Ми не хочемо виховувати покоління гаджетів
Я не є прихильником доктора Комаровського, проте, я погоджуюсь з ним в наступному: ми виховуємо покоління гаджетів і айфонів. Дивлячись на теперешніх дітей стає страшно від того, що більшість з них росте безпомічними і слабкими як фізично, так і духовно. Вони з легкістю розбираються з останніми моделями мобільних телефонів, користуються ком’ютерами, інтернетом, будучи зареєстрованими в усіх соцмережах встигають всім відписувати і «лайкати». Водночас практично не вміють спілкуватись наживо, а ігри на природі замінили на комп’ютерні стратегії, стрілялки, ігри, в яких не потрібно докладати жодних фізичних зусиль.
Але насправді це ще не так страшно. Страшно те, що у цьому всьому винні батьки, які наче влаштовуть між собою змагання, в чиєї дитини крутіший телефон чи гаджет. Коли ти запитуєш: «Для чого це дитині? Хай іде на вулицю, бігає, дурачиться, сильнішою і здоровішою буде», у відповідь чуєш: «Нічого, хай бавиться, принаймі нікуди в халепу не влізе».
І діти пропадають, а батьки щасливі від того, що їм ніхто не заважає займатись собою, дивитись футбол, читати модний журнал чи з подругами розмовляти по телефону. Дитина перетворюється з дару Божого на додаток до сім’ї, яким можна похвалитись за його успіхи в школі, досягнення в співі чи ще в чомусь, але як тільки вона починає набридати своїми проханнями на зразок «пограйтесь зі мною», «тату, мамо, ходім погуляємо», їй скачують нову стрілялку, дозволяють довше посидіти в інтернеті чи купують новий телефон, щоб мала чим бавитись і не заважала. Саме така поведінка батьків і лякає.
Тому метою однієї із зустрічей нашої спільноти «Поєднані в любові» було самим пригадати, як це бути дітьми, піти погуляти, пограти в різні ігри, але зробити це із своїми дітьми. Провести цю зустріч ми запланували у м. Чугуєві, на берегах р. Сіверський Дінець. Отож в одну із сонячних травневих неділь після Служби Божої ми всі зустрілись в м. Чугуєві і насамперед відвідали картинну галерею, з задоволенням послухавши екскурсовода. Тут кожен зміг знайти для себе якусь цікавинку. Якщо дорослі цікавились різними картинами та витворами мистецтва, то дітей годі було відтягти від стендів із дитячими іграшками ручної роботи. В результаті задоволеними залишились усі.
Опісля ми перебралися на одну з галявин в лісі біля річки, щоб решту дня провести саме на природі. Поки діти «нагулювали апетит» на галявині, батьки готували обід. Каша зготована на природі, в особливий спосіб смакує, що підтвердили задоволені обличчя дітей.
Коли всі підкріпились, то дружно перемістились на галявину, де в різних іграх кожен зміг себе знову відчути дитиною. Не витримавши я сам скинув свій підрясних і разом з усіма кинувся у вир гри. Було все: і незвичний футбол, і жука водили, і вибивали один одного. Та коли почали грати в «хатинки і мешканців», вир емоцій і задовлення був такий, що важко передати. Грали всі – від великого до малого. Так у іграх ніхто і не помітив, що почало сутеніти, а сонечко уже сховалось за лісом. Гра так захопила, що повертатись додому не хотілось, але потрібно було. Приємно було бачити всіх хоч і втомленими, але житєрадісними. Та найбільна радість, мабуть, була у наших дітей, що змогли цей день провести граючись із своїми батьками, не в ком’ютерні ігри, не з гаджетами, а саме із своїми батьками.
Після таких днів ти починаєш розуміти, що щастя дитини – це не телевізор, не комп’ютер чи крутий телефон, не куча гуртків, а батьки, які із своїми дітьми гуляють у лісі, грають у футбол, щось спільно роблять, просто є поруч з ними і спілкуються з наживо.
https://www.youtube.com/watch?v=kpMTwIudNj8
Якщо хтось зі мною не погодиться, це його право, але хай перегляне соціальний ролик від Київстару. На мою думку, це шедевр, який дісно реально відображає стан відносин у сучасних сім’ях.
О. Ігор Табака, адміністратор храму Архистратига Михаїла, м. Люботин Харківської області
