ВЛАДИКА АНДРЕЙ – КНЯЗЬ ЦЕРКВИ І НАРОДУ

(релігійна та суспільно-політична діяльність Андрея Шептицького)

ВСТУП

На сьогоднішній день українці продовжують боротися за право бути господарем своєї долі на своїй землі, за власну державність, за перетворення нічийно-космополітичної держави Україна на справжню – національну – Українську Державу. Ця боротьба відбувається за наступних умов. По-перше, наша країна є постколоніальною і посткомуністичною; понад 70 років „держава воюючого атеїзму” не тільки денаціоналізувала, русифікувала, винищувала фізично наш народ, але й нищила його моральність, духовність, релігію. По-друге, над сучасною, досить умовною, українською державністю і самостійністю продовжує висіти небезпека російського імперіалізму, не зважаючи на 18 років відносної незалежності, Україна в значній мірі знаходиться під впливом і, нерідко, навіть диктатом Москви, що проявляться як в політичній та економічній, так і в ідеологічній, культурній та релігійній сферах (яскравий приклад – панівне становище УПЦ МП). По-третє, не менш небезпечним ніж мовсковський, є імперіалізм західний, підгрунтям якого є космополітична і антихристиянська ідеологія лібералізму.

Не важко помітити, що всі антиукраїнські сили виступають також як сили, ворожі до християнства. Немає суттєвої різниці, чи вороги нищать релігію в Україні виходячи із свого засадничого несприйняття християнства, чи для того, щоб позбавити українців духовної сили – ясно одне: українське націо- та державотворення є невід’ємним від боротьби в ім’я утвердження християнських принципів. З огляду на це, Церква і націоналістичний рух є природними союзниками. Але яким є ідеал цього союзу? Як об’єднати свої зусилля й водночас не забути євангельський принцип про те, що Богові потрібно віддати Боже, а кесарю – кесареве? Щоб відповісти на це питання, потрібно звернутись до прикладів, які дає нам вітчизняна історія. А чи не найкращим історичним прикладом жертовної служби народу та Церкві є Андрей Шептицький – прикладом і для церковного ієрарха, і для пересічного душпастиря, і для мирянина, і для того, хто причисляє себе до націоналістичного руху. Однак слід зазначити, що постать Шептицького оповита густим туманом брехні та міфів, при цьому відзначились „міфотворці” не тільки російські, але й польські. Тож відроджуючи історичну пам’ять, шукаючи в минулому орієнтирів для прямування в майбутнє, українцям потрібно сформувати правдивий, не спотворений шовіністично-імперською пропагандою образ Владики Андрея.

Актуальним є дослідження особистості митрополита Андрея і з наукової точки зору, оскільки сучасний дослідник може робити власні висновки на основі аналізу досить широкої історіографічної та документальної бази, дотримуючись при цьому засад методологічного плюралізму.

В даному дослідженні ми приділили досить велику увагу опрацюванню саме російсько-радянських документів, що були оприлюдненими за сприяння СБУ. Зокрема в 2005 р. був виданий збірник „Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державаної безпеки (1939-1944 рр.)”, а в 2006 – двохтомник „Ліквідація УГКЦ (1939-1946). Документи радянських органів державної безпеки”. Вони є важливими для нас тому, що спецслужби СРСР цікавились не так релігійною, як політичною діяльністю А. Шептицького, і саме те, що підопічні Судоплатова ставили митрополиту в звинувачення, дуже часто показує його як справжнього українського патріота-державника. За своїм характером це переважно довідки, оперативні повідомлення, доповідні записки, а також листи та промови митрополита (в перекладі на російську чи без нього). Крім того, надзвичайно велике значення для нашого дослідження мають численні послання та інші твори Шептицького, які висвітлюють його як релігійні, так і суспільно-політичні погляди.

З поміж опрацьованої нами маси історичних досліджень можна виділити декілька груп, а саме радянську, українську еміграційну та сучасну вітчизняну. Коротко зупинимось на їхній характеристиці.

Використана нами радянська історіографія характеризується насамперед виразно антиукраїнським, антинаціоналістичним та антикатолицьким спрямуванням. Про її об’єктивність говорити не доводиться, оскільки самі автори дуже часто були не лише переконаними комуністами, але й співробітниками спецслужб: автор праць із такими промовистими назвами як “С крестом и трезубцем…” чи “Униатские кресоносцы…” Клим Дмитрук – насправді співробітник органів держбезпеки К. Гальський; В.Бєляєв, автор роботи “Я обвиняю!”, теж був співробітником радянських спецслужб й брав активну участь в заходах по ліквідації УГКЦ [44, с. 39; 49, с. 281 ]. Попри те, що єдність християнства та націоналізму радянськими авторами спотворена через примітивну марксистську методологію – між духовенством та націоналістами вони бачать “общие классовые интересы” [48, с. 26] – все ж у їхніх працях дуже часто зображується надзвичайно тісний зв’язок між Церквою та націоналістичним рухом, звичайно ж, у негативних тонах.

Велику роль ми відвели опрацюванню робіт еміграційних дослідників, оскільки, по-перше, за умов існування комуністичного режиму в Україні не було можливості для об’єктивного вивчення церковної історії, в той же час в діаспорному середовищі таких перепон не існувало; по-друге, західні українські дослідники мали можливість при написанні своїх праць користуватись надзвичайно широкою історіографічно-джерельною базою, яку сучасному українському досліднику, особливо початківцю, самотужки опрацювати дуже тяжко.

Найперше згадаємо про автора „Нарису історії Української Церкви” – видатного церковного історика Василя Ленцика – випусника філософського та теологічного факультетів Львівської богословської акдемії (1939 р.), доктора історії (докторат захистив у професора Д. Дорошенка у 1947 р.), викладача Українського католицького університету в Римі та низки американських вузів, дійсного члена НТШ та інших наукових товариств. У своєму дослідженні Ленцик послідовно стоїть на позиції взаємозв’язку релігійно-конфесійного і національного факторів: „Нарис історії Української Церкви” доктора Ленцика – це нові свідчення, незаперечні факти, документи, думки відомих істориків, що крок за кроком, починаючи від прийняття християнства, ведуть нас до усвідомлення того, що сила народу – у вірі, що непохитна держава тільки та, яка збудована на твердих духовних підвалинах…” [68, c. 8].

Ще однією працею еміграційного дослідника, на яку спирається автор, є монографія Богдана Боцюрківа „Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава”. Комуністична пропаганда зараховувала Боцюрківа до „злісних антисовєтчиків”, що не дивно, адже свого часу він очолював Інститут радянознавчих та східноєвропейських студій, був членом правління Канадського інституту українських студій, радником кількох американо-канадських та міжнародних організацій, які займалися проблемами захисту людських прав і свободи сумління в Центрально-Східній Європі. Б. Боцюрків був доктором філософських наук (захистив докторат 1961 р. при Чікагському університеті), професором Альбертського університету та Карлтонського університету в Оттаві, де викладав політологію. Великим плюсом вищезгаданої роботи Боцюрківа є те, що в ній велика увага приділяється політичним аспектам історії УГКЦ, у ній висвітлюється „симбіотичний зв’язок між греко-католицькою еклезіяльною та українською національною ідентичностями” [57, c. XII].

Єп. А. Сапеляк окрім використаних нами праць є автором унікальної розвідки „Українська Церква на ІІ Ватиканському соборі”, досліджень з історії УГКЦ в Америці, зокрема біографій тамтешніх українських місіонерів [71, с. 6]. Праці „Київська Церква на слов’янському Сході. Канонічно-екуменічний аспект” та „Україна крізь віки: релігійно-церковний аспект” характеризуються насамперед тим, що їх автор, спираючись на канонічне право, закцентував увагу на екуменічному характері греко-католицької Церкви. У своїх дослідженнях єп. Сапеляк спирається зокрема на грунтовну монографію італійського історика, дослідника взаємовідносин Ватикану і народів Центрально-Східної Європи, професора Римського університету Роберто Мороццо делла Рокка „Нації не вмирають” (Roberto Morozzo Della Rocca. Le Nazioni non Muoiono), а також на працю видатного біографа митрополита Шептицького о. Кирила Королевського(Cyrille Korolevsky. Metropolite Andre Szeptyckyj).

Окремо згадаємо про художній твір Г. Лужницького „Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до матері „. Коли в 1982 році у Філадельфії Лужницький видав „Листи”, українська громада США сприйняла їх за автентичнну епістолярну спадщину Андрея Шептицького. Аналогічною була реакція Ватикану. Лише публікація у щоденнику „Америка” (10-13 травня 1983 року) авторського огляду-рецензії прояснила ситуацію [69, с. 4]. „Дванадцять листів…” допомагають краще зрозуміти постать митрополита, поринути у його глибоко інтимний внутрішній світ. Проте твір Лужницького є цікавим для нас насамперед через свої досить змістовні примітки, яким не маємо приводів не довіряти, оскільки їх автор був не тільки літератором, але й чудовим науковцем, дослідником історії української Церкви [70, с. 69]. До того ж, при написанні своєї праці Лужницький спирався на українську, польську, англійську та італійську історіографію та джерела, зокрема на спогади матері митрополита (“Mlodosc i powolanie Ojca Romana Andrzeja Szeptyckiego Zakonu sw. Bazylego Wielkogo, opowiedziane prze Matke Jego 1865-1892”).

Серед сучасних вітчизняних дослідників історії УГКЦ можна назвати В. Марчука та В. Пащенка.

Найбільш об’єктивно, на нашу думку, роль митрополита Шептицького в українському національному житті була розкрита видатним публіцистом, літературознавцем та політологом Василем Іванишином, зокрема у його праці „Українська Церква і процес національного відродження”. Проте дана праця, яка охоплює історію УГКЦ від Берестейської унії 1596 р. і аж до подій кін. 80-их рр. ХХ ст., є дуже узагальненою, у ній „автор фактично лише поставив питання, на які треба дати відповідь, щоб всебічно висвітлити дану проблему” [59, с. 16]. Для нас названа праця Іванишина цікава насамперед не так своїм історичним фактажем (який, однак, не можемо не дооцінювати), як методологічним підходом – оцінкою церковної історії крізь призму національного буття. Маємо надію, що „Українська Церква…” у якості своєрідної матриці послужить ще не одному професійному історику у справі дослідження вітчизняного церковного минулого.

Крім того, у нашому дослідженні було використано літературу, яка дає загальний огляд історії України, в тому числі й історію національно-визвольної боротьби, а також новітню агіографічну літературу, пов’язану з іменами вітчизняних новомучеників, що стали жертвами безбожної окупаційної влади.

Об’єктом нашого дослідження є життя Андрея Шептицького, а предметом – органічне поєднання Шептицьким релігійної та політичної діяльності.

Метою нашого коротенького дослідження є насамперед загальна характеристика постаті Андрея Шептицького у двох зрізах: політичному та релігійному. Відповідно до мети автор ставить перед собою наступні завдання:

– дослідити походження Андрея Шептицького та його дитячі і юнацькі роки як фактори, що вплинули на формування його релігійного там політичного світогляду;

– простежити його кар’єрний зріст;

– з’ясувати його вклад в історію УГКЦ;

– проаналізувати теоретичний та практичний аспект його екуменічної діяльності;

– розглянути роль А. Шептицького в політичному житті українців.

Основні хронологічні рамки дослідження збігаються з роками життя Романа-Андрея Шептицького (1865-1944). Але оскільки в першому розділі ми узагальнено виклали історію роду Шептицьких, хронологічні рамки опускаються до ХІІІ ст.

При виборі методологічної бази дослідження ми керувалися наступними міркуваннями. Довгий час історична наука в Україні не тільки стояла на марксистських та російських імперських принципах, але й мала за свою головну мету дати ідеологічне обгрунтування панівному комуністичному режимові. У нинішній час ситуація змінилась. З’явились тенденції до абсолютної деполітизації та деідеологізації історичної науки. В. В’ятрович не даремно зазначив: „…як реакція на радянську модель „історії-прислужниці режиму”, набули популярності західні погляди на історію, згідно з якими спроби пов’язати цю науку з політикою вважалися ознакою поганого тону та анахронізмом. Історію ці люди розглядають як чисту, „дистильовану” науку, яка не зобов’язана виконувати соціальну роль, окрім задоволення пізнавальних інтересів дослідників” [70, с. 299]. Такий підхід, на нашу думку, є не тільки хибним, але й надзвичайно шкідливим, оскільки позбавляє науку її аксіологічної ваги, негативно впливає на „гуманітарну ауру нації” (Л. Костенко). На противагу і застарілим радянським, і сучасним неоліберальним підходам, як на методологічну домінанту свого дослідження автор орієнтується на національно-екзистенціальну методологію, яка, за В. Іванишином, „зобов’язує осмислювати дійсність передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації” [49, с. 6]. На нашу думку, саме такий методологічний підхід можна вважати найбільш оптимальним для вітчизняних досліджень у сфері гуманітарних наук. Водночас можна провести паралель між національно-екзистенціальною методологію та іноземними непозитивістськими і немарксистськими історичними школами, наприклад, з героїчною концепцією у неоромантичному напрямку польської історіографії кін. ХІХ – поч. ХХ ст. [62, с. 434-436].

Національно-екзистенціальну методолігію ми верифікуємо з христологією (христологічною інтерпритацією), яка „у широкому загальнометодологічному значенні… означає стратегію витлумачення явищ та закономірностей буття крізь призму християнства” [42, с. 23]. Такий методологічний підхід також можна помітити в іноземній історіографії. Прикладом може бути католицька історична школа в Іспанії, яка відстоювала взаємозв’язок національної історії з релігійним чинником та чітко стояла на ідеалістичних світоглядних засадах, зокрема, представник цієї школи Марселіно Менендес Пелайо писав: „Я католик, і як католик стверджую, що Проведіння, одкровення та свобідна воля являються основами всілякої історії” [65, с. 477]. Цілком очевидно, що застосування христологічної інтерпритації в гуманітарних дослідженнях є надзвичайно важливим, адже воно допомагає позбутися хиб, пов’язаних з багаторічним культивуванням упереджених антиклерикальних та вульгарно матеріалістичних принцинципів. Крім того, христологію ми розглядаємо як іманентно-український методологічний підхід, оскільки наука є одним із проявів культури, а українська національна культура за своєю суттю є глибоко християнською.

Поєднання цих двох підходів – національно-екзистенціального та христологічного – вважаємо особливо доречним ще й з огляду на те, що наше дослідження з однієї сторони висвітлює боротьбу українців за власну національну самореалізацію, а з іншої – торкається релігійної тематики.

Основними методамии нашого дослідження є порівняльний, ретроспективний та описовий.

Наукова новизна даної роботи полягає в тому, що опираючись на надбання численних істориків та досить багату джерельну базу (частина якої, до того ж, довгий час була засекречена), використовуючи національно-екзистенціальну методологію та христологічну інтерпритацію, вона висвітлює органічне поєднання Андреєм Шептицьким релігійної та суспільно-політичної діяльності, тоді як інші автори лише фрагментально затрогують це питання.

Дана праця може бути корисною при вивченні курсів політології, новітньої історії України та релігієзнавства.

 

 

Розділ І. Походження та юні роки Романа Шептицького

Роман-Олександр-Марія Шептицький народився 29 липня 1865 року в родовому маєтку Прилбичі, що на Львівщині. За традицією Шептицькі вважали, що шляхетську грамоту їх роду надав сам король Данило Романович [45, с. 444]. Польська Енциклопедія Ольгебранда подає про родину майбутнього митрополита Андрея наступні відомості: „Шептицькі, шляхетська родина, яка походить від руських бояр, писалась Шептиць, Вошанців і Угерців, дібр, що їх надав цій родині в ХІІІ ст. галицький князь Лев. Уже в часах незалежної Руси Шептицькі мали високі гідності, а після прилучення до Речипосполитої, наполегливо тримаючися Східної Церкви й стоячи до нового порядку обставин, щойно в пізніших часах увійшли до Сенату” [34, с. 58].

Чимало представників роду Шептицьких увійшли в історію України як духовні особи і зробили неабиякий вклад в життя української Церкви. Наприклад, Олександр Шептицький в 1618 році заснував в Угерцях василіанський монастир, а в 1620 році створив там друкарню.

Іншу друкарню заснував в Уневі Варлаам, в світі Василь Шептицький, – архимандрит Унівський, а в 1710-1715 – єпископ Львівський і Кам’янецький [34, с. 58]. У 1681 році Варлаам Шептицький разом з єп. Йосифом Шумським та архимандритами Сильвестром Творовським і Степаном Гороїмом таємно прийняли унію. Це в свою чергу посприяло подальшому приєднанню до Вселенської Церкви всієї Львівської єпархії [51, с. 207].

В роді Шептицьких були й найвищі церковні ієрархи: митрополитом був Атанасій (1729-1746) та Лев (1778-1779). Перший відзначився тим, що доклав зусиль до уніфікації обряду після Замойського синоду 1720 року та гармонізації стосунків між василіанами та світським духовенством. Лев Шептицький, хоч займав митрополичий престол лише один рік, довгий час був єпископом-коад’ютором митрополита Пилипа Володкевича [52, с. 90-94].

Будучи людьми церковними, Шептицькі не забували про своє шляхетське походження і гордилися власним родом. У листі до коронного гетьмана Адама Сенявського Василь Шептицький зазначав: „… ми, шляхта, не від учора, ані з чиєї ласки, ані набілітації, ані зв’язків подружих ми виросли – але з давніх предків, із заслуг війни і мира, так старі, як старі Русь і віра Христова на ній…” [34, с. 58].

Шептицькі довго трималися візантійського обряду. До Латинського Костелу перейшов лиш батько митрополита Андрея Ян. Та попри це він все ж пам’ятав про своє руське коріння. Казимир Хлендовський, будучи поляком, не без сарказму згадував, що Ян Шептицький „дуже був гордий за своїх єпископів у роді… пообвішував свою кімнату самими генеологічними деревами так, що мені здавалося, що я є в стайні перегонових коней” [34, С. 55]. Очевидно, той факт, що батько Ян Шептицький зберіг зв’язок з власним народом, посприяв не тільки переходу двох його синів – Романа та Казимира – на східний обряд, але й спричинився до того, що обидва стали непересічними постаттями українського національного життя.

Мати Романа Софія була графинею, походила із давнього польського аристократитчного роду Фредрів. Напевне саме їй митрополит Андрей завдячує, що ще в дитячому віці поставив понад усе саме Бога. Патріарх Йосиф Сліпий з цього приводу згадував: „Мати, графиня Софія… була глибоко релігійною людиною… Цю глибоку релігійність вщепила вона в душі своїх дітей, зокрема Романа, вже змолоду… Мати Софія тішилася, що малий синок скоро навчився сам відмовляти коронку-чотки і щоденні молитви. А дома вона запровадила спільні молитви, і цей звичай згодом Митрополит Роман-Андрей доручив у пастирських посланнях всім християнським родинам як надзвичайно важливий чинник релігійного виховання і вдержання християнського Духа в основній клітині Христової Церкви”. В молоді роки графиня Софія (до речі як і Тарас Шевченко) зачитувалась „Наслідуванням Христа” Томи Компійського, а також житіями святих, що надихало її на побожне християнське життя [61, с. 188].

Софія Фредр-Шептицька доклала максимум зусиль, щоб своїх дітей „виховати для Господа смиренними і маленькими перед Ним, навчити підводитися після поразки, упокорюватися і дякувати після перемоги” [50, с. 10]. Про її відданість Богові свідчить лист до сина Казимира (пізніше – о. Климентія) від 13 жовтня 1882 року: „У боротьбі, спокусах, невизначеностях, які Ти зустрінеш, щоб Ти пам’ятав завжди, що ми народилися, щоб вмерти, щоб стати святими. Ми не можемо зробити менше для Того, Хто помер, щоб нас зробити святими, як ними стати. Треба пройнятися цією правдою…, що всі цілі ниці, ближчі, легші є фальшиві” [50, с. 3]. У 1880 році помер один із синів Шептицьких – Єжи (Юрій, по домашньому – Ізя). Софія Фредр-Шептицька з цього приводу записала: „В найстрашніших хвилях, які коли-небудь я пережила, бо під час і після смерті Ізя пізнала на собі ледве не фізично – коли Бог подасть Хрест людині доброї волі – Хрест людину підносить, а не людина несе Хрест” [50, с. 9]. Софія мала неабиякий талант художника. Вона власноруч намалювала ікони Пресв. Ісусового Серця (оздобила діамантами і подарувала одному з храмів м. Брухналь), св. Йосифа (передала в костел м. Жовква), св. Яна з Дуклі (Бернардинський костел у Львові), а також св. Ігнатія і св. Франциска (феліціянський жіночий монастир у Кракові) [61, с. 189].

Особистим сповідником графині, а за одно і другом родини був отець-єзуїт Генрих Яцковський (1834-1905), який увійшов в історію Церкви як реформатор Ордену Василіан [34, с. 63]. Можна припустити, що о. Яцковський в певній мірі повпливав на вибір життєвого шляху молодого Романа. Однак незаперечним є факт, що духовна опіка над сім’єю Шептицьких отця-єзуїта (“ісусівця”, як прийнято було тоді говорити), як мінімум, підтримувала високий релігійний рівень.

В родині Шептицьких існувала своєрідна релігійно-містична атмосфера. В їхньому палаці знаходився реліквіарій із часточкою Чесного Хреста Господнього та землею із Гробу Пресв. Богородиці. Шептицькі особливо шанували цілий сонм святих Східної та Західної Церков, зокрема св. Франциска Асизького, св. Антонія Падуанського, св. Бонавентуру, св. Терезу, св. Бенедикта, св. Домініка, св. Василія Великого, св. Ігнатія Лойолу та інших [61, с. 186-187]. Та найбільше юний Роман захоплювався українським святим, мучеником за єдність Церкви Христової св. Йосафатом Кунцевичем, який протягом усього життя був для нього дороговказом для ведення екуменічної та душпастирської роботи. Також він надзвичайно шанував св. Катерину Сієнську [61, с. 186], що жила в Італії у 1347-1461 рр. Ця сестра-домініканка, що удостоїлася одного із найбільших ступеней святості (була стигматичкою), все своє життя присвятила тому, щоб примирити між собою ворогуючі італійські міста і піднести авторитет Папи [34, с. 56-57]. Можемо припустити, що св. Катерина була для Романа прикладом чудового поєднання християнства і патріотизму, адже й сам він, як побачимо пізніше, хотів об’єднати свій народ не тільки в єдиній незалежній державі, але і в єдиній Церкві під проводом Христового Намісника.

Роман надзвичайно щиро захоплювався догмою про Спільноту Святих [34, с. 55-56] й сам із юних літ прагнув до святості, насамперед святості через мученицьку смерть. Дослідниця духовного життя митрополита Шептицького Софія Сеник зазначала, що „Роман захоплювався ідеєю, щоби відплатити Ісусові Христові власною кров’ю за профанацію Його крови в Службах Божих і св. Причастях” [55, с. 17].

 

Розділ ІІ. Андрей Шептицький – видатний релігійний діяч першої пол. ХХ ст.

2.1. Початки духовної кар’єри

 

Початкову освіту Роман отримав вдома, згодом як гімназист навчався Львові та Кракові. У 1883-1887 роках вивчає право в Кракові та Бреславі. Вчений ступінь доктора права отримує у 1888 році. Окрім духовного виховання та університетської освіти Шептицький мав змогу пройти військовий вишкіл, однак від армійської кар’єри мусив відмовитись у зв’язку зі станом здоров’я [45, с. 445].

У 1887 році Роман здійснив подорож до Росії. У Києві він знайомиться з представниками української інтелігенції, зокрема з професором Антоновичем [34, с. 56]. Під час перебування в Москві бачиться з видатним російським філософом Володимиром Соловйовим [45, с. 445].

Не можна однозначно сказати, коли саме відбувся поворотний момент у внутрішньому – духовному – житті Романа. Однак на аудієнції у Папи 24 березня 1888 року він з впевненістю заявив, що бажає вступити до Василіанського Чину. Графиня Софія підтвердила слова сина: „Щодо нього, Ваша Святосте, він готов пролити свою кров, як мученик, якщо забажав би цього – заради Його святої справи, а я заявляю тут перед Вами, що я вповні посвячую його на Боже діло й бажаю того самого, що й він” [61, с. 188]. Схоже, Папа Лев ХІІІ схвалив наміри молодого графа, адже покладав на Василіанський Орден неабиякі надії. Зокрема під час аудієнції він зазначив, що „василіани мають перед собою велике майбутнє в Церкві”, а їхня місія є „велика і гарна” [34, с. 57]. Та попри це, батьки не були в захваті від того, що їхній син вирішив змінити обряд. Графиня Софія згадувала, що Янові „тяжко, дуже тяжко приходилося віддавати (сина) до того Чина, який щойно постав” бо „завдання цього Чина… мусіло розбиватися об лаву ворогів, об силу схизми, нехіть русинів, завжди насторожену підозрілість поляків” [34, с. 58]. Сама вона надзвичайно яскраво описала власні переживання від вибору сина: „… пам’ятаю вибух сліз і жалю, яким я привітала о. Яцковського… Ох, отче, отче! І так ми з ним … були досі одне а тепер скінчилося!”. На це о. Яцковський майже з гнівом відповів: „Дитинство! …Одним ви були й будете далі в Бозі – не в обряді!” – „Отче, між ними він схлопіє!” – „Ніколи! Може стати лише мучеником, а чого ж кращого я міг би бажати і йому і вам!” [34, с. 58-59]. Сумніви графині Софії пояснювалися не лише її прив’язаністю до латинського обряду, але й невпевненістю в майбутнє Василіанського Чину: „Зав’язок зреформованих Василіан був для мене до тієї пори лише паперовим декретом Святішого Отця і початком праці о. Яцковського” [34, с. 58]. Очевидно, тоді батьки ще не розуміли важливість місії, яку взяв на себе їх син.

Однак відсутність повного розуміння зі сторони батьків не завадила Роману зробити перший крок на вибраному шляху. Покидаючи світське життя, 28 травня 1888 року Роман склав молитву за свою родину, у якій зокрема говорилось: „… Допоможи їй, Господи, розростатися широко й в усіх поколіннях служити Тобі вірно. Дай їй християнських матерів… Дай їй батьків, щоб вони явно й відважно визнавали Твою святу Віру… Нехай за неї гинуть, як св. Йосафат, як Катерина зі Сієни на Заході, так вони на Сході борються за визнання Твого намісника… Зволь, о Господи, покликати з нашої родини священників, апостолів, мучеників, святих…” [61, с. 187]. Уривок цієї молитви дуже добре показує не тільки глибоку віру майбутнього митрополита, але і його аристократичну відданість такому традиційному інституту як родина.

Обравши монаше ім’я Андрей, молодий Шептицький у 1888 році втупає до василіанського новіціату в Добромишлі. Урочисті обіти складає у Кристинополі на свято Успіння 1892 року, а вже 22 серпня рукоположений на священика єп. Юліяном Пелешем. Навчається в Кракові, де отримує докторський ступінь богослів’я та філософії. У червні 1896 о. Андрея Шептицького назначають ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові, а через рік – секретарем протоігумена та єпископським комісаром сестер-василіанок та служебниць. Того ж року Шептицький розпочинає випуск журналу „Місіонер” [45, с. 445].

Звісно, ми можемо припустити, що таке стрімке піднесення графа Шептицького по ієрархічній драбині було наперед заплановане вищими церковними колами, однак воно було б просто неможливим без таких чинників як палка віра, неабияка працьовитість та високий інтелектуальний рівень о. Андрея.

У 1899 році молодого отця-василіанина назначають Станіславівським єпископом. Свячення Шептицький отримує 17 вересня із рук митрополита Юліана Куїловського [52, с. 106].

34-річний Шептицький розпочинає свою єпископську працю двома листами-посланнями до мирян та кліру. В посланні до духовенства єп. Андрей говорить про трудності, пов’язані з виконанням священичих обов’язків. Про себе він пише: „Я боявся уряду єпископа передусім за те, що це є страшна річ відповідати перед Божим судом за спасіння тисячі людей”. Він визнає, що „боявся непорозуміння зі світським священством. Не на полі церковнім і народнім, бо я з діда-прадіда русин… Я боявся непорозуміння з іншого боку; від давен-давен світське священство завжди закидало монахам амбіцію і старання за церковні достоїнства… Сьогодні справи уже рішені. З мого боку жертва зроблена. Я вийшов з монашої келії. Сьогодні вітаю Вас щирим серцем, як своїх братів і помічників у праці… в’яжуть мене з вами союзи, сильніші від усіх інших…” [52, с. 114].

Вже тоді Владика Андрей приділяв багато уваги відвідуванню численних парафій, в тому числі й сільських. Не обминав він своєю увагою і такий контингент вірних, а заодно часточку українського народу, як гуцули. Саме до них після візитації Косівського деканату він написав одне із перших пастирських послань [16].

Однак бути єпископом Андрею Шептицькому довго не довелося. У 1900 році, на 35-му році життя, 8-му році священства та першому році єпископства, Шептицький стає митрополитом [52, с. 111]. Папський указ про призначення був підписаний 17 грудня, офіційна інавгурація через місяць – 17 січня 1901 року [45, с. 445].

 

2.2. Митрополит Андрей – Глава УГКЦ

 

На момент вступу Андрея Шептицького на митрополичий пристіл греко-католицька Церква в Галичині мала 751 парафіяльний храм, 196 дочірних церков, 28 каплиць та 932 священника [52, с. 112]. Однак окрім цього мала вона деякі проблеми і особливі завдання, які, напевно, чудово усвідомлював митрополит Андрей. Тож не дивно, що він поставив собі за мету своєрідну модернізацію греко-католицької Церкви, а разом з тим – сприяння розвитку українського національного життя. Митрополит Андрей був свідомий своєї місії перед історією: „Обов’язки свої так понимаю, що не лиш для вірних, що тепер живуть, маю з дня на день працювати й робити все, що лиш в моїй силі, щоб їх світлом Євангелія Христового просвітити. Маю обов’язки і для будучих поколінь… працю для будучности уважаю за річ сто разів важнішу як усе, що можна для хвилі теперішньої зробити” [55, С. 5-6]. При цьому Шептицький мав по-справжньому християнське розуміння своїх архиєрейських повноважень. В одному з своїх пастирських послань він писав: „Проводу не накидаю. Не хочу, щоб хтонебудь сліпо йшов за мною. Бо і наука Христа не знає сліпого проводу ні сліпого послуху; вона є наукою любови і свободи. Тому і провід, що його дає Церква, може бути лише проводом власного переконання” [18, с. 191].

Саме усвідомленням своїх обов’язків, а не особистими амбіціями ми можемо пояснити бажання графа Шептицького відновити митрополичі повноваження на тих канонічних територіях української Церкви, унія на яких була скасована російським урядом. Під час аудієнції 1907 року Папа словами „utere jure tuo” (“користуйся своїми правами”) підтвердив владу Шептицького на фактично розгромлену, але канонічно існуючу Кам’янець-Подільську єпархію. Роком пізніше, під час аудієнції 14 лютого 1908 року, Папа назначив митрополита таємним ординарієм українських єпархій, скасованих царським урядом. З цього приводу Андрей Шептицький писав додому: „Мої дорогі! Хочу вас усіх повідомити, а передусім найдорожчого тата, що вчорашній день був для мене найважнішим у житті” [52, с. 129]. В решті решт, Глава УГКЦ досягнув поставленої мети і зміг підписуватися як „Андрей Шептицький, смиренний митрополит Галицький, адміністратор Київської митрополії та всієї Росії; як також архієпископських церков Володимирської, Полоцької, Смоленської, рівно ж єпископських: Луцької з екзархатом всієї Росії, Острозької, Новгородської, Берестейської, Мінської, Вітебської, Мстиславської, Орловської, Могилівської, Сіверської, Холмської, Томської, Туровської, Белзької, як також єпископ Камянця-Подільського” [53, с. 102]. Маючи відповідні повноваження від Папи Пія Х, митрополит Андрей старався відновити українську католицьку ієрархію на підросійських землях: під час перебування в Києві (у зв’язку з арештом російською владою) він висвятив о. Йосифа Боцяна на єпископа. Андрей Шептицький надав нововисвяченому єпископу повноваження щодо всіх єпархій, скасованих царським урядом в 1839 та 1875 роках, а саме на Володимиро-Волинську, Смоленську, Луцьку, Турівську, Пінську, Берестейську, Полоцьку та Холмську. Офіційним титулом нового архиєрея був „єпископ Луцький”. Польська ієрархія, а згодом і польський уряд чинили неабиякі перешкоди визнанню Луцької єпархії візантійського обряду, бо не хотіли поширення на Волинь впливу УГКЦ, оскільки планували навернути тамтешнє українське населення через прищеплення латинського обряду [53, с. 133-135].

У зв’язку з масовою еміграцією українців-галичан на Захід митрополит зіштовхнувся із проблемою облаштування там Української Католицької Церкви. Особливо актуальним було питання щодо долі українців-католиків в США, де виникла канонічна суперечка відносно підпорядкування тамтешнього українського духовенства. Дипломатичні здібності, а також рішучість і принциповість графа Шептицького посприяли позитивному вирішенню цього питання. В жовтні 1910 року митроплит торжественно освятив собор Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, що мав стати центром релігійного життя українців у США. Остаточне унезалежнення Української Католицької Церкви в США від місцевої латинської ієрархії пов’язане з папським декретом “Cum episcopo” (1913 р.), який підтвердив владу єп. Сотера Ортинського [34, с. 63-64].

На численні прохання української громади в Аргентині Шептицький налагодив в цій країні діяльність місіонерів із УГКЦ. Першим таким місіонером був о. Климентій Бжуховський, згодом до Аргнетини переїхали о.о. Ярослав Карп’як, Іван Синишин, Степан Вапрович та ін. [72, с. 15].

Не забув митрополит і про україських католиків у Боснії, де був створений апостольський вікаріат, яким управляв спочатку о. Й. Жук, а потім – о. Олексій Базюк [44, с. 447].

Оскільки на чужині перед українцями стояла небезпека асиміляції та відходу від власної національної Церкви, Шептицький написав низку листів-послань, що закликали до збереження віри, обряду та національної ідентичності (“До Русинів осілих у Канаді” (1901), „Канадійським Русинам” (1911), „Пам’ятка для руських робітників в Англії, Аргентині, Бразилії, Данії, Канаді, Німеччині, Спол. Державах, Франції, Швейцарії і Швеції” (1911)) [27, с. 234].

Одним із найбільш важливих моментів історії греко-католицької Церкви за часів посідання митрополичого престолу графом Андреєм Шептицьким є літургічна реформа. Можна вважати, що введення певних латинських елементів у практику української Церкви було природним, оскільки українці, належачи до європейської цивілізації, незалежно від того чи визнавали вони себе католиками, чи ні, все ж тяжіли західної культури, одним із первнів якої є римський католицизм. Як прикладом ми можемо навести наявність латинських елементів у „Великому Требнику” православного митрополита Петра Могили або ж використання органів у православних храмах XVII ст. [55, с. 38-39]. Певне зближення з практикою латинської Церкви пов’язане з Замойським синодом 1720 року [45, с. 341-344]. В кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. латинізований обряд греко-католицької Церкви в Галичині виконував функцію боротьби з москофільством [53, с. 162].

Очевидно, попри свою закоханість східним обрядом, митрополит все ж не був прихильником примітивної обрядової ізоляції та закостенілості, однак він чудово розумів, що різниця в обряді створює прірву між греко-католиками Галичини та православними Великої України, тим більше, що останні значною мірою були зараженими своєрідним шаманством московського „праваславія”, яке характеризувалося зацикленістю не на вірі, а на її зовнішньому вираженні – обряді.

Процес літургічного очищення обряду розпочався з паломництва на Святу Землю 1906 року. Тоді по дорозі до Палистини Шептицький змусив українських священиків викинути з Літургії будь-які римські запозичення, які були б дуже помітними на фоні служінь представників східних Церков. Ініціативу Шептицького сприйняли не всі. Активними противниками делатинізації обряду були єпископи Григорій Хомишин та Йосафат Коциловський, а також василіанський архимандрит Денис Ткачук. Вирішувати це обрядове протистояння довелось Апостольській Столиці, яка після грунтовного вивчення питання одобрила наміри митрополита [53, с. 162-165].

Розуміючи, що Церква тримається насамперед на священиках, Андрей Шептицький доклав максимум зусиль, щоб підвищити рівень підготовки українських душпастирів. Пастирським листом від 1 вересня 1901 року він змінив організаційну структуру Львівської семінарії, оновив склад її викладачів. До 1928 року семінаристи відбували студії у Львівському університеті, згодом навчання перенеслось до нововідкритої Богословської семінарії. Крім того, були відкриті нові семінарії – у 1906 році у Перемишлі, а в 1907 – в Станіславові [53, с. 113].

Якими ж Владика Андрей хотів бачити греко-католицьких священників? Єпископ Андій Сапеляк так охарактеризував намагання Шептицького: „Архиєпископ-патріарх прагнув сформувати фігуру новітнього українського священника, про якого говорив у листі до Станіславівського кліру. Це мав бути священик повністю посвячений Христу-Богові та Його Церкві серед українського народу… Йшлося про священика, який не замикався б у своїй парафії, а був цілковито з’єднаний зі своїм єпископом у любові та солідарності у всьому, який по Бозі мав усім серцем любити свій народ та був здатним пожертвувати за нього своїм життям” [53, с. 113].

Не менше уваги приділяв митрополит Шептицький українському монашеству. Він розумів, що для України не достатньо зреформованого з наказу Апостольської Столиці Василіанського Чину й вважав доцільними два шляхи налагодження монашого життя в Україні – відродження українського традиційно-східного чернецтва і запровадження візантійських гілок загальнокатолицьких орденів.

У 1910 році митрополит Андрей брав участь у Євхаристійному конгресі, що відбувався в Монреалі. Використовуючи нагоду, митрополит здійснив візитацію місцевих українців-католиків, в тому числі він відвідав поселення, в якому зі своїми співбратами працював на духовній ниві отець-редемпторист Ахіль Деляре (сам він був бельгійцем, католиком латинського обряду, однак, маючи місійне покликання, у 1906 році прийняв візантійсько-український обряд, щоб працювати серед українських переселенців Канади). Митрополита зворушила жертовна праця редемптористів. Згодом він зустрівся з кількома чільними діячами Ордену, а вже 27 травня 1913 року між Главою УГКЦ і Генеральним урядом ЧНІ була підписана угода про заснування в Україні першого монастиря редемптористів. 21 серпня того ж року в Україну прибув о. Йосиф Схрейверс, а з ним – ще п’ять священників та двоє братів. Митрополит Шептицький віддав їм свою посілість у с. Уневі, що за 50 км. від Львова. Бельгійські місіонери швидко адаптувались до українських реалей, вивчили мову і розгорнули неабияку діяльність у Галачині та на Волині, залучаючи при цьому до своїх лав місцевих українських юнаків [31, с. 5-9].

Розуміючи необхідність зосередження уваги на вихованні підростаючого покоління, Шептицький посприяв створенню в Україні східної гілки ОО. Салезіян ім св. Івана Боска, які мали неабиякий досвід у роботі з молоддю. Українські салезіяни мали вишколюватися в Італії – на батьківщині салезіянського руху. За дорученням митрополита кандидатів підбирав єп. Йосафат Коциловський. В 1932 році до Італії виїхало перші десять українських юнаків, що бажали посвятити своє життя вихованню підростаючому поколінню співвітчизників [72, с. 6-7]. На привеликий жаль, діяльності салезіян в Україні завадила російська окупація, однак зусилля митрополита не були марними, оскільки в період існування СРСР салезіяни розгорнули досить потужну діяльність серед діаспори, а з 1991 року розпочали свою діяльність в Україні.

Дбаючи про збереження у Церкві східних традицій, митрополит Андрей наполегливо став відновлювати в Україні чернецтво студитського уставу, яке з часом очолив його брат Климент (Казимир). Ініціативу Шептицького підтримав Ватикан. У травні 1923 року Священна Конгрегація для Східних Церков надіслала митрополиту листа, в якому, зокрема, писалося наступне: „Священна Конгрегація вповні одобрює цю гадку Вашого Високопреосвященства, щоб новоповертаючій інституції дати східний характер, уникаючи впровадження до неї норм, взятих із подібних інституцій латинських, чи то вони відносяться до захованих обітів, чи то внутрішньої дисципліни й організації спільного життя, чи то залежності різних лавр від власти єпископа. Також є волею Священної Конгрегації, щоб монахи студити, як щодо відправлювання хору, так і щодо відправи Служби Божої, зберігали в цілій непорушності візантійський обряд, усуваючи всі зміни й новості, які ввійшли в обряд, уживаний українцями, не виключаючи і тих змін, які в який-небудь спосіб установлено Замойським Синодом”. В листопаді того ж року митрополит переслав цей лист монахам Унівського монастиря. Ченці були зобов’язані розшукувати, опрацьовувати та впроваджувати давні студитські монаші звичаї. У 1936 році брати Шептицькі закінчили спільну багаторічну працю – Великий Студитський Типікон [38, с. 13].

В Унівській лаврі був відкритий новіціат. По всій Галичині, а також на Підляшші та Поліссі виникали нові студитські монастирі. У 1927 році митрополит Шептицький заклав ще одну лавру – Свято-Іванівську, – що знаходилась на Чернечій горі у Львові. При ній була заснована іконописна майстерня, що орієнтувалась на давню візантійську традицію. При Унівській лаврі розпочав роботу сиротинець (до 1936 року у ньому було виховано 170 юнаків) [38, с. 14].

Опікуючись духовним розвитком українського чернецтва, митрополит займався перекладом і публікацією аскетичних творів св. Василія Великого. Частина творів була опублікована в 1910-1911 рр., більш повне видання вийшло в 1929 році [27, с. 80].

Зусиллями Шептицького були засновані жіночі згромадження Сестер Пресвятої Родини, Сестер-Студиток, Сестер-Вікентіянок, Сестер св. Йосифа та Сестер св. Йосафата. [45, с. 448]. Митрополит особисто займався створенням статутних документів Сестер-Служебниць та Василіанок [27, с. 60-65].

Владика Андрей досить ретельно добирав і вишколював монаші кадри. Ігуменя Сестер-Студиток Йосифа (Олена) Вітер згадує, що митрополит приділяв їй увагу ще тоді, коли вона була зовсім юною [58, с. 21]. Вона зазначала: „…Ексцеленція ставився до мене по-батьківськи, керував моєю наукою, заохочував до монашого життя, давав приклад релігійної ревності і навіть утаємничував мене у свої плани – поєднання українських Церков. Згодом він стежив за моєю поведінкою у монастирі, висилав декілька разів до Риму, коли мені було 30 років, призначив мене ігуменею нового жіночого Чину – Сестер Студиток” [64, с. 39-40].

У жовтні 1940 року, коли атеїстична окупаційна влада всіляко старалася ослабити релігійне життя, в т.ч. й монаше, митрополит видав послання „Про тих, що живуть за Євангельськими радами”, яке розкривало справжню героїчно-жертовну сутність чернецтва. Поява цього послання була дуже доречною, адже уже через 5-6 років, коли російські окупанти заходилися остаточно знищити оперту на св. Петрі українську Церкву, саме чернецтво стало тим бастіоном, який до останнього захищав український католицизм, бо знало, що „монаха чи монахиню не робить ні монаша одіж ні монастир”… [27, с. 78-79].

Митрополит вважав за потрібне реформувати не тільки клір, але й парафіяльне життя, зокрема надати церковним громадам більше автономії. Він відзначав, що в питанні управління парафіяльним життям існує дві крайності: з однієї сторони, протестантська абсолютизація волі церковної громади, з іншої – аристократичний консерватизм, який „не дає народові ніякої автономії, жадного голосу в церковних справах та не допускає його до жадної самостійної, загального значення, праці”. Змінити таку ситуацію Владика Андрей закликав у своєму посланні „Про церковне братство” (1905 р.) [27, с. 55-56]. Він виділив два типи церковних братств. Перші покликані розвивати певні напрямки побожності (напр., „Братство Найсвятіших Тайн”) чи культивувати спеціальні чесноти (“Братство тверезості”). Інший тип церковних братств за задумом митрополита мав бути не масовим, а селективним, складатися з найкращих парафіян. На плечі таких братств лягав зокрема „апостолят доброї книжки і преси, поширювання звичаю спільних молитов, доведення до розірвання або управнення диких подруж та до поєднання розірваних подруж , навернення п’яниць, намова до сповіді тих, що не сповідаються, полагодження спорів мирною дорогою”, також вони мали працювати в харитативному (доброчинному), економічному, культурно-освітньому напрямках [27, с. 57-58]. Фактично тоді – в 1905 році – митрополит Шептицький зініціював створення таких мирянських інститутів, які пізніше у формі Католицької Акції запровадив Папа Пій ХІ за винятком лише тієї різниці, що українські братства мали до того ж виконувати суспільні функції, які хоч якоюсь мірою компенсували відсутність державності.

Владика Андрей хотів бути близьким до підопічних йому людей – як до церковних, так і до світських. Чудовим засобом зв’язку з паствою були послання. Один із біографів митрополита Шептицького – о. Теодозій Галущинський – нарахував 140 його послань. Зазвичай, послання зачіпали теми богослів’я, обряду, екуменізму, громадських та політичних справ, мистецтва [53, с. 114]. Чималу увагу в своїх листах-посланнях митрополит приділяв питанню родини [25], що було досить актуальним в часи поступової секуляризації та руйнації традиційного патріархального укладу життя. Розуміючи, що під впливом експортованого з Заходу сцієнтизму та раціоналізму українська інтелігенція віддаляється від релігії, Шептицький намагався втримати вітчизняних інтелектуалів коло Церкви. Це ми бачимо у його посланні до інтелігенції [18], яке просякнуте логічною аргументованою критикою наївної віри у безмежні можливості власного розуму та ідеєю про неможливість життя людини без Бога.

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3. Андрей Шептицький і екуменічне питання: теоретичний і практичний аспекти

 

 

 

Вихований відданим католиком, натхненний прикладом св. Йосафата Кунцевича, Андрей Шептицький завжди вважав екуменічну діяльність однією з найголовніших складових власної життєвої місії. Шептицький підходив до трагічного стану розділу Церкви Христової не тільки через теоретично-богословське осмислення, але й через розуміння всіх негативних наслідків схизми для України: „Боже покликання і наш обов’язок [до праці для з’єднання Церков] можемо пізнавати і в тій сумній для нас обставині, що, може, ніякий нарід на світі не терпів стільки від нещасного роз’єднання Церков, що український нарід” [55, с. 12]. Екуменізм для Шептицького був невід’ємною складовою прагнення до соборності української нації. Однак видатний митрополит мислив більш глобально і в слід за Папою Урбаном VІІІ вважав українців покликаними до навернення усього християнського Сходу, насамперед Росії.

Слід відзначити, що Шетпицький в цьому плані не був оригінальним. Католицька Церква завжди пам’ятала слова Христа „Ідіть, і навчіть всі народи” (Мт. 28:19), тож не дивно, що Апостольська Столиця ніколи не виключала російські землі зі свого поля зору. В ХХ ст. намагання поширити в Росії католицизм тільки посилилось.

Католики першої пол. ХХ ст. жили тодішніми об’явленнями Пресв. Богородиці, Яка, між іншим, обіцяла навернення Росії. Тож натхненні об’явленнями у Фатімі, мільйони католиків усього світу пристрастно молились про навернення Росії, а чимало ще й активно працювало над цією проблемою.

В той же час все більше число росіян, насамперед інтелігенції, розуміли, що культивоване віками казенне православ’я – це тупикова гілка у розвитку їхньої духовності. Митрополича кафедра у Львові для цих росіян стала уособленням їхнього прагнення до єдності з Вселенською Церквою. У 1902 році згідно з порадою свого духівника до Львова прибув петербурзький адвокат Іван Дебнер, який заявив про своє бажання стати католицьким священником. Переконавшись у духовній зрілості Дебнера, Шептицький висвятив його і відіслав назад до Росії. У 1907 році на митрополита Шептицького вийшов о. Олексій Зерчанінов із Нижньо-Новгородської єпархії. Цей вчений православний священик зрозумів необхідність об’єднання з Католицькою Церквою і за свої переконання був ув’язнений в Суздальському монастирі [53, с. 136]. Український митрополит радо приймав прибувших зі сходу прихильників унії й докладав зусилля, щоб перетворити їх на справжніх апостолів єдності Церков.

Не забував Владика Андрей і про Білорусію, що була канонічно пов’язана з Києво-Галицькою митрополією. Він виплачував стипендії багатьом білорусам, щоб вони мали можливість навчатися у Львові, Інсбруці, Римі [45, с. 450].

В 1907 році, відразу після царського указу про свободу віросповідань, Шептицький поїхав в Росію з метою підготовки там унійної акції [53, с. 100]. Першим із російських церковних достойників, з якими зустрівся український митрополит, був Інокентій Усов – єпископ старообрядців. Він прихильно ставився до ідеї унії, однак вважав, що більшість віруючих буде проти. Згодом Шептицький відвідав монастир „Новий Єрусалим”, що неподалік Москви, де хотів зустрітися з колишнім Смоленським архиєпископом Петром, однак той, хоч і мав симпатії до католицизму, не наважився прийняти митрополита [53, с. 128].

Проте вирішальну роль роль у формуванні російського греко-католицизму відіграв Леонід Федоров. Народився він в Петербурзі у заможній родині. Після закінчення гімназії Леонід два роки навчався в православній академії. Вивчення церковної історії та читання творів В. Соловйова викликали в нього прокатолицькі симпатії. На початку 1902 року Федоров виїхав до Львова й зустрівся з митрополитом Шептицьким, в якого перебував протягом тижня. За дорученням митрополита Шептицького Леоніда прийняли на навчання до Папської колегії в Анані, що неподалік Риму. Перебуваючи в Італії, він отримує докторський ступінь з філософії та богослів’я. У 1910 році на один місяць повертається до Росії й вивчає настрої тамтешньої інтелігенції. Висвячений був в березні 1912 року в Царгороді. Побувши певний час у Сербії, Федоров повернувся до Росії, однак в Петербурзі його заарештували як „секретаря митрополита Шептицького”. В ув’язненні у м. Тобольськ він перебував до 1917 року [53, с. 137-138]. До 1917 року перебував у ув’язненні і митрополит Андрей. Зі звільненням цих двох церковних діячів пов’язаний новий етап у розвитку російського греко-католицизму.

Великдень 1917 року Шептицький відзначив з російськими греко-католиками у Петрограді. Тоді ж він назначив о. Леоніда Федорова російський екзархом. 29 травня у Петрограді розпочався Синод Церкви російських католиків візантійського обряду. Окрім греко-католицьких священиків у якості гостей був місцевий латинський клір, а також російська інтелігенція. Під час Синоду була обговорена низка богословських, літургічних, дисциплінарних та канонічних питань. Влада екзарха Федорова поширювалася тільки на територію Росії, він не мав компетенції вирішувати будь-які справи в Україні та Білорусії [52, с. 138-139].

Варто зазначити, що окрім Шептицького навернути Росію на католицьку віру намагалось і тамтешнє польське римо-католицьке духовенство. Єп. Андрій Сапеляк дуже слушно визначив польський клір „партнером-суперником” митрополита Шептицького у справі навернення Росії [52, с. 142].

Проводячи місіонерську роботу, латинське духовенство дотримувалось теорії двохобрядовості. Згідно з нею, вищі верстви російського населення повинні навертатися у латинському обряді, а всі інші – в східному [52, с. 143].

В ідеалі, тактика двохобрядовості була досить дієвою. Чимало росіян із вищих суспільних верств, які прагнули бути католиками, дійсно віддавали перевагу латинському обряду, а не архаїчно-московському варіанту обряду візантійського. В останньому вони бачили саму лише відсталість (один із латинських ієрархів – єпископ де Ропп з цього приводу зазначав: „Ми сьогодні маємо дивну ситуацію. Росіянин, який подолав свою інерцію та атрофію волі, що є його характерною ознакою, має глибоку нехіть до слов’янського обряду. Для нього цей обряд є державний, без внутрішнього життя, глибокої віри і морального впливу, суто формальний” ) [52, с. 143]. Крім того, часто російська еліта мала українське, польське, білоруське, шведське, німецьке чи ще якесь європейське походження, тож багато таких „росіян” органічно не сприймали московського православ’я й тягнулись до західної культури. Звісно, така навернена до католицької віри еліта могла не переходити в латинництво, а цілком задовільнитися добре продуманою модернізацією східного обряду, однак радикальні обрядові реформи могли не сподобатись широкому російському загалу (досить згадати про наслідки реформи Нікона). Тож, як бачимо, двохобрядовість могла б бути успішною, однак її ефективність суттєво зменшував національно-політичний фактор, а саме те, що росіян відштовхував від католицизму польський шовінізм. Т. М. делла Рокка слушно підмітив, що „кожна спроба поляків втручатися в російську спільноту була приречена на поразку з огляду на ненависть і недовіру, які характеризували взаємини поляків і росіян” [52, с. 145].

Окрім де Роппа теорію двохобрядовості підтримували єпископи Скірмунт та Залєський. Залєський взагалі стверджував, що потрібно уникати об’єднання Російської православної Церкви з Католицькою тому, що перша ніби то „зіпсує” останню. Плани Шептицького для нього – це лише „грандіозні мрії, які відволікають нас від від основного обов’язку, головним у якому є рятувати поодинокі душі…” (виділення наші – І. З.) [52, с. 144]. Натомість митрополит Андрей притримувався діаметрально протилежної думки. Зокрема, під час однієї з присвячених екуменічному питанню конференцій він зазначав, що „приєднання індивідів до католицької віри напевно мають велике значення, бо ж душа має безграничну вартість, але індивідуальні приєднання, хоч би навіть дуже чисельні, ніколи не будуть мати того самого значення, що приєднання такого самого числа індивідів, об’єднаних у спільноті” [27, с. 88].

Польські ієрархи піддавали сумніву компетенцію митрополита Андрея у справах Росії, тому йому довелося поїхати до Риму, щоб там вирішити всі спірні питання. Після того, як Андрей Шептицький продемонстрував документи Пія Х і склав звіт про свою діяльність, новий Папа – Бенедикт ХV – схвалив дії митрополита. Однак поширення російського греко-католицизму призупинила більшовицька влада. У 1923 році екзарха Леоніда Федорова було заарештовано і засуджено. 7 березня 1935 року він помер на Соловках [52, с. 141].

Хоч коротка, однак досить динамічна історія російського католицизму східного обряду довела дієвість екуменічних поглядів Шептицького. Можемо вважати, що митрополит Андрей був революціонером в плані боротьби за єдність Церков. В. Ленцик слушно відмітив, що Шептицький „випередив на кілька десятиліть екуменічні ідеї Другого Ватиканського собору та Папи Івана ХХІІІ” [38, с. 454]. Подібної думки дотримувався і А. Базилевич [27, с. 86].

Новий етап веденої митрополитом Андреєм екуменічної діяльності припав на Другу світову війну. Радянська окупація західних областей України та Білорусії відкрила широкий фронт для місіонерської діяльності. В жовтні 1939 р. Шептицький, враховуючи етнічні та історично-територіальні чинники, приймає рішення про розподіл території СРСР на окремі езархати. Планувалось створити наступні екзархати: Великоросійський з територією „етнографічної Великоросії, Фінляндії і Сибіру” (екзарх – отець-студит Климентій Шептицький), Великоукраїнський (Наддніпрянщина, Поділля, Бесарабія, Дон, Кубань, Кавказ; екзарх – єп. Й. Сліпий), Волинський (“Волинь із Житомиром і Володимиром-Волинським, Підляшшя, Холмщина і Волинське Полісся”; екзарх – єп. М. Чарнецький, ЧНІ) та Білоруський (Білорусь і Прибалтика; екзарх – о. Антоній Неманцевич, єзуїт) [33, с. 21; 53, с. 166]. У лютому 1940 р. Шептицький звернувся до духовенства із закликом зголошуватись до праці на парафіях Києва, Одеси, Вінниці, Харкова та Полтави. У зверненні він наголошував: „Вимагається готовности вдень і вночі на всякі жертви… для з’єдинення наших вірних, нез’єдинених православних і безбожників хрещених й нехрещених” [28, с. 41].

Згідно з планами Апостольської Столиці, широкомасштабну місійну роботу в СРСР повинні розгорнути спеціально підготовлені в Італії особи. Однак незалежно від того, чи вдасться перекинути останніх до Союзу, чи ні, Шептицький разом із керівником єзуїтів в Україні Поплятеком повинні були самостійно налагодити діяльність місіонерів, серед яким першість віддавалась студитам та єзуїтам. За словами о. Григорія Москви-Домбровського, єзуїта, що виконував надзвичайні доручення Ватикану в справі проведення місійної роботи в СРСР, з анексією радянською Росією західних областей України та Білорусі митрополит Шептицький одержав надзвичайно великі повноваження. Зокрема, він мав право здійснювати загальну курацію діяльності Ордену Єзуїтів на території усього Союзу [7, с. 164]. Про масштаби місії в східному обряді говорить той факт, що Шептицький просив в Ватикана затвердження влади православного єпископа Полтави, що прийняв католицизм, а також висвячення єпископів з числа інших православних священиків Великої України, які визнали владу Наслідника св. апостола Петра [16, с. 183-184].

З Другою світовою, а точніше періодом німецької окупації, пов’язаний і сплеск своєрідної церковної полеміки, яка на відміну від полеміки кін. XVII – поч. XVIII ст., мала хоч не достатньо конструктивний, однак більш толерантний характер, оскільки ієрархи українських Церков рахувалися із такими поняттями як національна єдність та необхідність духовного відродження народу. Полемічний процес був розпочатий митрополитом Шептицьким, який двома листами звернувся українських православних ієрархів та православної інтелігенції із закликом до налагодження діалогу та співпраці. Лист до ієрархів характеризується досить декларативним характером [19, с. 339-340]. У листі до православної інтелігенції митрополит був більш конкретним. Він визнавав, що „повна злука греко-католицького і українських православних віросповідань – це справа хіба дальшої майбутности” й вважав, що „вона стала б можливою тільки після довших обосторонніх зусиль, щоб до себе наближуватися і взаємно себе пізнавати… Те зближення може колись довести до з’єдинення, але мусить передусім усунути взаємні роздори і ненависті, які спричинюють, що українець українцеві ворог” [20, с. 341]. Однак надії на об’єднання українських Церков під зверхністю Римського Папи його не покидали. При цьому Шептицький говорив про власний план об’єднання зазначаючи, що не має „ні бажання цього достоїнства (бути архиєреєм об’єднаної Церкви. – І. З.), ні фізичної змоги бути в Києві (…) Київський Митрополит мусить бути вибраний із православних або автокефальних Архієреїв чи священиків” [20, с. 341].

Відповідь православних ієрархів була досить стриманою. Наприклад, митрополит Олексій хоч „фантазію російського філософа Соловйова” про об’єднання християнських Церков вважав такою, що знаходиться „недалеко від істини”, проте у своїх міркуваннях про роздори Церков дійшов до думки, яка в принципі підриває екуменічну ідею: „Хто знає, може і потрібна на землі ота різноголосиця і в релігійних поглядах” [11, с. 343-344].

Православна інтелігенція була більш послідовна. У своєму листі-відповіді представники української інтелектуальної православної еліти вказували на той факт, що антикатолицизм увійшов у психіку багатьох українців через те, що довгий час репрезентантом католицизму були поляки, які прикривали свій шовінізм релігійними гаслами [6, с. 346]. При цьому їхній лист все ж був сповнений апологетики православного (а точніше, схизматичного) бачення християнської історії та теології, зокрема, щодо питання першості Єпископа Рима (вони доводили, що до схизми Папа ніби то був одним „п’яти вселенських патріархів”) [6, с. 347].

У своїх відповідях митрополит Шептицький був змушений вдаватись до чіткої аргументації правоти католицької віри. Він розумів, що його опоненти дивляться на церковну історію під виразно антикатолицьким кутом зору й закликав їх до більш критичної оцінки: „Коли мусити поправляти їм (історикам. – І. З.) тези щодо укр[аїнського] народу, Запоріжжа, Мазепи, гетьманів, тощо, – то чому не уважаєте потрібним провірювати їхні історичні твердження про з’єдинення Церков?” [21, с. 351]. Аргументація митрополита була більш ніж переконливою: Папа „не як патріарх Заходу, а як Римський Архієрей і наслідник Петра, не тільки, що сам собі приписував власть над над іншими, але ті інші йому ту власть признавали. Я можу випадків, де Рим[ський] Архієрей складав з престола й царгородського патріарха. Багато є теж випадків, де царгородські патріархи відкликувались до Риму, як до найвищої інстанції. А чи знайдете, Панове, які тексти, що доказували б, аби котрий з Римських Архієреїв… узнавав царгородського патріарха зверхником… Чи знайдете, Панове, випадок, в якому царгородський патріарх складав з престола Рим[ського] Архієрея?” [21, с. 352]. На привеликий жаль, далі полеміки справа не пішла бо православна інтелігенція все ж не змогла позбутися нав’язаних їй стереотипів.

 

Розділ ІІІ. Політична діяльність Андрея Шептицького

3.1. Політична діяльність А. Шептицького за умов імперії Габсбургів, під час Першої світової війни та Національної революції

 

Говорячи про Андрея Шептицького як політика, потрібно враховувати декілька моментів. По-перше, його політична діяльність випливала насамперед не з якоїсь ідеології, а з християнського вчення; сам він зазначав: „Наука Ісуса Христа … це мій прапор і дороговказ” [18, с. 191]. По-друге, митрополит за умов бездержавності України відчував себе, за визначенням о. Амвросія Ешера, „етнархом”, який покликаний бути не тільки релігійним, але й політичним лідером власного народу [52, с. 122]. По-третє, політичну діяльність в даному випадку потрібно розглядати в широкому розумінні, включаючи до неї громадську, освітньо-виховну, економічну та інші сфери.

Розуміючи власний обов’язок перед народом, ще у своєму першому – єпископському – посланні Шептицький закцентував увагу на суспільно-політичній проблематиці: „Преосвященний єпископ Андрей… виступає вперше публично – Пастирським листом впросто до народу… Свій лист до народу він починає не від проповідування Божого Слова, а від людської сторони його життя – певний, що Христос не буде гніватись на це, він благословить свій народ живучий на землі, яку дав Господь, з бажанням, щоб цю Божу землю любити та не пускати її з рук і на ній дороблятися добробуту, на взір інших народів. Єпископ хоче бачити свій народ фізично сильний й умово розвитий…”. Далі Шептицький закликає до патріотизму та національної єдності, критикує політичні, зокрема партійні, роздори. Єпископ Андрей наголошує на важливості виховання молоді, яка незабаром має очолити процеси національного відродження й будівництва. Між іншим, він вказує і на вагу економічно-господарського відродження: він домагається „такого напряму виховання, щоб будучі покоління взяли у свої руки торгівлю та промисл, бо слабим є суспільство, що не має промислу, й убогим, якщо у ньому торгують чужинці”. Говорячи про традиційно велику суспільно-громадську роль священства, Шептицький не заперечує впливу на народ інтелігенції, однак застерігає її від атеїзму, яким деякі, що вибрали не Бога, а поверхневу науку, хотіли „просвітити” народ [52, с. 106-108].

Вже тоді молодий єпископ приділяв багато уваги проблематиці україно-польських відносин. В 1899 році в „Прапорі” Шептицький опублікував статтю „Відносини русинів до поляків”. В ній він зокрема писав наступне: „Ми зросли вже з переконанням, так наші, як і поляки. що між русинами і поляками не може бути згоди”. Шукаючи причини цього міжнаціонального антагонізму, він приходить до висновку, що „ненависть руського народу відноситься до тих неморальних діл, які приходиться руському народові зазнавати від поляків на своїй власній землі; до того неморального ладу, яким хочуть руський народ силоміць ущасливити” [52, с. 114-115]. Як бачимо, Шептицький мав досить продумане бачення національного питання.

Заслуговує уваги і його погляди на природу співвідношення християнства і патріотизму: „… вороги Христової науки … закидали їй, що затираючи ріжниці поміж народами, стремить до інтернаціоналізму, що є рівнодушною на сповнення патріотичних обов’язків людини, що добрі християни не є добрими патріотами (…) Християнин може і повинен бути патріотом! Але його патріотизм не сміє бути ненавистю!” [24, с. 17].

На початку ХХ ст. – в час, коли партійне життя в Україні тільки розгорталося, – Шептицький розумів увесь негатив, який може принести партійщина: „Стережіться й між собою ненависти та роздору! – Стережіться злишньої партійности! Скупчуймо свої сили, бо сили поділені є завжди слабі: „Кожне царство розділене в собі, не устоїться!” (Мт. 12, 25)” [24, с. 18]. На противагу роздрібленості народу за партійною ознакою Владика Андрей пропонував об’єднання народу на засадах християнства: „…у взаємних відношеннях поодиноких частей суспільних верств, одна і та сама віра католицька, одні і ті самі принципи етичні не можуть не причинитися в великій мірі до устереження людей від партійного шовінізму. То ж і всякі ріжниці, що знаходяться поміж нами в поняттях і принципах, чи то народних чи політичних, перестануть нас провадити до боротьби і заміняться на емуляцію і суперництво, що буде кожного заохочувати до як найінтензивнішої праці, але не доведе до цілковитого роздору, бо не буде ділити людей, що в основних принципах віри ідуть за одною і тою самою провідною гадкою Христової любови, батьківщини і Христової акції…”, адже „католицька віра єднає людей і веде одиниці до спасіння”, а „народи і суспільності до щастя”, бажає, „щоб усі люди доброї волі скупилися під прапором Христа і спільними силами в християнському дусі взялися до праці… для утвердження і збереження того, що здорове і добре, а усунення всього, що небезпечне і шкідливе” [18, с. 214].

Враховуючи наростання масштабів діяльності лівих партій, що спирались не на ідею національної єдності, а навпаки – на ідею протистояння різних суспільних прошарків, Шептицький вважав потрібним піти в контратаку відносно соціалістичної пропаганди. 7 травня 1904 року він опублікував послання „Про соціальну квестію”, яка базується на засадах національного солідаризму і по своїй суті відповідає енцикліці Папи Лева ХІІІ “Rerum novarum” [27, с. 228]. Між іншим, послання „Про соціальну квестію” високо оцінив у „Літературному Віснику” Іван Франко [45, с. 447].

Розгортанню діяльності лівих партій (соціалістів і радикалів) Шептицький приділяв велику увагу ще й у зв’язку з тим, що вони значною мірою стояли на антиклерикальній основі: „Боїмося безбожної науки, – зовсім противної науці Христа. Боїмося науки соціалістів, – тих, що підкопують основи християнської родини, – що не признають приватної власности, а релігію вважають приватною справою кожної людини зокрема”. При цьому Шептицький не сидів склавши руки і докладав максимум зусиль, щоб протидіяти пропаганді лівих сил: „Отже в околицях, де вже розвинена робота робота радикалів, – там з обов’язку, з уряду, мусимо відкривати і збивати їхню ложну науку! Але завжди з любов’ю до тих людей, яких хочемо остерегти перед блудами та потягнути до Христа (…) … не згадуючи людям нічого про радикалів і соціалістів, мусимо утверджувати їх у догмах науки Ісуса Христа, – особливо у догмах, проти яких воює саме соціялізм. Мусимо звернути свою увагу на організацію християнської родини. А в економічній ділянці мусимо виказати конечність і практичність науки Ісуса Христа! Багатших треба наклонювати до любови та милосердя супроти убожчих, а убожчих остерігати перед пожаданням чужого добра” [22, с. 25-26].

Оскільки протягом 1903-1913 років Шептицький був заступником маршалка Галицького сейму, він старався захищати національні інтереси українців на державному рівні. Як приклад, можемо навести той факт, що 26 червня 1910 року в Палаті панів митрополит Андрей порушив питання про створення у Львові українського університету [45, с. 446].

За умов розділу українських земель між двома імперіями митрополит Андрей опікувався не тільки справами галичан, але й тих українців, які жили під владою династії Романових. Перебуваючи в 1912 році в Києві, митрополит вперше (!) відслужив офіційну панахиду по Т. Шевченку. Служба відбувалась у латинському костелі св. Миколая по вул. Великій Васильківській. Люди почали сходитись о 9 годині ранку, й незабаром храм був заповнений вщент. Панахида розпочалась о 10 годині. В промові, показуючи гарячий патріотизм Шевченка як вияв християнської любові, він спростував тезу про безбожництво Кобзаря [66, с. 193-194]. Зауважимо, що незабаром – в травні 1913 року – київське губернське жандармське управління видало ордер на розшук митрополита [37, с. 233].

На передодні Першої світової війни митрополит чудово розумів, що міжнародний воєнний катаклізм віщує великі зміни, і українці мають шанс від них виграти. На прикінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Галичині ширився культивований соціалістичною інтелігенцією пацифізм; доходило до того, що вчителі виключали зі шкільної програми твори давніх грецьких та римських класиків, в який прославлявся військовий героїзм. Своїм авторитетним словом митрополит висловив протест проти пацифістського утопізму й наголосив на важливості плекання мілітарних традицій [37, с. 230].

У серпні 1914 року Шептицький надіслав уряду в Відні „Меморіал”, в якому, враховуючи військові, юридичні та церковні чинники, виклав план звільнення України з-під влади Москви [52, с. 133]. Саме цей „Меморіал” став одним із приводів для арешту Владики Андрея окупаційною російською адміністрацією. Можна вважати, що арешт митрополита не виправдав сподівань російського уряду, оскільки такий вчинок лише дискредитував державу Романових і збільшував антиросійські настрої серед галичан.

Звільнившись з ув’язнення у зв’язку з Лютневою революцією, митрополит взявся надолужувати справи не тільки релігійного, але й політичного характеру. 28 лютого 1918 року він востаннє виступив у Віденському парламенті. Його виступ був пов’язаний з підписанням Берестейського мирного договору й опирався на ідею права нації на самовизначення на основі етнічного принципу [52, с. 133]. Митрополит виступив на підтримку приєднання до УНР Холмщини та створення на території Східної Галичини і Північної Буковини автономного українського краю [28, с. 17].

Варто відзначити, що вплив Андрея Шептицького на перебіг Національної революції за своєю суттю був надзвичайно глибинним, зокрема на західноукраїнських землях. Аналізуючі сучасні політичні проблеми України, В. Іванишин вдався до ретроспективи і дуже влучно зауважив, що державотворчі процеси в Галичині по своїй суті були виявом динамізму тієї системи, яку Шептицький створив ще до війни: „… митрополит Андрей Шептицький в умовах австрійської окупації роками розбудовував систему українського державотворення. У 1914 році нові – російські – окупанти його заарештували, вивезли в глиб Росії й ув’язнили в монастирі. За підказкою москвофілів були заарештовані й вивезені сотні священиків і тисячі політично активних українських патріотів. І все ж у 1918 році галичани зуміли створити свою державу (ЗУНР): не було лідера – творця системи, але з’явилися інші – спрацювала витворена ним система державотворення” [41, с. 178].

Митрополит Андрей не стояв осторонь україно-польського конфлікту. Слід відзначити, що війна між двома християнськими народами особливо занепокояла Ватикан. Апостольський візитатор Ратті (майбутній Пій ХІ) 27 грудня 1918 року – в час, коли тривали бої за Львів, – надіслав Шептицькому та Більчевському (Львівському латинському ординарію) листа, в якому писав: „Папа дивиться з великим болем серця на війну, яка вибухнула у тих регіонах між своїми духовними дітьми, ніжно милих йому, між християнськими народами… Святіший Отець знову підносить свій голос до своїх духовних дітей, які взаємно вбивають один одного і закликає: мир, мир…”. За словами Роберто Мороццо делла Рокка, обидва ієрархи – польський та український – відповіли „звиклими статистичними аргументами, історичними та релігійними”. Більчевський навіть образився, бо слова Папи „не мали бути того самого змісту, але мали робити належну різницю між обома противниками” [53, с. 120-121]. Не менше проявляв свій польський гонор Краківський архиєпископ Сапіга, який у листі до Ратті пише, що „Бідний мон сеньйор Шептицький не зумів за цих обставин зробити те, що мав зробити католицький єпископ” [53, с. 122-123].

Такі коментарії польського кліру можна заперечити хоч би тим фактом, що Шептицький, підтримуючи боротьбу українців за власну державу, все ж протестував про таких дій уряду як арешти польських священиків. Однак це не завадило польській цивільній адміністрації тримати українського митрополита під домашнім арештом з 19 листопада по грудень 1919 року [55, с. 446].

Розуміючи важливість міжнародної підтримки визвольних змагань українців, Шептицький приділив багато уваги створенню проукраїнського лоббі на Заході, закрема в США він зустрівся з президентом Гардінгом, майбутнім президентом Гувером, в Франції – з маршалом Фошем, президентом Пуанкаре, в Бельгії – кардиналом Мерсіє [45, с. 446-447]. На жаль, зусиль Шептицького виявилось замало, й Ліга націй визнала польську окупацію західноукраїнських земель законною.

 

3.2. Політичний аспект діяльності митрополита Шептицького за умов польської окупації західноукраїнських земель

 

Україно-польський конфлікт виразно позначився і на церковній ниві. Подібно до випадку, коли злодій кричить „Тримай злодія!”, польське духовенство звинувачувало Шептицького у шовінізмі. Щоб розібратися в ситуації, за проханням Шептицького у Галичину 1922 року в якості візитатора прибув о. Джованні Дженоккі [53, с. 124-125]. Митрополит розумів, що він ні в чому не винен, а його патріотична діяльність виходить не з шовінізму чи ксенофобії, а з християнської любові до ближнього, до власного народу. У листі до о. Дженоккі Шептицький він писав: „… Правдивий патріотизм є нічим іншим у своїй суті, як правдивою любов’ю до ближнього. І я став таким чином українським патріотом. Уся моя праця, яка зродилась з цієї любові, мала завжди на меті добро, яке я бажав зробити для свого народу. […] Усе добро, яке я зміг зробити, на жаль, часто було представлене поляками як зло, що я робив їм, полякам…” [53, с. 125]. Тут варто згадати слова о. Кирила Королевського: „Діяльність Кир Андрея керувалася перш за все християнською любов’ю та об’єктивами, безпосередньо або посередньо надприродними… Це найкращий доказ того, що його дії мали одиноко релігійний характер і що він старанно уникав всього того, що пахло політикою (звісно, у вузькому розумінні цього слова. – І. З.)” [52, с. 120].

Відновлення польської державності призвело до того, що два українських регіони – католицька Галичина і православні Волинь, Підляшшя та Холмщина, які раніше розділялись кордоном, – опинилися під владою одного окупанта, який так і не відмовився від своєї великодержавної концепції „Polska od morze do morze”. Слідуючи цій концепції, поляки зосередили свої зусилля на асиміляції православних українців. Одним із засобів цієї асиміляції була т.зв. „новоунія”, суть якої полягала у переході православних українців на латинський обряд. За В. Іванишином, поляки „чудово розуміли, що митрополит Шептицький та його високоосвічене і національносвідоме духовенство можуть, звичайно, схилити православних братів до спілки з Римом, але зроблять усе, щоб не допустити їх полонізації. А якраз останнє (а не окатоличення) і було метою польських шовіністів” [39, с. 46]. Митрополит Андрей відверто запротестував проти політики уряду у Варшаві, а відповідна реакція Ватикана згасила нахабство польських окупантів. Щоправда, уже під час Другої світової митрополит згадував: „В свойому письмі про переслідування православних, приписав я його секті масонів, яка завсіди рада компромітувати церковну владу. Пізніше мав я нагоду переконатися, що моє тверження більше відповідає дійсному станові речей, ніж я це знав, пишучи цей лист” [21, с. 350]. З’ясування цього факту потребує окремого детального вивчення, однак і так зрозуміло, що реакція Андрея Шептицького на „новоунію” є черговим доказом того, що митрополит завжди боровся і проти ворогів Церкви, і проти ворогів Батьківщини.

Митрополит Андрей не міг не відреагувати і на Голодомор в УРСР. У відозві від 24 липня 1933 року Шептицький писав: „Україна в передсмертних судоргах. Населення вимирає голодною смертю. На несправедливості, обмані, безбожництві та безправ’ї людоїдна система державного капіталізму довела багатий донедавна край до повної руїни… Сьогодні бачимо наслідки поступування большевиків: положення з кожним днем стає страшнішим. Вороги Бога і людства відкинули релігію – основу суспільного ладу, відібрали свободу – найбільше добро людини, зі свобідних громадян-селян – зробили невільників… На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається в жилах. Безсилі принести яку-небуть матеріальну поміч конаючим братам, взиваємо наших вірних, щоби молитвами, постами, всенародною жалобою, жервами і всіма добрими ділами християнського життя випрошували з неба помочі, коли на землі немає ніякої надії на людську поміч…”. 29 липня митрополит доручив єп. Іванові Бучку передати цей лист папському нунцієві в Варшаві, Конгрегації Східних Церков та самому Папі Римському. Католицька Європа швидко відреагувала на звернення українського духовенства: воно було перекладено і опубліковано в більш ніж 250 часописах Італії, Іспанії, Франції, Швейцарії, Бельгії та Ірландії. У Відні під проводом кардинала Т. Інніцера був створений Центральний комітет порятунку України, до якого входили Львівський, Паризький та Варшавський комітети [53, с. 133-135].

У серпні 1936 митрополит пише свою знамениту „Пересторогу перед небезпекою комунізму”. Послання складається з вступу та трьох частин. Уже у вступі Шептицький показує комунізм як ідеологію зради – зради Церкви, рідного народу та всіх убогих, скривджених та пригноблених у цьому світі. У першій частині послання митрополит докладно з’ясовує антихристиянську сутність комунізму. „Большевики, – пише Андрей Шептицький, – мають за найголовнішу засаду знищення Церкви (…) Комуністи є безбожниками, та в їх програмі нема точки, в якій би були щирішими, як у тій одній: у боротьбі проти Бога”. Комунізм перетворився у „матеріялістичну й поганську релігію, що Леніна й йому подібних уважає неначе півбогами, а брехню, обман, насильство, терор, гноблення вбогих, деморалізування дітей, пониження жінки, знищення родини, знищення селянства й доведення всього народу до крайньої нужди вважає принципами свого панування, хоч усі ці принципи прикрашує брехливими, просто противними назвами”. Шептицький безапеляційно стверджує, що „комуніст і християнин – то як вогонь і вода, що разом на одному місці не можуть бути”. Наприкінці митрополит розглядає антинародну економічну політику більшовиків: „Коли говорять, що боряться з капіталізмом, стільки лиш в тому правди, що боряться з усіми, хто хоч би якими малими й дрібними капіталами володіли і своїм великим капіталом з’їдають усі малі” [27, с. 223-226].

Український митрополит не залишався німим і тоді, коли йшла громадянська війна в Іспанії. З його наказу 1 липня 1937 року був поширений переклад послання іспанського єпископату на підтримку антиреспубліканських сил. До перекладу Шептицький додав власний вступ, що показував його обізнаність в іспанських справах [27, с. 228]. Очевидно, митрополит розумів, що генерал Франко веде боротьбу не просто за свободу своєї батьківщини, але й за Церкву та вільну Європу, що в Іспанії йде не просто громадянська війна, а справжній Хрестовий похід проти червоного московського імперіалізму та інтернаціональних антихристиянських сил. Тож в той момент, коли доморощені та заслані комінтерном „республіканці” по всій Іспанії вбивали священиків, гвалтували черниць, руйнували храми та розстрілювали справжніх патріотів, чітка позиція такого авторитету як Шептицький відвернула багатьх галичан від брехливої пропаганди КПЗУ і посприяла тому, що через кілька років західноукраїнські землі стали одним з найбільших осередків антикомуністичного спротиву.

Заслуговує уваги діяльність митрополита по налагодженню своєрідного національно-клерикального руху. У 1930 році був створений Український католицький союз, який видавав тижневик „Мета” та літературно-науковий журнал „Дзвони”. В 1931 заснована друкарня „Бібльос”, в якій видавався популярний двотижневик „Христос – наша сила” та „Лицарство Пресвятої Богородиці”. Масова молодіжна організація Католицька акція української молоді (КАУМ) була заснована у 1933 році. Також діяли молодіжна організація „Орли” та товариство студентів-католиків „Обнова” [45, с. 448]. Діяльність цих організацій була легальною та широкомасштабною і значною мірою посприяла культивуванню в західноукраїнському суспільстві не тільки християнсько-традиціоналістичних, але й націоналістичних ідей.

Крім цього, до КАУМ та інших клерикальних організацій вступало багато членів ОУН, які перетворювали Католицьку акцію в своєрідний резерв націоналістичних кадрів [36, с. 14-15]. Деякі церковні часописи безпосередньо використовувались націоналістами для пропаганди своїх ідей. Зберігся лист Голови Проводу ОУН Є. Коновальця до свого заступника, в якому він пише про можливість використання у пропагандивних цілях часопису „Новий Час” [11, с. 200].

Такий стан речей не міг не торбувати ворогів: Я. Галан з приводу проведення у Львові акції „Українська молодь – Христові” зазначав: “Многотысячная толпа приверженцев Коновальца и Мельника прошла в этот день перед Шептицким, лаская его взор своим воинственным видом” [36, с. 15].

Особлива увага приділялась суспільно-політичній організації жіноцтва. Окрім марійських організацій діяли товариства Святого Йосафата, Пресвятої Родини, Серця Ісусового [47, с. 26]. Діяльність цих організацій відволікала галичанок від деструктивних ідей соціалізму та фемінізму.

Існування національно-клерикального руху потребувало певного теоретичного підгрунтя. „Ідейно-політичний союз уніатства і українського буржуазного націоналізму, – писав один із „борців ідеологічного фронту”, – дістав свого найодвертішого виразу у так званому „християнському націоналізмі”… Хрещеним його батьком був митрополит А. Шептицький” [33, с. 45]. серед головних теоретиків „християнського націоналізму” можна виділити М. Конрада, М. Дзеровича та інших. На нашу думку, ідейна спадщина цих авторів потребує всестороннього вивчення істориками, політологами, релігієзнавцями, оскільки являє собою чудовий приклад ідеологічного плюралізму у межах конструктивного ідейного дискурсу, заснованого на таких фундаментальних поняттях як Бог, Україна, Свобода (поруч із консерватизмом та власне ідеологією українського націоналізму). Що ж до безпосереднього вкладу Шептицького в розвиток „християнського націоналізму”, то можемо стверджувати, що митрополит Андрей був не тільки „хрещеним його батьком” в теоретичному плані, але й творцем системи, в якій вищеназвані автори могли розвивати та виражати свої погляди на співвідношення релігії і політики; саме в умовах цієї системи Галичина не тільки зберегла значення вітчизняного П’ємонту, але й стала своєрідною українською Вандеєю, де патріотизм був невідривним від високої релігійності, моралі та традиційного патріархального устрою життя.

Ставлення митрополита Шептицькогот до організованого націоналістичного руху є досить проблематичним питанням. В. Іванишин з цього приводу зазначав: „ОУН була дітищем Греко-Католицької Церкви, але дітищем, якому стало затісно в рамках політики митрополита”, оскільки „його вплив на ОУН – на бандерівців особливо – не був абсолютним, причому розходження були не лише політичного (методи та цілі боротьби), але й релігійного характеру” [39, с. 48]. Об’єктивний дослідник може лише частково погодитися зі словами радянського історика про те, що „Шептицький став духовним главою і наставником ОУН, уніатська церква – її моральною і матеріальною опорою, а клерикальні партії й організації – активними пропагандистами ідеології українського буржузного націоналізму” [33, с. 28].

У написаному в 1932 році „Слові до української молоді” митрополит аналізує тодішній стан боротьби українців за власну державність і в цьому контексті затрогує дуже актуальне тоді питання „батьки і діти”. Владика Андрей віддав належне високому рівню жертовності і патріотизму молодих галичан, однак застеріг їх від надмірного радикалізму. Зокрема він віддав критиці організовані ОУН т.зв. „екси” – акти експропріацій [27, с. 213]. Проте таке ставлення Шептицького до революційних методів боротьби не завадило гідним чином відзначити героїчну смерть двох бойовиків легендарної „летючої бригади” ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина (учасників нападу на почту в Городку): коли рано вранці 23 грудня 1933 року польські окупанти вивели двох молодих революціонерів на ешафот, по всьому Львові і в більшості церков Галичини жалісно заграли дзвони, опісля були відслужені панахиди [52, с. 13] – проведення цієї акції було б просто неможливим без схвалення митрополита. Для справедливості потрібно додати, що ставши в 1933 році на чолі Крайового Проводу ОУН, С. Бандера дійсно заборонив проведення „ексів” й натомість зосередив енергію націоналістичного підпілля на інших напрямах діяльності [54, с. 13-14].

Можливо, Шептицького лякав не стільки радикалізм молодих українців, як той дух, що його породжував. Закохана у твори Донцова галицька молодь вважала, що „поколінню батьків” заважала здубути державність саме відсутність духу волюнтаризму та „аморальності”, а отже вдавалась до своєрідного нігілізму відносно авторитету старших, а це лякало Владику Андрея як душпастиря: „Хто відкидає авторитет досвіду старших, легко відкине авторитет батьків, а відтак і кожний інший авторитет у народі. Вкінці дійде до того, що буде відкинений авторитет Церкви, Бога і всякої етики” [27, с. 215]. Звісно, сьогодні такі побоювання митрополита видаються нам перебільшеними, оскільки саме дух націоналістичного волюнтаризму вберіг багатьох українців не тільки від денаціоналізації й русифікації, але й від комуністичної дехристиянізації; праці Д. Донцова допомогли християнам пригадати, що вони є не пацифістами, а членами Ecclesia Militans – Церкви Воюючої. На нашу думку, попри відносну контраверсійність, Андрей Шептицький та Дмитро Донцов були тими постатями, які відіграли ключеву роль у формуванні героїчного покоління пов’язаного з безкомпромісною боротьбою ОУН-УПА за українську державність.

Вслід за В. Іванишином ми можемо ствердити, що діяльність греко-католицької Церкви під орудою Андрея Шептицького (а потім і Йосифа Сліпого) разом із революційною боротьбою ОУН та іншими проявами українського життя складала досить гармонійну систему націотворення [63, с. 31]. Між іншим, органічну взаємодію Церкви і націоналістичного руху , називаючи борців за Бога та Україну „терористами, провокаторами і карателями” , визнавали і радянські автори: „Прикриваючись лозунгом „Все для Христа і України”, уніатська ієрархія і націоналістична верхівка готували кадри майбутніх терористів, провокаторів і катарателів… Створена ними на західноукраїнських землях розгалужена ситема клерикально-націоналістичних організацій об’єднувала чисельний актив, який певною мірою проникав у сім’ю та школу, на виробництво і в побут, справляв деякий вплив на економічну, політичну, духовну та інші сфери суспільного життя” [47, с. 27-28].

 

3.3. Політична лінія А. Шептицького за часів Другої світової війни

 

Початок Другої світової і окупація західноукраїнських земель комуністичною Росією обернулися для тамтешнього населення справжнім терором. З осені 1939 до кінця 1940 р. з Галичини було депортовано близько 10% населення – понад 312 тис. родин [53, с. 139]. Радянські репресії не оминули і найближчих рідних Андрея Шептицького. 27 вересня 1939 р. бульшовики розстріляли Леона Шептицького (брата митрополита) та його дружину. Іншого брата Владики Андрея – Олександра – було розстріляно 19 червня 1940 р. Не кращою була доля небожів митрополита – синів Леона Шептицького Андрія та Яна. Першого було розстріляно в квітні 1940 року в Катині, другого ще в 1939 р. вивезено вглиб Росії [50, с. 28].

26 грудня 1939 року Шептицький надсилає до Риму послання про страхіття більшовицької окупації. Разом із повідомленням митрополит написав листа до Священної Конгрегації Східних Церков. В ньому владика Андрей висловлює бажання „щоб Святіший Отець зволив своїм апостольським батьківським благословенням призначити мене, уповноважити й делегувати на смерть за віру й за Єдність Церкви”. Далі він пише: „Я не маю смілости предложити (ще раз) цю просьбу просто Святішому Отцеві… я, Пастир того бідного народу, що стільки страждає, чи ж не мав би я якого права вмерти за його добро і кращу долю?” [34, с. 68]. Як бачимо, митрополит готувався до найгіршого і хотів розділити долю свого народу.

Звісно, ієрархія УГКЦ й сам митрополит Шептицький робили спроби налагодити хоч якісь стосунки з комуністичною владою, однак як і багато інших галичан, уповали на її швидке повалення. Вже тоді ставала зрозумілою неминучість війни між СРСР і Німеччиною. Єп. Коциловський навіть просив дати йому відстрочку на виплату податків, керуючись при цьому тим розрахунком, що найближчим часом прийдуть німці, тож борги перед радянською владою платити не доведеться [3, с. 149].

9 жовтня Андрей Шептицький звернувся до духовенства з пастирським листом. „Обернулася картка історії, настала нова епоха. – Писав митрополит, – Стрічаймо її покірною молитвою, сильною надією в безконечну доброту й милосердя Ісуса Христа… Програма нашої праці така: Будемо повинуватися владі, слухати законів… не будемо мішатись до політики та світських справ, не перестанемо жертвенно працювати для Христової справи у нашому народі. Перший найважливіший наш обов’язок: учити молодь катехизму. Будемо говорити катехитичні проповіді кожної неділі і свята, заохочувати людей до щоденних спільних молитов на-голос… […] Кожний душпастир навчить кількох розумних і побожних господарів, як треба хрестити дітей, щоб, на випадок браку священика, самі вміли правильно охрестити з води новонароджену дитину” [28, с. 31-32].

Які висновки ми можемо зробити з цієї цитати? По-перше, на момент встановлення російської окупації західно-українських земель Шептицький розумів, що потрібно створити ілюзію лояльності до радянської влади – звідси й слова про послух „законній” владі; при цьому, митрополит звісно не змінив свого ставлення до комунізму – наступного ж дня він пише листа Папі і висловлює впевненість в тому, що „Голіат радянського комунізму відійде” [28, с. 33-34]. По-друге, Шептицький усвідомлював, що найкращими засобом нейтралізації більшовицьких впливів є утвердження людей у правдах християнської віри, тому він звертав увагу духовенства насамперед на посилення катехитичної роботи і активізації релігійного життя. По-третє, митрополит, очевидно, лише розтягував час; він розумів, що в разі тривалого існування окупаційного режиму УГКЦ неодмінно чекають репресії, тож необхідно готувати вірних до „браку священика”.

Доказом того, що лояльність Шептицького до радянської влади була лише вдаваною є те, що з встановленням радянської окупації співпраця між Церквою та націоналістичним підпіллям тільки посилилась. На приклад, влітку 1940 року в жіночому монастирі у Львові за рекомендацією Шептицького переховувався тодішній лідер Крайового проводу ОУН Дмитро Мирон-Орлик [36, с. 20]. Отець Антон Каштанюк за вказівкою мирополита регулярно передавав Д. Мирону досить поважні грошові суми, що спрямовувались на забезпечення підпільної діяльності [76, с. 246].

З часом репресії окупаційної влади посилились, в тому числі й проти духовенства. Пік терору припадає на вибух німецько-російської війни, коли відступаючи, нещодавні „визволителі” прагнули знищити якомога більшу кількість „ворогів народу”. Шестеро жертв більшовицького терору – п’ятеро священиків і один диякон – були беатифіковані Папою Іваном Павлом ІІ в 2001 році з поміж інших 26 українських мучеників за віру. До їхнього числа належить і згаданий в попередньому підрозділі теоретик „християнського націоналізму” о. М. Конрад, якого затримали в той момент, коли він ніс Святі Дари хворому [45, с. 573-380].

Виконуючи накази зверхників, співробітники НКВД вдавались до неабиякого садизму. Показовою є історія отця-редемпториста Зеновія Ковалика: накиваяючи п’ятами влітку 1941 року, більшовики розіп’яли його на тюремній стіні, розрізали йому живіт і запхнули туди мертву недоношену дитину [56, с. 8-9]. Іншого священика – протоігумена василіанського монастиря у Дрогобичі о. Якима Сеньківського – комуністи зварили в казані [45, с. 578].

Крім того, два роки радянської окупації позначились форсованою секуляризацією суспільного життя. Зокрема було заборонено християнські часописи, незважаючи на спротив батьків та учнів, у школах заборонено викладання релігії, із бібліотек була вилучена християнська література, ліквідовано діяльність греко-католицьких громадських організацій, проведено націоналізацію церковного майна [28, с. 29-30].

Зрозуміло, що після кількох років знайомства із реаліями радянського життя галичани, та й чимало українців на схід від Збруча, радісно зустрічали прихід німецьких військ. Шептицький теж розраховував на великі переміни.

30 червня, о 4:30 ранку біля митрополичих палат на подвір’ї св. Юра зібрались бійці батальйону „Нахтігаль”. Шептицький з радістю благасловив вояків українського легіону, що мав стати зародком національних збройних сил [41, с. 20]. Варто зазначити, що Шептицький від самого початку знав про формування ДУНу, адже був повідомлений про це близькими Р.Шухевича, що мешкали у Львові. Очевидно, митрополит покладав на цей військовий відділ неабиякі надії, бо відразу назначив туди капелана – о. Івана Гриньоха [29, с. 56].

Шептицький з радістю сприйняв Акт 30 червня, який розглядав як подію загально історичного значення. З огляду на це він дуже критично дивився на розкол в ОУН. У листі до А. Мельника він писав: „Вся українська громадськість вимагає як обов’язково необхідну передумову Вашу взаємну згоду з Бандерою і припинення цієї суперечки, такої страшної і шкідливої для української справи. Є немислимим, щоб після більшовицького панування ОУН мала принести нам братовбивчу війну з усім нещастям, яке з цього настане. Ми визнаємо Ярослава Стецька як Вашого і Степана Бандери підлеглого, не вмішуючись у ваші внутрішні суперечки […] очікую на Вашу відповідь стосовно Вашої повної згоди” [44, с. 75].

10 липня 1941 року митрополит опублікував у львівській газеті „Українські щоденні вісти” послання „Про організацію парохії і громади”, в якому окреслив власну тактику розбудови національного та церковного життя. Наведемо цитати. „На першому може місці треба подбати про родини й добро арештованих і вивезених більшовиками вірних”. „Там, де нема ще управи та місцевої міліції, треба зорганізувати вибір громадської ради, війта й начальника міліції”. „Час, який ми перехили в большевицькій неволі, міг виробити в багатьох якогось революційного духа, зрозумілого під нелегальною владою, а шкідливого тоді, коли вже не треба революції, а тільки упорядкування і й устійнення того, що від нас залежить і що признаємо за потрібне й добре для нашого народу і для майбутнього нашої держави”. „Душпастир возметься також до зорганізування школи так, щоб якнайскоріше по жнивах можна було почати шкільний курс”.”Душпастир вибере або за радою найліпших у громаді установить трьох найповажніших і наймудріших господарів для мирного полагодження спорів у громаді, які могли би сповняти уряд мирових суддів”. Митрополит висловив власне бачення декомунізації Галичини: „Треба також звертати увагу на людей, які щиро служили большевикам на шкоду громади, не щоби мститися, але щоб їх поправити або їх стерегтися і не допускати до ніякої громадської праці” [14, с. 175-178].

Згодом Шептицький видав послання „Як будувати рідну хату”, яке гітлерівці заборонили поширювати [73, с.15]. Владика Андрей був впевнений, що „…Боже провидіння дасть українському народові виконати його природне право – вибрати й собі й установити форму управи Рідної Хати…”. При цьому він вважав, що „Провідна влада обов’язана сповняти християнські обов’язки влади супроти Всевишнього Бога, тому мусить у житті пристосовувати принцип Божого Об’явлення і помагати всім громадянам у виконанні Божого культу…” [26, с. 7].

Митрополит Андрей активно брав участь у процесах політичної самоорганізації українців. 6 липня з ініціативи УДП була утворена Рада Сеньйорів, що мала виконувати роль „передпарламенту”. Її президентом було обрано д-ра Костя Левицького, заступником президента – о. д-ра Йосифа Сліпого. Митрополита Шептицького запрошено на посаду почесного голови Ради Сеньйорів [28, с. 12]. Будучи головою Галицької української національної ради у Львові А. Шептицький наприкінці листопада 1941 року поставив питання про затвердження державного герба України [32, с.191].

Усвідомлюючи всю шкоду відсутності національної єдності, Андрей Шептицький доклав максимум зусиль, щоб об’єднати або хоча б примирити між собою два відлама ОУН. В цьому плані досить навести цитату з однієї радянської книги: „Свої спроби об’єднати ОУН Шептицький та його оточення почали з перших днів фашистської окупації Львова. Шептицький закликав до митрополичих покоїв представників ворогуючих угрупувань ОУН і порушив перед ними питання про мобілізацію усіх сил та можливостей бандерівців та мельниківців… Водночас митрополит особисто звернувся до А. Мельника з листом, в якому висунув вимогу „порозумітися з Бандерою” ” [35, с. 234]. У пошуках порозуміння із побратимами Владику відвідували члени головного проводу ОУН М. Степняк, Я. Бусел, Л. Ребет, І. Равлик. Найчастішим відвідувачем митрополита був о. Іван Гриньох („Данилів”, „Костицький”, „Герасимовський”) [35, с. 238].

Бачучи, що конфронтація між бандерівцями та мельниківцями набула загрозливих масштабів, Шептицький опублікував послання „Не убий!”. Для нас найбільш важливою є заключна частина послання – „Убивство брата-громадянина”. У посланні читаємо: „Коли приходиться ще нам, ридаючи, згадувати про випадки чоловіковбивства, сповнені на братах-громадянах тієї самої української національности, то з великим болем серця треба нам піднести і ті ворожнечі, ненависти і роздори, що братів пхають до домашньої війни. Треба дійсно засліплення… щоб люди … дійшли до того ступеня партійної ненависти, що рішаються аж на пролиття крови. Вже саме те розположення ненависти супроти своїх і близьких є чимсь таким противним природі, таким жахливим і так дуже свідчить про виродження, про таку дегенерацію й такий упадок національної совісти і патріотичного духа, що не можна про такі випадки говорити без глибокого душевного болю!” [23, с. 230].

Окрім примирення між собою ОУНівців послання ставило собі за мету загальне напоумлення віруючих відносно виконання V-ї заповіді. Після загального вступу Владика розглянув кілька окремих випадків людиновбивства. Найперше митрополит зупинився на випадку політичного вбивства, однак без конкретики, потім розглянув такі явища як вбивства дітей (аборти) та самогубства. Між іншим, пишучи про аборти, Владика Андрей також закцентував увагу на такій проблемі, як обмеження народжуваності. При цьому він критикував практику обмеження кількості дітей не тільки виходячи з засад морального богослів’я, але й урахуванням великої шкоди, яку воно може принести для нації [23, с. 227-228].

Досить дражливою є проблема відносин митрополита з німецькою окупаційною владою. Протягом 1941-1944 рр. в митрополита побували шеф Абверу Вільгельм Канаріс, губернатори дистрикту Галичина Карл Ляш та Отто Вехтер, полковник Абверу Альфред Бізанц [29, с. 17]. Початок війни всиляв надію у серце митрополита Шептицького, який писав до Папи: „… ми чекали всякої помочі від Німеччини. Тягарі війни є дуже великі, і ми заставлені допомагати німецькій армії, яка нас визволила від більшовицького режиму, щоб вона успішно завершила війну, яка, дай Боже, зліквідує раз і назавжди атеїстичний і войовничий комунізм” [67, с. 819]. Проте згодом ставлення митрополита Шептицького до німців змінилось. В. Марчук з цього приводу пише, що „лояльні стосунки між УГКЦ і окупаційною владою переросли у протистояння восени 1941 р., коли Берлін відверто виявив загарбницькі наміри щодо України і розгорнув на її окупованих землях терор проти національних сил, зокрема ОУН” [46, с. 115]. Оцінюючи німецький націонал-соціалізм, митрополит писав Папі: „Я не берусь до критики самої системи, яку Ваша Святість краще знає від нас усіх. Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунків, карикатури всіх ідей цивілізації і порядку. Ця система надмірного егоїзму до абсурдного рівня, зовсім божевільного національного шовінізму, ненависті до всього, що є чесним і гарним… Куди ця сиситема заведе нещасну німецьку націю? Хіба тільки до такої дегенерації, якої історія ще не бачила” [52, с. 141]. В серпні 1942 року листі до Папи Шептицький наголошував: „Німецька влада є злою, майже диявольською, і то в небачено більшому ступені, ніж більшовицька влада” [46, с. 115].

У відносинах з німецькою владою митрополит Андрей часто наголошував на важливості україно-німецького порозуміння. З нагоди вступу німецьких військ до Києва Шептицький надіслав Гітлеру листа із закликами до дружби у боротьбі зі спільним ворогом – більшовизмом як загрозою для всієї європейської християнської культури [13].

У зв’язку із включенням території Галичини до Генерального губернаторства та Одещини до Трансністрії 14 січня 1942 року Шептицький пише Гітлеру ще одного листа, в якому нагадує про ті симпатії, які проявляли українці до Німеччини на початку війни (від прихильності вищих політичних кругів до факту масової здачі в полон українців-червоноармійців), наголошує, що Німеччина та її союзники багато втрачають, коли не рахуються з українцями як союзниками, критикує за перешкоди у діяльності культурних та науково-освітніх установ(від шкіл до науково-дослідних центрів), виступає за ліквідацію колективних господарств, засуджує ліквідацію в Києві Української національної ради, стверджує, що проблеми у налагодженні україно-німецьких відносин породжують зміцнення позицій польських та російських сил, наростанню більшовицьких впливів [9, с. 186-187]. Тоді ж Шептицький написав листа міністру закордонних справ Ріббентропу: „Занепокоєний вістками про намірене прилучення Східної Галичини до Генеральної губернії… Український народ від 1918 року кроваво боровся проти Польщі та більшовиків за самостійну, Соборну Україну, що в нинішніх часах націоналізму є самозрозуміле. Перекреслення того його державницького ідеалу захитає його щирими симпатіями й повним довір’ям до німецького уряду та повпливає крайньо шкідливо на інтереси українського народу та загалом на справедливе упорядкування відносин на Сході Європи. Прохаю Вас, не допустіть того” [53, с. 140].

Дякуючи авторитету та дипломатитчним здібностям митрополита, Церква врятувала від голодної смерті 40 тис. полонених червоноармійців, що знаходились в німецьких концтаборах на території Митрополії [46, с. 116].

Чимало зусиль митрополит Андрей доклав для порятунку євреїв. Про заходи українського митрополита стало відомо Гітлеру. „Спочатку фюрер оскажнів, а потім висловився в тому дусі, що графа Шептицького за це варто б повісити, але митрополит Андрей може собі таке дозволити” [39, с. 49]. Для справедливості потрібно згадати, що після того, як Шептицький написав листа на захист євреїв, за нього заступився генерал-губернатор Г. Франк [46, с. 116].

Коли німецьку окупацію замінила окупація російська, митрополит розробив тактику, спрямовану на порятунок Церкви. Спроби верхівки УГКЦ налагодити відносини з радянською владою Б. Боцюрків слушно визначив як „марні пошуки modus vivendi” [29, с. 74].

Здійснюючи свій мудрий задум, митрополит зібрав собор греко-католицького духовенства під час якого виголосив промову, у якій важко знайти хоч одне слово, яке б скомпроментувало єрарха перед радянською владою. Митрополит заявляв, що Церква не перестане боротися із безбожництвом під будь яким виглядом, однак при цьому стверджував, що УГКЦ ні якому разі не буде протистояти „проти політичних тез комунізму” [15, с. 275]. – Щоб щиро говорити такі речі, потрібно або абсолютно не розуміти ні християнства, ні комунізму, або говорити не щиро, по-політичному не щиро – Шептицький же мав не аби які знання в сфері філософії та теології і був непоганим політиком, тож розумів, що так чи інакше текст промови стане відомим окупаційним спецслужбам, перед якими потрібно створити образ лояльної структури. Далі в промові митрополит говорить про деякі плюси встановлення радянської влади і засуджує діяльність загонів УПА. В щирість його аргументів зараз вірити не доводиться, адже всюди, починаючи від хатини сільського священника, закінчуючи митрополичими палатами Св. Юра, бандерівське підпілля отримувало всіляку підтримку зі сторони Церкви. Також в цій промові Шептицький наголошує, що набір в дивізію „Галичина” був примусовим, так само як і вербування до відділів УПА; капелани, що служать в цих формуваннях, роблять це ні в якому разі не з політичних міркувань, а лише виходячи з свого душпастирського обов’язку [15, с. 276-277]. При цьому складається вараження, що митрополит виступає не перед духовенством, яке й так ознайомлене і з недавніми політичними реаліями, і з мотивацією українських вояків та їх капеланів, а перед радянськими суддями, що судять борців за вільну Україну.

Червоні окупанти, нарешті усвідомивши авторитет Андрея Шептицького, розуміли, що його відкрите вбивство тільки посилить національний рух та УГКЦ, тому не наважились на цей крок [1, с. 224]. Припущення щодо „негласної” ліквідації митрополита шляхом отруєння видається нам досить ймовірною, однак потребує документального підтвердження.

Сучасне покоління може критикувати митрополита за його політику щодо радянської влади (тим більше, що ця його „угодівська” політика не принесла бажаного результату: по смерті митрополита на УГКЦ обрушилась хвиля репресій, кульмінацією яких став Львіський лжесобор 1946 року). На нашу думку, така критика є недоречною. Очевидно, Владика Андрей був прихильником тактики „двохколійної” боротьби: в той час, коли значна частина українського народу поринула у вир революційного спротиву більшовизму, Шептицький розумів важливість збереження легального відтинку національного життя, яким протягом не одного століття була Українська греко-католицька Церква.

 

ВИСНОВКИ

Митрополит Андрей Шептицький походив із древнього шляхетського роду. Його предки по батьківській лінії, не зважаючи на бездержавне становище власної нації, завжди ідентифікували себе українцями (русинами) й були гордими за власне аристократичне походження. Батько Романа Шептицького Ян хоч і прийняв латинський обряд, однак теж не забував про своє руське коріння. Чимало представників роду Шептицьких відіграло важливу роль в історії української Церкви, що, очевидно, посприяло не тільки вибору молодим Романом духовної кар’єри, але й його перехід на східний обряд. На релігійне виховання Шептицького великий вплив мала його мати графиня Софія Фредр. Загалом, родинне виховання прищепило майбутньому митрополиту Андею відданість Богу, Католицькій Церкві, Батьківщні, власному роду та духу Традиції (останнє, щоправда, не перетворило його на ретрограда і не завадило пристосувати до буремних змін ХХ ст.)

Також, як бачимо, Шептицький мав неабиякі можливості для здобуття світської кар’єри (аристократичне походження, вища освіта, служба в війську), однак, усвідомлюючи свою відповідальність перед Церквою та власним народом, 23 – річний Роман вирішив присвятити своє життя Богу. Його стрімкий кар’єрний зріст ми можемо пояснити кількома факторами: по-перше, особистими даними Шептицького (висока духовність, цілеспрямованість, природний розум, ерудованість, комунікабельність та ін.), по-друге, довірою до нього вищих церковних кіл. Митрополит Андрей увійшов в історію УГКЦ як її модернізатор. Заснувавши Духовну академію та нові симінарії, він значною мірою підняв рівень освіти українських священиків, реформував монаше життя (заснував східні гілки загальнокатолицьких орденів та відродив традиційне чернецтво студитського обряду). В обрядовому плані він повернув УГКЦ до давніх візантійсько – українських традицій.

Головні зусилля митрополита Шептицького у сфері екуменізму були напралені на навернення до католицької віри православних України, Білорусії та Росії. При цьому „навернення” він розглядав насамперед як повернення первісної єдності Вселенської Церкви під проводом Римського Папи. Екуменічна діяльність наштовхувалась на перепони не тільки православних, але й багатьох католиків, однак найбільшою перепоною був державний чинник.

Суспільно-політична діяльність графа Андрея Шептицького була продиктована насамперед його патріотизмом, як однієї з найвищих форм християнської любові до ближнього. За умов існування різних окупаційних режимів Шептицький намагався створити дієву систему національного державотворення. Він розумів увесь негатив внутрішньонаціональних роздорів й тому намагався консолідувати різні політичні сили навколо національних та християнських пріоритетів. Надзвичайно велика заслуга графа Шептицького полягає в тому, що він доклав максимум зусиль для боротьби з розкладницькими суспільно-політичними силами лівого спектру (комуністами, соціалістами, радикалами), а це в свою чергу посприяло тому, що в Галичині вберігся не тільки високий рівень патріотизму та національної свідомості, а й були збережені традиційні цінності, не набули широко розповсюдження процеси секуляризації, деморалізації, ширення фемінізму та інших деструктивними концепцій. Відносини Шептицького з націоналістичним рухом були непростими. Часто він не сприймав радикалізму націоналістичної молоді. Однак маючи з націоналістами спільну мету – побудову самостійної соборної національної української держави – Шептицький все ж співпрацював з організованим націоналістичним рухом. Суспільно-політична діяльність керованої митрополитом Шептицьким УГКЦ разом революційною боротьбою націоналістичних структур складала досить гармонійну систему націотворення.

 

Список скорочень

ДУН – Дружина українських націоналістів

ЗУНР – Західно-Українська Народна Республіка

КАУМ – Католицька акція української молоді

КПЗУ – Комуністична партія Західної України

НКВД – (рос.) Народный комиссариат внутренних дел

НКДБ – Народний комісаріат державної безпеки

НТШ – Наукове товариство ім. Т. Шевченка

ПРУН – Провід українських націоналістів

ОУН – Організація Українських Націоналістів

СБУ – Служба безпеки України

США – Сполучені Штати Америки

УАПЦ – Українська автокефальна православна Церква

УВО – Українська військова організація

УГКЦ – Українська греко-католицька Церква

УДП – Українське державне правління

УНКВС – Управління Народного комісаріату внутрішніх справ

УНКДБ – Управління Народного комісаріату державної безпеки

УПА – Українська повстанська армія

УПЦ МП – Українська православнв Церква московського патріархату

УРСР -Українська Радянська Соціалістична Республіка

ЧНІ – Чин Найсвятішого Ізбавителя (редемптористи)

ЧСВВ – Чин святого Василія Великого (василіани)

 

єп. – єпископ

ін. – інші

кін. – кінець

о., оо. – отець, отці

ОО. – Отці (чоловічий монаший чин (орден), згромадження)

пол. – половина

поч. – початок

Пресв. – Пресвятий

р., рр. – рік, роки

св. – святий

ст. – століття

т. зв. – так званий

 

ВИКОРИСТАН ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

ДОКУМЕНТИ ТА ДЖЕРЕЛА

1. Бібліографічна довідка на митрополита УГКЦ Андрея Шептицького , складена в УНКВС по Львівській області. Грудень 1940 // Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державаної безпеки (1939-1944 рр.). – К.: УВС, 2005 – С.217-226.

2. Витяг із доповідної записки начальника УНКДБ по Львівській області К. Волошенка наркому держбезпеки УРСР С. Савченку про діяльність духовенства УГКЦ в період німецької окупації. 16 вересня 1944 // Ліквідація УГКЦ (1939-1945). Документи радянських органів державної безпеки – К.: ПП Сергійчук М.І., 2006. – Т. І. – С. 196-222.

3. Витяг із доповідної записки УНКДБ по Дрогобицькій області до НКДБ УРСР про оперативну роботу стосовно греко-католицького духовенства. 11-12 березня 1941 року // Ліквідація УГКЦ (1939-1945). Документи радянських органів державної безпеки – К.: ПП Сергійчук М.І., 2006. – Т. І. – С. 147-150.

4. Довідка НКДБ УРСР стосовно митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. 23 серпня 1444р. // Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державаної безпеки (1939-1944 рр.). – К.: УВС, 2005 – С.257-266.

5. До Його Високопреосвященства Митрополита Андрея Шептицького. Одвертий лист (Лист-відповідь української православної інтелігенції) // Письма-послання митрополита Андрея Шептицього, ЧСВВ. З часів німецької окупації. – Йорктон, Саск, 1969. – С. 345-349.

6. Доповідна записка НКДБ УРСР до НКДБ СРСР за слідчою справою на католицького священника Георгія Москву-Домбровського. 11 червня 1941 року // Ліквідація УГКЦ (1939-1946). Документи радянських органів державної безпеки – К.: ПП Сергійчук М.І., 2006. – С. 157-165.

7. Доповідна записка НКДБ УРСР про показання заарештованих керівників УГКЦ. 18 грудня 1945 року //Ліквідація УГКЦ (1939-1946). Документи радянських органів державної безпеки – К.: ПП Сергійчук М.І., 2006. – С. 427-437.

8. Доповідна записка підполковника держбезпеки С. Каріна-Даниленка про зустріч і бесіду з митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким // Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державаної безпеки (1939-1944 рр.). – К.: УВС, 2005 – С. 277-294.

9. Звернення Голови Національної Ради у Львові митрополита Андрея Шептицького та інших українських діячів до керівника нацистської Німеччини А. Гітлера у зв’язку із включенням території Галичини до Генерального губернаторства та Одещини до Трансністрії. 14 січня 1942 року // Ліквідація УГКЦ (1939-1945). Документи радянських органів державної безпеки – К.: ПП Сергійчук М.І., 2006. – Т. I. – С. 184-189.

10. Його Високопреосвященству, Високопреосвященному Андрію митрополиту Галицькому, архієпископові Львівському (лист-відповідь православного митрополита Олексія, квітень 1942 року) // Письма-послання митрополита Андрея Шептицього, ЧСВВ. З часів німецької окупації. – Йорктон, Саск, 1969. – С. 343-345.

11. Лист Голови Проводу ОУН Є. Коновальця секретареві ПРУН В. Мартинцю. Вільдеревіль, 13 серпня 1930 року // Коновалець Є. „Я б’ю в дзвін, щоб зрушити справу ОУН з мертвої точки…”. Невідомі документи Організації Українських Націоналістів. Рік 1930; Документально-наукове видання / Передм. А. Кентій, В. Лозицький. – К.: Темпора, 2003. – С. 198-201.

12. Оперативне повідомлення 5-го відділу 2-го Управління НКДБ УРСР про митрополита УГКЦ Андрея Шептицького та його оточення. 5 листопада 1944р. // Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державаної безпеки (1939-1944 рр.). – К.: УВС, 2005 – С.379-392.

13. Переклад російською мовою листа митрополита Андрея Шептицького керівнику нацистської Німеччини А. Гітлеру у зв’язку з із вступом німецьких військ до м. Києва. 23 вересня 1941 року // Ліквідація УГКЦ (1939-1945). Документи радянських органів державної безпеки – К.: ПП Сергійчук М.І., 2006. – Т. І. – С. 179-180.

14. Послання митрополита Андрея Шептицького до духовенства „Про організацію парохії і громади”, опубліковане у львівській газеті „Українські щоденні вісти”. 10 липня 1941 року // Ліквідація УГКЦ (1939-1945). Документи радянських органів державної безпеки – К.: ПП Сергійчук М.І., 2006. – Т. І. – С. 174-179.

15. Промова митрополита УГКЦ Андрея Шептицького на сесії собору уніатського духовенства. 7 вересня 1944 р. // Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державаної безпеки (1939-1944 рр.). – К.: УВС, 2005 – С. 272-277.

16. Протокол Святої конгрегації Східних Церков Ватикану про призначення на посади Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого, Миколая Чарнецького, Климентія Шептицького та Антонія Неманцевича. 22 грудня 1941 року // С.181-184.

17. Шептицький А. До моїх любих гуцулів (Пастирський лист до вірних Косівського деканату, писаний у Братківцях під Станиславовим, даний у дні св. Архистратига Михаїла р. Б. 1900) // Твори Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Пастирські листи. Т. І. – Торонто, 1965. – С. 78-107.

18. Шептицький А. До української інтелігенції (Пастирський лист писаний у Відні, в день св. Івана Золотоустого, 27.І. – 9. V., р.Б. 1909) // Твори Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Пастирські листи. Т. І. – Торонто, 1965. – С. 190-214.

19. Шептицький А. Мій лист до всіх високопреосвящених і преосвящених православних архієреїв в Україні і на українських землях // Письма-послання митрополита Андрея Шептицього, ЧСВВ. З часів німецької окупації. – Йорктон, Саск, 1969. – С. 339-340.

20. Шептицький А. Мій лист до української віруючої правосланої інтелігенції // Письма-послання митрополита Андрея Шептицього, ЧСВВ. З часів німецької окупації. – Йорктон, Саск, 1969. – С. 340-342.

21. Шептицький А. Мої відповіді (відповіді митрополита Андрея на лист української православної інтелігенції) // Письма-послання митрополита Андрея Шептицього, ЧСВВ. З часів німецької окупації. – Йорктон, Саск, 1969. – С. 349-359.

22. Шептицький А. Наша програма // Твори Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Пастирські листи. Т. І. – Торонто, 1965. – С. 20-28.

23. Шептицький А. Не убий! // Письма-послання митрополита Андрея Шептицього, ЧСВВ. З часів німецької окупації. – Йорктон, Саск, 1969. – С. 222-231.

24. Шептицький А. Перше слово Пастиря (Пастирський лист до вірних Станиславівської єпархії, даний у дні св. пророка Ілії, 1899 р.) // Твори Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Пастирські листи. Т. І. – Торонто, 1965. – С. 1-19.

25. Шептицький А. Християнська родина (Пастирський лист до духовенства і вірних Станиславівської єпархії) // Твори Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Пастирські листи. Т. І. – Торонто, 1965. – С. 29-49.

26. Шептицький А. Як будувати Рідну Хату? – Львів: Свічадо, 1999. – 48 с.

 

МОНОГРАФІЇ, ЗБІРНИКИ, БРОШУРИ

27. Базилевич А.-М. Введення у твори митроп. Андрея Шептицького // Твори Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Пастирські листи. Т. І. – Торонто, 1965. – С. В-9 – В-237.

28. Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950) / переклад з англійської Н. Качан, за ред. О. Турія. – Львів: В-во Українського католицького університету, 2005. – ХХ + 268 с.

29. Бедрій А. Українська Держава, віднолена Актом 30 червня 1941 року. – К.: УВС, 2000. – 48 с.

30. Беляев В.П. Я обвиняю!. – М.: Политиздат, 1978. – 160 с.

31. Блаженні Священномученики-редемптористи Львівської провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя. / Видання друге. – Львів, 2003. – 56 с.

32. Відейко М.Ю., Кот С.І. Наукова спадщина Олега Ольжича / М.Ю. Відейко, С.І.Кот. – К.: Наш час, 2008. – 240 с.

33. Возняк С. М. Уніатський клерикалізм – духовне знаряддя антикомунізму. – К.: Т-во „Знання”, 1982. – 48 с.

34. Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до матері / Упор. Г. Меріам-Лужницький. – Львів: Світ, 1994 – 80 с.

35. Дмитрук К.Є. Під штандартами реакції і фашизму. Крах антирадянської діяльності уніатської і автокефальної церков. – К.: Наукова думка, 1976. – 384с.

36. Дмитрук К. Е. С крестом и трезубцем. – М.: Политиздат, 1980. – 224 с.

37. Дмитрук К. Е. Униатские кресоносцы: вчера и сегодня. – М.: Политиздат, 1988. – 381 с.

38. Дмитрух С. Блаженний Климентій Шептицький про молитву у відроджених монастирях Студійського Уставу. – Львів: Свічадо, 2002. – 132 с.

39. Іванишин В. Українська Церква і процес національного відродження // Іванишин В. Державність нації. Збірка праць. Том І. / За ред. Петра Іванишина. – Тернопіль: Астон, 2009. – С. 11-63.

40. Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: ВФ „Відродження”, 1992. – 178 с.

41. Іванишин В. „На розпутті велелюднім”. Вибори-2004: Кого, що і для чого виберемо? – Тернопіль – Дрогобич: б.в., 2003. – 192 с.

42. Іванишин П. В. Аберація християнства, або Культурний імперіалізм у шатах псевдохристології (основні аспекти національно-екзистенціального витлумачення): Монографія / Іл. Г. Доре. – Дрогобич: ВФ „Відродження”, 2005. – 268 с.

43. Кальба М. „Нахтігаль” у запитаннях і відповідях. – Львів: ГВС, 2008. – 80 с.

44. Киричук Ю. Український національний рух 40-50-х років ХХ століття: ідеологія та практика. – Львів: Добра справа, 2003. – 464 с.

45. Ленцик В. Нарис історії Української Церкви. – Львів: Свічадо, 2003. – 600 с.

46. Марчук В. Українська Греко-Католицька Церква. Історичний нарис / Прикарпатський університет ім. В.Стефаника. – Івано-Франківськ, 2001. – 164 с.

47. Мигович І.І. Уніатська церква і український буржуазний націоналізм. – К.: Вища школа, 1981. – 144 с.

48. Мигович И. И. Преступный альянс: О союзе униатской церкви и укр. буржуазного национализма. – М.: Политиздат, 1985. – 190 с.

49. Пащенко В. Греко-католики в Україні: від 40-х років ХХ століття до наших днів. – Полтава: „АСМІ”, 2002. – 616 с.

50. Пікулик Н., Любомир С. Климентій Шептицький – Слуга Божий: Популярний нарис. – Львів: Свічадо, 1998. – 68 с.

51. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини ХVII століття до 1923 року. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1993. – 608 с.

52. Сапеляк А., єп. Київська Церква на слов’янському Сході. Канонічно-екуменічний аспект. – Лвів: ГВС, 2002. – 264 с.

53. Сапеляк А., єп. Україна крізь віки: релігійно-церковний аспект. – Львів: Червона Калина, 2006 – 262 с.

54. Сватко Я. Місія Бандери. Видання четверте, доповнене і виправлене. – Львів: ГВС, 2008. – 64 с.

55. Сеник С., ЧСВВ. Духовний аспект життя і діяльності митрополита Андрея Шептицького. Латинізація Української Церкви. – Львів: Вільна Україна, 1991. – 48 с.

56. Хресна дорога отця Ковалика. – Тернопіль: б/в, 2003. – 20 с.

 

СТАТТІ

57. Боцюрків Б. Передмова // Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950) / переклад з англійської Н. Качан, за ред. О. Турія. – Львів: В-во Українського католицького університету, 2005. – С. ХІІ-ХІІІ.

58. Вірченко Н. За Бога, за Україну // За Бога, за Україну! (Про Матір-Ігуменю Йосифу (Олену Вітер)). – Укладач: проф. Ніна Вірченко. – К.: ТОВ „Задруга”, 2007. – С. 19-28.

59. Власюк А. „Непрочитаний Шевченко” Василя Іванишина // Власюк А. Василь Іванишин: людина, націоналіст, учений. – Дрогобич: Вимір, 2008. – С. 7-17.

60. В’ятрович В. Політика національної пам’яті // Український націоналізм: історія та ідеї. Науковий збірник. Вип. І. / За ред. О. Багана. – Дрогобич: Посвіт, 2009. – С. 297-305.

61. Гайковський М. Культ святих – джерело благочестя і патріотизму родини Митрополита Андрея Шептицького // За Бога, за Україну! (Про Матір-Ігуменю Йосифу (Олену Вітер)). – Укладач: проф. Ніна Вірченко. – К.: ТОВ „Задруга”, 2007. – С. 185-192.

62. Зашкильняк Л. А. Польськая историография начала ХХ века // Историография истории нового времени стран Европы и Америки: Учеб. пособие для студентов вузов, обучающихся по спец. „История” // А. В. Адо, И. С. Галкин, И. В. Григорьева и др. / под ред. И. П. Дементьева. М.: Высш. шк., 1990. – С. 432-439.

63. Іванишин В. Орден Української Надії // Іванишин В. Державність нації. Збірка праць. Том ІІ. / За ред. Петра Іванишина. – Тернопіль: Астон, 2009. – С. 28-37.

64. Катала О. Робітниця Христового лану // За Бога, за Україну! (Про Матір-Ігуменю Йосифу (Олену Вітер)). – Укладач: проф. Ніна Вірченко. – К.: ТОВ „Задруга”, 2007. – С. 39-41.

65. Кирсанова Н. В., Рапп-Лантарон Э. Н. Консервативная традиция и демократическое направление в испанской историографии в последней трети ХХ – начале ХХ века // Историография истории нового времени стран Европы и Америки: Учеб. пособие для студентов вузов, обучающихся по спец. „История” // А. В. Адо, И. С. Галкин, И. В. Григорьева и др. / под ред. И. П. Дементьева. М.: Высш. шк., 1990. – С. 476-481.

66. Очерет М. Панахида по Шевченкові // За Бога, за Україну! (Про Матір-Ігуменю Йосифу (Олену Вітер)). – Укладач: проф. Ніна Вірченко. – К.: ТОВ „Задруга”, 2007. – С. 193-194.

67. Поїздник І. Окупаційна влада як чинник міжконфесійних відносин на Галичині в 1941-1944 рр. // Архіви окупації. 1941-1944 / Держ. ком. архівів України; Упоряд. Н. Маковська. – 2-ге вид. – К.: Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2008. – С. 817-822.

68. Роздольська М. Вступне слово редактора // Ленцик В. Нарис історії Української Церкви. – Львів: Свічадо, 2003. – С. 8-9.

69. Рудницький Л. Між поезією і правдою: епістолярна повість про Слугу Божого Андрея // Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до матері / Упор. Г. Меріам-Лужнцький. – Львів: Світ, 1994 – С. 3-8.

70. Салига Т. Григор Лужницький і літературна група „Логос” // Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до матері / Упор. Г. Меріам-Лужнцький. – Львів: Світ, 1994 – С. 69-78.

71. Сапеляк О. Андрій Сапеляк – єпископ української Церкви в Аргентині // Сапеляк А., єп. Київська Церква на слов’янському Сході. Канонічно-екуменічний аспект. – Лвів: ГВС, 2002. – С. 5-6.

72. Сапеляк О. Речник єдности Церков, незалежности і соборности України // Сапеляк А., єп. Україна крізь віки: релігійно-церковний аспект. – Львів: Червона Калина, 2006 – С. 5-36.

73. Сергійчук В. Незламний велет духа і нації // Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державаної безпеки (1939-1944 рр.). – К.: УВС, 2005 – С.3-18.

Автор

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

Полтава. 2010р.Б.