«Церкву можна ліквідувати, але не віру»: обговорено Львівський псевдособор 1946 року як інструмент імперської політики СРСР
У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбувся круглий стіл «Львівський псевдособор у контексті російської імперської політики», присвячений 80-м роковинам Львівський псевдособор 1946 року. Учасники — історики, дослідники, представники державних інституцій та духовенства — обговорили події березня 1946 року не лише як трагічну сторінку церковної історії, а як частину системної імперської політики, спрямованої на знищення Греко-католицької церкви.
Під час круглого столу згадали основні факти тих подій. У березні 1946 року радянська влада провела у Львові так званий «собор возз’єднання» з Російською православною церквою. Насправді ж це була операція радянських спецслужб.
У ніч на 12 квітня 1945 року радянські органи безпеки заарештували всіх греко-католицьких єпископів на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим. Водночас спецслужби створили так звану «ініціативну групу» духовенства, яка мала імітувати внутрішній рух за розрив із Римом.
Сам «собор» відбувся 8–10 березня 1946 року у львівському соборі Святого Юра. Жодного греко-католицького єпископа на цьому зібранні не було — усі перебували в тюрмах. Попри це, було проголошено скасування Берестейської унії 1596 року та «возз’єднання» з Російською православною церквою.
Після цих рішень понад тисячу священників під тиском і загрозою репресій були змушені формально перейти до православної юрисдикції. Інші обрали шлях підпілля, арештів і заслань. ГКЦ продовжувала своє існування у підпіллі понад сорок років – богослужіння відбувалися в приватних будинках, у лісах або на цвинтарях, а священники часто працювали звичайними робітниками, таємно продовжуючи душпастирське служіння.
Вітальне слово до учасників круглого столу виголосив Глава Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук. «Наша історія є невід’ємною частиною національної пам’яті. Часами з української історіографії ми випадали як якийсь регіональний феномен. Але сьогодні ми розуміємо: немає процесу українського національного творення без ролі Української греко-католицької церкви», — зазначив він.
За словами Блаженнішого Святослава, сучасні дослідження подій 1946 року стали можливими завдяки відкриттю архівів у часі незалежності України.
Він підкреслив, що об’єктивне наукове дослідження допомагає суспільству відкривати правду про минуле. «Після цього важливо мати мужність прийняти цю правду та чесно подивитися одне одному в очі — так, як свого часу закликав зробити Любомир Гузар», – наголосив Глава УГКЦ.
Він також нагадав про важливість збереження свідчень очевидців, які після виходу Церкви з підпілля збирали дослідники Інституту історії Церкви УКУ.
«Наші семінаристи проводили інтерв’ю з живими свідками тих подій. Сьогодні багато кого з них уже немає серед нас, але ці записи стали безцінним джерелом для нових досліджень», — сказав Глава УГКЦ.
Перший заступник Голови ДЕСС Віктор Войналович у своєму виступі наголосив, що для нього тема Львівського псевдособору має не лише професійний, а й особистий вимір. Працюючи багато років у архівах, він досліджував радянську політику щодо релігійних організацій, зокрема документи, пов’язані з підготовкою та проведенням псевдособору.
За його словами, читання цих документів залишає надзвичайно сильне враження: на кожній сторінці — конкретні розпорядження, накази та звіти з підписами радянських чиновників, які детально описували механізм знищення Греко-католицької церкви.
Віктор Войналович підкреслив, що для радянського режиму ГКЦ була значно більше, ніж звичайна релігійна інституція.
«Греко-католицька церква була чи не головним чинником єдності галицького соціума. Саме тому радянська влада розуміла: без її підпорядкування або ліквідації швидка радянізація краю буде неможливою, – сказав перший заступник Голови ДЕСС. – Перед церквою постав вибір: або співпрацювати з режимом, або залишитися вірною своїй місії і бути нескореною, усвідомлюючи всі неминучі наслідки — арешти, табори, заслання і навіть смерть. Церква обрала другий варіант – залишитися нескореною».
Попри офіційне оголошення про «ліквідацію», церква не зникла. Вона перейшла у підпілля і понад сорок років продовжувала своє служіння у катакомбах. Священники та єпископи висвячували нових душпастирів, передавали служіння наступникам і підтримували зв’язок між громадами навіть перебуваючи у таборах і засланні. Досвід тривалого підпільного існування зміцнив греко-католицьку спільноту і став вагомим чинником її розвою після легалізації 1989 року.
Він також провів паралелі із сучасністю. За його словами, практики російської окупаційної влади нині один до одного повторюють методи сталінського режиму упокорення Церкви 1940-х років: греко-католиків таврують «агентами Ватикану», «екстремістами», забороняють їхню діяльність, а священнослужителів піддають репресіям та депортаціям.
На думку Віктора Войналовича, досвід підпільного існування допоміг греко-католицькій церкві сформувати здатність служити людям навіть у найскладніших обставинах. Саме тому вона й сьогодні зберігає високий рівень довіри в суспільстві.
Історія Львівського псевдособору доводить: церковну структуру можна заборонити, ліквідувати адміністративним рішенням, але неможливо знищити віру. Саме тому через десятиліття підпілля Українська греко-католицька церква змогла відродитися і сьогодні залишається важливою складовою духовного життя українського суспільства.
