Будьте служителями Церкви та народу, який вам доручено. Держсекретар Ватикану зустрівся з семінаристами

У ці роки було докладено важливих зусиль у сфері академічного формування. Це посприяло не лише кращій якості вивчення католицького вчення, але також і кращому пізнанню та засвоєнню християнської східної спадщини, властивої вашій Церкві, й таким чином було докладено зусиль до підготовки пресвітерів, більш відповідних для діалогу з культурою, також і світською. Мені не залишається нічого іншого, як подякувати за це Українському католицькому університетові та іншим установам, які працювали в цьому напрямку.

Про це сказав кардинал П’єтро Паролін, Державний секретар Ватикану, 18 червня в Львівській духовній семінарії Святого Духа.

Варто зазначити, цього дня Держсекретар Ватикану відвідав Український католицький університет, а після цього й Львівську духовну семінарію Святого Духа, куди з’їхалися семінаристи з усієї України. Кардинала супроводжував Архиєпископ Клаудіо Ґуджеротті, Апостольський Нунцій в Україні, Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав, Архиєпископ Мечислав Мокшицький, митрополит Львівський РКЦ, Архиєпископ Ігор (Возьняк), Митрополит Львівський УГКЦ, владика Борис (Ґудзя́к), Президент УКУ, владика Володимир (Груца), Єпископ-помічник Львівський УГКЦ, Тетяна Іжевська, Посол України при Святому Престолі та інші.

Очільник ватиканської дипломатії зауважив, що існує специфічна автентичність УГКЦ: «Ця Церква отримала благословення в переслідуваннях». Формація кожного семінариста, за його словами, успішно довершується в його душпастирському призначенні та зростає лише в постійному контакті та слуханні конкретної християнської спільноти. «Особливо вас потребує Україна в цей час пошуку проводирів, які не будуть замаскованими під овець вовками, але будуть справжніми служителями спільному благу. Якщо сьогодні у цій Державі Церкви мовчатимуть чи втрачатимуть час на непотрібні й ганебні дискусії та протистояння, то хто озвучить прагнення внутрішньої та зовнішньої чистоти, яке сьогодні оживляє багатьох, особливо молодь, та вкаже той Абсолют, який єдиний виправдовує та обґрунтовує цей пошук? Хто боротиметься проти зловживань, насильства, нечесності, корупції, фаворитизму, щоб розкрилися видатні якості, які всі визнають у вашому народі?» – додав він.

Кардинал П’єтро зазначив, що братерський обмін між священиками неодруженими та одруженими може бути великою взаємною допомогою, а коли потрібно, також і братерським виправленням: «Цей мій заклик скерований, я вважаю, в тому самому напрямку, що й пасторальна стратегія, яку ви визначили собі протягом останніх п’яти років і яка виражена в гаслі: «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом». Дияконія становить характерну рису служіння в Церкві, а особливо служіння священиків. Служіння — це основа нашого покликання, і воно рішуче протистоїть, згідно з Євангелієм, пошукові почестей чи престижу, тоді як справжня влада полягає в тому, щоб брати на себе турботу про зростання іншого, вмиваючи йому ноги. Будьте служителями Церкви та конкретного народу, який вам доручено. Папа Франциск довірив мені у цій подорожі плоди своїх старань у збиранні пожертв, аби підтримати ваших стражденних братів. Ось дияконія: йти на допомогу, навіть тоді, коли це вимагає зусиль, коли невигідно та небезпечно».

Цікавою була друга частина зустрічі Держсекретаря Ватикану із греко-католицькими семінаристами. Вихованці семінарій особисто могли поставити запитання йому.

Пропонуємо нижче кілька запитань й відповідей Державного секретаря Ватикану на них.

Який погляд Святого Престолу й Ваш особистий на реалізацію великодушного акту Папи Франциска – надання гуманітарної допомогти постраждалим від війни в Україні?

Від початку війни на Сході України дипломатичні структури Святого Престолу намагаються впливати на її позитивне вирішення. Хоча, знайте, що попри те, що дипломатична сила є велика, але водночас вона є й надзвичайно слабка. Чому? Слабкість в тому, що єдиний засіб впливу дипломатії є її слово. І саме сила або слабкість слова дипломатії визначає політику Ватикану. Друга річ – простір діяльності, прояву милосердя. Цей жест Папи звернений до тих, хто сьогодні немає допомоги – вимушені переселенці й ті, хто продовжує перебувати на території бойових дій. Ця акція є бажанням Понтифіка підкреслити свою близькість до цих людей. Папа в цьому жесті продовжує ту лінію, яку обрав для свого понтифікату: показати Церкву, яка бере тягарі Божого люду на себе. Я розчулений до глибини серця, що Папа довірив мені бути його посередником у справі допомоги потребуючим людям. Часом в житті ми не можемо зробити нічого, але інколи наблизитися до страждаючої людини, побути з нею поруч, потиснути їй руку може змінити все. Завдяки старанням Апостольського Нунція в Україні мій візит розпочався із тієї землі, яка є найближчою до зони бойових дій – із Запоріжжя, де я зустрівся із чисельною громадою вимушених переселенців, якими опікується БФ «Карітас–Запоріжжя» УГКЦ. Я сподіваюся, що інші зможуть наслідувати цей добрий приклад Папи Франциска уваги і єдності в цей складний час для України. Увага має проявлятися через конкретну дієву допомогу потребуючим людям, але й також на дипломатичному просторі, аби ця війна не перетворилася на «забуту війну».

Незабаром відбудеться Всеправославний собор, проте спостерігаємо ситуацію, коли РПЦ відмовляється бути присутньою на ньому. Який погляд на це Ватикану?

Важко судити наміри інших людей та їх вчинки. Не беруся судити цю ситуації. Та є в серці смуток, бо не хочеться, щоби цей вчинок РПЦ зробив неможливим цей Всеправославний собор. Прагнення Бога – шукати єдності і задля неї працювати. Вірю, що для нас така ситуація є викликом бути діячами і творцями єдності. Можливо, це наше прагнення зародить в інших Церквах таке ж прагнення єдності. Безперечно це питання має звертатися до кожного особисто: чи ми робимо конкретні кроки в пошуках єдності? Я вірю що внутрішня готовність до самопожертви, служіння в любові зможе перемогти спротив єдності. Гадаю, що ми не повинні перейматися іншими, а повинні дбати про себе. Власне, Христос був добрим взірцем тої великої сили любові, яка перемагає усі спротиви єдності. Він, як зерно, впав і помер, аби вирости численними плодами. Такий досвід має ваша Церква, яка свого часу померла, для того щоби відродитися в цій молоді і стати знаком Божої присутності й любові. Якось, мене покликали прийняти участь в богослужінні з нагоди канонізації Блаженної Марії Єлизавети, яка була шведкою, що поновила чернечий Орден Святої Бригіди. Готуючись до проповіді я пізнавав її життя й думки. Вона була великою діячкою екуменічного руху з лютеранами. Вона навчала, що єдиний шлях єдності – шлях зростання в любові кожного зокрема. Споглядаючи її шлях екуменізму мені спадає на думку питання: чи кожен з нас зростає в любові? Бо якщо кожна Церква, так робитиме, то повільно буде будуватися шлях до єдності.

Що було для вас найтяжчим в досвіді служіння в Мексиці? Які пригадуєте радісні моменти?

Коли я був секретар в Апостольській Нунціатурі Мексики, то потрапив вже на останній період творення стосунків зближення Церкви і держави. Творцем усієї цієї праці був тодішній Апостольський Нунцій. Він працював 25 років, щоби дійти цієї згоди. У Мексиці 80% населення є католиками, натомість державний уряд був антикатолицький. Увесь цей процес мав ризик розірватися до самого кінця і лише на останній стадії, за допомогою Президента Мексики, вдалося підписати єдність між Церквою й державою. Власне, найбільша радість для мене було бачити, що католики стали повноправними громадянами своєї держави, а не особами другої категорії, як було до того часу. Церква змогла отримати свої права і почала повноправно виконувати свої обов’язки.

Коли Папа вирушив у першу подорож на зустріч із єпископами Мексики, то в програмі візиту було передбачено відвідання головного катедрального собору в Мексиці. Папа мусив піднятися на балкон і поблагословити весь люд. Але, насправді, цього не можна було здійснити, бо за конституцією Мексики будь-який релігійний жест був протизаконним. Тоді Міністр внутрішніх справ, сказав, що всі люди по-різному вітаються, тож такий жест був розцінений, як жест вітання. Ми змогли всеодно дійти до повноцінного визнання Церкви там.

А ще є історія, про одну монахиню, яка працювала там в нашій Нунціатурі. Для нас вона була дуже святою. І ми, аби якось її вивести з рівноваги, жартома питалися, чому вона допомагає масонам, які приходять до Нунціатури. Бо в той час до нас приходили багато політиків, які виступали проти Церкви. А сестра казала, що немає жодного страху, бо перед тим як вітатися, вона завжди макає руки в святу воду.

Які у Вас враження від відвідин України?

Я знав ситуацію в Україні, бо ми у Ватикані від самого початку війни відслідковуємо ситуацію. Мене вразило те, що війна на Сході вразила всю державу. Навіть перебуваючи тут у Львові всеодно відчутна ця суспільна біда, велике національне горе. А ще я побачив, що війна пробуджує в людей бажання допомагати і бути солідарними. Від початку війни ватиканська дипломатія чітко говорила на всіх політичних зустрічах, що ця ситуація повинна бути вирішена  на рівні міжнародного права з дотриманням  непорушності кордонів України. Безперечно, це повинно бути здійснено шляхом мирних переговорів. Вже один з перших кроків зроблено: Мінська угода є початковим шляхом. Молімося і чинимо все можливо, щоб це відбулося!

Як трактувати те, що в Гаванській угоді, підписану між Папою й Патріархом РПЦ, УГКЦ трактують, як церковну спільноту?

Я не знаю чому такий термін був згаданий в тексті. Можливо не догледіли ті, хто укладали цей документ. Та, якби ви побачили текст в першій його версії, то ваша увага торкалася й не тільки цього.  Ватиканський секретаріат дуже сильно змінив текст в аспектах щодо України. Я запевняю, не було фізичної можливості помітити цей термін, бо було набагато більше речей, які необхідно було змінити. Зараз ми повинні дивитися вперед. Дивімося вперед з великою надією!

Руслана Ткаченко, Департамент інформації УГКЦ
Фото: Олександр Ласкін