Парафія на берегах Лозової

Річка Лозова для лозівчан – як Полтва для львів’ян. Приховані від людського ока, вони є однією зі складових місцевої ідентичності. Так само й традиція київського християнства на сході – попри асфальт заборон, русифікації та секуляризації – нікуди не зникає. 

УГКЦ на сході України – явище, яке потребує вивчення. Бо якщо в галицьких областях і на Закарпатті історія парафій – це про повернення нещодавно нищеного, це історія і тяглість, то УГКЦ на сході – це археологія сенсів, віднайдення захованого та забутого. Але і захід, і схід – це про футурологію, візію майбутнього Церкви. 

Історія

Лозова – місто на півдні Харківщини з майже 70-тисячним населенням на козацьких землях Запорожжя. Бо Харківщина – це не лише Слобожанщина. Південь – землі січовиків (історичне Запорожжя), а захід – Наддніпрянщина (історична Полтавщина).

Лозова постала 1869 року під час будівництва залізниці. Почали розвиватися торгівля і дрібна промисловість, населення збільшувалося завдяки приїжджим – українцям, євреям, росіянам, німцям, полякам, татарам.

Сама Лозівщина – степи з родючими чорноземами, які здавна приваблювали безіменних ямників і зрубників, войовничих скіфів і половців, кримських татар і українське запорозьке козацтво. Останнє заснувало тут численні хутори та зимівники, мешканці яких розводили табуни баских коней на берегах річки Бритай. Українська хвиля поселенців наприкінці XVIII – на початку XIX століття прибувала сюди навіть із Волині та Закарпаття, але основну масу становили вихідці з Полтавщини. Великими землевласниками були як нащадки козацької старшини (Зарудні, Квітки, Майбороди, Нестелії, Пржевальські), так і російських чиновників і військових. А назви сіл Бердяївка і Врангелівка нагадують про відомих київських братів Бердяєвих та «чорного барона» Врангеля.

Релігійне життя Лозівщини на початку ХХ століття репрезентоване православними, римо-католиками, громадами німецьких лютеран, баптистів та мусульман. Впливовою і чисельною була тут і юдейська громада.

Щодо національного життя, то на Лозівщині діяли осередки «Просвіти», а за часів Української революції 1917–1921 років українці брали активну участь у військово-політичному протистоянні, зокрема повстанському русі. Наприкінці 1920-х – у 1930-х роках московська влада влаштувала масові репресії (розстріли, вивезення, позбавлення прав), пограбування (так зване розкуркулення) та примусове вилучення продуктів харчування, наслідком чого став Голодомор 1932–1933 років і подекуди заміщення українського населення російським. Релігійні громади були знищені, а церкви зруйновані.

Під час Другої світової війни в Лозовій відкрили православну церкву, відновили «Просвіту», започаткували лекції з історії України для вчителів та молоді міста. 5 липня 1942 року монах-василіянин УГКЦ отець Мелетій Войнар уперше відправив у Лозовій Службу Божу. Після повернення радянської влади церкву в самій Лозовій з часом знову закрили і зруйнували, священника засудили, але три храми в районі залишилися. В місті мешкав православний чернець Зинон (Захар Шавша), який мав славу прозорливця. Існували громади баптистів трьох течій, адвентистів сьомого дня та мусульмани. В селі сусіднього Близнюківського району після радянських таборів оселився священник УГКЦ Володимир Клиновський родом зі Станіславова. Працював у колгоспі сторожем, але негласно лікував та відправляв треби.

Після повернення з таборів у Лозовій та районі оселилося кілька десятків колишніх учасників ОУН і УПА із заходу України (зокрема рідний брат Євгена Сверстюка). В 1960-ті роки у місті постав промисловий гігант (завод ЛКМЗ) і новий житловий масив. Багато вихідців з Галичини оселялися в селах. Фіксувалися й антирадянські прояви – поява листівок, були антирадянщики Ф. Клименко, В. Боровський, О. Мурженко.

З кінця 1980-х починаються процеси українського відродження – РУХ, УРП, молодь захоплюється організаціями СУМ, УНСО, «Тризуб», «Пласт». У 1991 році в місті встановили меморіальний хрест «Героям України», присвячений українським оборонцям Лозової в грудні 1917 року. Хрест освятив священник УГКЦ Юрій Кушпет, якому допомагали на той час диякони, а в майбутньому отці Богдан Морикот, Дмитро Поляк, Василь Петрів і піддиякон Іван Федорчук. Проте до 2015 року жодної української церкви ні в самій Лозовій, ні в районі не було.

Автобіографія. Як проростати крізь асфальт

Почати варто з того, що ніякого греко-католицького бекграунду в цій особистій історії не було. Ніяких коренів на заході України, ніяких поїздок на Галичину чи Закарпаття – нічого. Предки – українці Сумщини, Харківщини і трохи росіян з Орловщини. Тема релігії в дитинстві була відсутня взагалі. Батько працював на заводі, мама – спершу швачкою, а потім вела статистику в міськкомі компартії. Дідусь, фронтовик, за Бога ніколи не говорив, бабуся була віруючою, але я ніколи не бачив, щоб вона при мені молилася. Жодної церкви в місті не було. Проте з ініціативи мами в п’ять років мене охрестили в Миколаївському храмі селища Орілька, застерігши, щоб я нікому про це не казав. Хрестини запам’яталися як щось довге, незвичайне й урочисте. Змалечку я багато читав. Про Бога і релігію взагалі траплялися уривки в художніх творах, давньогрецькі міфи у викладі Куна, сатирична рубрика «Житія святих і нечестивих» у часописі «Перець». Мама з бібліотеки міськкому на моє прохання приносила книжки про релігію, які там були, а була це атеїстична література. Проте звідти можна було дізнатися хоч щось  про світові релігії, християнські конфесії, а із «Забавної Біблії» Лео Таксиля – про родовід Ісуса Христа. Сама книжка із насмішками з Бога видалася мені нудною. Вдома були зібрання творів класиків (Вальтер Скотт, Стендаль, Вільям Фолкнер та ін.), тож певна інформація про християнство і рядки з Біблії були в примітках та епіграфах. Десь у класі шостому я попрохав маму, щоб віддала мені хрестик, і надів його до школи під піонерський галстук. В часі це збіглося із зацікавленням українською історією. Великий вплив на мене справив «Тарас Бульба» Миколи Гоголя та поїздка в Запоріжжя, де вразив своєю величчю Дніпро. Але усвідомлення свого українства та зв’язок його з християнством – окрема тема. Під час поїздок до Харкова сильний емоційний і естетичний вплив справляли монументальні собори: високий, строгий, із золотими куполами Успенський та похмурий і могутній, темнокупольний Благовіщенський. Щодо традицій, то про колядування, носіння вечері та посівання я почув лише в середніх класах школи.

Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х починається масове поширення матеріалів релігійної тематики: статті в газетах і журналах, брошури, буклети. Читалося все поспіль – часописи «Наука і релігія», протестантські видання, православні, римо-католицька книжечка про Фатіму, «Сторожова башта» і «Пробудись!» свідків єгови, як також статті з астрології чи «екстрасенсорики». Велике враження справило ознайомлення з Нагірною проповіддю в одній із газет та статтями отця Олександра Меня. З часом в харківській пресі почали з’являтися матеріали про УАПЦ, переклади молитов українською.

1991 року вперше відбулося моє знайомство з Біблією. Тоді в Україну почали надсилати Біблії та протестантську літературу з-за кордону. В моєму випадку – з Нідерландів. Подія мала таке велике значення, що запам’яталася навіть дата – 17 серпня. В старших класах школи визначилося коло інтересів – християнство, українознавство (передусім історія), світова історія (ХХ ст.), східні одноборства. Останні викликали зацікавлення дзен-буддизмом (Алан Воттс, Дайсецу Судзукі, Джером Селінджер).

Вступ до педагогічного університету Харкова поглибив ці зацікавлення. Наукова та університетська бібліотеки, скарби книжкового ринку та букіністів. Центр міста, наповнений прихованою історією. Знайомство і спілкування з представниками патріотичних середовищ – СУМ, УНСО, «Тризуб» імені Степана Бандери.

1996 року я вперше відвідав Святодмитрівський храм УАПЦ в Харкові і церкву взагалі (не враховуючи хрестин). Позитивне глибоке враження залишилося на роки незалежно від духовних пошуків. Наступного разу я відвідав Святодмитрівський храм аж у 2007 році. Час між цими подіями був заповнений різним. Субкультура «металістів» і захоплення «важкою» музикою. Обливання за системою «Дєтка» Порфирія Іванова. Початок роботи вчителем історії у сільській, а потім і міській школі, в аграрному ліцеї (по-старому ПТУ) та захоплення локальною історією Харківщини, передусім історією місцевого українського національно-визвольного руху. Перебування в ОУН та участь у політичних процесах початку 2000-х років.

Знайомство з християнством в університетські часи відбувалося спершу через ХВЄП (п’ятидесятники). Троюрідний брат Анатолій, який жив у Сумській області, ретельно вивчав Біблію, писав вірші та оповідання, і між нами зав’язалося листування. 1998 року відбулося знайомство з місцевими та харківськими баптистами – спілкування і вдома, і в молитовних домах. Познайомився я і з місцевими харизматами. Протестантам досі вдячний за приклад щирої віри, ретельного вивчення Біблії та намагання дотримуватися біблійних настанов у повсякденному житті. Доповнити картину пошуків варто й читанням літератури з ісламу та РУНВіри. Адже серед субкультури «металістів» симпатії до неопоганства мали певне поширення. Проте з часом у мене все повернулося до джерел – київської традиції християнства і української історії та культури.

Степова археологія київської духовності

Тарас Бульба, їдучи з синами, зауважив далеко в степу вершника-татарина. Нині люди наштовхуються одні на одних у метро, тролейбусі, але не помічають. А людина минулого спотикалася об іншого, навіть якщо той був за сотні метрів степу… Коли я вперше приїхав у Карпати, то першою реакцію була клаустрофобія. З обрію погляд давили гори. В пам’яті виринули рідні розлогі степи, де на кілометри – лише рівнина і де легко дихається… Проте якось біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Криворівні гори несподівано стали затишними. Ніби сидиш на величезній долоні. Долоні Господа… Вся річ у тому, щоб відчути християнський український затишок у степах сходу України…

***

Ідея заснувати громаду української церкви виникла орієнтовно 2001–2002 року в середовищі патріотичної молоді, яка гуртувалася навколо місцевого осередку ОУН. Цей задум сподобався, тож ініціатори звернулися до районного відділу культури з проханням виділити приміщення в будинку культури. Нам відмовили, і на той час ідея заснування церкви реалізації не отримала. Оглядаючись, розумію, що тоді ще не прийшов час. Не було розуміння, що треба робити, не було людей, які прагнули глибокого духовного життя.

Інтернет тоді ще не мав значного українського християнського і патріотичного контенту, тож я передплачував багато періодики: «Наша віра» та «Успенська вежа» (УАПЦ), «Нова зоря» (УГКЦ), «Голос православ’я» (УПЦ КП), протестантська «Християнська газета». Звісно ж, і громадсько-політичні – «Українське слово», «Шлях перемоги», «Незборима нація», «Визвольний шлях», «Розбудова держави», а також «Дзеркало тижня», «Книжник-Ревю», «Березіль», «Дзвін», «Кур’єр Кривбасу», «Український історичний журнал». Замовляв багато літератури через маркет «Книгоноша».

2006 року я вперше побував у Львові, а наступного року, дізнавшись із газети про проведення прощі в Карпатах, у Криворівні, поїхав на Гуцульщину. Старовинна дерев’яна церква, реколекції отця Івана Рибарука, спілкування з учасниками руху за єдність церков (організатор – славної пам’яті Святослав Варення), а також із патріотичною громадськістю Івано-Франківська вперше ознайомили мене з церковною традицією заходу України. Вдома на мене чекав лист від архиєпископа Ігоря Ісіченка, який запрошував завітати до Святодмитрівського храму Харкова (перед цим я писав владиці листа із запитаннями). Відтак почалося більш-менш регулярне відвідування храму, участь у конференціях, круглих столах, які проводило з цікавими людьми Братство апостола Андрія Первозваного, знайомства. Моє захоплення історією українського національно-визвольного руху стало тут у пригоді.

Святодмитрівський храм демонстрував привабливу модель поєднання глибокого освоєння київської традиції християнства з такою ж глибокою закоріненістю в українську слобожанську ментальність та історію, а також затишною, домашньою атмосферою громади.

Щодо Лозової, то зацікавлені лозівчани вирішили поїхати до Святодмитрівського храму, ознайомитися з українською церквою. Проте «кістяка» не було, і парафію знову заснувати не вдалося. Та ситуацію змінила війна. Багато лозівчан іде добровольцями в ЗСУ, починається волонтерський рух, зацікавлення українською національною тематикою. Число прибічників української церкви зросло, настрої «не можемо ходити до московської церкви» стали достатньо вагомими, тож десятка засновників сформувалася. Проте не було розуміння того, яку саме юрисдикцію обрати. УПЦ КП серед нашої ініціативної групи особливих симпатій не мала. Обговорення спричинив вибір між УГКЦ та УАПЦ. УГКЦ частині громади симпатизувала своєю активністю в Харкові. А люди, які вже були знайомі зі спільнотою Святодмитрівського храму та архиєпископом Ігорем, виступали за УАПЦ. Аргументом стало й повернення до свого питомо східноукраїнського коріння, УГКЦ сприймалася на той час як Церква галицька, а серед учасників групи галичан не було. Тому вирішили запросити архиєпископа Ігоря Ісіченка до Лозової для знайомства та обговорення заснування парафії. На зустріч завітали різні люди, зокрема і з сусідньої Близнюківщини.

Почався процес подавання документації та пошуку приміщення. І якщо з документацією все вирішувалося доволі оперативно, то пошук приміщень зайняв тривалий час. Приміщення були, але ті, які ми могли собі дозволити за наші копійки, потребували ремонту. Щодо церковного життя, то вирішено було збиратися по неділях, разом молитися, читати доповіді з історії Церкви, розбирати теми з катехизму. Спершу приміщення безоплатно надала Спілка учасників АТО. Потім один із парафіян запропонував будиночок, у якому колись мешкали його рідні. Це й була відповідь Божа. Хатку довелося приводити до ладу – вирубувати чагарники у дворі, вивозити причепи сміття, зміцнювати фундамент, стягувати стіни, які дали тріщини і роз’їхалися, лагодити пічне опалення, встановлювати паркан. Але ця праця якраз і формувала громаду, з’явилися добровільні помічники, місцева патріотична спільнота випромінювала оптимізм та романтику швидкого дофаміну – «нарешті у нас є українська церква!». Адже ні в Лозівському, ні в сусідніх Близнюківському та Первомайському районах українських церков не було. Одна невеличка церковця УАПЦ була в сусідньому Сахновщинському районі.

Хто починав і що робили

Перша хвиля парафіян – люди, для яких головною була патріотична мотивація. Відповідно серед напрямків діяльності чільне місце займала меморіальна складова. Покрова, День Незалежності, День Героїв, День Соборності, річниця боїв за Лозову 1917 року… Панахиди на кладовищі за учасниками ОУН та УПА, активістами українських патріотичних організацій кінця 1980-х – початку 1990-х, загиблими під час російсько-української війни. Уперше був влаштований різдвяний вертеп. Серед парафіян – волонтери, військові, рідні загиблих, громадські активісти, вчителі. Проте з часом почали приходити й люди, для яких важливими були саме духовні питання, які прагнули молитви, пізнання Бога.

Священники єпархії приїжджали лише на великі свята, бо мали свої парафії. Тому владика Ігор запропонував мені поступати вчитися на священника до харківської Колеґії імені Патріярха Мстислава при Святодмитрівському храмі. Навчання й рукопокладення вирішило питання зі священником. Інтенсивність парафіяльного життя пожвавилася – тепер можна було звершувати регулярні богослужіння, відправляти треби. Люди почали звертатися з проханнями похрестити дитину, повінчати, освятити будинок, автівку, відправити похорон, почалися поїздки по селах як Лозівського, так і сусіднього району. Парафіяни взяли участь у прощі до Зарваниці. Певним викликом стала пандемія ковіду, коли ми освячували паски, дістаючись безпосередньо до під’їздів будинків. Роботу шкільного вчителя історії я змінив на наукового співробітника місцевого краєзнавчого музею, що дозволило цілеспрямовано займатися дослідницькою працею.

Спілкування зі священниками та вірянами УГКЦ, участь у спільних заходах – все це позбавляло сформованих стереотипів про «галицьку» УГКЦ. 2020 року відбулася важлива подія – Собор Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ оголосив про її самоліквідацію. Кожна парафія мала обрати свій подальший шлях. У лозівській громаді відбулися збори, більшість парафіян висловилися за приєднання до Харківського екзархату УГКЦ під омофор єпископа Василя Тучапця. Деякі віряни відійшли і заснували громаду ПЦУ.

Щодо мого вибору як священника, то тут було кілька чинників. Перший – авторитет і повага до архиєпископа Ігоря Ісіченка. Попри власні багаторічні духовні пошуки, особистість владики як пастиря для мене завжди залишалася незмінно авторитетною. Тому його проповіді, книги, статті, інтерв’ю багато чого прояснювали в сприйнятті УГКЦ. Другий – УГКЦ (і Католицька Церква загалом) відкрилася мені як Церква, що органічно сполучає в собі всі важливі для мене складові: правдиву віру, вселенський масштаб, інтелектуальну велич, тяглість київської традиції, відкритість до національної проблематики та водночас увагу до потреб, проблем і прагнень окремої особистості. Християнське та українське, вселенське та особисте, давнє та сучасне – в УГКЦ (і КЦ) є все. Тому для мене вибір УГКЦ був спокійним, органічним і впевненим.

Тут і тепер

Від початку широкомасштабного вторгнення парафіяни активно долучилися до захисту України в лавах ЗСУ та волонтерському русі. Був створений неформальний майданчик для спілкування – Рада Церков і релігійних організацій, до якої ввійшли представники УГКЦ, німецьких лютеран, адвентистів, баптистів, вільних християн, харизматів та ПЦУ. Почалися спільні молитви за Україну, допомога одне одному в соціальних проєктах, а найголовніше – ліквідація багаторічних стереотипів та упереджень у взаємному спілкуванні.

Сама парафія перебралася до більшого орендованого приміщення колишньої школи, в якому була влаштована каплиця, бібліотека, трапезна, на даху встановлений невеличкий купол, а в дворі – великий металевий хрест із розп’яттям, розбиті клумби. Попереднє приміщення віддали громаді ПЦУ. Була започаткована й молитва на вервиці, хресна дорога, продовжена робота хору, катехизація, відбувалися презентації книжок. Дехто з парафіян відвідав Ватикан, Меджугор’є, Фатіму.

Активізувалася співпраця з фондом «Карітас Харків» – спершу роздавання гуманітарки, а відтак надання юридичної та психологічної допомоги, робота з дітьми («Простір, дружній до дитини») в транзитному евакуаційному центрі та проєкті «Навчальний шлях 4». При парафії були створені дві волонтерські групи, які зайнялися виготовленням маскувальних сіток, маскувальних костюмів («химери», нашоломники), теплих килимків, окопних свічок, а також допомогою в придбанні спорядження та ліків, зокрема для демобілізованих військових. Ще перед широкомасштабним вторгненням почалася допомога ув’язненим (чай, крупи, цукор, ліки, одяг, гігієнічні засоби, духовна література). Започатковані відвідини мешканців місцевого психоневрологічного інтернату, а також поранених у госпіталях, де лунає спільна молитва, духовні бесіди, виконуються християнські та народні пісні, пригощають домашньою випічкою. Все це відбувається за активної співпраці з капеланами-протестантами. Час від часу відбуваються й місійні подорожі до Берестина, Златополя, Близнюків.

Одна з парафіянок сказала про громаду Преображення: «Я тут, тому що мені тут добре». І саме збереження цієї доброї атмосфери затишку в присутності Божій є одним із критеріїв здоров’я церковної громади на сході. В умовах обстрілів, вибухів, непевності в тому, що буде завтра, саме плекання миру в серцях вірян є запорукою стійкості та плідності місцевої греко-католицької спільноти.

ієрей В’ячеслав Труш, парох громади Преображення Господнього УГКЦ, м. Лозова, Харківська обл.

Джерело: https://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/parafiia-na-berehakh-lozovoi/?fbclid=IwdGRjcAVjuWJjbGNrBWO5V2V4dG4DYWVtAjExAHBkb2YFc3J0YwZhcHBfaWQMMzUwNjg1NTMxNzI4AAEfnq3JG-kyXQAWTWrvmyKu06h1hQcWjmYJ7MdecLVrMx5mSN9wAcBUJQhnk98_aem_BnMSRo3aJ21Uja6K_2iRtA