слідує зразу за заповіддю любови до Бога. «А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого.» (Мт. 22, 39). Ані наш ворог не є виключений з нашої любови: «А я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця вашого, що на небі.» (Мт. 5, 44).

Хто хоче добре й правосильно висповідатися, мусить із серця простити всім своїм ворогам. Це має зробити перед сповіддю. Хто хоче одержати прощення від Бога, мусить так само прощати. Хто не хоче простити, ліпше зробить, якщо не піде до сповіді, бо в сповіді би розрішення не одержав, і тоді, коли б навіть був на смертнім ліжку.

Прощати маємо як нас скривдили. Але як ми спричинили кривду, тоді не досить сказати, що прощаємо, але ми повинні перепросити тих, кому ми кривду запричинили, а шкоду, що тим настала, винагородити. Це також маємо зробити перед сповіддю.

Вбивство

Вбивство є тяжким гріхом, який кличе до неба про помсту. «Ви знаєте, що ніякий душогубець не має в собі життя вічного, що в ньому перебувало б.» (1. Ів. З, 15), напоминає св. апостол Іван. «Убивники — пай їхній в озері, що горить огнем і сіркою», (Одкр. 21, 8), — читаємо в Святім Письмі.

Але говорячи про вбивство, мусимо зокрема від імені вдів і сиріт заговорити до водіїв автомашин. Багато водіїв гине з своєї вини, з неуважності, спричиненої алькоголем. І залишаються діти — сироти. А ще більше гине невинних осіб, вбитих п’яними або неуважними водіями. І знову залишаються вдови й сироти. Задумаймось над тим!

Тут також зазначуємо, що від моменту, коли в лоні матери зав’язалась дитинка, є то жива людина тілом і душею. Тому кожне навмисне відсторонення плоду є навмисним вбивством, є гріхом тяжким, до того задержаним для розрішення правовласті єпархіального єпископа. (Це торкається матери і всіх, які відсторонення плоду запричинили або при тім допомагали ділом чи радою.)

Самогубство

Лише Бог є паном життя і смерти, лише Він має право установити довжину нашого життя. Чоловік не дав собі життя, тому ані не має права взяти його від себе.

Самогубцем є той, хто несильно сам від себе бере життя, хто іншому приказує, дозволяє або його просить, щоб його вбив, або хто пробує покінчити життя самогубством, хоч і без вислідку.

Свідоме й добровільне самогубство є тяжким, одним із найтяжчих гріхів. Самогубець сам позбавляє себе вічного блаженства, тому що останнім його вчинком у земнім житті був гр іх. Він вбив нелише своє тіло, але й свою душу. Допустився гріха і вже не має можливості, щоб каяттям його вимазати.

Спроба самогубства, і невдала, є також тяжким гріхом. Самогубець, що взяв своє життя добровільно і при розумі, не може бути церковно похоронений.

Памятаймо, що віруючого християнина не виправдовують так звані «причини самогубства»: нещасна любов, злидні, несповнення планів, ганьба, огида життям, невилікувальна хвороба, незносимі болі тощо.

Вже лише з людського становища мусимо собі усвідомити, що самогубець не є, ані не може бути героєм, але радше жалюгідним чоловіком, боягузом, який втікає з життя при помочі самогубства. Труднощі життя є на те, щоб ми їх переборювали із них виходили з вінцем переможця. Самогубство є вчинком, якого не може допуститись правдивий герой, радше боягуз.

Стається, що самогубець є непричетний, в нестямі, а таким став наслідком нервового пошкодження, мук, переслідування і інших важких життєвих обставин. Коли самогубства допустився християнин, що тішився з життя, жодної причини до самогубства не мав, свої релігійні обов’язки виконуйте, можемо заключати, що в своїм вчинку був непричетним, самогубство виконав в нестямі або поміщанні змислів. Якщо є такі дані, самогубець може бути церковно похоронений.

Погіршання — Злий приклад

Погіршання — це зроблення поганого вчинку, що ближньому може бути спонукою до гріха.

Цей гріх звичайно називаємо поганим прикладом. Погіршенням є все те, чим інший наводиться на гріх. Погіршанням грішить той, хто вчить ближнього на зло, хто дає йому раду або наказ грішити, той, що хвалить гріх інших, той, що перед своїми дітьми або взагалі недорослими лає, ходить п’яний, говорить нечисті речі, висміває добро, в товаристві говорить грубі жарти тощо.

Якщо людина робить такі вчинки навмисне, щоб ними погано впливати на моральне життя іншого, це є праця злого духа, бо лише злий дух хоче й працює над тим, щоб всі люди були подібні до нього в злобі. Але погіршанням-поганим прикладом грішить і той, хто не думає своєю поведінкою псути іншого, але його поведінка має злий вплив на душу ближнього. Тому мусимо бути дуже обережними, бо гріх погіршання – поганого прикладу людина собі найменше уовідомляє.

Наводжу найчастіші випадки і приклади погіршування: звичка лаяти, особливо перед молоддю й дітьми; впиванняся; писання, видавання й поширювання преси, книг, журналів, малюнків, фотографій, що спричинюють шкоду на душі; бесіди проти моралі, вульгарні, неморальні жарти; дружба з особами, що їх життя є неморальне; малювання, вистав-лювання неморальних картин та статуй; неморальні п’єси, кінофільми, танці; невгідний одяг жінок тощо.

Люди навіть собі не усвідомлюють, скільки і які великі гріхи спричинює поганий приклад. Не одна душа загинула лише тому, що на неї впливала злоба поганого прикладу. Гріх погіршування — поганого прикладу є тим більший, чим більше осіб підлягло його впливові і чим більші є гріхи, що в наслідок нього настали. Тому Христос так дуже напоминає: «Горе світові від спокус. Горе тій людині, через яку спокуси приходять! А хто спокусить одного з тих малих, що вірують у мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию, і він був утоплений у глибині моря.» (Мт. 18, 6—11).

Кожний з нас має досить своїх гріхів. Не будьмо причиною упадків інших людей. Не будьмо для інших нагодою до гріха, до упадку. Оминаймо все, що погано впливає на моральне життя інших.

Спричинений поганий приклад треба направити, наскільки це людина може зробити, бо вповні направити шкоди, що настали наслідком нього, не можна. Але маємо зробити те, що можемо. Поганий приклад найліпше направимо добрим прикладом і добрим життям.

Але якщо погіршання — поганий приклад був публічним, тоді маємо публічно його відкликати й направити.

6. Не чужолож!

Гріхи проти цеї заповіді згадаємо дуже коротко. Вони є чимось дуже негідним людини, так що св. апостол Павло говорить, що між християнами не мають бути ані згадувані.

Але не треба думати, що Церква цілком відсуджує і відкидає статеве (полове) життя. Ні. Господь Бог створив перших людей як чоловіка й жінку, із заповіддю: «Ростіть і множіться!» Статевий (половий) інстинкт і статеве життя не є чимось грішним, навпаки це є щось святкове. Його метою є сполучення чоловіка й жінки в законному подружжі, що є джерелом нашої сім’ї. Це є воля Божа, це установив Бог а це Бог і благословляє. Але по-за законним подружжям людина не має права вживати статеве життя. Якщо так робить, грішить.

Шоста Божа заповідь забороняє все, що противиться цьому, що ми тут навели. Одним словом: забороняє все, що порушує чистоту.

Сюди належать: нечисті думки й жадоби, нечисті слова й нечисті жарти, неморальні пісні, нечисті погляди, дотики, вчинки.

Нечисті думки й бажання інколи виникають помимо нашої волі, навіть і проти нашої волі. Такі думки й бажання часто ми не є в силах не допустити до нас або їх чинність в нас перешкодити. Має їх кожний, мали їх і святі. Отже, як настануть у вас такі думки чи почуття, це ще не є гріхом. Як такі думки постають мимо нашої волі, незараховуються нам в гріх. Але ми можемо завжди волею поставитись проти їх впливу. Це значить, що їх мусимо не схвалювати, і відкидати втіху, що нам вони спонукають.

Отже, думки й почуття зводять нашу волю. Залежить від того, як вона рішить. Якщо їх схвалить, вони є грішними. Іншими словами: нема гріха без згоди волі. Отже, не почуття чи думка, але згода з почуттями і втіха волі від них є гріхом. Якщо нечистим думкам не спротивимось зараз на початку і в них навіть залишимось, допускаємось тяжкого гріха. Також тяжко грішить той, хто добровільно роз’ятровує в собі нечисті думки, зображення, спомини. З грішних думок постають грішні бажання.

Спаситель наш ясно сказав про злі думки: «З нутра бо, з серця людини, виходять недобрі намисли, розпуста, перелюби, безсоромність… Уся ця  погань виходить із нутра й осквернює людину.» (Мк. 7, 20—23).

Нечисті думки є початком гріха. Ними починається гріх. Господь наш Ісус Христос приказує не допускати гріха вже на початку, тому що не лише нечистий гріх буде караний, але відсуджує й думки на нечистий гріх: «Ви чули, що було сказано: Не чини перелюбу. А я кажу вам, що кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці.» (Мт. 5, 27—28). Віддалюймо, отже, грішні думки вже на самому початку, не займаймось ними, не маймо згоду з ними. Якщо не будемо мати нечисті думки, не будемо мати ані нечисті вчинки.

7. Не кради!

10. Не пожадай нічого того, що є власністю твого ближнього!

Маєток можемо не лише чесно набувати і чесно набутий тримати, але й боронити всіми дозволеними способами. Посягання на маєток іншого є гріхом проти сьомої і десятої заповіді.

Спосіб набування маєтку має бути справедливим і чесним. Інакше набування маєтку є грішним.

Погоня за маєтком є часто причиною багатьох гріхів. В основному це такі гріхи: скупість, розтратність, зависть, нечесність, крадіж, ненависть, розбій, вбивство і т. под. До таких гріхів приводить людину надмірна любов до земних благ, яка зведе її до того, що вона земний маєток цінує більше, як добра надприродні, інколи навіть більше ніж добра вічні. Такий, в погоні за маєтком, допускається кривд на інших, інколи й на цілім суспільстві. Під маєтком розуміємо не лише дім, землю, худобу, авто, але взагалі все, що є власністю людини. На маєток маємо право, але є основний обов’язок: набуваймо його лише справедливо й чесно!

Безправне забирання чужого маєтку доходить крадіжю, розбоєм, обманом, спроневіренням, святокрадіжжю, лихвою, заподіянням шкоди, присвою-ванянм, несправедливим затримуванням і т. п.

Співучасть мри крадежу, обмані, заподіянні шкоди і под. Під співучастю розуміємо не лише участь і допомогу при тих вчинках, але й спокушування, намовлювання та співпрацю при таких вчинках. Ми є співучасниками гріха, якщо гріх приказуємо виконати, радимо, годимось з гріхом, гріх хвалимо, помагаємо або неперешкоджаємо його виконати, гріх мовчки схвалюємо і под.

Співучасть є гріхом тяжким або летким, залежно від того, що було вкрадене, чи яка шкода спричинена. Хто свідомо й навмисне є співучасником у крадежі, обману, заподіянні шкоди і под., зобов’язаний все винагородити.

Маєток можна’набувати лише чесно і справедливо. Крадіж є порушенням сьомої й десятої Заповіді Божої й сам собою належить між тяжкі гріхи. Але тим не говоримо, що кожний крадіж є дійсно тяжким гріхом. Вкрадена річ може бути деколи такої малої ціни, що це не може бути тяжким гріхом. Крім того, багато залежить від того, чи пошкоджений був заможний або убогий. Отже, як хочемо посудити, яким гріхом в даному випадку є крадіж, подивимось на ціну вкраденої речі й на особу, що від неї річ була вкрадена.

Це значить, що в сповіді каянник має визнати не лише скільки він украв, але й від кого вкрав.

Господь Бог в сьомій Заповіді говорить: «Не вкради», а в десятій: «Не пожадай жодної речі ближнього свойого.» «Не обманюйте себе! Ані злодії, ані грабіжники — царства Божого не успадкують!» (1. Кор. 6, 10). Тому «Хто крав, нехай не краде більше, а краще хай працює, творивши власними руками добро, щоб він мав змогу дати тому, хто потребує.» (Ефес. 4, 28).

Що таке відшкодування? — Хто згрішив гріхом проти сьомої чи десятої Божої Заповіді крадежем, обманом, заподіянням шкоди або яким-небудь іншим способом тримає чужий маєток, повинен повернути чуже й відшкодувати пошкодженого. Отже, під відшкодуванням розуміємо повернення того, що належить ближньому. Повернення — відшкодування необхідне для прощення гріхів. Без відшкодування не можна одержати роз-рішення.

8. Не будь свідком фальшими проти ближнього свойого!

Тут треба сказати кілька слів про брехню, говорения неправди.

Бреше той, хто свідомий того, що неправду подає за правду. Інколи людина бреше із жарту, щоб побавити товариство, інколи, щоб захистити себе від неприємної сітуації, інший брехнею хоче комусь пошкодити.

Кожна брехня є злою, грішною, але є різниця між брехнею із жарту і брехнею, якою шкодимо ближньому. Неправда, сказана із жарту, не є брехнею у випадку, якщо слухачі відчують, що сказане не є правдою, але має лише розважити товариство. Отже, величина гріха брехні є міряна шкодою, спричиненою ближньому. Інколи обставини зроблять з брехні тяжкий гріх.

Брехня — це щось дуже недостойне людини. Брехун втрачає довір’я й честь у людей. Св. Письмо нас напоминав: «Осоружні Господеві уста брехливі» (Прип. 12, 22). Уникаймо, отже, і найменшої брехні, навіть коли б нас це щось коштувало. Моральним обов’язком людини є бути правдивою у відношенні до других людей. Взаємне довір’я між людьми може бути засноване лише на правдивості. Де нема довір’я, там не можливе співжиття людей. Св. апостол Павло напоминав: «Відкинувши брехню, говоріть кожен правду ближньому своєму, ми бо один одному члени.» (Еф. 4, 25). «Брехливі уста погублять душу.» (Мудр. 1, 11). «Не говоріть неправди одне одному.» (Кол. З, 9).

Брехун часто спричинює багато злого.

Фальшиве свідчення. Якщо хтось перед судом свідомо і навмисне говорить неправду, допускається фальшивого свідчення. Якіцо хтось фальшивим свідченням спричинить другому моральну або матеріальну шкоду, він зобов’язаний її направити. Кожна шкода кличе за направленням, отже і шкода спричинена цим способом.

Гріхи язика: наклепи, очорнювання, образа, клевета, обмова, потуплення, посмішки, проклинання і под. Цими гріхами грішимо, коли пошкоджуємо репутацію або честь іншого в його неприсутності або в його присутності. Добра репутація є маєтком людини, а ціна її багатства вища, ніж ціна матеріального маєтку.  Тому той, хто  нищить  цей духовний скарб ближнього, допускається більшого гріха, ніж коли б його обікрав на маєтку матеріальному. Св. Бернард порівнює наклепника із змією, що одним вгризенням ранить трьох: себе самого, слухача, і того, що є очорнюваний, оговорюваний.

У нас на гріхи язика звикли дивитись дуже поблажливо. Однак Св. Письмо цілком інакше дивиться на ті гріхи: «Про ім’я своє дбай, воно тобі лишиться над тисячі великих скарбів золотих.» (Сир. 41, 12).

Тому наклепництво є тяжким гріхом. Наклепи роздвоюють дружбу, нарушують подружнє сімейне життя, спокій, любов між людьми і под.

Вказуючи на злобу гріхів язика, тим не говоримо, що кожний такий гріх є тяжким гріхом. Цей гріх міряється в окремих, випадках згідно з величиною спричиненої шкоди. Далі залежить на особі, яка була очорнена, але також і на наклепникові, бо є різниця, якщо оговорює поважний чолоіВік, або чоловік, що його слова ніхто не бере серйозно. В увагу береться й те, перед кількома особами очорненім настало. Всі ці обставини взяті разом виявляють, чи наклеп був тяжким або легким гріхом.

Обов’язок направлення є не лише на тому, хто скривдив ближнього на маєтку, але і на тому, хто його образив на честі.

Тяжко грішить, той хто підштовхує, тобто хто одному про другого такі речі оповідає, щоб між ними спричинити сварку, гнів. Підштовхування Є тяжким гріхом. Хто підштовхує, мусить все направити, наклеп відкликати й постаратися, щоб посварені особи помирилися.

Гріхи язика не слід брати легковажно, тому що направити шкоду, спричинену тими гріхами, дуже важко. Спаситель нас остерігає: «Не судіте, щоб вас не судили!» (Мт. 7, 2). Радніш маймо на очах наші власні недоліки й хиби, себе самих судім і так направляймо на дорогу спасіння.

Хто знищив честь ближнього, не може це направити лише сповіддю, але мусить, наскільки це можливе, старатись кривду направити тим, що перепросить пошкодженого і оголосить його невинність перед тими, що перед ними була заплямована честь згаданого. Ми завжди повинні наклепи, клевету, підштовхування і под. перед тими, перед ким були сказані, відкликати. Обов’язок направлення наклепникові перестає, коли пошкоджений цього не бажає, коли він наклепникові простить. У сповіді визнаємо не лише, що ми на-клепничали і под., але маємо сказати і те, чи ми тим ближньому поважно або лише незначно пошкодили.

Не є наклепом, якщо декому скажемо, які кривди нам дотичний зробив. Одне тільки підозрівання, несправедлива думка про когось, невисказані ні перед ким словами або вчинками, незобов’язують до винагородження і виправдання та направлення. Обов’язок виправдання, направлення і відшкодування настає лише тоді, коли ми несправедливими словами чи ділами когось образили чи йому пошкодили.

В житті є причини, які вимагають, щоб ми виявили хибу ближнього. Наприклад хлопець ходить за дівчиною, обіцяє, що її возьме, але в дійсності хоче її лише звести. Якщо ми це знаємо, ми зобов’язані дівчині або її батькам це виявити.

9. Не пожадай жінку ближнього твойого!

Ця Заповідь охороняє подружню чистоту, вірність і нерозлучність подружжя.

Подружжя не є ані договором, від якого можна відступити ані вільною любов’ю; воно є нерозлучним з в’я з к о м, що триває аж до смерті одного з подругів. «Що Бог получив, людина хай не розлучає!» (Мт. 19, 6). Подружжя є Тайною. Хто з подругш грішить невірністю, допускається зразу декількох тяжких гріхів.

Невірність плодить розврат в сім’ї, робить ряд осіб нещасними. Вірність приносить сім’ї добро. Тяжко грішить той, хто зводить на невірність одного з подругів або хто вчинками чи словами працює на тім, щоб подружжя було розбите. Каянник, який не хотів би таку поведінку негайно залишити і спричинене зло направити, не може бути розрішений.

Гордість.

Існує багато родів гордості. Один лишиться силою, другий красою, інший багатством, мудрістю чи чимсь іншим. Таким відповідає апостол Павло1: «Хіба маєш щось, чого ти не одержав? А коли ти це одержав, тоді чому хвалишся, ніби ти цього не одержав?» (1. Кор. 4, 7). Все, що маємо, маємо від Бога. Уведена гордість звичайно не є тяжким гріхом, але є небезпечною, бо веде до інших гріхів.

Є знову такі, що пишаються в іншому роді гордості, підкошують себе над інших людей, погроджу-ють другими, потуплюють інших, понижують інших, щоб себе піднести. Про таких говорить наш Спаситель:  «Хто підноситься,  —  буде  покорений.» (Лк. 18, 14). Цього роду гордість є джерелом багатьох гріхів.

Гордий ставить себе над іншими, завидить іншим, ненавидить інших, любить лише себе, бажить по славі, хвалі, відзначеннях, гідностях, сам себе хвалить, погорджує іншими, ширить і утримує незгоду, неспокій, не хоче підпорядкувати себе іншим, є невдячний, щоб осягнув свою мету допускається різних гріхів. Гордий скоро може впасти в блуд, безвірство, безбожництво, ненависть, ворожнечу, зависть і под. Цей гріх гордості є тяжким гріхом.

«Бог противиться гордим, а покірним дає ласку», — говорить Святе Письмо (Як. 4, 6). Пишний чоловік є противним і людям. Бог ненавидить гордість (Присл. 16, 5). Тому закинь пиху! Пиха дуже понижує людину, вона визраджує твою невченість і дурність. Вже народне прислів’я влучно вказує, що є в голові гордого: «Порожній колос пнеться вгору, а повний нахилений униз.» І перед Богом ти не ліпший тому, що маєш кращий одяг, маєток і под. Христос вказує нам в Євангелії, що той в дорогих одягах дістався в пекло, а покірний Лазар, в біднім одязі в рай.

Покора не є пониженням; покора — дорога до святости.

Скупість.

Скупий надміру липне до земних маєтків, надміру цінить багатство, всі його думки кружляють лише навколо багатства, внаслідок чого тужить за чужим, завидить іншим, вживає й грішних засобів, лише щоб збільшити свій маєток; краде, обманює, не платить зарплату й довг, не підтримує й не має співчуття  до  богих  і   под. Із скупості  походить: твердість серця, немилосердя, утискування слабших або бідних, використовування робітників, лихва, зрада ба й убивство. Скупим був Юда. Тому він продав Христа. І яким жахливим був його кінець!

Не будьмо скупі! Стараймося і про земні маєтки, таж їх потребуємо для прожитку, на утримання своєї сім’ї! Але земні маєтки нехай не будуть для нас всім ! Нехай нас не засліплюють нехай не закривають перед нашими очима Бога? Пам’ятаймо на смерть. Не забуваймо, що ми нічого не принесли на світ і нічо не віднесемо. «Яка ж користь людині, як світ цілий здобуде, а душу свою занапастить?» — напоминає нас Господь. (Мт. 16, 26). Пам’ятаймо на суд Божий, щоб ми не з порожніми руками стали перед Богом. Земні маєтки нам там не поможуть. Стараймося знищити в собі скупість! З охотою підпоруймо тих, котрі потребують нашу поміч. З любови до Бога помагаймо тим, що знаходяться в біді і недостатках? Не забуваймо, що в кожнім, хто потребує поміч і підпору, а ми йому помагаємо й обдаровуємо його, обдаровуємо самого Христа!

Зависть і шкодорадість.

Зависливим є той, хто без причини тішиться із нещастя ближнього. Зависть і шкодорадість є тяжкими гріхами, бо противляться християнській любові.

Один завидить іншому маєток, багатство, речі; інший завидить другому урожай; інший сумує, що другому добре ведеться, дальший радіє із шкоди, нещастя ближнього, інший із зависті замовчує чесноти ближнього і под.

Звичайно причиною зависті  є гордість або скупість. Зависливі часто несправедливо посуджують, обмовляють, очернюють.

Виженім із свого серця зависть! Це гріх, що дуже понижує людину. Завистливий іде дорогою диявола, бо диявол від початку завидів. Ненавидить добро, любить зло, підтримує зло, перешкаджає добру, не має любови до ближнього. А хто не має любови до ближнього, той не має любови до Бога: «Коли хтось каже: «Я люблю Бога», а брата свого ненавидить, той не правдомовець» (1. їв. 4, 20), вчить нас апостол Іван. Тому любім ближніх! Чому наприклад, не завидимо комусь, коли він хворий? Думаємо, що є дехто без труднощів? Лікарні найліпше свідчать, як багато бід існує в світі. Будьмо спокійні з тим, що маєхмо, а коли хочемо більше, просім від Бога, і Бог в своїй мудрості дасть нам все, що для свого душевного блага і спасіння потребуємо! Зни-щім у своїм серці зависть, любім ближнього як себе самого, бажаймо кожному із серця добро. Із смутними будьмо смутні, із радісними радіймо! Це дорога праведности.

Зависті позбудешся частою молитвою Страсної дороги з розважанням, що зависть фарисеїв розіп’яла Ісуса Христа, як також памяттю на смерть і суд, любов’ю до ближнього і добрими вчинками.

П’янство.

Церква не забороняє мирне вживання алькоголь-них напитків. Правда, з любови до Бога зректись пиття алькогольних- напитків, є дуже похвальним. П’янство вже саме є тяжким гріхом, а крім того, є причиною інших тяжких гріхів: лайки, прокльонів, гніву, злоби,  бійки, вбиття, поганого прикладу, нечистоти, розбиття подружжя, самогубства і под.

Крім того п’янство затуманює розум і пам’ять, ожебрачує сім’ю, є джерелом усяких хвороб, ба є й причиною передчасної, часто трагічної смерти. Великою причиною того, що в’язниці, психіатричні лікарні не є ніколи порожні, є також п’янство. Причиною розлучень, нещасного подружнього життя, причиною злочинів, є п’янство. Діти п’яниць часто родяться глухими, німими, слабоумними, епілептичними і под. Дитина, почата батьками у п’яному стані часто буває хибною. Мати, що в часі вагітності або грудного кормления п’є, буде мати хибну дитину. Ані дітям ніколи не вільно давати алькоголю. З господарської сторінки п’янство ширить лише бідноту.

Як перемогти нахил до п’янства?

Постанов собі більше не пити. Постанову повторяй собі щоранку і щовечора при молитві. В молитві проси, щоби Бог допоміг тобі визволитися від п’янства. Часто приступай до сповіді й причастя. Вечірні молитви відправляй разом з сім’єю. Засадничо оминай гостинниці, приятелів попроси, щоби тебе не нукали напитками, а твоїм товариством завжди нехай буде лише твоя сім’я.

Якщо ми своїм п’янством спричинили погіршення, декому запричинили шкоду і под., ми зобов’язані все винагородити й направити. Погіршення — поганий приклад, направимо так, що поліпшимося і це докажемо своїм чесним життям.

Не треба думати, що п’яним є лише той, хто напився до нестями. П’яною є вже людина, яка ходою,  мовою,   поведінкою   прозраджує,   що   більше випила. Але п’янством грішить вже і той, хто не є п’яний (бо знесе багато алькоголю), але п’є надміру. П’янство належить до головних гріхів, тому що з нього постають інші гріхи, часто дуже тяякі. П’янство є дуже негідним людини.

Святе Письмо про п’яниць говорить: «П’яниці царства Божого не успадкують» (1. Кор. 6, 10). «Зважайте на самих себе, щоб часом серця ваші не обтяжилися обжирством, пияцтвом та життєвими клопотами, і щоб той день не впав на вас зненацька» (Лк. 21, 34). «Не впивайтеся вином, яке доводить до розпусти, а сповнюйтеся Духом» (Еф. 5, 18). «Горе тим, що женуться за напоями хмільними» (Ісая 5, 11). «Будьте тверезі і чувайте!» — на-поминає апостол Петро (1 Пет. 5, 8).

Дбаючи про спасіння вірних вже 43 апостольське правило говорить: «Той, хто впивається, мусить те залишити, інакше не може бути розрішении.» Це правило часів апостольських дійсне й тепер.

Гріхи станові

Про гріхи станові скажемо хоч кілька слів загально. Кожна людина має знати те, що пов’язане з його станом і професією. Якщо наприклад учитель не буде знати свій фах, яку шкоду будуть з того мати школярі! Як лікар не буде знати свій фах, з його вини може багато хворих умерти. Бачимо, що кожне таке незнання, зокрема зави-нене, є грішним. Знаємо, що чоловік все знати не може, але є обов’язаний бути старанним і змагатись бути досконалим в своєму фаху. Якщо хтось поступає так, випадкове його незнання в означенім випадку не є винним. Коли людина знає свої обов’язки, що належать до її професії і їх совісно виконує, якщо зробить щось неправильне із незнання, тоді її незнання є незавиненим. Інакше є відповідальна за кожний свій вчинок, виконаний з незнання.

З цього випливає для кожного з нас без різниці професії чи заняття: будь совісний в виконуванні своїх професійних обов’язків!

Гріх нероблення доброго

Знаємо, що маємо робити добро, виконувати добрі вчинки, бо «віра, коли діл не має, мертва сама в собі» (Як. 2, 17) — як нам це підкреслює св. апостол Яков.

Щоби вам було ясно! Не хочемо твердити, що потрібно бігати, зганяти, кому б треба в дечому допомогти; шукати, де б можна зробити добрий вчинок! Це ні! Але життя приносить нам обставини, в яких можемо, ба ми обов’язані зробити добро ближньому. А коли б ми цього не зробили, ми б згрішили. Наскільки кожний добрий вчинок багато значить для нашого спасіння, бо за словами Христа — що доброго зробимо для ближнього, те зробимо для Христа (Мт. 25) — мусимо хоч би те найголовніше знати про добрі вчинки.

Головна Заповідь говорить: «Люби Господа, Бога твого… Люби ближнього твого, як себе самого» (Мт. 22, 39). Люби ближнього не лише словом, але і вчинком. Словом — заохочуй, напоминай, потішай, навчай, порадь. Вчинком >— допоможи кому можеш, допомагай кому допомога потрібна. Вчинків тілесного й душевного милосердя є багато. По сім з них є уведено в кожному молитовнику. Вчинки милосердя є вчинками повинними. Є  випадки,  коли тяжкого  гріха допускається той, хто б міг допомогти а не допоможе. Ісус Христос на останньому суді проговорить: «Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його; бо я голодував, і ви не дали мені їсти…» (Мт. 25, 41).

Усе земне життя Ісуса Христа наповнене добрими вчинками: «прийшов, добро творячи» (Дія; 10, 38). Наслідували в цьому Христа апостоли, перші християни, святі. Бачучи добрі вчинки християн, говорили погани: «Бачите, як вони люблять один одного.»

Добрий вчинок

Подаємо ще два пояснення до добрих вчинків:

а) Добрі вчинки розрізняємо на виконані в стані благодаті освячаючої і виконані в стані тяжкого гріха. Якщо грішимо, тратимо благодать освячаючу, а з нею і всі наші заслуги за добрі вчинки. Але після св. сповіді знову набуваємо благодать осзячаючу а з нею оживають і наші заслуги з добрих вчинків. Правда лише ті, що ми їх виконали в стані благодаті освячаючої. Наші заслуги підуть з нами у вічність.

б) Мета нашого вчинку може бути лише добра. Був час, коли Церкву обвинувачували, що вона дозволяє злі вчинки в інтересі доброї мети, що вона керується гаслом: «Мета освячує засоби». Неінформовані люди думають, що така наука в Церкві справді була. Але це обвинувачення не є новим.

Вже в первісній Церкві були такі обвинувачення, й проти цього очернения виступив св. апостол Павло: «Чому ж деякі нас очорнюють і деякі говорять, нібито ми кажемо: «Робімо зло, щоб із нього вийшло добро»? На таких суд справедливий.» (Рим.3, 8).

У виконуванні добрих вчинків нехай нас покріплюють слова Ісуса Христа:

«Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив. Коли ви робите все, що я вам заповідаю, то ви — друзі мої» (Ів. 15, 12—14).

«Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» (Мт. 5, 7).

«Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний» (1 Кор. 13, 1).

 

ЗМІСТ

Часть перша: Про Тайну Покаяння

Іспит совісти

Про жаль

Постанова  поліпшитись  і  більше  не  грішити

Визнання гріхів (сповідь)

Про покуту

Часть друга: Спаси душу свою!

Про часту святу сповідь

Про загальну сповідь

Про Совершенний жаль

Різні питання

Сповідь хворих

Часть третя: Сповідь і гріх

Наша совість

Про спокуси

Про гріх

Роди гріхів

Про гріхи задержані

Сповідь і гріх

Часть четверта: Божі Заповіді

Коротке пояснення Божих Заповідей і декотрих гріхів

 

Степан  ПАП

ТАЙНА ПОКАЯННЯ (Як сповідатися)

 

Видав Сполок св. Войтеха, Трнава, в Ціркевном накладателстве, Братіслава

Рік видання: 1984

Об’єм–176 сторінок АГ: 6,6.  ВГ: 6,7., Ілустр. 2.

Видрукували Дуклянські друкарні н. п. Пряшів Ціна: 10.— Кчс

Також може зацікавити...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eskişehir eskort - eskort bodrum - escort - ankara eskort - eskort mersin