Декалог

О. Яцек Салій ОР.
Про Божі заповіді взагалі.
1.  Фізика займається законами природи, етика – законами свободи. У цій стислій сентенції Еммануїл Кант висловив стару християнську мудрість, що свобода зовсім не означає відкинення законів. Вона полягає радше у відкритті тих законів, у межах яких людина могла б як найповніше зреалізувати себе.
Зрештою, сама ідея відкинути закони не є абсурдною лише тоді, коли стосується законів, виданих людиною. Законів фізики або моралі можна щонайбільше не зрозуміти або ж не рахуватися з ними. Однак це є гідне жалю й легко може  допровадити до катастрофи.
Згадаймо тут добре відомий приклад божевільного, котрий вирішив не рахуватися з законом всесвітнього тяжіння. Доки він тільки проголошує, що його свобода протестує проти підлягання будь-яким законам, не виключаючи закону тяжіння, його можна мати на нешкідливого дивака, котрий прагне здобути дешевої популярності. Та уявімо собі, що він вирішив продемонструвати свою зневагу до закону всесвітнього тяжіння й виходить із шостого поверху через вікно… Може, вже не докінчуймо цього оповіданнячка?
Зовсім інакше поставиться до закону всесвітнього тяжіння вільна людина. Вона не опустить рук і не піддасться пасивно цьому законові. Передовсім, вона не дивиться на закон тяжіння як на прикре обмеження, від якого ніяким чином не вдасться звільнитися, а радше прийме його  як простір, у межах якого вона почувається покликаною не тільки до реалізації своєї свободи, але й до її поширення. Саме завдяки цьому було винайдено ліфти та парашути, літаки й космічні кораблі.
Приблизно так само виглядає справа і з законами моралі. Треба не бачити, що мораль захищає саму суть нашої людяності, аби сприймати її як заборону й обмеження. Таке ставлення до законів моралі характерне для інфантильної постави. Коли дитині не поясниш, чому вона не повинна вилазити на підвіконня (особливо, якщо помешкання знаходиться на п’ятому поверсі), добре, що принаймні їй можна це заборонити. Так само краще, коли хтось, відчуваючи у собі моральну заборону та обмеження, піддається їм, ніж коли б, – наприклад, в ім’я фальшивої свободи, – він не стримав своїх недобрих нахилів. Завдяки такій поставі він уникне духовної катастрофи.
Але цей хтось ще не розуміє того, що у законах моралі найважливіше: вони відкривають духовний простір, доступний на цій землі тільки людині, де вона може зреалізувати все, що є насправді людське, тобто любов, свободу і сенс. Поза цим простором любов, свобода і сенс загалом можливі, але у вигляді повітряних замків чи будинків на піску. Звичайно, егоїст теж може кохати, свою свободу може демонструвати хтось внутрішньо невлаштований, а людина, котра не знає, навіщо живе, теж може зробити не одну змістовну річ. Але будьмо тактовні й занадто прискіпливо не допитуймось, чого варті така любов, така свобода і такий сенс.
2. Який зв’язок Божих заповідей з тими законами моралі, що їх ми носимо у собі, будучи людьми? Заповіді є даром Бога для грішної людини, за допомогою яких Бог-Спаситель постановив її врятувати.
Своїми заповідями Бог-Спаситель хоче допомогти нам правильно почитати той закон, який ми, як Його створіння, носимо у собі. На щастя, гріх його в нас не знищив. Хоча ми й грішники, проте – згідно зі своєю природою, що походить від Бога – прагнемо добра й багато його чинимо.
Наслідком первородного гріха були дві страшні речі. По-перше, добро, що його чинимо, вже ніколи без особливої Божої допомоги не зможе осягнути такої сили та чистоти, яка б поставила його понад тимчасовістю й зробила нас гідними вічного життя. Носимо у собі не тільки прагнення добра, але, на жаль, і схильність до зла. Та й добро, яке ми робимо, має на собі карб нашої слабкості, ба навіть і гріховності. Отож Божі заповіді не вилікують нам повністю тієї рани.
Детально пояснює це апостол Павло у своєму Посланні до Римлян. Тільки сила Божого Сина може повністю зцілити нас та наше добро й вчинити нас гідними вічного життя.
Божі заповіді лікують ще й другу рану, також дуже небезпечну. Йдеться про те, що наше природнє розуміння добра теж зазнало деформації. Хоча в багатьох людей вона майже не помітна, але навіть і тоді вона небезпечна. Суть цієї деформації – у пристосуванні понять добро і зло до нашої людської недосконалості.
Я саме маю перед собою свіжі повідомлення преси про
«ангеле смерті» з Вупперталя, медсестру, – іншого боку, сумлінну й віддану, – яка робила смертоносні уколи важко хворим людям, бо не бачила перед ними перспективи одужання.
Перед війною не тільки у гітлерівській Німеччині, але й у таких цивілізованих країнах, як США та Швеція, було прийнято закон про примусову стерилізацію осіб, визнаних як біологічно неповноцінні. Пренатальна діагностика, що розвивається останнім часом, замість служити тому, чому діагностика повинна служити (тобто – щоб якомога швидше розпочати лікування), застосовується, як це евфемістично окреслює заголовок брошури, розповсюдженої у нас серед вагітних жінок не першої молодості, «з метою запобігти народженню дитини із синдромом Дауна».
Я навів три приклади тяжких моральних деформацій, автори та прихильники яких ладні боронити їх заради того, щоб відвернути від людей нещастя й страждання, посилаючись на «здоровий глузд» та «дух гуманізму». Трапляються, однак, такі ситуації, коли людина вибирає зло не під впливом зарозумілої впевненості у собі, а керуючись фаталістичною вірою, буцімто зло може іноді так за атакувати людину, що вона мусить підкоритися йому і може щонайбільше шукати можливості чинити менше зло.
Божі заповіді полегшують нам правильне розуміння тих законів моралі, які ми носимо у нашому сумлінні. У моральному вимірі вони  ані додають нічого до природніх прав, ані уточнюють їх. А проте, не знаючи їх, ми не раз могли б зазнати моральної дезорієнтації. Часом трапляється, що якийсь важливий оригінальний текст виявляється частково втраченим, але, на щастя, його можна з усіма подробицями прочитати за допомогою інфрачервоних променів. Отож Божі заповіді подеколи теж відіграють роль інфрачервоних променів, завдяки яким ми можемо безпомилково й з усією точністю прочитати «текст», записаний у нашому сумлінні, а також і ті частини
«тексту», які наш так званий здоровий глузд хотів би прочитати неправильно. Саме тому, говорить Святе Письмо, слушність Божих заповідей можуть визнати також невіруючі люди. «Бережіть, і виконуйте їх, бо це мудрість ваша та ваш розум на очах народів, що вислухають усіх постанов тих та й скажуть: Тільки він мудрий та розумний народ, цей великий люд!» (Втор. 4, 6).
3. Чи ми зобов’язані виконувати Божі заповіді? Спробуймо на це питання у світлі тієї істини, що заповіді є даром, який нам дав Бог-Спаситель. Поміркуймо спочатку про те, які асоціації інстинктивно викликає у нас сам вислів «Божа заповідь»? Чи ми не думаємо собі тоді «так треба» або «цього вимагає Бог», чи, може, «це добре» або ж навіть «це слово люблячого Бога»? Про людські закони часом не можна сказати «цей закон слушний і потрібний», «він охороняє наше спільне добро», іноді можна сказати тільки, що «цього від нас вимагають». Але ж заповіді є законами самого Бога, що Він, без сумніву, бажає нам добра і краще від нас знає, що для нас є добром.
Ідея обов’язку для християнської моралі є чимось другорядним. Вона неначе оборонний вал, який захищає нас від морального хаосу, коли хтось іще не зрозумів самої суті цієї моралі. Суттю ж християнської моральної постави є довіра до Бога.
Обов’язок виконання Божих заповідей дещо схожий на обов’язок батьків, котрі повинні піклуватися про своїх дітей. Зрозуміло, що батьки мають такий обов’язок, та чи – поза нечастими випадками виродження батьківських почуттів – потрібно їм про це нагадувати? Виконання батьківських обов’язків вимагає інколи великих жертв та самозречення, але батьки люблять своїх дітей і жодні обставини не можуть примусити їх сумніватися, що їхня праця має великий сенс.
Обов’язок виконання Божих заповідей виходить на перший план тільки тоді, коли в нас згасає любов або коли вона ще не змогла в нас достатньо розвинутися. Якщо я люблю Бога, або якщо принаймні прагну Його любити, то я щосили намагатимусь і діяти згідно з Його волею. Адже Він дав нам заповіді тільки тому, що ми Йому небайдужі, що Він нас любить. Заповіді – це слова любові Бога до людини, їхньою метою є наше добро, і то не якесь там часткове, а добро глобальне, у кінцевому результаті – вічне щастя.
Однак пам’ять про те, що заповіді стоять на варті мого добра, є справою так само другорядною, як і погляд на Божі заповіді у категоріях обов’язку. Я хочу виконувати заповіді, бо Той, що Він мене любить і Його я хочу любити, цього від мене чекає! Отже, моє ставлення до Божих заповідей – це лакмусовий папірець, який показує, чи є в мені Божа любов. У моєму ставленні до заповідей стає видимим як те, наскільки моя любов все ще слабка, так і те, яким чином її зміцнювати.
4. Погляньмо тепер на нібито заплутану проблему: чи Святе Письмо твердить, що Божі заповіді легко виконувати або, навпаки, важко? «Бо ця заповідь, що я сьогодні наказую тобі, не тяжка вона для тебе, і не далека вона» – говориться у книзі Второзаконня (30, 11). Але Ісус у свою чергу говорить начебто щось протилежне: «Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, – і нею багато-хто ходять. Бо тісні ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, – і мало таких, знаходять її» (Мт. 7, 13-14).
Проблема виявляється штучною, якщо зважити на те, що наш послух Божим заповідям є тим правдивіший, чим більше він сповнений любові до Бога, чим більше у ньому прагнення поєднати мою волю з Божою. Якщо я виконуватиму заповіді так, неначе до цього мене змушує Господь Бог, то я страшенно втомлюся й, без сумніву, довго такої вірності не витримаю. Зрештою, не надто чемно відносно Господа Бога забувати, що Він нас любить, і ставитися до Нього, як до володарів цього світу, які приневолюють підданих виконувати їхні накази.
Любов суттєво змінює уявлення про те, що легке, а що важке. Якщо я налаштований егоїстично, то принести картоплі з магазину для мене може бути дуже обтяжлива справа. Натомість для хворої дитини люблячі батьки зможуть буквально гори перевернути, забуваючи про втому. Коли ж ідеться про Божу любов, то усвідомлення того, що мене люблять, є головніше за те, що я сам люблю когось.
На цей аспект любові та її здатності змобілізувати зусилля звернув увагу Іван Павло ІІ у промові, якою завершилась його третя подорож на батьківщину: «Людині треба певності, що хтось її любить, приймає її такою, яка вона є. Тільки тоді вона готова приймати вимоги і також вимагати від себе. Вона навіть здатна до великих жертв та самозречення».
Це спостереження, без сумніву, стосується так само моєї впевності у тому, що Бог мене любить. Якщо я всією душею своєю знаю, що Христос, Син Божий «мене полюбив, і видав за мене Самого Себе» (Гал. 2, 20), то я виразно побачу й очевидну істинність Його слів: «Бож ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий» (Мт. 11, 30). Парадоксальне співставлення ярма з любістю та тягаря з легкістю ідеально передає ситуацію, коли Божі заповіді виконує хтось, хто любить і знає, що його люблять. Річ просто неможлива, щоб хтось люблячий не схотів виконувати Божі заповіді або вважав, що вони важкі. «Бо то любов Божа, щоб ми додержували Його заповіді, Його ж заповіді не тяжкі» (1 Ів. 5, 3).
Зрозуміло, що кожного з нас можуть спіткати хвилини, коли вірність Божим заповідям видається чимось тяжким. Найчастіше це означає, що в мені все ще живий старий Адам – людина, котра посварилася з Богом. Отож, ситуація старого Адама є протилежна тій, яку передбачає Божа обітниця. Бог обіцяв нам, що «вкладе закон свій у наше нутро і напише його у нас на серці» (пор. Єр. 31, 33; Євр. 10, 16). Тим часом постільки, поскільки старий Адам ще залишається в нас, «бачимо інший закон у членах наших, що воює проти закону нашого розуму і полонить нас законом гріховним, що знаходиться у членах наших» (пор. Рим. 7, 23).
Отже, ситуації, коли якась Божа заповідь видається мені важкою, переважно сигналізують мені, що сповнене любові поєднання моєї волі з волею Божою є все ще радше моєю мрією, а не дійсністю, натомість ситуації, коли слушність Божих заповідей є для мене очевидною і я радо їх виконую, свідчать про те, що це поєднання вже сповна є дійсністю.
5. Погляньмо на цей глибоко релігійний вимір Божих заповідей ще й у перспективі тривожних слів апостола Якова: «Бо хто всього Закона виконує, а згрішить в одному, той винним у всьому стає. Бо Той, хто сказав: «Не чини перелюбства», також наказав: «Не вбивай» (Як. 2, 10-11). (Св. Яків таврував таким чином поведінку тих християн, які знехтували Божий наказ не зважати на особи і по-різному ставляться до багача і бідняка).
Вище наведені слова мають також і свій моральний вимір. Адже моральні цінності творять цілість, отож хвороба одного «органу» суттєво ослаблює ввесь моральний організм. Так само як і в тілесному організмі причиною смерті може бути вихід із ладу тільки одного життєвого важливого органу. Святий Августин мав звичку порівнювати Декалог із десятиструнною арфою. Хто має чималі клопоти бодай з однією заповіддю, той не годен заграти багато мелодій, бо арфа його зіпсована.
Але святий Яків бажає сказати ще більше: хто не виконує хоча б однієї Божої заповіді, той учинить не тільки конкретне зло. Понадто, він своїм гріхом виказує недовіру до Бога. Отже, коли хтось не довіряє Богові у сфері однієї лише заповіді, то стверджує цим, що Бог взагалі не заслуговує на довіру.
Таким чином, ми дійшли до однієї з найбільш невралгічних точок християнської моралі. Або ми повністю довіряємо Богові, віримо в слушність Його заповідей і в те, що вони є виявом Його любові до нас, – або не граймося у віруючих людей, які буцімто вважають на Божі заповіді. Вже перший гріх в історії людства полягав у відсутності довіри до Бога. Дияволові вдалося викликати у перших людей сумніви, чи Божа заборона не обмежує часом їхнього розвитку: «Бо знає Бог, що коли скуштуєте плід з цього дерева, то відкриються у вас очі, і ви станете як Бог» (пор. Бут. 3, 5). Дійсно, очі людей відкрилися, але вони тоді побачили, що вони нагі, бо впали майже до тваринного рівня. Людина ніколи не має слушності, коли підозрює, що Господь Бог несправедливий чи не шляхетний. Господь Бог заслуговує на нашу довіру абсолютно в кожній ситуації.
6. Найвищим взірцем вірного ставлення до Божих заповідей є Божий Син Ісус Христос. Так, я не помилився на слові: Істинний Бог, рівний Предвічному Отцеві, ставши людиною, отримав від Нього заповіді. Важко знайти переконливіший доказ того, що заповіді є словом Божої любові. «Якщо будете ви зберігати Мої заповіді, – говорить Ісус, – то в любові Моїй перебуватимете, як і Я зберіг заповіді Свого Отця, і перебуваю в любові Його» (Ів. 15, 10).
Син Божий отримав від Свого Отця щонайменше дві заповіді й обидві прийняв у найдосконалішому  поєднанні з Його волею – з безмежною довірою й без тіні застережень. По-перше, Предвічний Отець дав Йому заповідь, щоб об’явив нам Добру Новину про вічне життя: «Бо від Себе Я не говорив, а Отець, що послав Мене, – то Він Мені заповідь дав, що Я маю казати та що говорити. І відаю Я, що Його ота заповідь – то вічне життя. Тож, що Я говорю, то так говорю, як Отець Мені розповідав» (Ів. 12, 49-50).
Перш ніж оповідати, яка була друга заповідь, що її Ісус отримав від Отця, я хотів би щиро попрохати читача утриматися від філософствування, яке хоч трохи могло б скидатися на блюзнірство. Оскільки людина, яка намагається засуджувати Господа Бога й критикувати Його постанови та вчинки, засуджує вже не Господа Бога, а свої власні про Нього уявлення. Істинний Бог є Досконале Добро і сама Любов. Його постанови за своєю природою не можуть мати ані крихти недосконалості чи кривди. Треба бути дуже зухвалим, щоб звинувачувати у бездушності чи несправедливості самого Бога. Не забуваймо, що недовіра до Бога була початком віддалення від Нього у первородному гріху.
Отож про другу заповідь, що її Син Божий отримав від Отця, Він Сам говорить так: «Я власне життя віддаю, щоб ізнову прийняти Його. Ніхто в Мене його не бере, але Я Сам від Себе кладу його. Маю владу віддати його, і маю владу прийняти його знову, – Я цю заповідь узяв від Свого Отця» (Ів. 10, 17-18). Я вважаю, що ідея виконування заповідей виступає тут у своєму найчистішому значенні. Ісус тут говорить про ідеальну згідність своєї волі з волею Предвічного Отця. А ще говорить, що між волею того, хто дає заповіді, й того, хто їх виконує (в даному разі між волею Отця та Його власною волею), існує читко визначена черговість: воля  того, хто виконує заповіді, йде слідом за волею Предвічного Отця, що є першою.
7. Декалог (назва десяти заповідей, з грецької – «десять слів») був даром, що його вибраний народ отримав від Бога на Синайській горі. Церква – народ Нового й Вічного Заповіту – надає такої ваги Декалогові, бо прагне бути вірною словам Христа, Котрий сказав: «Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, – Я не руйнувати прийшов, але виконувати» (Мт. 5, 17).
Разом з тим Церква не вміє дивитися на Декалог інакше, як у світлі Христового вчення. «Один бо вам Наставник – Христос» (Мт. 23, 10). Більше, Він, Христос, «є кінець Закону – на праведність кожному, хто вірує» (Рим. 10, 4). А отже, Христос – це не лише наставник, Котрий відкриває нам правду про добро та сповнену любові Божу волю відносно кожного з нас. Він – Спаситель, який має силу впровадити нас на дорогу вічного життя. Христос у Нагірній проповіді дав нам наочну лекцію, як належить читати Декалог: «Ви чули, що було стародавнім наказане: «Не вбивай, а хто вб’є, підпадає він судові». А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові. (…) Ви чули, що сказано: «Не чини перелюбу». А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм» (Мт. 5, 21-22; 27-28).
Звернімо увагу, що це не мова пророка, який промовляє від імені Бога. Христос тут говорить на підставі власного суверенного авторитету, як Бог і Законодавець. Своє вчення Він починає категоричною формулою: «А Я вам кажу». А сказав Він нам тоді, що окремі заповіді декалогу містять у собі куди більше, ніж це постає з їхнього літературного сформулювання. Оскільки під словами, за допомогою яких заповіді сформульовано, знаходиться простір, який ми повинні поглиблювати мірою загострення нашої духовної та моральної уяви. Треба, повчає нас Христос, відкриватися на дух, у якому були сформульовані заповіді, а цим духом є дух любові. Окремі заповіді закликають нас, щоб усі важливі сфери нашого людського буття й діяльності ми наповнили любов’ю.
А отже, наше ставлення до життя, особливо людського (п’ята заповідь), досвідчення власної та чужої сексуальності (шоста заповідь), задоволення матеріальних потреб (сьома заповідь) мають бути наповнені справжньою любов’ю. Любов повинна проймати і таку важливу, а разом з тим і таку делікатну царину нашої людської діяльності, якою є людська мова (восьма заповідь). І царину ще делікатнішу, а саме наші бажання (заповіді дев’ята і десята). На любові «увесь Закон і Пророки стоять» (Мт. 22, 40). «Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового» (Гал. 6, 2).
Любов є головним законом Нового Заповіту, суттю його морального вчення: «Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив» (Ів. 13, 34, пор. 15, 12). Отже не йдеться про звичайну доброзичливість до інших, ані про любов, навіть самозречену, але обмежену власною родиною, народом чи друзями. Головним законом Нового Заповіту є така любов, що є наслідуванням любові Божого Сина: безкорислива, що поширюється навіть на ворогів, самозречена аж до віддання життя.
Нічого дивного, отже, що ми, маючи перед собою таку радикальну програму, сповнені страху, ставимо собі запитання: «Та Син Людський, який прийде, чи Він на землі знайде віру?» (Лк. 18, 8). На щастя, сила Христа більша від нашої слабості. «Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, – в Ісусі Христі» (Флп. 4, 13). Намагаймося тільки щиро повірити цьому, а Він дасть нам благодать, завдяки якій ми зможемо діяти згідно з Його волею.
8. Парадоксальна річ, що Христовий закон, який прагне охопити кожен наш вчинок, кожне слово (пор. Мт. 12, 36) й кожну думку (пор. Мт. 15, 19), можна сприймати як «Закон волі» (Як. 1, 25). Так сприймали його перші християни, так сприймаємо його ми, віруючі у Христа наприкінці другого тисячоліття християнської ери. «Христос для волі нас визволив» (Гал. 5, 1), бо «де Дух Господній, – там воля» (2 Кор. 3, 17).
Але ми повинні переборювати дитячу незрілість, яка не розуміє, чому слід чинити добро й уникати зла, а від так їй потрібні батьківські накази та заборони. Доросла ж людина намагається зріло творити єдність зі своїм батьком та матір’ю в усьому, що є добре. «Браття, не будьте дітьми своїм розумом, – будьте в лихому дітьми, а в розумі досконалими будьте!» (1 Кор. 14, 20; пор. Гал. 4, 1-7).
Мірою того, як любов стає для нас провідною вказівкою у зрозумінні Божих заповідей, дійсністю стає обітниця, записана у книзі Єзикиїла: «І дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро, і викину камінне серце з вашого тіла, і дам вам серце м’ясне. І духа Свого дам я до вашого нутра, і зроблю Я те, що уставами Моїми будете ходити, а постанови Мої будете стерегти та виконувати» (Єз. 36, 26-27).
Зрозуміло, що тоді виконання Божих заповідей стає для мене реалізацією моєї свободи. Адже моєю найглибшою волею є діяти згідно із засадами любові. Керуючись цією логікою, апостол Яків назве заповідь любові до ближнього «Законом Царським» (Як. 2, 8). Отже, і у вищому вимірі – вимірі нашого покликання бути Божими приятелями й слухачами Його спасенного слова – реалізується духовна свобода та зрілість, яка (про що була мова на початку) є постулатом уже відносно природного закону, що його Творець виписав у наших сумліннях. І реалізується завдяки тій любові, якою нас надихає сам Святий Дух.
Новий Заповіт неодноразово застерігає від найбільшого непорозуміння, яке може статися відносно свободи: від зведення її тільки до форми, так, нібито свобода полягає у тому, що кожен може робити те, що йому заманеться. Насправді свобода за своєю природою звернена до добра. Її суть у тому, що я справді є господарем самого себе, отже, вмію правильно розпізнати добро й найохочіше звертаюся саме до нього.
Важко знайти більше непорозуміння, ніж те, коли хтось відокремлює принесену Христом свободу од вірності Божим заповідям: «Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов’ю служити один одному!» (Гал. 5, 13). «Поводьтеся як вільні, а не як ті, що мають волю на прикриття лихого» (1 Пет. 2, 16). «Усе мені можна, але мною ніщо володіти не повинно» (1 Кор. 6, 12).
9. У Нагірній проповіді Ісус говорить тільки про заповіді другої Мойсеєвої таблиці, тобто про ті, які регулюють наше ставлення до ближнього. В інших місцях Нового Заповіту, де йдеться про необхідність виконувати заповіді (Мт. 19, 16-19; 15, 4-8; Рим. 13, 9; Як. 2, 10) також згадуються лише заповіді другої таблиці. Мовчанка Нового Заповіту щодо заповідей першої таблиці, які визначають (або говорять) про наше ставлення до Бога, примушує замислитися – хіба ж ми сьогодні вже не зобов’язані виконувати ці заповіді?
Тільки один раз – але зате як! – Ісус згадує про заповіді першої таблиці. А саме: чітко ділить свій скорочений виклад декалогу на дві частини. Перша, котра, без сумніву, стосується заповідей першої таблиці, звучить так: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою» (Мт. 22, 37). Апостол Іван ще інакше переказує зміст Декалогу, але теж поділ на дві частини: «І оце Його заповідь, щоб ми вірували в Ім’я Сина Його – Ісуса Христа, і щоб любили один одного, як Він нам заповідь дав!» (1 Ів. 3, 23).
Отож, біблійним фактом є мовчанка Нового Заповіту як про окремі заповіді першої таблиці, так і загальний їх виклад. До цього треба додати виразне апостольське твердження, що святкування суботи та шерег  інших Мойсеєвих норм є лише тінню майбутнього: «Тож, хай ніхто вас не судить за їжу, чи за питво, чи за чергове свято, чи за новомісяччя, чи за суботи, – бо це – тінь майбутнього, а тіло – Христове» (Кол. 2, 16-17).
У світлі цих даних відповідь на питання, чи ми надалі зобов’язані виконувати заповіді першої таблиці, видається ясною. Декалог був даром, що його Бог дав людям під час складання заповіту на Синайській горі. Ми покликані до Нового і Вічного Завіту, який Бог дав людям в Ісусі Христі. Новий Заповіт не знищив однак Старого, а виконав його. Отож із заповідей першої таблиці ми більше не зобов’язані виконувати усього того, що було тільки тінню, яка вказувала на Христа.
Детальніше ця проблема буде представлена у трьох наступних розділах. Тим часом обмежимося твердженням, що заповідей першої таблиці ми не будемо читати інакше, ніж у світлі нашої віри у Христа.
І. НЕ МАТИМЕШ ІНШИХ БОГІВ КРІМ МЕНЕ.
Мої переконання є тільки другорядними у визначення того, хто (або що) є моїм богом. Насправді ж і остаточно моїм богом є той (те), на кого (на що) я розкриваюся усім своїм єством як на джерело мого буття й сенс мого життя.
Якщо це так, то моя відкритість на Істинного Бога (чи якихось фальшивих богів), визначає сенс (чи безсенсовість) мого життя. Існує пряма протилежність між ситуацією, коли джерелом усього для мене є Той, Хто все створив, і ситуацією, де об’єктом мого поклоніння є різні сили та цінності, що я сам їх підніс до рангу божества.
Ця протилежність пояснює, чому Істинний Бог є Богом ревнивим. Він створив Всесвіт, а в ньому людей та ангелів, не тому, що повинен був це зробити, не тому, що Його нібито змушувала до цього безконечність Його досконалості. Створив нас, бо Він – це Любов. Своїм сповненим любові поглядом огорнув людей, єдиних у видимому світі створінь, яких прагнув задля них самих – власне тому ми й існуємо. І то не будь-як, а носячи в собі Його образ, здатні до пізнання правди, маючи здатність любити й бути коханими, покликані до свободи. Він, Нескінченний і Всемогутній, плекав мрію, – сподіваюся, що не буде недоречним сягнути у цьому контексті по такі слова, – що ми відповімо любов’ю на любов, що наблизимося до Нього, аби при цьому Джерелі добровільно довершити те, що Він почав, коли покликав нас до такого існування.
Отож, можна тільки уявити, що має коїтися з Богом, коли Він бачить, як ці люди, котрих Він полюбив, полишають Його, «джерело живої води, щоб собі подовбати водозбори, водозбори поламані, що води не тримають» (Єр. 2, 13). Якби Він не любив нас, то не тільки був би до цього байдужий, але, передусім, не створював би нас. Але Він нас любить. Адже навіть батько і мати, хоча вони лише недосконалі люди, не можуть спокійно дивитися, як їхня дитина сходить на манівці й занапащує себе! Одне з єврейських означень Божого милосердя виводиться з антропоморфічної інтуїції, що у Бога неначе нутрощі перевертаються, коли Він бачить, як низько впала людина.
Серед людей іноді трапляються загарбницькі ревнощі. Часом батько чи мати хочуть «загарбати» дитину тільки для себе й таким чином деформують її розвиток, а коли вона виростає, своєю поведінкою отруюють їй життя. Не усвідомлюючи собі цього, поводяться так, ніби це вони є для своєї дитини джерелом усілякого добра, а це ж бо не так. Але Бог просто є Богом, Він дійсно є Джерелом усілякого добра! Тому абсурдно закидати Йому загарбницькі ревнощі. Його ревність сповнена любові, вона благословенна. Її сенс – у безкорисливому й бездоганному прагненні нашого добра.
Саме ця ревність була причиною того, що коли ми, зневажливо Йому не довіряючи, заплуталися у сітях смерті, Він не перестав нас любити й, незважаючи ні на що, постановив довести до кінця свої сповнені любові наміри щодо нас. Він так сильно любить нас, грішників, що «дав Сина Свого Однонародженного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ів. 3, 16). Деякі старозавітні пророцтва, що заповідали цю подію, закінчувалися чудесною істиною формулою: «Ревність Господа Саваота це зробить!» (Іс. 9, 6; 37, 32; 2 Цар. 19, 31).
2. Як може бути, що у світі, який ціле своє існування, без остачі, отримує від Бога, є якісь боги, котрим людина може мати бажання поклонитися? Коротко кажучи, «ідол у світі ніщо, і що іншого Бога нема, окрім Бога Одного» (1 Кор. 8, 4). Культ богів полягає у тому, що людина, носячи у собі по природі своїй потребу шукання Творця, щоб спочити у Ньому цілком, знаходить якісь сили, – щоправда могутні й таємничі, але такі, що не виходять поза наш земний світ, – і в них намагається знайти опіку та свою остаточну реалізацію. Я говорю тепер про сакральне ідолослужіння, релігійну пустку якого християнство остаточно розвінчало. Воно вже не становить, принаймні у своїй класичній формі, загрози для віри.
На жаль, доки ми грішні, доти наражаємося на ідолослужіння куди небезпечніше, бо не сакральне, а тому його цілковита несумісність із культом Істинного Бога не так впадає в око; не помічена ж як слід, менше гризе сумління. Таке ідолослужіння проявляється в тому, до якоїсь земної цінності людина ставиться так, нібито вона є найвищою, задля неї людина ладна зламати закони моралі й забути про свого Творця. Незважаючи на те, що за апостольських часів ще квітло сакральне ідолослужіння, Новий Заповіт неодноразово застерігає від цього другого виду ідолослужіння. Коли апостол Павло, складаючи список гріхів, яких християнин повинен стерегтися, доходить до хтивості, то відкриває дужки, щоб особливо застерегти: «бо є вона ідолослужіння» (пор. Кол. 3, 5; Еф. 5, 5). Це повторення, тільки іншими словами, перестороги Ісуса: «Не можете Богові служити й мамоні» (Мт. 6, 24).
Ідолослужіння грошам та матеріальним цінностям полягає вочевидь не в тому, що хтось ці вартості цінує. Вони нам потрібні для життя, з їх допомогою ми будуємо наше суспільне життя, можемо задовольнити потреби ближніх. Гроші, чи пов’язаний з ним якийсь консумпційний міраж, стає нашим божком лише тоді, коли ми робимо його нашою найвищою вартістю і ладні принести на вівтар і закони моралі, і нашу людську гідність, і наші обов’язки щодо інших, і часом навіть і рідних включно.
Людина може зробити своєю найвищою цінністю задоволення та пересит («шлунок – їхній бог» Флп. 3, 19; пор. Тит 3, 3), жадобу панування над іншими (2 Сол. 2, 4) чи якусь силу цього світу (Об. 13, 1-8). При цьому завжди йдеться про якусь важливу цінність, що у цьому створеному Богом світі має своє визначене місце, але якої  аж ніяк не можна ставити на місце Істинного Бога, бо тоді, з нашої вини, вона обертається на страшну силу, що нищить людину, її оточення й середовище. Отож, ми можемо цінувати задоволення, а суспільне життя силою своєї природи творить різноманітну владу й залежність – і немає у цьому нічого поганого. Проте ми не можемо дозволити, щоб такі цінності стали коли-небудь у наших очах гідними того, щоб пожертвувати задля них нашою людською гідністю вчинити кривду ближньому.
Вже у світлі вищенаведених міркувань видно глибоку слушність думки, записаної у шостому розділі Второзаконня, що перша заповідь є основою решти заповідей. «І буде нам праведність у тому, коли будемо пильнувати і виконувати всі ці заповіді перед лицем Господа, Бога нашого, як Він наказав нам» (Втор. 6, 25)  – так закінчується просторіше міркування на цю тему.
Одне слово, дотримання решти заповідей чи порушення котроїсь із них свідчить, що я у моїй душі або будую вівтар Істинному Богові, або ж іншим богам. «Як хтось каже: «Я Бога люблю», – висловлює ту ж саму думку апостол Іван, але вже у євангельському дусі, – та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?» (1 Ів. 4, 20).
У наведеному щойно реченні із Книги Второзаконня йдеться про виконання заповідей «перед лицем Господа, Бога нашого». Бо Істинний Бог не є однією, хоча б і найдосконалішою, з істот цього світу. Він є Богом, а отже, усе відбувається «перед Його лицем», Він є всюдисущим. Ми інколи намагаємося нав’язувати свою «всюдисущість» нашим ближнім. Але я тільки людина, а не Бог, тому таким спробам вочевидь бракує того, що суттєво характеризує Божу всюдисущість: всесильної любові та безмежної тактовності.
Кожне наше добро ми чинимо «перед лицем Бога», тобто Бог фактично робить мене здатним до цього. Робить це, глибоко шануючи мою особисту гідність: я дійсно чиню добро, проте без Нього я не міг би навіть існувати, а що-небудь зробити й поготів.
Звертаю увагу на цей вислів «перед лицем Бога», бо він міститься у самій формулі першої заповіді: «Хай не буде тобі інших богів передо Мною!», тобто «перед Моїм лицем». Так, принаймні, тлумачать досить неясне єврейське слово і Септуагінта, і Вульгата – стародавні і гідні поваги переклади Біблії на грецьку і латинську мови. Так само звучить ця заповідь у ставропольському перекладі.
Ще звернімо увагу на дивовижну зухвалість ідолослужіння: я пробуваю перед лицем Всюдисущого – й одночасно поклоняюсь яким богам; Той, Котрий мене невимовно полюбив, повинен дивитися на те, як я добровільно шукаю власної загибелі. Іноді трапляється, на щастя, дуже зрідка, що якийсь морально зіпсований чоловік пропонує дружині мешкати утрьох – разом з його коханкою. Ця ситуація відображає лише частину  того зухвальства, яким є ідолослужіння. Ми поклоняємося ідолам не тільки у безпосередній присутності  Істинного Бога, а й до того ж за допомогою отриманих від Нього дарів, які Він дав нам, щоб ми могли відповісти на Його любов.
У цьому ракурсі можемо здогадатися, чому служіння чужим богам ранить Бога до живого. Ранить так, як тільки може бути зранений той, хто невимовно любить. Може, між іншим, ще й для того треба було, щоб Син Божий так страшенно страждав. Його страждання, без сумніву,якимось чином показує, як глибоко наш відхід до дірявих «водозборів, що не тримають води», ображає і ранить Бога. А все тому, що ми Йому небайдужі, що Він полюбив нас.
4. Сакральне ідолослужіння навело натхненних авторів на думку, котра, по суті, стосується також культів, що квітнуть у сучасних суспільствах – культу грошей, влади, сексу, комфорту, кар’єри, техніки та подібних до них. В основі цієї думки лежить спостереження, що «всі боги народів – божки, а Господь небеса сотворив» (1 Хр. 16, 26).
Думка ж така: людина стає подібною до того, у кому знайшла собі найвищу цінність, кому поклоняється й заради кого готова до самопожертви. Якщо служимо Живому Богові, то будемо дедалі глибше закорінюватися у те, що є абсолютно дійсне, наша людська ідентичність кристалізуватиметься все чіткіше, а пануючий сенс не буде таким скороминучим. Однак, коли ми поклоняємося божкам, які в остаточному вимірі є оманою і нічим, то у нашому житті буде щораз більше безглуздя та порожнечі. Прочитаймо уважно прості слова Псальмопівця, які саме тому більше й вражають, бо прості:
«Їхні божки – срібло й золото,
діло рук людських:
вони мають уста – й неговорять,
очі мають вони – і не бачать,
мають вуха – й не чують,
мають носа – й без нюху,
мають руки – та не дотикаються,
мають ноги – й не ходять,
своїм горлом вони не говорять!
Нехай стануть такі, як вони,
ті, хто їх виробляє,
усі, хто надію на них покладає!» (Пс. 115, 4-8).
І так само як ті, що поклоняються Істинному Богові, сяють життям та сенсом, так і служителі ідолів розповсюджують довкола себе атмосферу смерті й безсенсовості. Це якраз можна наочно показати на прикладі первенців, яких прагнув для Себе Істинний Бог, й одночасно їх потребував і Молох. Богові жертвували первенців, щоб вони жили, Молохові ж вкидано їх до палаючої печі. Святе Письмо просто не тямить себе від обурення, що людина може дійти аж до такої безбожності: для служіння божкам убивати власних дітей. На жаль, ці звичаї не перейшли назавжди до історії знівечених душ, так і тіл власних дітей (також заради жертви якимось божкам), вони тривають і сьогодні.
Істину, що людина яка поклоняється божкам (також і не сакральним), затрачує духовну вразливість і носить у собі смерть, підтвердив своїм божественним авторитетом Ісус. Багато разів Він повторював формулу: «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!» Тому що можна слухати Слово Боже і не чути його. «Дивлячися, не бачать, і слухаючи, не чують, і не розуміють» (Мт. 13, 13). Щоб бути чутливим до того, що Боже, треба хотіти служити лише самому Богові.
Може варто часом поміркувати про глибокий сенс таких новозавітніх висловів, як «омана багатства» (Мт. 13, 22) чи «підступ гріха» (Євр. 3, 13). Іноді може варто замислитись над тим, що істині й такі звороти, як «омана влади», «омана сексу», «омана кар’єри».
Нам не можна всупереч дійсності переконувати себе, що такі цінності є тільки ілюзорними. Навпаки, вони справжні, деколи важливі, деколи навіть могутні. Але вони нетривалі. Ми отримали до них доступ, щоб вони нам служили (ясна річ, згідно з законами моралі), але не можна будувати на них свій остаточний сенс. Під загрозою змарнування себе. Буквально «змарнування» – я зроблюся «марний», порожній як полова, без задатку вічного життя, якщо їм служитиму. «Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває!» (1 Ів. 2, 17).
5. Як може бути, щоб розумна, спостережлива людина будувала на тому, що у кінцевому результаті виявляється ілюзією? Гадаю, що це виникає головно зі страху перед любов’ю. Так, я хочу кохати й бути коханим, але жахає перспектива цілковитого самозречення, якого чекає від мене Бог. «Коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе. Хто кохає душу свою, той погубить її; хто ж ненавидить душу свою на цім світі, – збереже її в вічне життя» (Ів. 12, 24-25).
Хіба ж читаючи ці слова, ми не відчуваємо, як багато є логіки у нашому страху перед безмежною любов’ю? Чи ж людина є Богом, щоб могла давати себе без обмежень і втратити свою ідентичність? І саме тут приходить спокуса ствердити, що мірка людського серця має кінець, і почати будувати свій сенс виключно на тому, що обмежене.
Просто важко повірити у те, що Бог, котрий нас безкорисливо полюбив, створюючи нас, дійшов майже до межі своїх можливостей Всемогутнього Бога. Звучить це, звичайно, абсурдно: межа можливостей Всемогутнього Бога. Але чи ж годиться приписувати Всемогутньому Богові суперечні дії? Отож, створення істоти, серце якої є створене за нескінченною міркою, тому що наповнити його може тільки Він, Творець, є дуже близьке до протиріччя. Чи ж не є майже абсурдним, а заразом і приголомшуюче чудовим те, що Всемогутній, перед лицем якого увесь космос є тільки тінню та ніщотою, вирішив заприязнитися з людиною, котра навіть на фоні нашої маленької землі є ледве помітною порошинкою? Як же легко у це не повірити! Як же легко не вірити у те, що Бог насправді любить людину! Й мабуть, саме тут гніздиться основна причина ідолослужіння. Адже вже наших прабатьків охопила недовіра до Бога: «Чи Він насправді нас любить?»
Отож, якби людина дійсно була створена тільки за міркою скінченності, то не було б нічого тривожного у тому, що хтось будує свій фундамент на тих чи інших скінченних, скороминущих цінностях. Щонайбільше можна було б турбуватися про те, аби вони були у достатній мірі шляхетними. Але оскільки правдою є те, що по-людськи майже неможливо, – Бог Себе самого вчинив міркою людського серця, – то така позиція нищить людину. Просто такою є природа нашого дивного людського єства, що ми реалізуємо себе шляхом усе більшого присвячення програмі любові. Бо якщо зерно пшеничне не помре…
6. Звернімо увагу на те, що одним із детальних сформулювань першої заповіді є слова Ісуса: «Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи доньку, той Мене недостойний» (Мт. 10, 37).
Якщо ці слова будять у нас опір або якщо ми вважаємо, що наказують погамувати нашу любов до рідних, в такому разі ми нічого не розуміємо. Ми ображали б Божого Сина, а зрештою, така поведінка була б нерозумною, якби ми любили Його значно більшою часткою нашої душі, ніж навіть найближчих нам людей. Він є Богом Істинним, а Його слід любити «всією душею, усією силою й усім серцем своїм». Бо люблячи Його, наближаємося до Того, Хто є Джерелом самої нашої здатності любити. Чим тісніше ми з’єднаємося з Ним, тим більш глибокою і справжньою буде наша любов до людей, також і до рідних. Бог ніколи не є ревнивим у стосунку до справжньої любові, що єднає Його створіння. Адже Він є її Джерелом та Ініціатором.
Щоправда трапляються хвилини, коли я повинен вибирати між любов’ю до близької мені людини і любов’ю до Ісуса. Але це означає, що у моїй любові є якийсь фальш. Любов до Ісуса допоможе мені тоді відкрити й перемогти те, що у моїй любові до рідних є фальшиве.
7. Тепер крізь призму заповіді про служіння одному тільки Богові погляньмо на культ святих. Було б малодушністю доводити, що цей культ не протирічить першій заповіді. Адже він логічно з неї випливає. У цій заповіді, про що вже була мова, йдеться про те, що Господь Бог є Богом ревнивим, який прагне цілковито заволодіти серцем людини. Та це не є ревність загарбницька, що бува трапляється в обмеженої людини. Це – ревнощі Живого й Люблячого Джерела, яке одне тільки здатне наситити людину, і яке не хоче допустити, щоб ми шукали свої самореалізації «при водозборах поламаних, що води не тримають». Якщо послухаємося Його й намагатимемося віддати Йому ціле серце, до останку, то нас огорне любов до всього Того, що й Він полюбив.
У культі святих свій вияв дістає як наша любов до Бога, так і наша любов до один одного. Оскільки ми шануємо їх з огляду на Нього як Його особливих приятелів. «Я приятель всім, хто боїться Тебе, й хто накази Твої береже!» (Пс. 119, 63). Славимо Бога за великі діла Його любові та величі, які вчинив за посередництвом святих: «Пригадаю я вчинки Господні, як чудо Твоє я згадаю віддавна, і буду я думати про кожен Твій чин, і про вчинки Твої оповім!» (Пс. 77, 12-13). У святих надзвичайно яскраво бачимо істинність обітниці Христа, котрий обіцяв бути з нами по всі дні, аж до кінця світу. Пам’ятаючи ж величні діла Христа, що їх Він був учинив у попередніх поколіннях Церкви, з тим більшою сміливістю прохаймо Його, аби був так само милостивий і до нашого покоління: «Віднови знаки, повтори чудеса, звелич Свою руку й праве рамено!» (Сир. 36, 5).
Але у культі святих знаходить свій вияв також і наша любов. Чи ж хтось при здоровому глузді може твердити, що любов до ближнього або шана до батьків суперечить заповіді любові Бога «усім серцем і всією душею?» Адже Божа любов тому настільки ревнива, бо Він хоче наповнити нас такою любов’ю, яка переливатиметься з нас на все, що є варте любові.
Культ святих є конкретним проявом тієї істини, що Церква – це спільнота Божих приятелів, котру Христос згромаджує з усіх сторін світу й котра охоплює всі покоління. Христос вже тепер є Переможцем смерті, тому навіть смерть не має сили знищити нашу спільноту у Христі. Наша спільнота зі святими – спільнота у Христі, єдиному нашому Господеві та Спасителі – дістає свій конкретний вияв у нашому прагненні, щоб саме вони заступалися за нас перед Богом. Вони є особливо близькими приятелями Христа, отож їх заступництво має особливе значення.
Чи ж я роблю щось погане, якщо прошу тебе заступатись за мене перед Богом? Адже це є проявом нашої спільноти. Навіщо ж тоді бачити щось лихе у моєму прагненні, щоб заступалися  за мене ті, хто особливо близький Богу? Адже це є проявом моєї віри, що наша спільнота перед  Богом переходить кордони смерті, що ми належимо до тієї ж Церкви, яку Бог будує крізь покоління, для вічного життя.
8. Непогано було б, розмірковуючи над першою заповіддю, пригадати собі такі чудові старозавітні образи Бога, як Твердиня непереможна, що боронить нас в годину нещастя, Скеля спасіння, Охоронний щит, Орел, що побивається за своїми орлятами тощо.
Культ Єдиного Бога вимагає віри у те, що наш світ завжди й за всіх обставин є світом Божим, і тому не може бути так, що сили зла у якійсь ситуації виявляться могутнішими за Бога. Коли я тримаюся за Нього обіруч, то ніколи не буду переможений. Хіба що моя єдність з Богом є поверховою, і внаслідок нападу сил зла я віддалюся від Нього.
Люди споконвіку питають, чому Всемогутній та Люблячий нас Бог такий терплячий перед лицем зла, що нас пригноблює. Це важливе питання, й варто до нього повертатися. Однак аби тільки роздумування на цю тему не перетворилося у зухвале, ба навіть нахабне засудження Бога. Основне світло, завдяки якому можна побачити це питання у властивих йому вимірах плине з Христового Хреста.
А той випадок, коли мене спіткає якесь конкретне зло, мені має вистачити непомильного Божого слова: «…вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її» (1 Кор. 10, 13).
Прагненням же нашим нехай буде така зрілість віри, яку мав апостол Павло, коли промовляв незабутні слова: «Хто нас розлучить від любові Христової? Чи недоля, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? (…) Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любові Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!» (Рим. 8, 35;38-39).
ІІ. НЕ ВИМОВЛЯТИМЕШ ІМЕНІ ГОСПОДА БОГА ТВОГО НАДАРЕМНО.
1. Ось конкретний приклад взивання Імені Господа Бога надаремно: «Коли ж руки свої простягаєте, Я мружу від вас Свої очі! Навіть коли ви молитву примножуєте, Я не слухаю вас, – ваші руки наповнені кров’ю…» (Іс. 1, 15). У попередніх реченнях мовиться, що даремні й осоружні Богові можуть бути наші жертви та урочисті літургії. У Біблії є дуже багато таких висловлювань (наприклад, Прип. 1, 28; Єр. 6, 20; 11, 11; Ам. 5, 21-27; Мих. 3, 4; Мал. 1, 6-14).
Адже наш Бог є Істинним Богом і не вдасться ошукати Його палкою молитвою чи побожним настроєм нашої літургії. Наша участь у літургії та молитви лише тоді мають релігійний сенс, коли стоїть за ними ціла людина. Немає цілковитої відданості Богові без дотримання Його заповідей, зокрема без чуйності до потреб найслабших. Отож, щоб Він прийняв наші молитви та жертви, ми мусимо виконати таку умову: «Умийтеся, очистьте себе! Відкиньте зло ваших учинків із-перед очей Моїх, перестаньте чинити лихе! Навчиться чинити добро, правосуддя жадайте, карайте грабіжника, дайте суд сироті, за вдову заступайтесь!» (Іс. 1, 16-17).
Цей заклик до навернення у тексті пророка Ісаї стоїть безпосередньо після погрози, що Бог не вислухає наших молитов, хоч би були вони палкі та невтомні. Адже Бог нам говорить: «Ображають Мене ваші молитви, бо походять із сердець, що скам’яніли на потреби ближнього!», – не для того, щоб ми перестали молитися. Йому хочеться, щоб ми навернулися й почали нарешті молитися по-справжньому.
Такі психологічно палкі молитви, котрі походять із не наверненого ще серця, шкідливі не тільки тому, що вони облудні. Людина, котра так молиться, ставиться до Істинного Бога як до одного з божків. Культ божків лежить у комерційній умові. Своїм культом людина ставить божка на вівтар й у відповідь чекає певних послуг. Але Істинний Бог не є Божком, котрий припинив би своє існування, якби йому не покланялися!
Істинний Бог любить людину й бажає їй добра. Отож Він хоче лише такого культу, в якому міг би обдарувати нас здатністю чинити добро. Оскільки Він нас любить, то гнівається, коли молимося до Нього, зовсім не маючи наміру прийняти Його дар. Така молитва є взиванням Бога надаремно.
2. Розгляньмо іншу групу ситуацій, в яких Істинного Бога ми намагаємося опустити до рівня одного із божків і таким чином порушуємо другу заповідь. А саме людина – тобто, на жаль, кожен із нас – може стати перед Господом Богом і критикувати Його поведінку або наказувати Йому, що Він має вчинити у такій-то ситуації. Це безглузда постава. Я легко можу знайти перспективу положення, з якого я був би вищій від Палацу культури, але немає такої перспективи, з якої я міг би дивитися на Господа Бога згори.
Якщо й намагаюся щось таке зробити, то не може бути сумнівів, що я став лише над моїми уявленнями про Бога. Істинний Бог є абсолютно понад моїми розумуваннями про Нього. Я критикую Господа Бога або визначаю Його обов’язки, а це не що інше, як, власне, зухвале взивання Його Імені надаремно. Він не був би Богом, коли б така позиція щодо Нього могла б мати сенс, коли б таким чином можна б було досягти Його.
Єдиною можливо реальною поставою щодо Істинного Бога є постава незворушної віри в те, що Він є Абсолютне Добро; довіра, що Він присутній у кожній події – добрій чи поганій, аби нас привести до Себе, – а це ж бо найважливіше.
Поставу осудження Бога Святе Письмо називає спокушанням Його. Нехай доведе нам, що Він всемогутній і що любить нас! – й чітко визначаємо, що Він має зробити, аби нас у цьому переконати і в такий спосіб при собі затримати. І знову повторюємо гріхи ізраїльтян, вчинені ними в дорозі до Обіцяної Землі.
Звичайно, слушно робимо, коли молимося також про земні дібра: здоров’я, успіх тієї чи іншої справи, а навіть складання іспиту. Адже Господь Бог є Отець нас цілих, а не тільки наших душ. Але Він – не божок, якому були б потрібні наші молитви й до якого ми могли б мати претензії, якби він не вислухав нас. Істинному Богові потрібно довіряти незалежно від того, як вирішиться справа, про яку ми молилися. Він краще від нас знає, чого ми потребуємо. Він дійсно заслуговує на те, щоб Йому довіритися.
Варто тут пригадати хвилюючий опис із книги Юдити, як героїня цієї книги закликала до порядку старшин оточеного міста Ветулії. Вони прилюдно поставили Господові Богу ультиматум: якщо Він протягом п’яти днів не прийде з допомогою, вони здадуть місто ассирійцям.
«Не добре було те слово, – протестує Юдита, – що ви сказали того дня перед народом, та що ви поставили клятву між Богом і собою, кажучи, що видасте місто ворогам, коли Господь у ті дні не прийде нам на допомогу. Отож, хто ви такі, щоб спокушати Господа нині та щоб виноситись між людськими синами понад Бога? Та й ось тепер ви випробовуєте Господа Бога Вседержителя! Повік не збагнете ви нічого! Коли ви не можете вивідати глибини людського серця і розібрати думок його розуму, то як же вам зглибити Бога, який створив усе, як спізнати Його розум, як збагнути Його задуми?.. Не гнівіть Господа, Бога вашого. Якщо Він не захоче за цих п’ять день допомогти нам, Він має змогу захистити нас, коли Йому завгодно, аби вигубити нас перед лицем ворогів. Тож не устрявайте в замисли Господа, Бога нашого, бо Бог не є як люди, щоб Його можна налякати погрозами, ані як син чоловічій, що він приймав умови. Ось чому чекаймо терпляче від Нього рятунку, прикличмо Його собі на допомогу, і Він голос наш почує, якщо Йому завгодно» (Юдит. 8, 11-17).
Юдита не прикидалася слугинею Істинного Бога, її безмежна довіра до Бога не була голослівною. Свідчить про це її поведінка – як палка молитва, так і те, що відважилася на вчинок, котрий перевищував сили, а подекуди навіть уяву звичайної людини.
Про таку довіру й практичний розум у хвилину випробовування варто молитися вже тепер, перш ніж це випробування надійде. «Його знаходять ті, що Його не спокушають» (Мудр. 1, 2). Він є Богом, це Йому можна випробовувати нас.
Постава засудження Бога, крім того, може знайти свій прояв у осуді Євангелії та Божих заповідей. «А коли ти Закону осуджуєш, то ти не виконавець Закону, але суддя», – говорить апостол Яків (Як. 4,11). Якщо ти виконуєш тільки ті заповіді, які вважаєш слушними, то не виконуєш жодної, а йдеш за своїм людським розумом, який навіть не намагається довіритися Богові, а сам тільки привласнює собі Божу непомильність. Євангелісти неодноразово згадують, що люди випробували Ісуса (напр. Мт. 19, 3; 22, 18 і 35). А все тому, що вони поводилися як судді й привласнили собі право вирішувати, чи Його вчення є слушне. Іноді навіть були ласкаві визнати, що Він має рацію. Отож, якщо людина, котра вірить у Христа, Сина Божого, в такий спосіб слухає Євангелію, можна мати побоювання, що її «Вірую в Ісуса Христа» є взиванням Бога надаремно.
3. Взиванням Бога надаремно є, окрім того, різні спроби використати Його для досягнення тієї чи іншої мети. Щоб показати суть цієї позиції, досить придивитися до найпростіших біблійних прикладів. Не мусимо, вдаватися до прикладів великих і загальновідомих зловживань у цій сфері, що траплялися й напевно знову траплятимуться у суспільному чи політичному вимірі. Написи «З нами Бог» на пасах та прапорах завойовників, п’ятдесят із зайвим обов’язкових і контрольованих урядом богослужінь на рік за добробут царського двору, посилання захисників суспільної несправедливості на порядок, встановлений Богом, енергійне сприяння французьких міністрів-атеїстів загальному навчанню релігії, щоб після повалення Паризької Комуни використати самого Господа для втихомирення суспільного незадоволення, – усі ці великі й незаперечні взивання Господа Бога надаремно мають, з точки зору наших міркувань, такий недолік: йдеться тут про гріхи, вчинені іншими, а тому легко їх засуджувати з позиції вболівальника.
Тож пригадаймо собі найпростіші біблійні приклади. Може вони допоможуть нам побачити суть цього зла, яке може спіткати кожного з нас, і яке полягає у намаганні примусити Бога служити нашим планам. Ось моляться облудники. Але не для того, щоб відновити в собі Божу любов, не для того, щоб зачерпнути у молитві завдаток вічного життя. Вони моляться, «щоб їх бачили люди» (Мт. 6, 5). Адже це не тільки облуда! За цією поставою криється спотворений образ Бога. Вони Господа Бога мають за одного з ідолів, від якого можна приховати те, що діється у мене всередині.
Коли людина не замикає Бога в своєму тісному уявленні про Нього, коли намагається розкривати свою душу на Істинного Бога, то поводиться зовсім інакше. Навіть тоді, коли це дається надто дорогою ціною. Наводжу тут приклад біблійної Сусанни. Її поставлено перед альтернативою: вчиниш зло, якого ми не жадаємо від тебе, і ніхто про це не дізнається, або ж будеш приречена на смерть і згинеш у ганьбі, невинно засуджена навіть рідними. Проте Сусанна знає, що є Бог і що все ми чинимо перед Його обличчям. Отож немає сумніву щодо того, як поводитися в цій пекельній пастці. «Волію, не зробивши цього, потрапити у ваші руки, ніж согрішити перед Богом!» (Дан. 13, 23). Ось приклад живої віри в Істинного Бога! Перспектива використання Бога (наприклад, «Вчиню це зло, а потім благатиму в Бога милосердя») навіть не спадає Сусанні на думку.
У грісі Симона Ворожбита видно ще виразніше, що людина тоді намагається використати Бога, коли вважає Його рівним божкам. «Як побачив же Симон, що через накладання апостольських рук Святий Дух подається, то приніс він їм гроші, і сказав: «Дайте й мені таку владу, щоб той, на кого покладу свої руки, одержав би Духа Святого» (Дії 8, 18-19). Ця людина, без сумніву, покланяється ідолові, ім’я якому «гроші». Йому здається, що за гроші можна купити все, навіть Божу силу. Гроші й Святий Дух для Симона – цінності приблизно еквівалентні: одну можна виміняти на іншу.
Симон хоче мати Святого Духа, щоб могти зцілювати. Звісно, лише тілесні хвороби. Йому навіть на думку не спало, що Святий Дух є особовою Любов’ю Отця і Сина, є Даром, що його Отець виливає там, де проголошується віра в Христа; що зцілює душі і що саме проявом цього є зцілення тіл. Але не дивуймося. Треба спочатку по-справжньому  повірити в Бога, щоб у християнській вірі все побачити.
Варто виробити в собі такий рефлекс. Коли я зловлю себе часом на взиванні Бога надаремно, нехай відразу спробую запитати самого себе: яка деформація в моїх поняттях про істинного Бога допровадила мене до цього гріха? Візьмімо найбанальніший приклад. Ото сусіду, який протягом довгих років псував мені нерви, спіткало нещастя. Я тихо собі радію: «Ну звичайно, Господь Бог покарав його за мою кривду». Істинного Бога я роблю месником за мої малі кривди й запорукою мого доброго самопочуття.
З яких перекручень у моїх поняттях про Бога виплила ця нерозумна думка? Певно, до мене ще й досі не дійшла як слід та новина, що Бог є Любов. Вже у Старому Заповіті Бог наказував допомогти ворогові, коли заблукав його віл чи осел, а я, що живу за законом Христа, не вмію по-справжньому перейнятися (так, щоб не було навіть місця на різні дурні думки) тим, що його самого спіткало нещастя! Певно тоді, коли він докучав мені, мене ніколи не огорнув жаль, що він, якщо дійсно чинить зло, тяжко кривдить також і себе самого. Окрім власної кривди , я нічого в наших стосунках  не бачив. Мабуть, мені навіть ніколи не спало на думку, що Євангелія про Доброго Пастиря, котрий шукає загублену вівцю й жаліє її, стосується не лише мене грішного, а й цього нестерпного сусіди. Я, мабуть, бачив у ньому не таку ж саму загублену вівцю, а образ самого диявола.
Сказане щойно мною комусь може видатися настирливою моралізацією. Але тут міститься одне дуже важливе спостереження. А саме: особливо дієвим методом перемогти схильність до використовування Бога є справжня любов до ближнього, також до того ближнього, якого нам важко любити. Взагалі між другою заповіддю любові до ближнього існує глибокий зв’язок. Бо чи я взагалі здатний утриматися від того, щоб ставитися до моїх ближніх як до предметів, якщо намагаюся використовувати самого Бога?
Й друге також риторичне питання: якщо я свавільно «перетягаю» Господа Бога на свій бік, чи я ще здатний пам’ятати про те, що я грішний? Чи я не схильний так думати про своїх противників, ніби вони є істотами родом із пекла?
Справді, важко перебільшити практичне значення другої заповіді.
4. В обидвох біблійних редакціях, як у Книзі Виходу, так і в Книзі Второзаконня, перша і друга заповідь присвячені забороні творити сакральної «різьби та усякої подоби». Юдеї, католики та лютерани бачать у цій забороні доповнення заповіді «Не матимеш інших Богів Крім Мене». Натомість у кальвіністській Церкві, а також у кількох радикальних протестантських угрупуваннях цю заборону розглядають (слідом за Філоном Олександрійським, великим пропагандистом Старого Заповіту серед стародавніх поган) як окрему заповідь.
Заборона творіння «різьби та усякої подоби» становила логічний наслідок відкинення ідолослужіння. Але, крім того, вона захищала правовірних ізраїльтян від уявлення собі Істинного Бога на зразок сил цього світу. Особливо настирливо переслідувала люд Божий спокуса уявити собі Бога у вигляді бика. Бик, найсильніший з-поміж тварин, з якими вони мали справу, здавався ідеальним символом сили Істинного Бога.
Прочитаймо основні біблійні свідоцтва на цю тему. Нарід, стривожений відсутністю Мойсея, вимагає від Аарона: «Зроби нам богів!» (Вих. 32, 1). «Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з єгипетського краю», – гукають вони після спорудження бичка – «і принесли цілопалення, і привели мирну жертву» (Вих. 32; 4,8). «І змінили вони свою славу, – дивується з глупоти та безбожності цього народу псальмо співець, – на образ вола, що траву пожирає» (Пс. 106, 20).
У північному царстві таке уявлення Бога на зразок земної сили запровадив цар Єровоам: «І зробив два золоті тельці, і сказав до народу: «Досить вам ходити до Єрусалиму! Оце, Ізраїлю, боги твої, що вивели тебе з єгипетського краю». І поставив він одного в Бет-Елі, а одного в Дані. І була та річ на гріх, бо народ ходив до одного з них аж до Дану» (1 Цар. 12, 28-30).
Просто засліплення. Щоб служити Істинному Богові в такий спосіб, треба взагалі не помічати того, що Він є трансцендентний стосовно всього земного. «Відкинув теля твоє Я, Самаріє! Мій гнів запалився на них» (Ос. 8, 5). Бо й чим же відрізняються такі служителі Істинного Бога від ідолослужителів, котрі також, – як твердить апостол Павло, – «і славу нетлінного Бога змінили на подобу образа тлінної людини, і птахів, і чотироногих, і гадів» (Рим. 1, 23).
Часи сакрального ідолослужіння минули без вороття, й ніхто сьогодні не відчуває бажання поклонитися Всемогутньому Богу у вигляді статуї «вола, що траву пожирає». Але так як подібно сьогодні нам загрожує ідолослужіння не сакральне, тобто поклоніння грошам, кар’єрі чи сексу, так само ми наражаємося на небезпеку творення собі уявлень про Істинного Бога, котрого намагаємося замкнути у нашому земному світі.
Й так намагаємося вчинити Бога запорукою нашого земного добробуту, ворогом наших недругів, месником наших кривд, компенсацією наших невдач, тимчасовим поясненням того, чого не встигла ще пояснити наука, тощо. Отож ці уявні образи мусимо послідовно розбивати. В противному разі чим же ми відрізняємося від тих, котрі, у захваті від того, що Істинний Бог є Богом Могутнім, намагалися поклонятися Йому у подобі бика? Нашим призначенням є Бог Живий та Істинний, що Він перевищує усі наші уявлення та образи.
Особливу увагу потрібно звернути на той образ Бога, котрий ми формуємо у наших дітей. Дитина надзвичайно тонко відчуває правду про Бога. Усією своєю дитячою душею вона зуміє зрозуміти, що Бог любить, що усе бачить і що є нашим щастям. Тим часом ми страхаємо наших дітей Господом Богом. Якщо дитина нечемна, лякаємо її: «Дивись, бо Господь Бог тебе покарає!», а нехай-но маля на додаток поріже собі палець, то почує: «А бачиш, Бозя тебе покарала!» З самого початку, коли дитина ще абсолютно беззахисна, ми формуємо в неї неправильний образ Істинного Бога. Тим самим робимо нашим дітям велику кривду.
Тому що людина не повинна втискати Бога у свої образи, вона радше повинна не саму себе дивитися як на образ Божий. Глибоко пише на цю тему отець Клочовський: «Бог створив нас на Свій образ та подобу. Коли, як ото Авраам, ми полишаємо країну наших звичок й стабільності, – не кидаємося в обійми когось чужого, ворожого. Знаходимо там Того, що Він є найглибшою правдою про нас самих. Дай мені пізнати Тебе, щоб я міг пізнати себе – волав святий Августин. І знав, що говорить, бо його душа була неспокійна, доки не відпочила в Господі, знав це з власного, дуже болісного досвіду».
5. Натомість великим непорозумінням є робити із старозавітної заборони творення «різьб та подоби» висновок, що буцімто не можна вшановувати образів Господа Ісуса, Божої Матері та святих. Ми вже пояснили, що заборона ця була наочним знаком бездонної різниці між культом Істинного Бога й культом різноманітних сил, котрим не слід покланятися. Заборона ця полегшувала юдеям захист від ідолослужіння. Але, крім того, нагадувала, що нескінченний Бог перевищує усе те, що ми здатні висловити. Й більше: що нескінченний Бог перевищує навіть наші можливості сприйняття. «Ти не зможеш побачити лиця Мого, – бо людина не може побачити Мене – і жити» (Вих. 33, 20).
І ось майже дві тисячі років тому сталася річ неможлива: Бог об’явив людям Свій Образ, і ми не тільки від цього не померли, а ця подія стала для нас джерелом життя. Образом Бога є Єдинородний Син, котрий задля нашого спасіння стався людиною. «Він є образ Невидимого Бога, роджений перш усякого творива» (Кол. 1, 15). «Він був сяйвом слави та образом істоти Його, тримав усе словом сили Своєї, учинив Собою очищення наших гріхів, –  і засів на правиці величності на висоті» (Євр. 1, 3).
Отож Найістинніший Образ Божий для того зійшов до людей, Єдинородний Син для того показав нам своє тілесне, людське обличчя, щоб цілій землі надати обличчя Боже. Відтоді тіло й матерія не повинні бути перешкодою в нашому прямуванні до Бога. Більше того, тіло й матерія також відкриваються на перетворюючу силу, котра плине від Христа. Матерія, що раніш служила творенню мерзенних ідолів, в Христі може статися знаряддям наближення до Бога. Матеріальною водою нас охрещено для вічного життя, матеріальні їжа та напій перетворюються на Тіло та Кров Божого Сина, матеріальні образи та статуї допомагають нам єднатися з Богом й наближають нам Його присутність. Рятівна сила Христа може проникати усе, вона здатна ущерть наповнити своїм світлом навіть темряву матерії.
Зрештою багато хто з нас із власного досвіду знає, як сильно святі образи допомагають нам відкритися на світло Христа, щоб воно нас наповнювало. Як же добре, що Церква, читаючи Старий Заповіт, передусім намагається відкривати його дух. Адже Старий Заповіт є справжнім Божим словом, а отже переповнений духом Христа. Однак треба читати його вже з перспективи Євангелії. Виявляється, що навіть ті тексти, які (якщо сприймати їх буквально) втратили вже свою актуальність, а навіть викликають обурення, – наприклад наказ знищити ханаанські племена, – сповнені Христового духа. Бо Христос не прийшов усунути Старий Заповіт,  а прийшов його виконати.
6. І ще суттєвий погляд на другу заповідь Божу. Він випливає з факту, що в Новому Заповіті християнська віра де-не-де названа кликанням Імені Божого (Дії 9, 14.21; 1 Кор. 1, 2; 2 Тим. 2, 22). «Бо коли устами своїми визнаватимеш Ісуса за Господа, і будеш вірувати в своїм серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся. Бо «кожен, хто покличе Господнє Ім’я, буде спасенний» (Рим. 10, 9.13). Отож, аби осягнути спасіння, доволі визнати Ісуса як Господа, що Він воскрес, бо є Божим Сином і Спасителем. Йдеться, зрозуміло, про визнавання «в духові і правді», цілим собою. Певним зразком такої постави є Сусанна з книги пророка Даниїла, яка воліла бути вкиненою в безодню горя, тільки б могти в духові та правді взивати Бога. Але коли вона, опинившись у небезпеці, покликала Бога, її волання було відразу почуте, й Бог неначе був змушений її визволити. Погляньмо уважно на це формулювання: християнська віра є окликом Господнього Імені. Чи ж могло б воно перетворитися на кликання Господнього Імені надаремно, взивання, котре не приносить спасіння? На жаль, так може статися. Він Сам нам про це сказав: «Не кожен, хто каже до Мене: «Господи, Господи!» увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі» (Мт. 7, 21).
Більше того, коли ми визнавці Господнього Імені, то з цього виникають досить  негативні суспільні  наслідки. Тому що ми даємо нашому Господові атнисвідчення. Вже у пророка Єзикиїла Бог скаржиться на своїх ви знавців, що постійно знеславлюють Його Святе Ім’я (Єз. 36, 16-32). Спочатку чинили зло у своїй вітчизні, а коли їх кара вигнання, зневажають Боже Ім’я серед поган.
Особиста відповідальність за Божу справу повинна стати предметом іспиту сумління кожного християнина. Важливе є як питання, чи я намагаюсь якось сприяти поширенню віри в Христа, так і питання, чи я своєю поведінкою не відштовхую від віри тих, які знають, що я католик.
Католик, котрий не дуже переймається заповіддю любові до ближнього, порушує цю заповідь, але порушує і також і другу заповідь Декалогу. Людей бо обурюють такі віруючі, поведінка таких християн нікого до Христа не наблизить. Замість того, щоб своїм життям славити Боже Ім’я, Його доброту та велич, ми зневажаємо це Ім’я перед невіруючими. Нас стосується те, за що Ісус докоряв фарисеям: самі не входимо до Царства й заважаємо іншим увійти.
ІІІ. ПАМ’ЯТАЙ ДЕНЬ СВЯТИЙ СВЯТКУВАТИ.
1. Кожна з десяти заповідей є знаком Заповіту, до якого запрошує нас Бог. Але в третій заповіді цю рису Божий заповідей видно найкраще. Бо моральні засади, виражені в заповідях другої таблиці, пізнає принаймні здебільшого вже наш природний розум, чому й легко погоджуються з ними також люди невіруючі. В свою чергу зміст перших двох заповідей є зрозумілий принаймні для тих людей, котрі, хоча їм і не дано було пізнати Боже Об’явлення, однак завдяки тому, що уважно вдивлялися в Його творіння, дійшли до істини, що Бог є Єдиний.
Із цього боку заповідь «Пам’ятай день святий святкувати» викликає в мене особисто асоціації з хрещенням немовлят. Відомо, що до хрещення доросла людина доходить тому, що Бог перший полюбив її, невтомно шукав і врешті притягнув до Себе. Але тут теж видно й те, що це вона шукала Бога й врешті-решт знайшла Його. За випадку ж хрещення немовляти ясно бачимо, що ця мала людинка опинилася в просторі Христової благодаті просто тому, що Христос перший її полюбив. Приблизно так само у випадку третьої заповіді видно, що вона є даром Заповіту (але вочевидь кожна інша заповідь також є, й то в не меншій мірі, чудовим даром Заповіту).
Оскільки третя заповідь є винятковою, то на її прикладі особливо ясно бачимо, як Синайський Заповіт сповнився у Христі. У Старому Заповіті ця заповідь була, звичайно, знаком Заповіту, що його було складено на горі Синай, й стосувалася святкування шабату: «Тільки суботи Мої будете пильнувати, бо це знак поміж Мною та поміж вами для ваших поколінь, щоб ви познали, що Я – Господь, що освячує вас!» (Вих. 31, 13; пор. Єз. 20, 12). Тому теж святкували суботу як особливу пам’ятку визволення з єгипетської неволі, центральної в Старому Заповіті спасенної події: «І будеш пам’ятати, що був ти рабом в єгипетському краї, і вивів тебе Господь, Бог твій, звідти сильною рукою та витягненим раменом, тому наказав тобі Господь, Бог твій, святкувати суботній день» (Втор. 5, 15).
Для ізраїльтян субота була, окрім того, днем подяки за створення: «Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив, тому поблагословив Господь день суботній і освятив його» (Вих. 20, 11). Отож християнин, коли читає в Старому Заповіті про Синайський Заповіт чи про визволення з єгипетської неволі, то автоматично бачить у цих святих подіях провіщення того, що повинно було виповнитися у Христі. Заповіт з гори Синай провіщає Заповіт Новий та Вічний, що його Бог уклав з нами на горі Голготі. Там, на Голготі, Господь Ісус визволив нас з неволі незрівнянно більш нищівної, ніж неволя єгипетська, а саме з неволі гріха та диявола.
Навіть коли читаємо про сотворення світу, пригадуємо, що в Христі ми маємо стати «новим створінням» (2 Кор. 5, 17; Кол. 3, 9; Ефес. 4, 24). Бог бо постановив «усе об’єднати що на небі, і що на землі» (Еф. 1, 10). «За Його обітницею ми дожидаємо неба нового й нової землі, що правда на них пробуває» (2 Пт. 3, 13; пор. Об. 21, 1-5). Отож субота у всіх трьох своїх значеннях однозначно вела до Євангелії (подібно як ріка, що тече до моря, знаходить в ньому свою кінцеву мету). Вона мала свій великий релігійний сенс,  доки чекали на Месію, що повинен був принести Новий Заповіт, відкупити з гріхів й розпочати відновлення створіння. Коли ж прийшов Той, на якого вказувала субота, вона, виконавши своє завдання, так само, як і шерег інших інституцій та норм Старого Заповіту, звільнила місце для Христа.
«Тож, хай ніхто вас не судить за їжу, чи за питво, чи за чергове свято, чи за новомісяччя, чи за суботи, – бо це тінь майбутнього, а тіло – Христове» (Кол. 2, 16-17). Апостол Павло висловив тут суть християнського ставлення до тих старозавітних норм, серцем яких було вказування на Христа.
2. Перш ніж почнемо говорити про знак, що ним Бог постановив освятити Новий Заповіт, добре було б придивитися, як Євангелія показує розпад інституції суботи й народження з неї того, чого вона була тінню й передвісткою. Це головна тема текстів, у яких ідеться про суперечки Ісуса щодо святкування суботи.
Відкриймо п’ятий розділ Євангелії святого Івана. Ісус зцілює чоловіка, що багато років нездужав. Незважаючи на те, що власне є субота, говорить йому: «Візьми ложе своє – та й ходи!» (Ів. 5, 8). А проте Старий Заповіт категорично забороняв носити тягарі в суботу (Єр. 17, 19-27; Неєм. 13, 15-19). Таким чином висловлювали шану Творцеві: «поблагословив Бог день сьомий, і його освятив, бо в нім відпочив Він від усієї праці Своєї, яку, чинячи, Бог був створив» (Бут. 2, 3).
Критикований за таку поведінку, Ісус вимовляє дивовижні слова: «Отець Мій працює аж досі, – працюю і Я» (Ів. 5, 17). Коротше кажучи, Ісус доповнює переказ опису створення з Книги Буття й стверджує, що по-суті процес створення все ще триває. Сказав ці слова в зв’язку з уздоровленням, тому що власне такий сенс Його пришестя до нас: Він, що створив світ, прийшов зцілити те, що захворіло в наслідок гріха. Тепер вже не йдеться про те, щоб не носити тягарів в день суботній. Тепер головну релігійну увагу потрібно зосередити на скиданні з себе тягаря гріхів. Тим-то Ісус і говорить зціленному: «Ось видужав ти. Не гріши ж уже більше, щоб не сталось тобі чого гіршого!» (Ів. 5, 14).
Значення цієї сцени її дійові особи вже зрозуміли точно: «І тому то юдеї ще більш намагалися вбити Його, що не тільки суботу порушував Він, але й Бога Отцем Своїм звав, тим роблячись Богові рівним» (Ів. 5, 18). Його вороги не зрозуміли тоді тільки того, що він дійсно є Божий Син й через те Владика шабату.
Тому й не зрозуміли події, в якій брали участь; не зрозуміли, що Ісус таким чином оголошував прихід цінностей месіанських, що їх субота тільки заповідала, а саме: що визволення від гріхів та нове створіння стають реальністю, а Творцем того й другого є Він сам.
Не менш сенсаційною є сцена, пов’язана із зриванням колосся в суботу. Починається вона проголошенням Ісуса, що то Він сам – наш справжній Шабат, тобто наш істинний День Суботній: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, – і Я вас заспокою (…) і знайдете спокій душам своїм» (Мт. 11, 28-29).
Коли ж Йому закидають, що дозволяє своїм учням зривати колосся в суботу, Він зовсім не говорить, що прийшов скасувати норми, які стосуються суботи. Він прийшов не скасувати суботу, а виконати її: «Або ви не читали в Законі, що в суботу священики порушують суботу у храмі, – і невинні вони? А Я вам кажу, що тут Більший, як храм!» (Мт. 12, 5-6). Значення цих слів є більш-менш таке: адже не запалюють свічки при електричному світлі, а тим більше не треба її запалювати, коли засвітило Сонце!
Як же тоді погодити ці слова Ісуса із старозавітнім твердженням, що субота «є знак поміж Мною та поміж вами для ваших поколінь» (Вих. 31, 13)? Це питання належить розповсюджувати також на інші старозавітні інституції, що зреалізувалися у Христі. Те ж саме говорив Старий Заповіт про обрізання: «І буде Мій заповіт на вашім тілі заповітом вічним» (Бут. 17, 13). Те ж саме говорив про Єрусалимський храм: «Бо вибрав Сіона Господь, уподобав його на оселю Собі: «То місце Мого відпочинку на вічні віки» (Пс. 132, 13-14). Чи ж це мало б означати, що Боже слово є ненадійне й могло помилитися?
Якраз навпаки: Бог виконав свої обітниці, й то перевершуючи усі сподівання. Адже тілесне обрізання було тільки тінню того обрізання, яке ми отримуємо в Христі, обрізання того, що в нас є грішне: «Ви в Ньому були й обрізані нерукотворним обрізанням, скинувши людське тіло гріховне в Христовім обрізанні» (Кол. 2, 11; пор. Рим. 2, 29; Флп. 3, 3). Так само і з Єрусалимським храмом. Його, щоправда, було зруйновано, але він був тільки тінню й передвістям того Храму, що його будує Христос, і якого «сили адові не переможуть» (Мт. 16, 18; пор. Ефес. 2, 19-22; Об. 21, 14).
Так само й субота. Ми вже цитували слова Христа, що Він  сам є нашим Днем Суботнім (Мт. 11, 28). А остаточно й цілковито будемо наповнені цим Відпочинком (євр. Слово «шаббат» у перекладі означає «відпочинок»), що йому ім’я Ісус Христос, тільки у вічному житті: «Отож, людові Божому залишається суботство, спочинок. Хто бо ввійшов був у Його відпочинок, то й той відпочив від учинків своїх, як і Бог від Своїх. Отож, попильнуймо ввійти до того відпочинку, щоб ніхто не потрапив у непослух за прикладом тим» (Євр. 4, 9-11).
Тож старозавітна субота звільнила місце для Того, що Він є Відпочинком усіх втомлених та обтяжених. Цей Відпочинок тепер огортає нас тільки в тій мірі, в якій ми вже звільнилися від наших гріхів і стали новим створінням. Але прийде день, в якому Він огорне нас без решти. Чи ж Бог помилився, коли обіцяв, що це «є знак поміж Мною та поміж вами для ваших поколінь»?
3. Опісля цього довгого вступу знаємо вже практично все про християнський святий день: старозавітна субота передвіщає Христа, а ми християнського святого дня радіємо з присутності Христа й більше, ніж у інші дні тижня, черпаємо з дарів, якими Він обдаровує нас.
Чому святкуємо його в неділю? Питання! Адже не був випадком чи незначною подробицею той факт, що Христос воскрес не в суботу, а саме в перший день по суботі, в неділю. Через п’ятдесят днів після Воскресіння, також у неділю, Святий Дух зійшов на апостолів, даючи початок видимому існуванню Церкви. Є в цьому великий Божий задум. Воскресіння Христа було переможним повідомленням про те, що на Голготі складено Новий і Вічний Заповіт, скріплений кров’ю Божого Сина, яка очищує з гріхів. Так само як у перший день сотворіння Бог учинив небо і землю та відокремив світло від темряви, так день Воскресіння Христа є початком нового створіння. Ми вже тепер стаємо новим створінням: в міру того, як огортає нас світло Христа й скидаємо із себе темряву гріха.
Отож, кожна неділя нагадує нам про те, що Великодній Ранок розпочався День, який ніколи не скінчиться. Про цей день пророкував Ісая: «За часу вподобання Я відповів тобі, в день спасіння тобі допоміг» (Іс. 49, 8). Настанням цього дня тішився апостол Павло: «Ось тепер час приємний, ось тепер день спасіння» (2 Кор. 6, 2). Тому переважаючим настроєм істинно християнського життя є почуття перебування у світлі: «Я Світло для світу, – говорив про себе Христос. – Хто йде вслід за Мною, не буде ходити у темряві той, але матиме світло життя» (Ів. 8, 12).
Тому для християнина заповідь: «Пам’ятай день святий святкувати» має також своє загальне значення, а не лише конкретне, що стосується святкування неділі. В загальному значенні вона зводиться до заклику: «Господа Христа святіть у ваших серцях!» (1 Петр. 3, 15). Цей заклик можна сформулювати практичніше: «Ніч минула, а день наблизився, тож відкиньмо вчинки темряви й зодягнімося у зброю світла» (Рим. 13, 12).
Особливо у перших століттях християнства було поширене переконання, що усе наше життя повинно бути святим днем. Носити в собі Христа, бути вільним від гріха й своїм життям славити Бога – адже в цьому полягає для християнина святкування. Тому перші християни любили з гордістю говорити про себе: «Ми ціле життя святкуємо!» Це також знайшло своє відображення в християнських назвах днів тижня. Неділя  називалася «днем Господнім», а решта днів – «друге свято», «третє свято» й так аж до «шостого свята». Ці назви до сьогодні збереглися у церковні латині.
Отож, варто може це загальне значення третьої заповіді – настільки суттєве! – також включити до нашого іспиту сумління.
4. У конкретному значенні третя заповідь говорить християнам про святкування неділі, дня, в якому воскрес Христос. Саме з огляду на світло Воскресіння, що опромінює неділю, вона є для Божого люду особливо відповідним днем для святкування свого завіту з Богом, звільнення від гріхів та початку нового створіння. Але так вже сталося в наших стосунках із Господом Богом: те, що видається нам нав’язаним Богом обов’язком, насправді виявляється чудовим Божим даром. Так само з неділею. Сказано: «Пам’ятай день святий святкувати!», а насправді йдеться про те, що це Бог хоче нас в цей день особливо освятити.
Погляньмо уважно на найважливіший знак Нового й Вічного Заповіту, який щонеділі перебуває в центрі Божого люду, громадячи його довкола себе в різних місцях по всьому світі. Йдеться звичайно ж про Євхаристію. В ній стає реально присутньою Жертва, що її Божий Син приніс на хресті, це Жертва, в якій здійснився Новий і Вічний Заповіт.
Той, хто в недільній Службі Божій бачить передусім обов’язок, той не помічає в ній Дару вічного життя… Даруйте, але я вже навіть не маю сили закінчити це речення.
Ось друге фундаментальне питання, за допомогою якого ми повинні перевіряти нашу вірність третій заповіді: «Чи є найважливішою справою в моєму святкуванні неділі прихід Того, хто освячує?». До складу цього питання входить моє ставлення до Святого Причастя. Чи я взагалі намагаюся усвідомити собі, яким великим Божим даром є для нас Таїнство Євхаристії? Бо якщо так, то я з певністю частіше почну приймати Святе Причастя; у разі, якщо це вже є моїм звичаєм, з певністю робитиму все для того, щоб ця подія не була відірвана від моїх повсякденних занять.
Тому що ми або віримо в Христа, або ні. Якщо так, то мусимо серйозно поставитися до Його вчення, що радше є однозначним: «Поправді, поправді кажу вам: Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крові Його, то в собі ви не будете мати життя. Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той має вічне життя, – і того воскрешу я останнього дня. Бо тіло Моє – то правдива пожива, Моя ж кров – то правдиве пиття. Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той в мені перебуває, а Я в ньому. Як Живий Отець послав Мене, і живу Я Отцем, так і той, хто Мене споживає, і він житиме Мною. То є хліб, що з неба зійшов. Не як ваші отці їли манну й померли, – хто цей хліб споживає, той жити буде повік!» (Ів. 6, 53-58).
5. Святкування має також свої психічні та соціальні аспекти. В потребі святкування знаходить свій вираз вищість людини над тим, що земне. Людина не є машиною, ритм життя якої могли б по черзі визначати праця й регенерація сил. Сенс мого життя завжди буде вищим від сенсу моєї праці, якою б змістовною вона б не була. Те, що людина не є повністю замкнена у сфері тимчасовості, варто розглянути на найпростіших прикладах. Візьмімо наше ставлення до рідних. Я люблю моїх дітей, мою дружину або чоловіка. Любов до дитини знаходить свій вираз у турботі про її різноманітні потреби; любов до дружини чи чоловіка полягає у спільному будуванні нашого дому, в прагненні того, що радше на мене, а не на дружину, припадав більший тягар спільних обов’язків. Але любов як до дитини, так і до дружини, вимагає чогось більшого. Вимагає такої форми безкорисливості, котра з боку може видаватися марнотратством. Добре впливає на здоров’я родинної любові вміння спільно «марнувати» якийсь час – може й недаремно, але без користі. «Цей час я призначаю не на те, щоб зробити для тебе щось корисне, а призначаю його просто для тебе» – так постава є одним із найпереконливіших доказів любові, звичайно за умови, що я не нехтую своїми щоденними обов’язками щодо коханої людини. Любов любить також «марнувати» для коханої особи якісь матеріальні або інші вимірні цінності. В Євангелії читаємо, що колись «змарнування» дорогоцінного мирра обурило Юду, але це тільки тому, що він вже тоді повністю замкнувся у рамках цього світу.
Святкування є демонстрацією того, що людину не повністю поглинули її повсякденні потреби та обов’язки. «Цей час я присвячую для тебе й для моїх безкорисливих контактів з іншими; адже я є чимсь більшим, ніж можна було б припускати на підставі тих функцій, які я виконую». Повне святкування буває тоді, коли на такій позиції стоїть ціле суспільство.
Потреба святкування, однак, може мати нищівні прояви. Так буває тоді, коли моральні обов’язки, що їх певна людина у щоденному житті виконує бездоганно, сприймаються нею як важка праця. Тим-то святкування полягає, зокрема, у демонстрації власної свободи, чоловік чи дружина знімають під час відпустки обручки, а люди, в щоденному житті розсудливі й тверезі, напиваються й бешкетують саме у святковий день. Окрім конкретного зла, яке вони тоді чинять, стає очевидним їхнє фундаментально неправильне ставлення до моральних обов’язків. Якщо це діється під час релігійного свята, такий гріх є неначе подвійним.
Святкування неділі та інших релігійних свят, хоча й базується на природній потребі святкування, своєю природою має бути святкуванням для Бога. Протягом шести днів тижня я також молюся, можу навіть молитися своєю працею, якщо намагаюся виконувати її «перед лицем Бога». Але неділя дається мені для того, щоб я провів трохи часу з Господом Богом безкорисливо: передусім, щоб я пішов на Службу Божу; але варто теж знайти в неділю час на читання релігійних книжок, на роздумування про справи віри, на розмову про ці справи з рідними.
Канонічне право чітко говорить, що неділю ми повинні освячувати не тільки участю в Службі Божій, а також і релігійним святкуванням. Канон 1247, що стосується цієї теми, не формулює, однак, точних, а тим більше дріб’язкових норм. Тільки наказує, повністю довіряючи нашій християнській зрілості, в неділю та свята, окрім участі в Службі Божій, «утримуватися від виконання тих робіт і занять, які перешкоджають вшановувати Бога та переживати притаманну Господньому Дню радість», а також «користуватися належним духовним і фізичним відпочинком».
IV. ШАНУЙ БАТЬКА ТВОГО Й МАТІР ТВОЮ.
1. Чи може зрозуміти зміст цієї заповіді людина, котра не вміє цінувати свого життя? Котра не може принаймні час від часу сказати: «Як же добре, що я живу!» Прикметно, що немає заповіді: «Цінуй своє життя! Дякуй Богові за дар життя!». Переконання, що життя є щось безсумнівно безцінне, було геніальне, позаяк без слів укрите в підтексті четвертої заповіді. Мабуть, Божественний педагог хотів уберегти нас, принаймні у цій сфері, від пізнання «добра і зла». Бодай на якийсь час хоча б у деяких людей хотів загородити шлях лихій уяві, яка зуміє побачити крізь чорні окуляри навіть таку очевидну прекрасну річ, як дар життя. Отож, подібно як я не зможу читати книжки, доки не вивчу абетки, так само не буду здатний шанувати батька і матір, доки не радітиму з того, що я живу.
При нагоді звернімо увагу на неприпустимість певного роду логіки у моральному мисленні. А саме стосовно родичів, котрі занедбують власне дитя, розумні люди вигадали незаперечний аргумент: «Та ж воно не просилося на світ!» Отак-от тяжко ранить вона не тільки батьків, а й навіть самого Творця. Людина не має права фальшиво свідчити, що жити не варто.
Справді, в тяжкі хвилини у пригніченої людини може зродитися хибна думка, начебто не варто жити, як це було з Йовом чи Єремією. Але спокуси навідують нас для того, щоб ми їх перемагали і виходили з них зміцнені. Коли ж я прислухатимуся до думки, що наше життя є нице і небагато варте, то це переважно свідчить про те, що, на жаль, мій спосіб життя не приносить честі ані мені самому, ані моїм батькам. Отож, перше питання в наших роздумах над четвертою заповіддю звучить так: «Чи вірю я у сенс життя? Чи намагаюся жити змістовно? Чи радію з життя?»
2. І ще одна деталь у четвертій заповіді для Біблії є така очевидна, що про це навіть не заведено говорити; а саме: що батьки опікуються справжнім добром для дитини і тому вони вчать її усього того і тільки того, що об’єктивно добре і справедливе. Тому біблійне розуміння послуху батькам цілковито відрізняється від нашого побутового розуміння.
Послух батькам означає у Біблії прямувати дорогою Божих заповідей, непослух батькам – перехід на шлях гріха. «Коли хто матиме неслухняного й непокірливого сина, що не слухається голосу батька свого та голосу своєї матері, і докорятимуть йому, а він не буде їх слухатися, то батько його та мати його схоплять його, і приведуть його до старших його міста та до брами того місця. І скажуть вони до старшин міста його: «Оцей син наш неслухняний та непокірний, – він не слухає голосу нашого, ласун та п’яниця» (Втор. 21, 18-20). Як бачимо з цього тексту, головними формами непослуху батькам є розпуста та пияцтво.
У тому ж дусі Біблія говорить про послух батькам. «Послухай, мій сину, напучення батька свого, і не відкидай науки матері своєї, – повчає автор Приповістей, – а як грішники будуть тебе намовляти, – то з ними не згоджуйся ти! Сину мій, – не ходи ти дорогою з ними, спини ногу  свою від їхньої стежки, бо біжать їхні ноги на зло, і поспішають, щоб кров проливати!» (Прип. 1, 8.15-16; пор. 6, 20-26).
За таким розумінням послуху та непослуху батькам отже криється втрачена у наш час думка, що вірність справедливості є чимсь єдиним, що передається від покоління до покоління, натомість неправедність творять поодинокі та групові відхилення від цієї шляхетної течії. Їх багато, але усі вони рано чи пізно згинуть, довівши до загибелі своїх прихильників. Отже, існує щось таке, як спадкоємність справедливості, натомість неправедність не має свого продовження, а своїм існуванням завдячує різноманітним бунтам проти справедливості, які увесь час з’являються, щоб скоро загинути.
Отже, біблійна ідея послуху батькам була чимсь більшим, ніж віддзеркаленням патріархальних суспільних стосунків. Ця ідея була радше релігійна та метафізична, а не конкретна етично-соціальна. В ній містилося переконання, що світ є Божим, і тому добро в ньому сильніше від зла, оскільки добро за своєю природою є чимсь довговічним, а зло, попри всю свою силу та різноманітність, рано чи пізно загине.
Звичайно, Біблія знає про існування негідних родичів (батьків). «А син й його батько вчащають до однієї блудниці, щоб святе Моє Ймення зневажити», – для пророка Амоса (2, 7) це верх безбожності та деморалізації. А пророк Єзекиїл навчає, що «син не понесе кари за батькову провину, а батько не понесе за провину синову» (Єз. 18, 20). Зазвичай вважають за очевидне, що батьки – люди справедливі і потрібно приєднатися до тієї спадкової справедливості, яка дійшла до нас за їхнім посередництвом. Тому, говорить книга Сираха (23, 14), сама лише згадка про батька та матір має допомогти нам перебороти спокусу зла.
3. Натомість у нашій культурній традиції ми звикли сприймати послух батькам, передовсім, як цілковиту моральну залежність. І це є джерело багатьох непорозумінь. Бо коли ми якийсь моральний гармидер у поведінці дитини називаємо словом «непослух», тоді як відповідніше тут б інше слово, то ризикуємо створити неясність у розпізнаванні зла, яке має місце в такій ситуації.
Розгляньмо банальний приклад. Дівчина або хлопець систематично ухиляються від допомоги у хатньому господарстві. Переконання цієї молодої людини, що вона повинна слухатися батьків, без сумніву, ще посилює в ній бажання поводитися не так, як належить. Послух виклинає у неї асоціацію з принизливою відсутністю самостійності, а своєю поведінкою вона хоче саме продемонструвати свою особисту суверенність. Це свідчить про амбітність дитини, і до цієї амбітності треба поставитися схвально. Потрібно тільки допомогти їй знайти сенсовнішого способу її вираження.
Зло цієї ситуації полягає не так у самому факті непослуху батькам – це є звичайнісіньке лінивство, егоїзм, експлуатація чужої праці. Адже навіть мала дитина мусить вносити якусь частку у спільні родинні потреби, а підліток й поготів! Використовування своїх батьків є більше, ніж непослух, це – несправедливість!
Багато інших класичних конфліктних ситуацій поміж підростаючими дітьми та батьками, котрі зазвичай називаємо непослухом, полягають просто у відсутності вміння (чи навіть бажання) порозумітися, чимось поступитися, зрозуміти точку зору, яка є відмінною від моєї, і т.ін. Це дуже важлива проблема, оскільки постава, до якої звикне молода людина у стосунках із батьками та іншими родичами, пізніше суттєво впливатиме на її стосунки з людьми взагалі.
Ідею непослуху можуть неправильно розуміти також самі батьки. Дитина, мала дитина теж, є особою й ніколи не є власністю батьків. Щоправда, за неї багато вирішують батьки (вона підлягає їхній волі), і тим більше, чим менш здатна вона до самостійності. Адже навіть за немовля батьки не можуть вирішувати всього, вони однак змушені уважно приглядатися до його потреб і реакції, зважати на його темперамент, добиватися його любові (чи запобігати про його любов).
Батьки теж повинні проявити слухняність стосовно неповторної особистості своєї дитини. Одне з найважливіших батьківських завдань – це допомогти відкрити і розвинути цю особистість. Не можна калічити дитину очікуванням (чи вимогами), які не відповідають природі її здібностей. Дитина має своє власне життєве покликання, і не для того Бог довірив її батькам, щоби вона задовольняла їхні амбіції та мрії або компенсувала їхні поразки.
Батьків і дітей має єднати любов, а не право власності. Перед Богом вони цілком рівні. Святе Письмо підкреслює це двояко. По-перше, «покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, – і стануть обоє вони одним тілом» (Мт. 19, 5; Бут. 2, 24), а отже, батьки повинні підготувати свою дитину до самостійності і не виховувати її для себе. По-друге, кожна людина повинна більше вважати на Бога, ніж навіть на власних батьків (Мт. 10, 37; Втор. 33, 9).
4. Ця заповідь безпосередньо стосується особливих обов’язків, які мають дорослі діти щодо своїх старих батьків. Це походить з обітниці, яка була додана до цієї заповіді: «Щоб довгі були твої дні, і щоб було тобі добре на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі» (Втор. 5, 16; пор. Вих. 20, 12; Еф. 6, 3). Батьки бо є тими єдиними на світі людьми, через яких Бог покликав мене до життя. Якщо я ціную дар життя, тоді розумію, що ця ситуація є неминуче асиметрична, й через те я зобов’язаний не тільки шанувати моїх старих батьків, дбати про ті чи інші їхні потреби, а й поважати їх. «Усім твоїм серцем прославляй твого батька і не забувай про болі матері твоєї. Пам’ятай що вони привели тебе на світ: чим заплатиш за те, що для тебе вони вчинили?» (Сир. 7, 27-28).
Шана – це таке ставлення, яке вимагає нашої чуйності. Шана до батьків, котрих Бог використав для того, аби дати мені фізичне життя, а також, як завжди, духовне і надприродне, через їхнє посередництво є скероване до Бога, котрий є саме джерело життя. Колись навіть свої докори нам, грішникам, Господь Бог сформулював ось так: «Не маєте для мене тієї шани, яку діти винні своєму батькові!» (пор. Мал. 1, 6).
Дух Євангелії суттєво очищає і поглиблює наше розуміння четвертої заповіді. Передовсім Господь Ісус з усією суворістю пригадав, що не має мети понад ту, яка б виправдовувала полишення своїх батьків напризволяще: «Бо Мойсей наказав: «Шануй батька свого та матір свою. (…) А ви кажете: «Коли скаже хто батьку чи матері: Корван, чи дар Богові те, чим би ти скористатись від мене хотів, то вже вільно йому не робити нічого для батька чи матері» (Мр. 7. 10-12).
Крім того, в світлі Євангелії нового змісту набуває також додана до четвертої заповіді обітниця щасливого і довгого життя в землі обіцяній. Земля ж бо Ханаан є тільки символ і заповідала ту Землю Обіцяну, яку Христос здобув для нас через хрест і до якої увійшов першим через своє Воскресіння. Отже, шана до старих батьків є однією з ознак мого призначення до вічного життя.
5. Нарешті, згідно з духом Нагірної проповіді (Мт. 5, 21-48), заповідь шани до старих батьків потрібно було б поширити на наше ставлення до літніх старших людей взагалі. В книзі Сираха читаємо: «Дитино, допомагай твоєму батькові в старощах і не засмучуй його за життя; і коли розум ослабне, будь поблажливим; не зневажай його тоді, коли ти – повносилий» (Сир. 3, 12-13). А трохи вище: «Хто шанує батька, той гріхів збувається. Хто звеличує матір свою, той немовби скарби збирає» (Сир. 3, 3-4).
Отже, дух Євангелії наказує нам прикладати ці слова і до інших старших людей.
Це правда, що на старість людина часом починає бути нестерпна. З’являються несприятливі фізіологічні зміни, зменшується вміння пристосуватися до нових обставин, а буває й так, що на старість з особливою гостротою проявляються різні вади, які людина носила в собі протягом усього життя. Зрештою така ж доля чекає і нас, котрі зараз знаходимося у розквіті сил, якщо доживемо до старості.
Але з іншого боку, треба бути сліпим, щоб не бачити, що іноді літні люди зазнають просто таки жахливої несправедливості. У своїй душпастирській праці я не маю звички лякати пеклом. Але якщо дізнаюся, що хтось звертається до літньої людини із брутальним запитанням: «Коли ти врешті здохнеш?», бо чекає на кімнату, яку займає літня людина, то не маю сумніву, що можу сказати: «Людино, ти готуєш собі вічний вогонь!». Або якщо протягом кільканадцяти років теща була до мене добра, а коли, знесилена, вона не може більше працювати, тоді я починаю її ненавидіти і переслідувати, і якщо, чинячи це, я розраховую на Боже милосердя і спасіння, то справді можу гірко помилитися. Бо таким чином я глузую з Божого милосердя. «Не обманюйтеся, – Бог осміяний бути не може» (Гал. 6, 7).
Часто ми несвідомо кривдимо літніх людей лише через те, що не маємо звички входити в ситуацію іншої людини. Нам важко зрозуміти, що навіть невеликий гамір може вивести стару людину з терпіння або що людина може бути слабка, що не може допильнувати навіть киплячого молока. Тоді ми звинувачуємо старого сусіда або рідну матір в надмірній вразливості або в лінивстві. Що ж, історія повторюється. Вони, коли були молодими, також часом так само звинувачували стару людину й не розуміли її. Ми теж колись постаріємо… А Господь Ісус наказував нам не тільки говорити про любов, а й керуватися нею в своїх учинках.
6. Як католик я маю на цьому світі ще одну матір, матір у буквальному значенні. Отак, як земна мати народила мене і виховала як людину, так само Мати-Церква народила мене й виховує як Божу дитину. Церква не тільки назбирує в собі прекрасний духовний досвід десятків поколінь, завдяки чому я маю відносно простий доступ до цих багатств. Якби я навіть дуже глибоко зайшов у духовні  традиції християнства, то все ж не був би ще християнином. Християнином стають більшою мірою завдяки дарові згори, а не особистому духовному досвіду та прийнятим рішенням. Це Мати-Церква народила мене у хрещенні до Божого життя, підтримує це життя Божим словом і Тілом Господнім, плекає мене й лікує Таїнством покути.
Очима віри ми бачимо Церкву не тільки як заслужену й гідну поваги релігійну інституцію, а, передовсім, як матір, яка свою духовну плідність отримує від самого Святого Духа й дари  якої понад усі людські можливості (пор. Гал. 4, 21-31; Іс. 66, 10). «Не може мати Бога за Отця той, для кого Церква  не є Матір’ю», – говорив ще в часи переслідувань святий Кипріян. Не шукаймо однак у цьому вислові відповіді на запитання: чи можуть розраховувати на спасіння люди, котрі не є католиками? Святий Кипріян говорив про те, щоб ми, християни, усвідомили, наскільки життєво важливою є для нас надприродна єдність з Матір’ю-Церквою та користання з її материнської послуги.
Так само тільки очами віри можна побачити духовне вітцівство тих наших братів у вірі, яких у Церкві було встановлено «Божими доморядниками» (Тит 1, 7) і «доморядниками Божих таємниць» (1 Кор. 4, 1). Їхнє вітцівство належить вшановувати в дусі Господа Ісуса, котрий говорив: «І не називайте нікого отцем на землі, – бо один вам Отець, що на небі» (Мт. 23, 9). Бо не з власної сили й навіть не з волі Церкви священики та єпископи є слугами єдиного Божого Отцівства «що від Нього має ймення кожен рід на небі й на землі» (Ефес. 3, 5). Їх було встановлено в Церкві, але «Дух Святий поставив їх єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров’ю набув Він» (Дії 20, 28).
V. НЕ ВБИВАЙ.
1. Пригадую собі приголомшуючий лист жінки, яка не могла повірити у те, що свідомо і добровільно вирішила вбити свою ще не народжену дитину. «Адже я завжди відчувала таку відразу до вбивства, що навіть павуків виносила в садок, аби їх не вбивати». На жаль, у хвилини слабкості людина здатна вчинити щось таке, що суперечить їй самій і її, здавалось би, непорушним принципам.
Йдеться про надзвичайно важливу річ. Протягом однієї години слабкості може статися щось непоправне, таке, що пізніше кидатиме свою жахливу тінь на ціле життя. Не варто бути занадто певним своїх уставлених поглядів. Нехай остаточним захистом від зневаження святості людського життя будуть для нас світло та міць Божа.
Знання про те, як легко людині – під впливом драматичних, а навіть і не драматичних обставин – піддати сумніву абсолютну цінність людського життя, нехай спонукає нас до дієвого виходу назустріч тим, кого спіткали випробування. «Блаженні милостиві, бо помилуванні вони будуть». Іноді доволі теплого, доброго, зичливого слова, щоб ефективно утримати людину від замаху на життя власної дитини.
2. Але послідовність наших поглядів на цю тему є також річчю першорядного значення. Багатьох тяжких злочинів проти людського життя можна було б уникнути, якби ті, хто їх чинить, повністю усвідомлювали собі, на що відважуються. До того ж потрібно знати про те, що ті важкі ситуації, які ми часом намагаємося вирішити шляхом  послаблення принципу
«Не вбивай», вимагають просто збільшення любові до ближнього.
Колись мені випала можливість брати участь у дискусії медиків на тему евтаназії. Всі учасники одностайно визнали, що життя людське є святе. Однак хтось поставив драматичне запитання: «А що ж робити, коли невиліковно хвора і тяжко страждаюча людина сама просить лікаря або сестру дати їй смертоносний засіб?» Тоді слово взяла пані, котра була співзасновницею притулку для вмираючих і кілька років працювала там медсестрою. Вона сказала приблизно так: «Справді, час від часу якийсь пацієнт просить мене вкоротити йому віку. Однак я ніколи не намагаюся відповідати, що цього робити не можна, бо людське життя є святе, або що сенс нашого життя є завжди більшим, ніж ми собі усвідомлюємо. Тоді я просто питаю: «А що знову сталося?» Завжди виявляється, що приводом до цього є якийсь прикрий інцидент. В усякому разі я переконалась, що найпростішою і найефективнішою відповіддю на такі прохання є звичайне збільшення піклування і доброзичливості стосовно до таких пацієнтів».
Дуже поганий порадник у справах людського життя є драматизування ситуацій, які самі по собі є тяжкими. Якщо повинна народитися небажана дитина, візьмімо перший-ліпший приклад такого драматизування, режисером якого є, певно, сам князь темряви, тоді говорять: чи не краще було б навіть для цієї дитини, щоб вона взагалі не народилися? Або якщо існує поважне припущення, чи навіть впевненість, що народиться неповноцінна дитина, то позбавлення життя такої дитини деякі люди ладні вважати мало не за милосердний  учинок стосовно неї самої та її батьків. І хіба лише погана пам’ять про гітлерівські часи стримує від того, щоб зробити усі висновки з такої позиції.
Отже, нехай основою наших поглядів на ці речі буде чітке переконання, що людську істоту – в кожнім разі істоту, яка не є небезпечним для оточення злочинцем – не можна вбивати ніколи, абсолютно ніколи. Цього принципу всі ми повинні дотримуватися, незалежно від того, чи допомагають нам інші чи ні, чи нас покинули напризволяще. Бездушність суспільства – навіть коли вона взиває про помсту до неба – ніколи не може виправити мого гріха, а особливо гріха проти людського життя. Навіть якби мені  довелося опинитися у суспільстві аж такому бездушному, що воно здатне позбутися неповноцінних дітей, то замах на життя такої дитини – і до її народження теж – та повне пихи проголошування, буцімто її життя не мало б сенсу, є чимось страшним, чого абсолютно ніколи не повинно статися. Ця проблема набула сьогодні нової актуальності з огляду на розвиток пренатальної діагностики. Інструкція Апостольської Столиці в цій справі, видана 22 лютого 1987 року, категорично нагадує, що можливість дізнатися, що дитина народиться неповноцінною, ні в якому разі не дає нам права позбавляти її життя. «Отже, жінка, яка вдалася до пренатальної діагностики із рішучим наміром перервати вагітність у разі, якщо в результаті обстеження було виявлено якусь деформацію або аномалію, допустилася б аморального вчинку. Так само аморально чинили б чоловік, родина або хтось інший, якби радили вагітній жінці чи примушували її до пренатальних обстежень з метою можливого переривання вагітності. А також і фахівець, який, проводячи обстеження чи подаючи їх висновки, свідомо причинився б до встановлення  або зміцнення зв’язку між пренатальним обстеженням і перериванням вагітності, був би відповідальний за аморальну співпрацю».
Підкреслюємо, що обов’язковим є строго виконувати заповідь «Не вбивай» незалежно від того, чи суспільна атмосфера є сприятливою для життя і чи можемо ми у важких ситуаціях розраховувати на допомогу ближнього або суспільних установ. Але зрозуміло, що до кола наших обов’язків, які випливають із заповіді, належать так само сприяння побудові суспільних структур, які служили б захисту людського життя, а також моральна та матеріальна допомога людям, яким у даний момент важко залишитися вірним цій заповіді.
Ось, наприклад, кілька запитань, за допомогою яких можна перевірити себе, чи я виконую ці обов’язки і наскільки: чи намагаюся я реагувати, коли в моїй присутності хтось висловлюється на тему абортів, ображаючи святість людського життя? Чи вмію довести глибоку не людяність таких понять, як, приміром, «небажана дитина» чи «лікарські рекомендації про переривання вагітності»? Якщо я довідався, що якійсь конкретній жінці важко прийняти свою вагітність, то чи намагаюся їй якось допомогти, чи стараюся вберегти її принаймні від найгіршого? Чи стосується мене взагалі те, що гріхи проти початого життя становлять у нас велику суспільну проблему? Чи я знаю адресу якоїсь установи або групи людей доброї волі, що надають підтримку вагітним жінкам, котрі цього потребують? А може я повинен приєднатися до такої групи? Чи я переконаний у тому, що ніякі обставини не годні знищити недоторканість початого людського життя і що в цій царині також мета ніколи не виправдовує засобів? Якщо ми справді опікуємося добром для іншої людини, то Господь Бог наділяє нашу любов наче якоюсь всемогутністю. Бо любов не тільки зуміє помітити те, чого без неї ми здебільшого не бачимо. В ситуації, коли ближній вже безнадійно налаштований на зле, любов зуміє знайти спосіб, щоб повернути його з цієї дороги. Не одна людина, яка у хвилини відчаю почала шукати втіхи у пляшці, була врятована від пияцтва тільки тому, що знайшовся хтось, хто помітив її горе і прошепотів їй кілька підбадьорливих слів. Бо іноді доволі кількох слів, щоб порятувати людину. Я знаю конкретний випадок, коли непереборна ворожість матері до своєї ненародженої дитини була переможена завдяки тому, що хтось подарував їй пару дитячих черевичків. Це відкрило їй очі на той факт, що її дитина вже живе, а її ніжки повинні тільки трішки підрости, щоб черевички прийшлися до ноги.
3. Людське життя є абсолютною цінністю, але це не найвища цінність. Тому що є речі цінніші від життя. Абсолютною цінністю є воно тому, що є життям особи, а отже не повинно бути предметом розрахунків та маніпуляцій, яким підлягають матеріальні цінності. Однак існують цінності більші, ніж життя, такі як віра в Христа, людська свобода, гідність тощо. Така ієрархія цінностей лежить в основі християнського віровчення про мучеництво. «Не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більш того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєні» (Мт. 10, 28). Мале мучеництво, якщо людина, захищаючи найбільші людські цінності, жертвує своїм спокоєм, ризикує своїм суспільним чи матеріальним становищем, називаємо звичайно громадською відвагою.
Коли ж людині дозволено – або запитаймо рішуче: коли людина зобов’язана – ризикувати своїм життям заради цих найбільших цінностей? Щоб однозначно відповісти на це запитання, потрібно спочатку з’ясувати, чим відрізняється зло, яке ми чинимо, від зла, якого ми зазнаємо. Ці два види зла навіть не можливо порівняти між собою. Оскільки зло, яке чиню я, спустошує мою душу, позбавляє мене вічного життя. Натомість зло, якого я зазнаю, навіть якщо й завдає дошкульного болю, навіть коли вбиває моє тіло, є тільки відносним злом – аби лише людина під його натиском сама не починала чинити злого.
Отже, відповідь на поставлене вище питання християнська етика формулює з усією ясністю: немає таких обставин, за яких варто було б і за яких нам дозволено було б чинити зло. Краще зазнавати якогось зла, хоча б навіть найгіршого, ніж чинити зло. Це звучить досить бундючно, але очевидність цього твердження випливає з нашого прагнення вірити в Бога насправді. Незважаючи на те, що у нашому світі гріх має багато прав, цей світ є Божим і тому не може так статися, що я опинюся в ситуації, в якій був би змушений чинити зло. Звичайно, можлива ситуація, коли мене силуватимуть чинити зло, коли буде здаватися, що зло є практично єдиним шляхом порятунку. Однак я вірю, що коли Бог дозволить , аби мене спіткала така ситуація, то одночасно дасть мені силу, щоб я шукав порятунку у чиненні зла.
Власне, це є основою християнського вчення про мучеництво. Якщо людина залишається вірною добру і за несприятливих обставин, то вона не тільки рятує свою душу, а ще й тим самим служить суспільству, причому значення цього служіння неоціненне. Прикрості та приниження, якими за цю позицію було заплачено, є в буквальному значенні стражданнями на користь інших. Бо ніщо більшою мірою не викриває внутрішньої слабкості зла, сили якого так легко злякатися, ніж позиція послідовної відмови від будь-яких домовленостей із ним.
Перший зразок такої постави залишив нам, звичайно ж, Ісус Христос, який «коли був лихословлений, Він не лихословив взаємно, а коли Він страждав, не погрожував, але передав Тому, Хто судить справедливо. Він тілом Своїм Сам підніс гріхи наші на дерево, щоб ми вмерли для гріхів та для праведності жили» (1 Пт. 2, 23-24). Це і є вершина того морального простору, на який нам вказує заповідь «Не вбивай». «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто душу свою поклав би за друзів своїх» (Ів. 15, 13).
4. Та істина, що людське життя є цінність найвища, хоча й є абсолютна, являє собою теоретичну передумову, на підставі якої традиційна християнська етика виправдовувала кару смерті та боротьбу за волю вітчизни. Логіка цієї етики – етики, котра проголошує, що кожна людина є особистістю, а її життя є абсолютною вартістю – спрямована на те, щоб зробити максимально непотрібним пролиття крові і взагалі вживання сили у боротьбі за великі суспільні цінності.
Отже, для того, щоб наш протест проти смертної кари не був проявом суспільної наївності чи навіть безтурботності, ми повинні присвятити більше суспільної уваги та енергії кільком наступним завданням: як висушувати джерела злочину? Як перемагати той вид фаталізму, який наказує нам передчасно опускати руки в ставленні до людей в той чи інший спосіб здеморалізованих (йдеться лише про злочинців) і вважати їх за людей втрачених? Звичайно, краще ізолюватися від прокажених, ніж дозволити їм розносити заразу. Але Христос учив нас третьої постави: Він з любов’ю нахилявся над прокаженими і зцілював їх. Що це конкретно означає для нас? Це дуже важке запитання. Але ми не наблизимося до його розв’язання, якщо поставимо його собі тільки теоретично.
Хто має вуха, нехай почує.
5. Погляньмо ще в тому напрямку, який для роздумів про цю заповідь вказав Господь Христос. «Ви чули, що було стародавнім наказане: «Не вбивай, а хто вб’є, підпадає він судові». А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові» (Мт. 5, 21). Крапку над «і» поставив апостол Іван: «Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб. А ви знаєте, що жоден душогуб не має вічного життя, що в нім перебувало б» (1 Ів. 3, 15). Наші серця закам’янілі, і тому спочатку прослідкуйте істинність цього вчення на прикладі чужих гріхів. Зигмунт Красінський писав про різних професорів та публіцистів, чиї знадоби – чорнило й друкарська фарба, але результат їхньої писанини – море крові. Він мав на увазі людей, котрі проголошують ненависть до цілих народів та суспільних груп або хочуть досягти соціальної справедливості без огляду на те, яких при цьому буде завдано кривд. На жаль, Красінський виявився справжнім пророком – справді, сталося так, як він писав.
А деякі з тих професорів були людьми дуже лагідними, вони особисто навіть і курки не зарізали б. На жаль, вони навчали ненависті та презирства до євреїв та слов’ян, проголошуючи теорію про позитивну роль воєн в історії прогресу, обманливо підносили німецький народ або якусь суспільну групу до рангу авангарду суспільства і т.п. А тисячі інших людей підхоплювали ці божевільні ідеї й передавали їх далі.
Істина слів Христа є очевидна: якщо ми не хочемо стати співучасниками злочинів, які можуть статися й аж через кілька поколінь, то повинні викинути із свого серця всіляку ненависть та зневагу. Навіть на кривду не годиться відповідати ненавистю. Коли Христовий учень зазнає кривди, то він зробить все для того, щоб і далі чинити добро. Й отак-от він свідчитиме про милосердя як щодо себе самого, так і щодо кривдника, якого він збереже ще від одного гріха, не дозволяючи йому збочити з Божої дороги. Кривда, якої зазнає учень Христа, будить у нім радше смуток, аніж ненависть, і то смуток активний, який шукає змоги допомогти кривдникові схаменутися й навернутися.
А поготів потрібно перевіряти, чи немає в нас безпричинної ненависті – до людей, котрі ніколи нас не скривдили, але єдиною провиною яких є те, що вони належать до народу або соціальної групи, представники яких колись скривдили нас. На жаль, ненависть завжди є насінням смерті.
6. Заповідь «Не вбивай» має ще один вимір, без сумніву, найглибший. Він випливає з того, що дав нам пізнати про життя Христос. А саме – що Він сам є життям (Ів. 11, 25; 14, 6). «Хто слухає слова Мого, і вірує в Того, Хто послав Мене, – життя вічне той має, і на суд не приходить, але перейшов від смерті в життя» (Ів. 5, 24). Отже, «Не вбивай» означає також: «Не вбивай в собі Христа, не вбивай в собі того зародку вічного життя, який в тобі пробуває!». «Багато бо хто, що про них я вам часто казав, а тепер говорю навіть плачучи, поводяться, як вороги хреста Христового» (Филип. 3, 18). «Вдруге вони розпинають у собі Сина Божого та зневажають» (Євр. 6, 6).
Отже, ми вбиваємо у собі Христа та зневажаємо Його, чинячи гріх смертельний. Христос повернув нам життя, а через гріх ми знову повертаємося до смерті. До навернення ми поводилися так, наче й не були Божими створіннями. Значить, ми перебували в такій неправді, яка позбавляє життя, а сталося це через диявола. « А через заздрість диявола смерть увішла у світ, скуштують її ті, що йому належать» (Мудр. 2, 24). «Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім» (Ів. 8, 44).
На щастя, Христос нас навчив справжньої любові й зробив нас здатними до неї. Завдяки Христові стало можливим наше повернення до нашої дійсності створінь Божих, а отже, й до життя; ми знову стали здатні до вчинків, гідних Божих створінь. Однак хто не вміє цього оцінити, той розпинає Божого Сина і прилюдно зневажає. «Ми знаємо, що ми перейшли від смерті до життя, бо любимо братів. А хто брата не любить, пробуває той в смерті» (1 Ів. 3, 14).
Малоймовірно, щоб можна було нищити в собі зародок вічного життя тільки ціною самих себе. Той, хто перебуває у смерті, сіє смерть також і довкола себе. Ісус Христос особливо застерігав від сіяння смерті серед тих, котрі є найслабшими і навіть не можуть захистити себе: «Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще було б такому, коли б жорно млинове на шию йому почепити, – і його потопити в морській глибині…» (Мт. 18, 6).
7. П’ята заповідь наказує нам замислитися ще над нашим ставленням до тварин. У Книзі Буття читаємо, що Бог віддав землю та всі створіння, що живуть на ній, у розпорядження людини. Справді, звідси випливає наше право користуватися тваринами відповідно до наших потреб. Однак ми занадто часто розуміємо це право однобічно, а навіть помилково. Так буває головно тому, що ми практично забуваємо, що Першим Володарем всього, що існує, є Бог.
Боже панування над створінням не має в собі навіть тіні безсенсової обтяжливої зверхності. Це панування є лагідне, турботливе. Більше того, Бог панує над цілим світом так, що всім створінням невпинно  дає буття й обдаровує їх різноманітними дібрами. Пануючи, Бог дає, а не відбирає; Він – цар створіння, а не його тиран; Його панування обдаровує існуванням і сенсом і не має в собі нічого нерозумного або нищівного.
І ось Писання говорить, що Бог покликав людину до панування над нерозумними створіннями. Це стосується не тільки тварин, а й взагалі всієї природи. Це означає, що Бог чекає від нас, що в міру своїх можливостей ми будемо наслідувати Його панування над світом. Людина повинна неначе поглибити мудрість та доброту Божого створіння, повинна стати наче старшим братом створінь, нижчих від себе. Звичайно, вона може їх споживати і використовувати, бо вони не є особами. Але якщо  їй видається, що панування полягає в тому, щоб сіяти довкола себе спустошення та біль, тоді вона є нащадком нищівника-диявола, а не Бога – Давателя й Опікуна. Оскільки Бог покликав людину до панування над створінням, а не до тиранії.
VI. НЕ ЧУЖОЛОЖ.
1. Господь Бог створив нас такими, якими ми є, і це Він хотів, щоб людина приходила на світ тією дорогою, якою вона приходить. Ця очевидна істина є відправною точкою для правильного розуміння цілої статевої сфери людини.
І  друга фундаментальна істина, слушність якої не потрібно доводити: кожна дитина має право прийти на світ в обставинах, що відповідають її людській гідності. Хоча й трапляються випадки, що нова людина народжується внаслідок не зовсім людських вчинків та почуттів, людська гідність вимагає іншої атмосфери на початку людського життя. Людина повинна приходити на світ в атмосфері повної любові між її батьками, а отже, любові, передовсім, духовної.
Божий Закон однозначно визначає умови, в яких двоє людей можуть здійснювати – як говорить інструкція Конгрегації Віровчення про пошану до життя – «такі натуральні акти, які самі по собі є пов’язані з переданням життя». Таке рішення може бути прийняте лише у подружньому житті. Бо тільки подружжя, будучи тривалою спільнотою життя, може запевнити молодій людині нормальні умови розвитку. До того ж тільки в подружжі фізична любов може виступати у повному контексті любові духовної.
Щоправда, ми підлягаємо гріху, й може статися, що навіть у подружжі дитина приходить на світ в поганій атмосфері, бо любов її батьків виявляється надто кволою або навіть спотворенною. Але тут говоримо про те, як бути повинно. А повинно бути так, щоб нерозривна подружня любов знаходила підтвердження у спільноті  щоденного життя, в щоденній самопожертві, пошані, взаєморозумінні, вмінні пробачати й таких інших духовних цінностях, які гарантують, що також і сексуальна сфера подружнього життя буде дійсно людською, підлеглою духові.
2. Задум Господа Ісуса Христа щодо подружжя перевищує наші теперішні сили. Досить усвідомити його собі, щоб зрозуміти, чому ми, католики, надаємо такого великого значення Тайні подружжя. Тоді також бачимо, з якою послідовністю Бог продовжує своє покірне, а разом із тим могутнє входження у наші людські справи, яке розпочав своїм Втіленням. Адже своєю ласкою Ісус Христос хоче огорнути усі аспекти подружнього життя – і біологічні, і психічні, і соціальні, і духовні. Може тільки у Тайні Євхаристії це входження люблячого Бога в центр нашої людської дійсності викликає ще більший подив.
А задум Ісуса Христа щодо подружжя є подвійний. По-перше, Він постановив повернути подружжю його первісний, задуманий Творцем вигляд. Хоча ми й стали грішниками, Христос не хоче схвалювати тих деформацій, яких, внаслідок нашої гріховності, зазнали інституція подружжя. Йдеться не тільки про допустимість розлучення, хоча цієї теми Євангелія торкається безпосередньо. З подружжя взагалі слід усунути все те, що було в ньому спотворено «жорстокістю сердець ваших», й повернутися до того, «як було спочатку» (пор. Мт. 19, 8).
Чи ж би Ісус Христос не рахувався із людською слабкістю, що наслідком гріху? «Адже навіть Мойсей погоджувався на розлучення!» – аргументують Його супротивники. Аргументують логічно, однак не знають передумови, яка вирішує справу на користь Ісусового вчення: Він є Божим Сином, котрий має силу зробити нас здатними подолати нашу слабкість. Якби Він був тільки людиною, можна було б роздумувати, чи Він часом не ригорист, який накладає на людей тягарі понад їхні сили. Але Він – Божий Син. Якщо Він ставить перед своїми послідовниками завдання мати за взірець подружнє життя, як «було спочатку», обов’язково зуміє разом з тим зміцнити їх і зробити здатними виконувати це завдання.
Нерозривність подружжя та моральний лад у подружньому житті з певністю є постулатами натуральної етики. Та щоб їх виконати, потрібна сила згори. Наша слабкість – наслідок гріху – спонукає нас деколи пом’якшувати моральні принципи, знижувати  вимоги подружньої етики до рівня  наших теперішніх  можливостей. Тому варто поглянути на цю проблему також з іншого боку: той факт, що католики відходять від Божих принципів подружньої етики, свідчить про їхню невіру в реальність Божої ласки. Сумніви ж починаються в тому моменті, коли ми є схильні вважати ці принципи надто ригористичними. Адже Ісус Христос не був ригористом, Він – Спаситель, котрий постановив допомогти людині віднайти саму себе, і Він може це зробити.
3. Другий задум Ісуса Христа щодо подружжя повністю перевершує нашу уяву. А саме: любов християнського подружжя відтворювати, а також становити частину любові Христа до Церкви (пор. Еф. 5, 21-33). Отож, не тільки чоловік чи дружина окремо проходять свій шлях до вічного життя. Христос має силу вчинити їхню любов гідною вічного життя, вчинити її частиною Його вічної любові до Церкви. Незважаючи на те, що усі людські вчинки та творіння – навіть найшляхетніші, що надовго переживають своїх авторів – на цьому світі рано чи пізно минуться.
Отже Тайна подружжя є не тільки джерелом благодаті, яка допомагає чоловікові та дружині виконувати свої обов’язки. Підносячи подружжя своїх вірних до рангу Таїнства, Христос прагне бути особисто присутнім у їхньому житті й повторювати чудо з Кани Галілейської: перетворювати воду на вино, перетворювати те натуральне добро, яке є у їхньому подружньому житті на таке, що заслуговує на вічне життя.
4. Благодать не замінює природи, а базується на ній. Не годиться молитися за добрий врожай, якщо не засіяв поля. Трохи запізно розраховувати на Божу допомогу, коли наше подружнє життя вже прямує до порушення Божих заповідей. Щоправда, на цьому Божому світі немає ситуацій без виходу, згідного з Божою волею. Але ми не повинні дозволяти, щоб виникали такі ситуації, коли наше подружжя опиняється на краю прірви або коли чоловік шаленіє від самої думки про те, щоб припинити вживати контрацептивні засоби. Вийти по-божому з такої ситуації може бути тоді справжньою проблемою, хоча навіть тоді це можливо.
Отже, заповідь «Не чужолож» означає також: «Піклуйся про своє подружнє життя, а зерна розпаду усувай на самому початку. Намагайся взагалі не допустити ситуації, коли подружня зрада або розлучення стануть для тебе реальною спокусою».
Тим-то варто прийняти за аксіому, що наша подружня любов є усе ще незрілою й треба над нею працювати. Особливо слід переборювати споживацьке уявлення про любов, згідно з яким вона є найпростішим шляхом до щастя. Той, хто говорить: «Я кохаю тебе, бо мені з тобою добре», ще не вийшов за межі свого власного «я». Справжня любов починається тільки тоді, коли я кохаю тебе безкорисливо, задля тебе. Як навчає ІІ Ватиканський Собор, це можливо тому, що я завдячую своїм існуванням Богові, а отже можу віднайти самого себе у цьому Божому світі тільки через любов. «Людина – єдине на світі створіння, яке Бог прагнув створити задля нього самого, тому вона може вповні віднайти себе лише шляхом безкорисливого самовіддання» (Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі, н. 24).
Чи ж потрібно додавати, що справжнє самовіддання вимагає праці? Адже те, що я хочу віддати тобі, – тобто я сам, – повинно бути якомога вартіснішим! Я повинен прямувати до того, щоб віддати себе коханій особі, будучи господарем самого себе, а не невільником власних пристрастей; як той, хто прагне для неї добра, а не той, хто її використовує; той, хто працює над собою, а не моральна та духовна цілина.
Скромною, але безпомилковою перевіркою мого правильного розуміння інституції подружжя є незворушне переконання в тому, що незважаючи на обставини, в щасті та недолі, чоловіком та дружиною ми будемо завжди, аж до смерті. Це переконання вже на самому початку свого зв’язку молодята підтверджують подружньою присягою. Присяга таким чином вказує на суть подружнього зв’язку, на те, що за своєю природою він полягає у взаємовідданні цілковитому, назавжди. А оскільки ця присяга – сакраментальна, сам Бог долучає до неї обітницю ефективності. Слова «Що Бог спарував, – людина нехай не розлучає!» (Мт. 19, 6) не тільки виражають заборону, а й обіцяють Божу допомогу, особливо у найтяжчих хвилях.
Під час іспиту сумління, певне, варто в зв’язку із цією заповіддю запитати себе: «Чи я намагаюся помітити й перемагати егоїзм стосовно моєї дружини (чоловіка)? Чи за будь-яких обставин пам’ятаю про її (його) людську гідність?» Але варто теж собі поставити таке запитання: «Чи моя подружня вірність прямує до того, щоб будь-яка зрада стала для мене внутрішньо неможливою? Чи часом у моїй уяві не з’являється думка про розлучення як спосіб вирішення наших подружніх конфліктів? Може, траплялося навіть, що я шантажував розлученням у подружній суперечці?»
5. Що ж до чужого подружжя, то варто спитати себе, чи я намагався власним життям свідчити про Боже вчення про подружжя. А може я навіть сприяв розпадові чийогось подружжя? Сьогодні, на жаль, розвелося страшенно багато лихих радників у подружніх справах.
Механізм поганої поради діє таким чином: чоловік чи дружина скаржаться якійсь близькій людині на кривди, яких зазнали від своєї половини, та на відсутність надії, що щось може змінитися на краще. Переважно їм йдеться про те, щоб викинути з себе свою гіркоту, або ж вони підсвідомо чекають заперечення: насправді все зовсім не так погано. Тим часом повірник замість того, щоб висловити справжнє співчуття, тобто замість того, що намагатися потішити й допомогти подолати кризу, часто-густо стає радником поразки.
А дар ради полягає, найперше, в тому, що порадник намагатиметься мобілізувати в людині, яка скаржиться йому на свою біду та розпач, якомога більше  того добра, що вже тепер знаходиться у цій людині та в її нещасливій ситуації, але над яким взяли гору та спаралізували негативні емоції. Фатальний це радник, який замість того, аби спонукати до діяльності, що оживлює надію, схвалює рішення капітуляції.
6. Смертельним ворогом Божих принципів, що стосуються нашої людської статевості, є розповсюджений сьогодні пуританський спосіб мислення. Пуританин апріорі вважає, – і приймає це як аксіому, – що він є людиною чесною та порядною. Його ментальності чуже як почуття гріху, так і потреба навернення. Усі свої зусилля пуританська ментальність спрямовує на те, щоб злу, яке присутнє в душі людини та її вчинках, надати пристойного вигляду.
Пуританин, отже, з огидою відвернеться від злодюжки, що нишпорить по чужих пивницях, але не вбачатиме нічого поганого у збагачуванні на торгівлі зброєю. Пуританин в принципі засуджує розпусту й тому свою еротичну пригоду схоче легалізувати шляхом розлучення і наступного шлюбу. Оскільки ж він ніяким чином не збирається працювати над власною сексуальністю, то свою схильність до онанізму розглядатиме як фізіологічне явище, що не має нічого спільного з мораллю, а у до- та позашлюбних контактах вбачатиме різні позитивні аспекти, навіть духовні. Бо пуританин, очевидно, краще від самого Господа Бога знає, що насправді є добром, а що – злом.
VII. НЕ КРАДИ.
1. Ми не можемо прожити  навіть одного дня без різноманітних матеріальних цінностей. З їхньою допомогою ми задовольняємо наші біологічні потреби, але, крім того, вони нам необхідні для того, щоб полегшити – або навіть уможливити – осягнення якоїсь високої мети. Тому – приблизно у дев’яти випадках із десяти – лицеміром є той, хто твердить, буцімто ними можна знехтувати.
Матеріальні цінності не тільки потрібні, а й великою мірою необхідні. Зло у прагненні та вживанні їх починається щойно тоді, коли вони перетворюються на самоціль. Бо сенс цінностей типу «мати» полягає у тому, щоб робити можливою  і полегшувати реалізацію нашого «бути». Якщо ж ми шукаємо їх, володіємо й користуємося ними заради них самих, вони стають серйозною загрозою як для нашої індивідуальності та свободи, так і для нашої взаємної солідарності.
У цій перспективі справді може звучати нехтування тим, що можна «мати». Бо тимчасові бажання та прив’язаності можуть розсістися на моєму серці, як тля на листі, й пожерти мою здатність  сприймати вищі цінності. Тому навіть у матеріальній сфері можливий парадокс: той, хто має мало, є багатим, а той, хто має багато – злидар.
Переконливо говорить про це Казимир Брандис у своїй «Нереальності»: «Свобода полягає у тому, щоб контролювати власні інстинкти, а не задовольняти їх. Моя природа, якщо я її не вгамую, збільшить мою залежність та неволю. Задовільняючи, наприклад, інстинкт володіння, я розгалужуюсь у мережі обумовлень і входжу у систему узалежнень. Натомість зменшуючи свої потреби, я вислизаю з цього механізму, й тоді набагато важче мене упіймати. Це означає, що я є значно багатший, коли маю менше, оскільки зберігаю свою справжню власність».
Чи ж не відлунюють у цьому спостереженні слова Апостола Павла: «Бо корінь усього лихого – то грошолюбство, якому віддавшись, дехто  відбились  від віри й поклали на себе великі страждання» (1 Тим. 6, 10).
Отож, у сьомій заповіді почуймо, насамперед, заклик: «Не кради в Господа Бога!» Адже матеріальні цінності – Божий дар, і Бог зробив їх такими скороминучими саме для того, щоб ми не намагалися захопити їх собі. Вони до цього зовсім не надаються!
Отже, я краду в Господа Бога Його дари, коли замість того, щоб ними користуватися, стаю їх слугою, замість того, щоб ділитися ними, вживаю їх так, що вони ділять нас; замість того, щоб приймати їх із вдячністю і з їхньою допомогою наближатися до їх Божого Дателя, я з Божих дарів (яка зухвалість!) будую перешкоду на своєму шляху до Бога.
Помилкою було б вважати, що хтось із нас є вільний від спокуси такого злодійства. Коли Ісус Христос застерігав, що «верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Божеє Царство ввійти», учні цілком розсудливо запитали його: «Хто ж тоді може спастися?» (Мк. 10, 25-26). Бо за Христовим вченням багатим, у негативному значенні цього слова, є кожен, хто намагається стати остаточним власником матеріальних цінностей. А така постава є, на жаль, можливою також серед  тих, хто має зовсім небагато.
2. Розгляньмо ще інше злодійство, за яке рідко карає людський суд, – брак турботи про те, щоб з мого життя та моєї праці люди мали користь. Важко збагнути, як багато  й на кожному кроці ми користуємося плодами чужої праці. Тому годиться, щоб ми в свою чергу своєю працею намагалися приносити користь іншим.
Питання, скільки я зароблятиму та що отримаю за свою працю, – важливе, особливо для того, в кого праця є основним джерелом утримання себе й родини. Але я злодій і паразит, якщо мене взагалі не цікавить питання, яку користь з моєї праці матимуть інші. Раніше ця проблема була менш пекучою. Мірою розвитку й дедалі більшого ускладнення соціального та господарського  життя легше стало приховати свою недбалість, легше також  підступно знайти таке місце місце, де можна нажитися за рахунок праці інших.
У славнозвісному єврейському анекдоті розповідається про громад, котра вирішила подарувати усіма шанованому вчителеві бочку вина. Кожен повинен був принести пляшку цього трунку й влити до спеціально приготованої бочки. Але хтось собі подумав: «Якщо я принесу пляшку води, збережу цілу пляшку вина, а вчитель нічого не помітить». В результаті ціла громада подарувала вчителеві бочку води. Бо виявилося, що так само, потайки від інших, подумали собі всі.
Поставмо собі просте питання: якби вчинок того когось залишився непоміченим, бо тільки б він один із цілої громади так учинив, чи його аморальність була б через це меншою? На риторичні питання не відповідають, тому замість відповіді згадаймо пересторогу з Книги Сираха: «Чоловік, що грішить супроти власного ложа, – він каже сам до себе: «Хто бо мене бачить? Темнота круг мене й стіни мене закривають, ніхто мене не бачить, – то чого мав би боятися? Всевишній гріхів моїх не згадає», – а боїться ж бо він лиш людських очей і не знає того, що Господні очі тисячекротно світліші від сонця, за всіма дорогами людськими наглядають та проникають в таємні закутини» (Сир. 23, 18-19).
Сучасна складність суспільного та господарського життя вимагає від нас більшої моральної зрілості. Перш за все, для мене самого має бути важливо, щоб моя правиця приносила користь своєму адресатові – також якщо я цієї людини не знаю. І усуваймо в собі прояв магічної ментальності, яка не вловлює зв’язку між можливістю задоволення власних потреб та працею.
3. Хтось однак може працювати в такому місці господарчої машини, де майже все поставлено з ніг на голову: добра праця не тільки легковажиться, а й марнується, винагорода є мізерною в порівнянні з виконаною працею, мають значення зв’язки, а не сумлінність. Як порядна людина повинна поводитися в такій ситуації?
Скажу перш за все, як не слід поводитися, а використаю для цього приклад з біології. А саме: коли починається рак, організм або підкориться йому, або переможе, залежно від того, як поводитиметься. Рак полягає у тому, що певній частині клітин стає байдужою доля цілого організму й вони починають дбати тільки про власний добробут. Почуваються вони чудово, пухлина росте на очах. Насправді страждає від цього увесь організм, але збунтовані клітини цим не переймаються. Не помічають, що така поведінка в майбутньому обернеться проти них самих. Не розуміють також, що вже тепер, внаслідок свого егоїзму, вони стали біологічно примітивнішими.
Отож тоді інші частини організму можуть вчинити двояко. Або, бачачи свою кривду й втративши надію дочекатися справедливості, самі почнуть дбати виключно про власний добробут і не перейматимуться долею цілого організму. Саме таким чином творяться метастази й починається кінцева фаза хвороби, яка закінчиться трагічно також для збунтованих клітин. Але здорові частини організму можуть теж вчинити інакше: більше перейнятися небезпекою, що загрожує цілому організмові, ніж власною кривдою, й змобілізуватися на захист загального добробуту. В кінцевому результаті така позиція, зрозуміло, також є спрямована на захист власних інтересів.
Звичайно, не можна позаздрити необхідності зустрічатися у своїй професійній діяльності з ментальністю, зараженою раком егоїзму. Не раз людина не дуже добре знає, як поводитися в такій ситуації. Але однієї речі нам робити не можна. Не можна приречено повірити у свою цілковиту безпорадність й самому підкоритися цій ментальності. Не можна безбожно твердити, що я, якщо рахуватися з іншими, сам буцімто загину. Навпаки: саме те, що ми не зважаємо на людей, веде нас до загибелі.
4. У сфері виробництва та розподілу матеріальних цінностей іноді зав’язуються зашморги настільки зрадливі, що чим більше ми намагаємося послабити їхній тиск, тим сильніше вони нас душать. Такий механізм можна розглянути на прикладі хабарництва. Якщо цей зашморг вже закинуто й дійсно є так, що без хабаря важко залагодити справу, тоді, даючи хабаря, тим самим сприяєш тому, що можливість чесно залагодити дану справу стала ще меншою.
Вдумливу типологію хабарництва здійснив Антоній Залеський. Я даю хабаря комусь, від кого залежить щось для мене важливе, щоб він прискорив справу, щоб не створював перешкод, щоб подивився крізь пальці на якусь неформальність, щоб подолати його невблаганність, щоб обійти закон. Хабарі бувають найрізноманітніші. Одні хабарники беруть гроші, другі – подарунки, треті – запрошення в гості, а є й такі, що тільки позичають, але ніколи не повертають. Одні вимагають хабаря, інші беруть його тоді, коли приходить сам; одні беруть тільки для себе, інші – щоб мати що дати тим, які стоять вище. З останнього речення випливає, що хабарництво – це система, яка може мучити й бути нестерпною також для самих хабарників. Чи є якийсь вихід, якщо цей зашморг десь вже стискає? Тут мені пригадується спосіб, за допомогою якого було вирішено аналогічну проблему, яка цілі століття непокоїла купців із вразливим сумлінням. Йдеться про звичай торгуватися. Очевидним було, що його жертвами ставали люди мало освічені та безпорадні. Але купці, яким важко було із цим погодитися не бачили виходу. Життя має свої закони – розмірковували вони – і купець, який правдиво оцінюватиме товар й не торгуватиметься, повинен збанкрутувати. Отож, вихід виявився дуже простий. Вистачило, що якась група купців відважилася продати свій крам не торгуючися. Невдовзі виявилося, що навіть матеріально це було вигідніше.
Нашому суспільству потрібно якомога більше людей, які повірять, що хабарництво не тільки є проявом деморалізації, а й навіть у сфері наших тимчасових інтересів свідчить про короткозорість. Варто подумати і про те, що набагато більше тоді один одного поважатимемо: адже до людей, які легко дозволяють втягнути себе в багнюку, мимоволі відчуваємо якусь зневагу.
5. Святий Августин так показував абсурдність крадіжки: «Якби я спитав злодія: навіщо крадеш? – він відповів би мені: бо хочу мати те, чого не маю. – Навіщо ти хочеш мати те, чого не маєш? – Бо не хочу бути бідним. Отже, він вважає, що багатство зробить його щасливим. Але він є безсоромний і помиляється тому, що хоче знайти щастя за допомогою зла. Його лукавство полягає у тому, що він шукає добра, а чинить зло».
Звернімо ще увагу на засліплюючий егоцентризм злодія. Злодій, хабарник, бракороб, урядовець, який марнує час своїх клієнтів, переважно не помічає кривди, яку завдав іншим. Тому хтось, хто багато разів обкрадав інших, буде щиро обурений людською аморальністю, коли його самого хтось врешті пограбує. Бракороб проклинатиме чуже бракоробство, коли сам купить неякісний товар. Той, хто марнує чужий час, голосно нарікатиме, коли в іншій установі до нього самого поставляться не так, як треба. Одним словом, маємо очі, а не бачимо. Ми так високо цінуємо власні інтереси чи зиски, що навіть не помічаємо кривди, яку заподіяли іншій людині.
Гріхи проти сьомої заповіді, без сумніву, викривають брак любові до ближнього. Можна тільки замислитися, чи вони більше свідчать про моральний інфантилізм, чи про озвіріння. Колись Антоній Кемпійський доводив, що в перші роки життя людина більше отримує, ніж дає, однак з віком навіть сам біологічний розвиток організму  вимагає, щоб вона давала більше, ніж бере. Затримку в духовному розвитку, – бажання передовсім брати, – Кемпійський вважав схожою на порушення метаболічної рівноваги.
Думку про те, що така постава може бути проявом озвіріння, я запозичив із книжки В. Дрьошера «Закон виживання». В одному з розділів там показано суспільство павіанів як структуру багатошарових клік. Позицію у цьому суспільстві здобувають шляхом жорстокого ставлення до інших та вміння підкоритися сильнішому. Але павіани не є створені для вічного життя й нездатні до справжньої любові.
Чи, отже, прагнення реалізувати свої економічні та соціальні  цілі, незважаючи ні на що, не свідчить про втрату віри у вічне життя? Варто пам’ятати про те, що Ісус Христос заповідь «Не кради» сформулював значно ширше й динамічніше. А саме сказав: «Блаженніше давати, ніж брати!» (Ді. 20, 35).
VIII. НЕ СВІДЧИ НЕПРАВДИВО ПРОТИ ТВОГО БЛИЖНЬОГО.
1. У світі без любові брехня є досить ефективним засобом для отримання зиску. Наприклад, тварини, як хижаки, так і їхні жертви, вживають багатьох фальшивих сигналів, щоб обдурити одне одного. Цікаво пише про це Конрад Лоренц у книзі «Регрес людства».
Так само серед людей брехня є надзвичайно ефективним інструментом у побудові світу без любові. Я обдурюю, бо хочу тебе перехитрити й використати. Я обдурюю, бо ти не є для мене партнером і я в такий спосіб висловлюю свою зневагу до тебе. Або я обдурюю тому, що боюся тебе. Брехня майже завжди сигналізує й посилює наявність у людських стосунках насилля, зневаги до страху, бажання використати іншого. Коли ж у такому нелюдському світі я вже пристосувався, то обдурюю тому, що брехня стала частинкою мого єства. На жаль, у брехні ми досягли вершини досконалості. Я можу брехати тому, що ти від мене цього вимагаєш, бо дуже хочеш у цю брехню повірити, а вона нібито  звучить правдиво, коли чуєш її з чужих вуст. Або ти примушуєш мене брехати, щоб відібрати в мене почуття власної гідності й таким чином зробити мене ще більш залежним від тебе – а, безперечно, йдеться тобі також про те, щоб в самому собі затерти межу між дійсністю та вигідною для тебе ілюзією.
Іноді зухвалу брехню брутально примушують слухати та повторювати, зовсім не розраховуючи на те, що знайдеться бодай один наївний, який сприйме це серйозно. Таким було, наприклад, гасло, вивішене на брамі концтабору в Освенцімі. Іншим разом брехун намагається говорити якомога більше правди, бо тоді обдурювання є особливо ефективним. Саме це викрив Чеслав Мілош у «Дитяті Європи»:
З малої насінини правди вирощуй рослину брехні,
Не наслідуй тих, що брешуть, легковажачи дійсність.
Нехай брехня буде логічнішою від подій,
Щоби втомлені мандрівкою люди знайшли у ній заспокоєння.
Коротше кажучи, брехун, як той «журналіст-шахрай» Салтикова-Щедріна, усю свою підступну майстерність зосереджує на питанні: «Як йому буде зручніше ошукувати – брехнею чи правдою?» Важко більше принизити правду, ніж тоді, коли її примушують служити брехні.
Добродушні тварини вміють подавати своїм ворогам або жертвам тільки фальшиву інформацію. Як же ж ми перевищили їх у мистецтві обдурювати! Наприклад, замість того, щоб відкрито брехати, засипаємо правду цілими возами марнослів’я, банальності, яка спустошує, позбавляє її змісту. Вміємо говорити так, щоб не сказати того, про що насправді йдеться. Вміємо також отруїти нашу мову, піддаючи процесам розкладу вирази, що означають найважливіші духовні цінності. А там, де вживають такої мови, повинна з’явитися атмосфера шахрайства та недовіри, адже тільки по-справжньому людська мова може створити людську атмосферу між людьми.
Перед лицем цих та інших такого роду фактів легко можна було б впасти у відчай. А проте зцілення людської мови є річчю можливою, ба навіть простою. Вистачить, щоб ми серйозніше поставилися до заповіді любові. Що ми «ризикували» керуватися цією заповіддю тоді, коли наш здоровий глузд цього боїться. Тоді наша мова стане засобом прояву любові, а разом із тим її знаряддям. Простіше кажучи, темрява не має жодних шансів тоді, коли в опановані нею місця проникає світло.
2. Сонцем, яке остаточно розсіює морок ночі є, звичайно, Христос. «Я на те народився, – каже Сам про Себе, – і на те прийшов у світ, що засвідчити правду» (Ів. 18, 37).
Отож, варто побачити правду так, як її бачить Святе Письмо. Узгодження нашого пізнання і нашої мови з дійсністю, дотримування правила «не бреши» – це лише відблиск правди, це тільки передумова (звичайно, важлива, але тільки умова) її сприятливого розвитку. За своєю природою правда є світлом, яке ми носимо в собі, світлом, повним сили, таким, що робить нас здатними жити праведно та любити ближніх. Тому правда є Божим даром. А нашим обов’язком є турбота про неї та плекання її в собі, хоч вона і перевищує нас. Остаточно ж Правдою, котра входить в нас, щоб освітлювати наші шляхи та наповнювати нас життям, є сам Христос (Ів. 14, 6). Це Він зсилає на нас Духа Правди, щоб він нас провадив і «попровадить до цілої правди» (Ів. 16, 13; пор. 15, 26).
Коли читаємо у Святому Письмі про «пізнання правди» чи про «прийняття слова правди», то це означає, що нам потрібно розкритися на це світло і силу згори, які перетворюють нас у нову людину. Тим часом наша схильна до теоретизування ментальність помічає у цих реченнях тільки заклик до визнання правдивості християнської віри. Коли у Святому Письмі з’являється термін «Божа правда», то йдеться не тільки про те, що дане речення чи дана ідея знаходять підтвердження в дійсності, тому що її об’явив Бог. У цьому понятті міститься перш за все звістка про те, що скерована до нас Божа Сила ніколи не вичерпається, ані ослабне, ані позбавить нас своєї любові. «Правда Господня навіки» (Пс. 117, 2; пор. Пс. 100, 5). Так трактована Божа Правда є властиво синонімом Божого милосердя. Шкода, що в сучасних перекладах Біблії перекладачі пристосовуються до нашої ментальності і термін «Божа Правда» перекладають як «вірність Господня». Це, без сумніву, не наблизить нас до розуміння того, що говорить Біблія про правду.
Я вважаю, що після цих пояснень не потрібно вже детально вказувати, який глибоко екзистенціальний, а разом з тим надприродний зміст мають такі новозавітні вирази, як «ходити в правді», «чинити правду» і т.п. Розуміємо теж, чому для Нового Заповіту «не мати в собі правди» є різнозначне з духовною смертю та сіянням смерті навколо себе, а також чому «збрехати» там означає щось набагато гірше, ніж просто сказати неправду. Згідно з Новим Заповітом, брехня – це активна недоброзичливість у ставленні до іншої людини, а кінцевою метою брехні є заподіяння смерті. Тому той, хто не пускає правду до свого серця, – говорить Ісус, – наслідує диявола. «Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім. Як говорить неправду, то говорить зо свого, – бо він неправдомовець і батько неправди» (Ів. 8, 44).
3. Отож, правда, любов та сила становлять нероздільну трійцю і цією своєю природою свідчать про Триєдиного Творця усього сущого. Розгляньмо кілька конкретних наслідків, які з цього випливають.
А отже, правда, позбавлена любові, є можливо передвісником правди, а може вже її трупом, але не є правдою у духовному значенні цього слова. Що з того, що хтось з усією певністю дійшов до переконання, що християнська віра є істинною? «Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов» (1 Ів. 4, 8). Така людина все ще перебуває в неправді.
Так само правда, яку я передаю іншій людині, якщо її не оживлює любов, легко перетворюється у камінь. «Удар батогом залишає смугу – удар язиком ламає кістки» (Сир. 28, 17). Якщо я, наприклад, хочу різко зганити тебе за твою погану поведінку, то зовсім не байдуже, чи охопила мене злість на тебе, чи хочу на тобі розрядити свій поганий настрій, чи роблю це для твого добра. Бо говорячи правду іншій людині про її погану поведінку, можу ще більше розвинути в ній схильність до зла, своїм осудом можу образити її гідність, можу  також знищити здатність до змін на краще, яка в цій людині існувала. Однак якщо ж я намагаюся робити це дбаючи про тебе, то любов підкаже мені, коли і в який спосіб закликати тебе до порядку; адже я не можу байдуже дивитися на те, що ти чиниш зло.
Також шкідливість обмови полягає у тому, що вона є правдою, яку переказують без любові. Правда ж без любові навіть у своєму матеріальному вимірі швидко перестає бути правдою, оскільки до неї дуже легко приєднуються елементи наклепи. Звичайно, ми можемо говорити про інших людей, а також про зло, яке вони чинять, якщо ми дійсно щиро піклуємося про них. Однак вони чинять, якщо ми дійсно щиро піклуємося про них. Однак значно частіше любов наказує нам, дбати про добре ім’я іншої людини, тактовно приховати її погані вчинки.
Особливо слід розвинути в собі чутливість на дві реакції, які можуть з’являтися в нас, коли ми дізнаємося про чужі гріхи. По-перше, чи часом не відчуваю сліпого задоволення з того, що той хтось не є таким бездоганним, яким його вважають? А може у чужому гріхові я шукаю виправдання для власного гріху? По-друге, чи плітка не є для мене легким засобом покращити моральне самопочуття? Може тому я охоче прислухаюся до неї, що це допомагає мені не звертати уваги на власні гріхи? «Я ще не такий поганий, інші значно гірші!» – думаю я з задоволенням, слухаючи про пристрасті та падіння  ближнього. Крім того, правда вирішує, чим є наші не договорювання – добром чи злом. Недоговорювання, зумовленні підступністю чи боягузтвом, бувають гірші від явної брехні, бо вони легше вводять в оману. Однак існують не договорювання, метою яких є захист правди. Не можна, наприклад, брехати невиліковно хворій людині, легковажачи її хворобою, але не можна також брутально сказати їй: «Незабаром ти помреш». За допомогою не договорювання ми намагаємося захистити в ній ту життєздатність, яка ще залишилася в організмі. Нам здається, що така поведінка є найбільш відповідною до її реальної ситуації. Так само у деяких ситуаціях не можна сказати дитині усієї правди, якщо вона могла б неправильно її зрозуміти.
4. Важко з’ясувати, що є більш небезпечним: правда без любові чи любов, яка не рахується з правдою? Справжня любов підсилює нашу спостережливість, бо вона вміє помітити таку правду, якої без неї не видно. Але несправжня любов засліплює. Не помічати зла в коханій людині або не надавати йому значення, видимість вважати добром, ставити кохану людину понад Божими заповідями – це ніяка не любов, це пародія на любов. Крім того, не вдасться проявляти любов за допомогою брехні, ані робити справжнє добро коханій людині, завдаючи при цьому кривди третій особі, чи чинячи якийсь інший гріх.
5. Правда сповнена любові (чи – що є те ж саме – любов, підсилена правдою) – дуже могутня. Її сила, зрозуміло, не є подібна до сил цього світу, які вміють дуже голосно демонструвати свою присутність і зловісні можливості. Вона наслідує всемогутність Бога, яка завжди є покірною і тактовною.
Передусім: чим більше в нас є цієї правди, тим ми вільніші. Те саме діється у випадку брехні, якою б могутньою  вона не була. Бо що ж може примусити людину, в якій мешкає правда, служити брехні, навіть якщо її до цього змушують? Вона не наражається легковажно на переслідування, але якщо  це потрібно, то задля правди ладна витерпіти і переслідування. Брехня ж тримається на тому, що ніхто не насмілюється чинити їй опір. Одне шляхетне заперечення, особливо підкріплене готовністю терпіти переслідування, розсіює ілюзію, начебто брехня насправді є такою всемогутньою, якою здається. В людях прокидається надія, вони починають помічати також власну участь у брехні та соромитися її, починають думати про звільнення від тих брудних залежностей, в які вони потрапили.
А цю силу має тільки правда, просякнута любов’ю. Правда, демонстрована  без любові, буде лише криком ненависті, зарозумілості або якихось власних інтересів і становитиме ще одну частину того пекельного гармидеру, яким ми наповнюємо нашу землю, служачи брехні.
Сила правди, якщо людина є наповнена нею, виявляється також у тому, що я ніколи не відчуватиму загрози з боку правди, котра приходить до мене ззовні. Як же часто ми, на жаль, не хочемо визнати, що хтось має рацію, бо боїмося, що це було б ознакою нашої слабкості! Отож, ми повинні вирішити: чи будемо вчитися формувати наші поняття про те, чим є сила, у диявола, чи у Господа Бога? Бо, згідно з Божественним Вчителем, справжня сила є просякнута правдою і любов’ю. Тому людина, в якій мешкає Божа правда, має в собі достатньо справжньої сили, щоб прийняти правду, яка приходить від інших, хоча б і від ворогів.
6. Ця сила також визволятиме нас від пут, які нам найважче скинути, від тих кайданів, в які ми самі себе в глибині своєї душі закували. Йдеться, звичайно, про пута брехні. Брехун знає про те, що він бреше, людина ж, обплутана брехнею, вірить у свою брехню. Так сталося не тому, що вона помилилася в пізнанні правди або що її ввели в оману. Вона хоче вірити в свою брехню, а разом з тим не усвідомлює собі, за допомогою яких механізмів відбувається в ній раціоналізація цієї брехні. Коротше кажучи, людина, обплутана брехнею, перебуває в стані духовної непритомності. Непритомності, яка здатна бути вишукано підступною. «Визнаємо наші малі вади, – говорить Ларошфуко, – тільки для того, щоб переконати, що ми не маємо великих». Стан, в якому перебуває така людина, можна також розглядати як стан духовної параної, коли людина наказує дійсності бути іншою, ніж вона є насправді. Отож, у комусь, кого скривдила така людина, вона бачить свого кривдника, суто егоїстичну корисливість сприймає як посвячення себе для загального добра, вигідний спосіб життя називає жертвою, може навіть жертвою для Христа. І в усе це свято вірить.
На інший спосіб брехні звернув увагу Христос, кажучи: «омана багатства» (Мт. 13, 22). Чи ж багатства тимчасові, створені самим Богом, нам брешуть? Звичайно, ні. Вони не прикидаються перед людиною, наче є чимсь іншим, ніж є насправді. Це людина так потонула в брехні, так викривила своє серце (нутро), що сприймає їх неправильно. Так само ми можемо сприймати й інші тимчасові цінності: людина вимагає від них, щоб вони були інакшими, ніж є насправді.
Отож, немає такої темряви, навіть якщо б це була темрява нашої власної брехні, яка б не мусила щораз більше поступатися перед силою Того, хто є «Світлом для світу» (Ів. 8, 12). Потрібно тільки дійсно розкриватися на Його вчення, наслідувати Його любов, шукати Його спасенної присутності.
7. А ось іще один, може навіть найважливіший, привід, чому ми повинні постійно працювати над поверненням нашій мові належної чистоти: «Ним (язиком) ми благословляємо Бога й Отця, і ним проклинаємо людей, що створені на Божу подобу. Із тих самих уст виходить благословення й прокляття. Не повинно, брати мої, щоб так це було! Хіба з одного отвору виходить вода солодка й гірка? Хіба може, брати мої, фігове дерево родити оливки, або виноград – фіги? Солодка вода не тече з солонця. (…) Коли ж хто гадає, що він побожний, і свого язика не вгамовує, та своє серце обманює, – марна побожність того!» (Як. 3, 9 – 12; 1, 26).
ІХ. НЕ ПОЖАДАЙ ЖІНКИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО.
1. «Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіги – із будяків?» (Мт. 7, 16). Щоб вчинки людини були добрими, її нутро, її думки повинні бути добрими, і саме цим відрізняється від закону людського закон Божий, що не зводиться до формулювання постулатів і заборон у сфері наших учинків. Він охоплює цілу людину, наказує нам плекати наше внутрішнє життя та вже піклуватися про наші думки. «Бо зсередини, із людського серця виходять лихі думки, розпуста, крадіж, душогубства, перелюби, здирства, лукавства, підступ, безстидства, завидющеє око, богозневага, гордощі, безум. Усе зле це виходить зсередини, – і людину опоганює!» (Мр. 7, 21-23).
І не є так, що з наших добрих та поганих думок одразу виникають добрі або лихі вчинки. Наші думки та прагнення часом довго зріють, доки знайдуть своє вираження у вчинках та зовнішній поставі. В одному з Псалмів розвиток лихого вчинку порівнюється з розвитком дитини у материнському лоні: «Ото беззаконня зачне нечестивий, і завагітніє безправ’ям – і породить неправду» (Пс. 7, 15).
Увесь цей невидимий для інших людей (в усякому разі значною мірою невидимий) процес відбувається у присутності Бога. «Ніяка думка його не минає, ніяке слово від нього не сховається» (Сир. 42, 20; пор. Пс. 139, 2-4). Це є чимось чудовим, адже Бог любить нас і напевно допоможе нам належним чином упорядкувати все те, що діється у нашому серці. Мусимо бути тільки не байдужими до цього. Ми повинні хотіти підтримувати в собі процеси, які ведуть до добра, викорінювати терня та будяки, перш ніж вони почнуть квітнути та плодоносити.
Для цього необхідним є сумління, яке правильно функціонує. Бо я, на жаль, можу настільки осліпнути, що взагалі не зауважу, як дозріваю для чогось злого. «Око – то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле. А коли б твоє око лихе було, то й усе тіло твоє буде темне. Отож, коли світло, що в тобі, є темрява, – то яка ж то велика та темрява!» (Мт. 6, 22-23).
2. Метою дев’ятої заповіді є захист людини від гріха розпусти в той момент, коли цей гріх тільки намагається вкорінитися у моєму нутрі. Тому що пожежу потрібно гасити в зародку. Саме цієї метафори вживає Святе Письмо, оскільки розпуста, подібно до пожежі, має силу знищити людину і все її щастя: «Чи візьме людина огонь на лоно своє, – і одіж її не згорить? Чи буде людина ходити по вугіллю розпаленому, і не попаляться ноги її?» (Прип. 6, 27-28; пор. Йов 31, 12).
Отож те, що діється в людському нутрі, є надто тонкою матерією для того, щоб зв’язані з цим проблеми можна було розв’язувати виключно застосуванням строгої дисципліни. Заповідь «Не пожадай жони ближнього твого» не повинна зводитись до репресивної рекомендації: «Загнуздай, людино, свою невпорядковану пристрасть». Спроби бездушного впорядкування своїх пристрастей, як правило, провадять до нагромадження напруги, і в усякому разі не приносять радості, яка так нерозлучно супроводжує перемоги духа над тілом.
У цій заповіді потрібно радше взяти на увагу її позитивний зміст: «Намагайтеся зауважити, людино, що сталевість людська є чимось святим, з чого починаються й народжуються нові люди. Однак не забувай про те, що  у цій царині особливо виразно виявляється наша схильність до використовування іншої людини, а також готовність не шанувати самого себе. Тому нехай буде шана до особи – своєї та ближнього – і нехай вона керує тобою у формуванні твого ставлення до своєї і чужої статевості».
Прислухайся до слова Господа Ісуса: «Кожен, хто на жінку подивиться з пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм» (Мт. 5, 28). Звичайно, в цих словах є також заборона, але вона носить допоміжний і тимчасовий характер. Оскільки логіка цього вислову спрямована на формування в людині такої поваги до іншої особи та до самого себе, що негідна поведінка все більше буде зникати з поля зору нашої уяви, а навіть – наважуся сказати – фізіології.
Це діється, мабуть, так: «Поки що, людино, тобі ще потрібна заборона, але намагайся не допустити до того, щоб через послух забороні в тобі накопичувалася напруга та невдоволеність. Намагайся радше таким чином відчувати свою сталевість, щоб заборони ставали тобі непотрібні». Католицька сексуальна етика втрачає свою душу, якщо ми бачимо її головним чином з точки зору заборони. Тоді вона слушно викликає недовіру, а навіть відразу, бо вже не є собою, а тільки якимось бездушним трупом, котрий тільки скидається на неї. Отож, душею цієї етики є переконання про неземну гідність людини та про незвичайну довіру, яку виявив нам Бог, створивши нас істотами статевими, здатними зачати нових людей, покликаних, як і ми, приятелювати з Ним та жити вічно.
Таким є традиційне вчення церкви. Святий Тома Аквінський пояснював його за допомогою чесноти чистоти та чесноти стриманості. Чистотою він назива порядок, який вже іманентно панує у царині моєї статевості. А стриманість – це чеснота допоміжна, завданням якої є опанування усього того, що в моїй статевості все ще не є упорядкованим. Необхідність стримування непідвладних розумові бажань нагадує мені про те, що я є людина грішна. Але потрібно вчитися такої стриманості, яка веде не до зростання нерозрядженої напруги, а лише до зростання чистоти. Цього мистецтва легко навчитися, якщо помітимо внутрішню логіку сексуальної етики, але особливо необхідною  є тут надприродня допомога. Бо я дійсно все ще є людина грішна, і забувати про це мені не можна.
3. У царині наших внутрішніх відчуттів та жадань не все залежить від волі людини. Тому в праці над нашим серцем чимсь фундаментально важливим є вміння відрізняти гріх думкою від спокуси, яка не є гріхом. Якщо людина не навчилася цього робити, вона ладна буде фаталістично і безбожно вважати, що гріху неможливо уникнути – і тоді дійсно почне грішити.
Це зауваження стосується усіх спокус. Бо одного можуть переслідувати спокуси нечисті, іншого спокуси ненависті або сумніву у сенсі життя, а ще іншого якісь блюзнірські думки. Безперечно, не є приємністю бачити, як моє серце кипить прихованою в собі темрявою. Однак тоді потрібно обов’язково зберегти душевний спокій. Поки я їх не хочу, ці думки не забруднюють мене, аби тільки я сам легковажно не викликав їх до себе.
Котрийсь з отців пустелі порівнював диявола з собакою, який кружляє довкола крамниці з м’ясом, сподіваючись щось отримати. Коли ж бачить, що нічого не дістане, а навіть, що крамницю зачинили, то перестає сподіватися щось скористати і йде собі. В цьому простому порівнянні виражена велика мудрість, що перемога над спокусою значною мірою захищає нас від інших спокус. У певному сенсі можна сказати, що диявол знає, у кого він може щось скористати. Бо чи ж не трапляється іноді так, що людина першою спокушує диявола, щоб він її спокусив?
Якщо вже ми згадали про отців пустелі, то варто пригадати розумне спостереження отця на прізвище Поймен. Коли казанок гарячий, говорив він, жодна муха на нього не сяде. Тільки тоді, коли він охолоне, мухи густо обсідають його. Коротше кажучи, якщо людина гаряча пошаною до іншої людини та любов’ю до Бога, то її не спокушуватиме ані розбивання чужого подружжя, ані короткочасна еротична пригода; коли ж натрапляє на різноманітні прояви сучасної порнографії, то огортає її радше сум та відраза, а не збудження.
Х. АНІ ЖОДНОЇ РЕЧІ, ЯКА ЙОМУ НАЛЕЖИТЬ.
1. Природа не терпить порожнечі. Людина є особою, а отже кимось, створеним для того, щоб віддати себе іншим, щоб радіти, коли їм добре, та знаходити вихід, коли когось спіткало або комусь загрожує зло. Отож, якщо людина не хоче любити своїх ближніх, то вона звертатиметься до них у такий спосіб, що нищитиме себе. Наприклад, через заздрість. Почнімо від заздрості у справах матеріальних, якій підлягають ті, хто – як говорить святий Тома Аквінський – «вирушають у дорогу, яка веде в нікуди». Адже гроші та багатство минають, а отже не можуть бути остаточною метою людини. Хто визнав їх своєю остаточною метою, той прямує в нікуди. «Свої очі ти звернеш на нього, – й нема вже його: бо конче змайструє воно собі крила, і полетить, мов орел той, до неба…» (Прип. 23, 5). «Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває!» (1 Ів. 2, 17).
Ця заздрість особливо полюбляє використовувати різні штучні потреби. Ті рекламні фахівці, які не вагаються звертатися до різних темних динамізмі у людині, знають, наприклад, як багато можна осягнути, викликаючи в людині так зване трикутне прагнення. Воно полягає у тому, що я прагну мати якусь річ не тому, що вона мені потрібна, а тому, що її має хтось третій.
Отож, усвідомлюючи собі штучність багатьох наших потреб, ми можемо помітити сміховинність тих наших заздрощів, які стимулюються цими потребами. Тут, може, варто ще пригадати геніальне означення Юліана Тувіма, що то є речі, необхідні для життя. А саме, це такі речі, про існування яких нашим прадідам навіть не снилося.
Нагорода за правильне формування своїх матеріальних потреб та прагнень є величезною. А саме, у якомусь дуже реальному сенсі, увесь світ стає наче моєю домівкою. Чудово зауважив це наш видатний, але, на жаль, дуже мало відомий мислитель Генрік Ельзенберг: «Хтива людина для власного користування викроїла собі з усього існуючого тільки те, що їй безпосередньо придатне і це зжирає: яка убогість! Людина, яка зреклася, не дбає про те, що їй менше, а що більше може придатися; вона максимально спростила своє особисте життя; але зате їй відкривається в усьому блиску своєї непорочної об’єктивності цілий змінений світ, в якому вона вже не має жодних вкладів, ані інвестицій, бо викинула з себе усіляку хтивість і не прагне вже плоду діл своїх. Коли вийде на вершину гори і охопить поглядом виднокіл, і знає: оце жодний шматок цієї життєдайної, великої землі не є її власністю – саме тоді вона уся належатиме їй. Ця людина не заплямувала її жодною егоїстичною користю, яку б вона тягнула з неї для себе; вона є чистою, і людина з чистим сумлінням може тішитися її красою».
2. Крім того, нестачу любові до ближнього ми намагаємося заповнити заздрісним зацікавленням нематеріальними цінностями, які посідає інша людина. Можна, на жаль, відверто говорити про нашу манію порівнювати себе з іншими. Ближньому можна заздрити буквально з будь-якого приводу: заздрити здоров’ю, здібностям, середовищу, в якому він був народжений і вихований; тому, що має добру дружину, або чоловіка, вдалих дітей; його темпераменту, професії, його більшим або меншим успіхам, ба навіть тому, що він чинить добро. Саме цієї останньої заздрості стосуються різкі слова з недільної вечірні: «Це бачить безбожний та гнівається, скрегоче зубами своїми та тане» (Пс. 112, 10).
На жаль, ми мусимо сказати собі гірку правду: хто поступився манії постійного порівнювання себе з іншими, той значною мірою марнує своє життя. Бо він ані відчуває своєї особистої неповторності, ані розуміє тих життєвих завдань, які тільки він – і ніхто інший – може виконати.
Звичайно, нас є багато мільярдів, але такого, як я, Бог має тільки одного. Кожного з нас Він полюбив окремо, поіменно, кожного з нас вибрав «перше закладин світу, щоб були перед Ним ми святі й непорочні, у любові» (Еф. 1, 4). І кожен з нас – з таким, а не іншим здоров’ям, з таким, а не іншим природнім і суспільним посагом, з таким, а не іншим чоловіком, чи жінкою і т.д. – є покликаний Богом виконати своє життєве призначення. Цю увагу та енергію, які я марную на те, щоб заздрити долі ближніх, я повинен радше присвятити тому, щоб прислухатися до Божої волі. Бо справді варто почути і виконувати все те, до чого закликає мене Той, Який любить мене більше, ніж я можу собі уявити.
3. Однак безпосереднім предметом десятої заповіді є наше ставлення до прагнень матеріальних. Поставмо собі головне  питання: як відрізнити обґрунтовані і допустимі прагнення благ матеріальних  від прагнень недопустимих? Адже заповідь стосується тільки цих останніх. Багато навіть зла може спричинити наївна, а іноді й перекручена моралістка, для якої є підозрілим кожне прагнення збагачення та матеріальної стабілізації. Бо якщо в теорії не розрізняють обґрунтованих економічних мотивацій і мотивацій неприпустимих, то важко сподіватися, щоб це могло добре вплинути на моральність економічної практики.
Отож, економічні мотивації є не тільки допустимі, вони є навіть бажані. Адже без них не могли б бути здійснені багато чудових ініціатив, а також економічних досягнень, завдяки яким вдалося розв’язати не одну важку суспільну проблему. Зло починається лише тоді, коли мотиваційний обрій людини обмежується – об’єктивно чи суб’єктивно – до прагнення збагачення. «Остерігайтеся всякої зажерливості, – бо життя чоловіка не залежить від достатку маєтку його» (Лк. 12, 15).
На жаль, трапляється, що якась економічна діяльність навіть об’єктивно нікому не служить, що є навіть шкідливою й свідчить не лише про моральну, але також і професійну деградацію свого носія. Це стосується не тільки виробництва наркотиків та торгівлі зброєю. Чичиков купував «мертві душі», хтось інший виманить страхове відшкодування за пожежу, яку сам навмисне вчинив, ще інші використають якісь недоліки в кредитних правилах. Отже, немає можливості чесного збагачення шляхом уявної економічної діяльності. Таким чином, можна найвище збагатитися безкарно. Але тимчасово. Бо буде ще суд Божий.
Однак що думати про економічну діяльність об’єктивно корисну для суспільства, якою хтось займається тільки й виключно задля власного збагачення? Ця модель здається суто теоретичною, яка ніколи не зустрінеться в дійсності. Бо якщо ця діяльність не порушує морального закону, то потрібно припускати, що її мотивація є глибшою і кращою, ніж сам її автор це собі наразі усвідомлює. Оскільки здається малоймовірним, щоб економічні дії, розпочаті з буденних мотивів, не були заражені якоюсь кривдою, паразитизмом або принаймні бездушною байдужістю до чийогось горя. Якби було інакше, то чи Господь Ісус присвятив би стільки уваги вмовлянню багачів. «Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?» (Мр. 8, 36).
4. На закінчення розглянемо парадоксальний вислів Апостола Павла про Христа: «Він, бувши багатим, збіднів ради вас, щоб ви збагатились Його вбозтвом» (2 Кор. 8, 9). В своєму найглибшому сенсі це формулювання коротко передає сенс таємниці Втілення: Син Божий для того принизився і перейнявся нашою людською природою, щоб нас звеличити та вчинити учасниками своєї Божої природи.
Однак контекст цього вислову вказує на ще інше значення, більш практичне: щоб ти міг допомагати бідному, мусиш бути багатим, але по-справжньому багатим. Навіть коли приходиш до бідного з матеріальною допомогою, то чимось радше другорядним є твої матеріальні можливості, найважливіше, щоб ти був багатий «і словом, і розумом, і всякою пильністю» (2 Кор. 8, 7). Бо якщо забракне тобі правдивого багатства, духовного, то бажаючи допомогти ближньому, можеш легко – навіть не схотівши того – принизити його і образити його гідність.
Отож, істинно  багатим, у значенні, що перевищує усі слова, є, звичайно, сам Бог. Це є специфічний погляд Павла, не знайдемо його (принаймні в такому формулюванні) ані в Старому Заповіті, ані в інших новозавітніх текстах. Бог є «багатим своєю благодаттю», «щедро її на нас вилляв у всій мудрості та розумі» (Еф. 1, 7; пор. 1, 18; 2, 4.7; 3, 16; Кол. 1, 27; 2, 3). «Той же Господь є Господом усіх, багатий для всіх, хто кличе Його» (Рим. 10, 12; пор. 2, 4; 9, 23; 11, 33). І саме тому, що Він є істинно Багатим, Він зуміє обдаровувати таким чином, щоб нас навіть найменшою мірою не принизити. Він, Багатий, сам стає убогим, коли хоче збагатити нас.
І такою, власне, є євангелічна перспектива заповіді «Не пожадай жодної речі ближнього твого»: радше намагайся допомагати йому. Якщо потрібно, також і матеріально. Але не нехтуй можливістю ділитися істинним багатством, до якого ти отримав доступ завдяки вірі. І намагайся чинити це з усією повагою до гідності особи твого ближнього.
DEO GRATIAS!!!