Лекції приготування молодих пар до прийняття Святої Тайни Подружжя


1.    Любов – основа Св. Тайни Подружжя
Подружжя в Божому плані
Подружжя – одна із семи Св. Тайн. Великим і святим є Подружжя. Це одне з найбільших речей, що Бог створив. Святе Писання нам говорить: «Тож сказав Бог: Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу, і нехай вона панує над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над усіма дикими звірами й над усіма плазунами, що повзають на землі». І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1, 26 – 27).
Чоловік і жінка в плані сотворення
Господь сотворив людину в двох статях, двох формах, двома різними способами – чоловіком і жінкою. Обоє вони – звершені буття і мають однакову цінність; чоловік не є важливішим від жінки і жінка не є менш цінною за чоловіка. Обоє створені на Образ Божий, але в різний спосіб. Мають однакову цінність, але є різними; різні не тільки тілом, але також духовно і психологічно.
Чоловік характеризується силою думки, здатністю організації і силою своїх діл; жінка виділяється силою любові і здатністю дарування. Чоловік більш схильний до дії та творення нових речей зовнішнім чином; жінка більш схильна до піклування, оберігання та захисту життя.
Чому так?
Бо Господь створив людину в двох статях. Святе Письмо дає нам на це відповідь: «Не добре чоловікові бути самому; сотворю йому поміч, відповідну для нього» (Бут. 2, 18).
Згідно з Божим планом, чоловік не повинен бути сам. Інакше його життя стане самотнім і порожнім; він залишиться тільки з його роботою і успіхами в ній, лише в радості і в потребі. Так не було б добре.
Саме тому Бог дав чоловікові жінку як подругу та підтримку, щоб розділяла з ним все життя, працю і переживання, радості і болі.
Чоловік і жінка повинні належати одне одному взаємно, доповнювати одне одного, бути важливими одне для одного. Ні в якому разі не повинні окремо проходити власне життя; навпаки їхні дороги повинні злитися в одну; їхні життя мають стати одним єдиним життям, єдиною, повною спільністю життя.
Це і є правдиве подружжя: взаємне дарування і приймання, обопільна спільність посідання і приналежності, злиття двох осіб в одне-єдине життя.
Тут криється глибоке значення цього святого Таїнства і найбільша радість подружжя.
Знову ж відкликаємося до Святого Письма, що найкраще виражає це і в найкращій спосіб: «Так то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Бут. 2, 24).
Зв’язок любові
Ці біблійні слова стосуються вас, дорогі молодята. Ваші серця знайшли спільність у любові, яку відчуваєте одне до одного. Ця любов стає сильнішою від тієї, що відчуваємо до батьків. Тому зараз ви переживаєте час, в якому розумієте, що незадовго відділитеся від сім’ї, в якій були дотепер і ви самі між собою взаємно пропонуєте утворити у зв’язку любові свою сім’ю; хочете жити разом ваше життя, яке мало-помалу стане єдиним життям одного люблячого серця.
Любов, що вас тримає, походить з Божого серця і хоче поєднати вас в такий спосіб, щоб у Подружжі ви були одним серцем, однією душею і одним тілом.
Через декілька днів ця любов поведе вас перед Престіл і ви взаємно промовите перед Богом та перед спільнотою Церкви «ТАК», що об’єднає вас назавжди.
У Подружжі ви повинні все більше і більше уподібнюватися одне до одного, щоб стати одним тілом, і так об’єднані прямувати до єдності в Бозі. Подруги повинні єднатися не тільки фізично, але ще більше духовно.
Подружжя не є якоюсь простою зовнішньою спільнотою: в їжі, житлі, праці; це насамперед – спільнота сердець. Це значить даруватися і збагачуватися внутрішньо і взаємно, прямувати всім єством до досконалості, що щастя, до Бога – це і є значення подружжя.
Хочеться вам побажати, щоб ви жили життя в подружжі не тільки одне біля одного, але зростали, піднімалися взаємно до повної і досконалої спільноти життя, заснованою в Бозі.
Любов – душа і фундамент подружжя
Що таке любов?
Ваше подружжя вдається і буде щасливим? Якщо ви любите одне одного просто, щиро і чесно, то буде так.
Перша любов поєднала вас разом; подружня любов продовжить вести та підтримувати вас в єдності назавжди.
Любов – фундамент і душа подружжя. Якщо присутня любов, багато речей вирішуються самі собою; якщо бракує любові, бракує всього.
Любов подружня – це повне фізичне  і духовне дарування себе по другові. Фізична любов виключно направлена на тіло, і невистачальна для всього подружнього життя. Почуття минаючі, тілесна краса мало-помалу проходить, пристрасть зникає. Але любов повинна залишатись.
Потрібно, отже, любити свого подруга (подругу) і зберігати правдиву і щиру спільність сердець. Справжній видимий знак любові – той, коли людина не думає лише про себе, а за іншого. Не тільки хоче мати і отримувати, але дарувати і приносити щастя. Де є така любов, чоловік не переживає як зробити щасливою дружину. І жінка тоді покликана полегшувати і робити радісним життя чоловіка. Це – задум і правдива перспектива подружжя: робити щасливим одне одного, допомагати взаємно на життєвому шляху – дорозі до Бога. Отже, подруги добровільно і повністю довіряють і взаємно підтримують одне одного.
Кожен також приносить в подружжя не тільки переваги, але й недоліки, які часом все більше виявляються. Потрібно тут практикувати слово Апостола: «Вдягніться… у серце спочутливе, доброту, смиренність, лагідність, довго терпеливість, терплячи один одного й прощаючи одне одному взаємно… Так, як Господь простив вам, чиніть і ви так само» (Кол. 3, 12 – 13).
Відкритість на жертву
Спільність почуттів у подружньому житті загартовується в жертовній спільності. Коли подруги здатні до жертви задля своєї половинки це найважливіший знак і вияв подружньої любові. І чоловік і дружина мусять вміти жертвуватись у подружжі.
Часто ідеї і бажання розходяться: хтось бажає того, хтось іншого. В такому випадку потрібна повага до подруга і взаємне служіння. Не потрібно домінувати над іншою стороною, а потрібно служити; дуже важливо взяти цей аспект до уваги.
Мусимо поважати думку іншого, прислухатися до його (її) бажань, взаємно терпіти. Без цих чеснот не може існувати щасливе подружжя. «Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не  чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить» (І Кор. 13, 4 – 7).
Випробовування найбільш правдиве, але і найважче для подружжя приходить в моменти болю. Тому подружжя повинно стати спільнотою в болі.
Звичайно, ми вам бажаємо щастя і добра; та є певним те, що ваше подружжя буде переживати моменти болю, в якій би формі він не прийшов: в нещасті, в потребі, в хворобі, у взаємній байдужості чи будь-якому іншому виді чи моменті. Необхідно переносити біль і страждати разом у любові.
Інколи подруги самі собі ставлять, на плечі важкі хрести, які часто є причиною гірких розчарувань. Тому особливо в такі моменти любов мусить бути кріпкою і витривалою. Маєте любитися не тільки  в моменти щастя, але також і в важкі моменти життя, а години терпіння і випробовування.
Вірність – хранителька подружжя
Обручка – символ вірності
Ваша любов повинна бути вірною і бути такою чистою, як золото.
Вінчальна обручка, яку носитимете, щодня пригадуватиме вам про золото вашої вірності. Коли будете заручені в храмі і священик вам вручить обручки, дуже важливо, щоб цей зовнішній знак об’єднання вас в одне ціле був наповнений вашою взаємною любов’ю і вірністю.
Вірність зв’язує ваше подружжя
Бути вірним – це бути витривалими: витривалими у труднощах, у радощах і смутку, аж доки смерть не розділить вас.
Бути вірними означає: нікому іншому не давати тієї любові, яка належить власному по другові. З ясністю і серйозністю Христос говорить нам про ці речі! «А я кажу вам, що кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своєму серці» (Мт. 5, 28). Якщо бракує вірності, подружжя розбивається і щастя зникає.
Бути вірними означає витривало пройти разом весь шлях життя аж до кінця.
Для християн не існує розлучення. Хоча світські судді можуть проголосити розірваним певне подружжя, перед Богом воно нерозривне; ніхто не може укладати нове подружжя, доки шлюбний подруг є при житті. Сильний зв’язок вірності має тривати все життя.
Три поради старого досвідченого пароха:
«Хочу дати вам три практичні поради, з якими в добрий спосіб зможете вирішувати великі завдання, що стоять перед вами. Ці поради прості:
1.    Перша моя порада така: трішки часу знайдіть, щоб молитися разом щодня. Не кажу: моліться завжди разом, бо інколи потребуємо молитися на самоті. Сумно мені чути про те, що вже похилі віком подруги обоє не знають, чи інша сторона молиться. Спільній молитві забезпечене особливе благословення. «Де двоє або троє зібрані в ім’я моє, там я серед них». Спільна молитва – найкращій спосіб молитви, яку ми можемо заносити до Бога.
2.    Мою другу пораду можете виконувати раз у місяць: виділіть певний конкретний день (наприклад, остання неділя місяця), в якому будете ділитися всіма неприємними моментами, які довелось пережити в спільному житті.
Існують певні речі, що створюють труднощі: особливості подруга, про які скоріше ви не знали і які ви терпите неохоче. Ми можемо це проковтнути і мовчати. В певний момент треба так поступити, але безнастанно так поступати буде помилкою. Помилкою через два мотиви: перше – ми наповнюємо посудину до вінця, і в якийсь момент це виллється; друге – ми нехтуємо обов’язком допомагати подругові звільнитися від недоліків і дати можливість виправити власне сприйняття певних речей.
Важливо те, що про такі розмови ви домовилися скоріше. Так відчуєте обов’язок сказати взаємно про все. Інакше як могло б закінчитись? Як тільки хтось один почав би з «хочу тобі щось сказати», інший відчуваючи атаку, відразу захищався б. Вкінці-кінців нічого доброго з того не буде.
Зовсім інакше, якщо вже домовлено про те, що найбільша любов – це взаємно розмовляти про трудні речі в житті. Так любов буде зростати і змушувати віддячуватись, коли кожен взаємно забирає «тягар іншого».
3.    І вкінці третя порада: постарайтеся кожної річниці вашого шлюбу розпочинати все знову. Найкраще подружжя не те, яке виглядає щасливим на початку. Не зле після року прожитого разом запитати себе перед Богом: «Що було виконане з того, що ми обіцяли в цьому році? Що не було виконане? Чому? З насамперед мусимо почати в цьому році?» Так, з Божою допомогою, буде новий початок, оскільки Бог є перед всім і залишається причиною і початком любові. Він її дарує знову і знову та в любові веде нас до нашого остаточного призначення – царювати з Ним в Його царстві.

о. Андрій Лемчук, ліцензіат

Подружжя як свята Тайна
Тайни християнського втаємничення
Через гріх наших прародичів людство втратило свою ідентичність. Адже людина, яка створена на образ і подобу Божу є вповні, тільки, тоді людиною, коли вона віддзеркалює в собі Творця і живе в динаміці постійного руху в напрямку до Бога. Первородний гріх знищив зв’язок людини з Богом. Це можна спробувати пояснити на прикладі дзеркала. Коли ми дивимося в дзеркало, то бачимо відображення, але коли відходимо від нього, наше зображення зникає. Так само стається з нами, коли ми грішимо. Ми відходимо від Бога, а відійшовши від Нього у нас пропадає Його віддзеркалення. Людська істота втрачає свою онтологічну сутність, перестає бути вповні людиною, втрачає образ і подобу Божу. І тоді на всі сто відсотків до нас підходить термін Animale rationale «тварина розумна». Втрачаючи свою божественність, ми втрачаємо – людськість, свою ідентичність.
Але як ми вже знаємо, через безмежну Божу любов, якою нас любить Господь, Який Сам є найбільшою любов’ю, Він, Який дарував нам себе, створивши на свій образ і подобу, дав нам можливість брати участь у Його любові, тим самим відкрив нам тайну Божого плану щодо нас, людей, через Свого єдинородного Сина, Господа нашого Ісуса Христа. Він найбільший учитель, доповнивши Старий Завіт, весь декалог звів до двох заповідей любові. Таким чином можна зробити висновок, що почуття любові, себе дарування іншому є притаманними та суттєво природними для людини. Саме любов, у її правдивому розумінні, до Бога і до ближнього робить людину особою подібною до Бога, з якою Господь хоче спілкуватися. Через життя в любові ми зростаємо у Бозі, і тим самим зреалізовуємо себе згідно плану нашого призначення.
Так, через любов Христа, Його муки і терпіння ми отримуємо спасіння. Він один витерпів смерть, поніс покарання за ціле людство. Але тоді постає питання, якщо Христос поніс покарання за нас, то як ми можемо прилучитися до Нього і взяти участь у нагороді, у спасінні, яке Він для нас витерпів?
Це можна пояснити до певної міри на простому прикладі. Хто любить футбол той прекрасно знає що у футбольній команді є 11 гравців плюс ще з 11 запасних, і коли команда виграє якийсь кубок, чемпіонат, то звичайно особливого пошанування заслуговують гравці, які були на полі і брали безпосередню участь у грі і вирішували долю матчу. Але нагороджують у разі перемоги усіх гравців, в тому числі і тих, які сиділи на лаві запасних і які жодним чином не вплинули на результат матчу.
Подібно і тут, Христос переможець гріха і смерті, який здобув для нас своєю перемогою спасіння та вічне життя. А як нам прилучитися до цієї перемоги? Нам потрібно стати членами команди на лаві запасних і таким чином  взяти участь у перемозі, отримати золоті медалі вічності.
І тут ми підходимо впритул до святих Тайн. Усі ми знаємо, ще з дитинства, від часу приготування до першого Причастя, що Св. Тайна – це видимий знак невидимої Божої благодаті (ласки). Але ми також можемо сказати, що Тайни є глибокою реальністю, якої неспроможний пізнати наш розум. Христос у Своїй Премудрості силою Святого Духа у Святій Церкві через Святі Тайни дає нам можливість могти отримати спасіння. Тобто вернути собі Боже віддзеркалення для продовження здійснення плану нашого призначення при створенні. Іншими словами можемо сказати, що Святі Тайни є мостом, або дверима завдяки яким ми маємо можливість брати участь у нашому спасінні, яке нам дарує Христос або «бути учасниками тої команди».
Що дають нам Святі Тайни, яку реальність вони приховують? Що ми отримуємо, приймаючи Святі Тайни?
Земне життя можна порівняти з ембріоном, який формується в лоні матері, розвивається та приймає все необхідне для того, щоб осягнути остаточне своє призначення – народитися та змогти існувати в зовнішньому світі. В цьому порівнянні можна побачити початок та розвиток духовного життя людини, яке матиме своє продовження у вічності. І саме цей початок та зародження цього ембріону – «нової людини» становлять Святі Тайни.
Якби не Святі Тайни, Боже спасіння залишилося би десь далеко від нас, і ми не мали б до нього доступу, не мали б можливості радіти з спасенних дій Ісуса Христа, та брати участь у них. Цю можливість подають нам Святі Тайни, через які ми можемо спілкуватися, комунікувати з Христом. Вони є «привілейованими інструментами», через які нам дається освячуюча благодать, яка здійснює сопричастя з Христом. І для цього служать символи, наприклад, Христос задля нашого життя переніс смерть – справжню смерть, яка тепер представляється через символи і через них він робить нас учасниками свого життя. Символ не є чимось, що лишень щось символізує чи вказує на щось, але перш за все, він в дійсності вміщує в собі символізуючу реальність, що в повноті передається на літургії. Поглянемо на символ у людській площині, оскільки людина виражає себе у тілесний спосіб, то завдяки символам ми спроможні передати свій внутрішній духовний стан, який разом зі своїм образом становлять єдину реальність, так наприклад, усмішка є не лишень символом радості, але є єдиним цілим, або плач стає для нас реальністю і передає наш реальний внутрішній стан.
Отже Святі Тайни. Що стається за нами в Святих Тайнах?
Та перш за все, те, що стається в Хрещенні є відродженням до нової людини, в ній ми відновлюємося, отримуємо свій праведний образ. Можна сказати, що Хрещення формує та моделює нас, витискає в наших душах образ, чи фігуру воскреслого Христа Спасителя, тому то ця Тайна має назву – знак, оскільки він витискає в нас дарований образ та блаженну форму. Хрещення подібне до художника, який реставрує побиту фігуру і гіпсом прикрашає спотворені місця, поки не відновить її первісну красу, або ж Христос є формою за допомогою якої художник, митець відливає ту фігуру, яка була розбита. Саме в Таїнстві Хрещення через тайну реальність привласнення Христової перемоги приймаємо нашу форму, в яку одягаємось та ховаємо нашу потворність, через те, цю тайну називаємо сіяючою одежею, формою, яка видозмінює матерію та не дозволяє їй бути безформною. Тому, що «виліплений та вирізьблений» Христос, дарується святою Тайною людині, як сіяюча одежа, якою огортається неофіт, занурюючись таким чином у Христа. Перед Хрещенням людина немає жодної форми, людина є «чистою матерією», так само як рідке золото є безформним. Однак силою дії на матерію, вона змушена прийняти певну форму, тому вже не матерія надає вигляду людині, але форма (як сіяючий одяг) захоплює наші очі своєю красою. Цим вона відображає нове, власне ім’я, яке вже не означає матерія, але тільки форма чи фігура. Так само, коли утворювальними формами золото буде стиснуте в певний вид, тоді перш за все будемо дивитися на виріб перед нами, а не на речовину; і відповідно дається назва, наприклад, перстень чи, фігурка, яка не відображає речовину, а лишень вид і образ.
Наступна Тайна є продовженням першої. Це тайна Миропомазання, яка уділяється зразу після Хрещення. Вони є тісно пов’язаними, тому можемо сказати, що Миропомазання набуває свого значення лише в контексті Хрещення. Як каже Кирило Єрусалимський: «Хрещення водою завершується в Хрещенні Духом». Продовжуючи думку він зауважує: «Ми приєднавшись до Христа та ставши Його причасниками, помазані миром через  реальну досконалість образу тому, що ми є Його образом». Це дає нам зрозуміти, що в Хрещенні ми отримуємо реставрований образ нашої природи, а Тайна Миропомазання надає подобу цьому образу, роблячи нас, таким чином, справжніми християнами в діянні, дає нам сили та кріпості, щоб зростати, мужніти та могти провадити справжнє християнське життя в любові – жити життя Христа тут і тепер.
Святі Тайни представляють єдину динамічну реальність, вони з однією із фаз єдиного Таїнства Христа, яке спасає людину та веде її до Отця. Власне ця єдність та динаміка Святих Тайн є дана Євхарістією. Вона стається таїнством ефективної реальності та пре ображаючої присутності Христа.
Це динамічне поєднання Святих Тайн представляє собою поступовий розвиток християнина, нової людини, від її народження, аж до її зрілості. В Хрещенні народжується цілісна людина, нове Боже створіння, яке в Святій Тайні Миропомазання динамічно набуває подоби Христа. І після Тайни Миропомазання слідує божественний банкет, власне тут життя доходить свого максимального наповнення.
В Євхаристії людина досягає повного уподібнення до Христа. Нею ми повністю трансформуємося в Нього. Христос одночасно стається в нас Жителем і Житлом – Храмом. Христос з’єднується з нами та уподібнює нас до Себе настільки, що робить наші тіло й душу духовними – одухотвореними Святим Духом, тобто Він повністю з’єднюється з нами та цілковито в нас проникає. Хто споживає Моє Тіло і п’є Мою Кров – той перебуває в Мені, а я в ньому (Ів. 6, 56), а також, – «вже не я живу, але живе в мені Христос» (Гал. 2, 20).
Коли ми з’єднуємося з Христом в Євхаристії, то реально беремо участь в «праведності» Христа, тобто в Його святості і безпосереднім ефектом такого з’єднання є прощення гріхів. «Подібно, як добра оливка прищеплена до дикої, її повністю перемінює у власну природу і плід вже більше не має властивостей дикого дерева (Рим. 11, 17-24), так само праведність людей сама по собі є нічим, але від того моменту, коли ми з’єдналися з Христом та увійшли у життєве сопричастя з Його Тілом та Кров’ю, може безпосередньо продукувати найбільші добра, якими є відпущення гріхів та успадкування Божого Царства, добра, які є плодом праведності Христа».
Таким чином, завдяки нашому приєднанню до життя Христа наша праведність стається Його праведністю. Тоді Його сила, Його зброя проти гріха та Його перемога над гріхом стаються нашими атрибутами спасіння, а Христос стається також і трофеєм, нагородою цієї перемоги. Ісус Христос у своєму тілі осуває причину не приятельства, тим, що примирює собою людину з Отцем. Власне, саме тому Євхаристія є Тайною Тайн, оскільки лишень вона в силі, через втаємничене єднання, продовжити виправдання людини, розпочате в Хрещенні та досягти такого бажаного для всіх спасіння.
Продовжуючи тему гідності людини та її тісної єдності з Христом, можемо говорити про синівство у Христі, яке є набагато інтимніше за фізичне, яке є в людському житті. У фізичному народженні та кров, яку мають  діти не є ідентично тією самою кров’ю, що мають батьки. А дякуючи Тайні Євхаристії, кров, якою ми живемо зараз, є кров’ю Христа, також і тіло, яке ми прийняли через Святу Тайну є теперішнє Тіло Христа. Отже, коли ми маємо спільні з Христом члени, тоді маємо також і спільне з Ним життя. Тому Він не є лише причиною життя як батьки, але є тим, ким ми реально живемо. Таким чином, ставши через Євхаристію у Христі сином у Сині, можемо приступати до трону Бога Отця, маючи сміливість через синівство, будучи спадкоємцями небесного Царства.
Першою та основоположною засадою для отримання спадку є кровна спорідненість, тобто кровні родичі мають першенство. Так у Євхаристії коли ми приймаємо Христа він стається нами, нашим тілом. Сам Христос говорить про те, що Він є правдивою їжею та питвом. Таким чином як будь-яка їжа під впливом нашого організму, проходячи певний шлях хімічних реакцій та перетворень на рівні мікроелементів та поживних речовин стається частиною нашого тіла, так само, приймаючи Христа під видами хліба і вина, Він стається частиною нас і Його кров починає пульсувати в наших жилах, а ми реально стаємося кровноспорідненими з Ним.
Ось таким чином ми прилучаємося до люду Божого і стаємо правдивими християнами, завжди пам’ятаючи слова: «Віра без діл мертва». Прийнявши Христа в своє життя, при кінці Божественної Літургії чуємо виголос: «В мирі вийдім», а далі «В імені Господнім», ми повертаємося до своєї повсякденщини «в мирі» та  «в імені Господнім» або «від імені Христа», маємо продовжувати Його місію любові – перемінити світ у Христі.
Але ми і надалі залишаємося вразливими для гріха і ми дуже легко попадаємо в сіті диявола. І через гріх втрачаємо зв’язок з Богом. Але Ісус Христос, наш Спаситель у Своїй Премудрості дає нам ще одну Тайну – Тайну Покаяння і подає нам одну притчу яка дає нам зрозуміти суть цієї тайни. Це притча про блудного сина.
Це притча в якій прихована вся проблематика нашого існування, нашого життя. Роздумуємо над цією притчею в трьох прикладах. Першою і провідною історією буде сама притча про блудного сина. Наступним прикладом буде історія про маленьку дитину, якими ми є у своєму духовному житті, які вчаться тільки ходити стежками Господніми. І третім прикладом будемо ми самі.
Отже:
У чоловіка одного було два сини. І молодший із них сказав батькові: Дай мені, батьку, належну частину маєтку! І той поділив поміж ними маєток. А по небагатьох днях зібрав син молодший усе, та й подавсь до далекого краю, і розтратив маєток свій там, живучи марнотратно.
Що ж робиться з маленькою дитиною коли вона вчиться ходити? Зробивши кілька кроків з допомогою батьків виривається з рук, хоче бігти сама, без чиєїсь допомоги. І тут те маленьке дитятко шпортається, бо ще не вміє добре ходити і падає.
Яка історія є з нами? Така ж сама як з блудним сином і маленькою дитиною. Ми також зробивши кілька кроків в цьому житті маємо відчуття що можемо жити самі без допомоги, що ми в силі самі керувати своїм життям, хочемо автономії, незалежності ні від кого, так само як це зробив блудний син взявши частину маєтку відходить від батька, від батьківської волі, від праведного життя. Так само як ми живемо своїм життям далеко від нашого небесного батька, ведучи, як сказано в притчі марнотратне розгульне, тобто гріховне життя.
Він усе прожив, настав голод великий у тім краї, і він став бідувати. І пішов він тоді і пристав до одного з мешканців тієї землі, а той вислав його на поля свої пасти свиней. І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли свині їх свині, та ніхто не давав їх йому.
Що ж там з дитиною коли вона падає? Впавши дитя розбиває коліна, ручки. Забруднюється та нищить одяг. Будучи гарною та чистою дитина після падіння стає брудною і неподібною на батьків.
Те саме стається з нами, ми втрачаємо будь-які зв’язки з Богом, будучи дітьми Божими ми стаємо ніким. Так само як той син будучи знатною особою, став жебраком. Він себе самознищив, так само себе знищуємо ми через гріх. Будучи дітьми Божими ми стаємо духовними жебраками і це стається з кожним з нас коли ми відвертаємося від небесного Отця і не виконуємо його волю просто бути його дитиною, бути його сином.
І що ж там далі, в притчі Христос дає нам вихід з цієї проблеми – примирення зі своїм небесним Отцем через щире покаяння: Тоді він спам’ятався й сказав: Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а отут з голоду гину! Устану, і піду я до батька свого, та й скажу йому: Прогрішився я, отче, проти неба та супроти тебе… Недостойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одного з своїх наймитів… І, вставши, пішов він до батька свого. А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його! І озвався до нього той син: Прогрішився я, отче, проти неба та супроти тебе, і недостойний вже зватись сином твоїм…
Що робить дитинка після того як впала та поранилась? Вона плаче та піднявши рученьки догори просить пробачення в своїх батьків. Бо недобре вона зробила що не вміючи ще добре ходити вона бігла сама вирвавшись з рук своїх батьків. Тобто дитинка кається в своєму вчинкові.
Ось цей вихід – покаяння зі смиренним серцем прийти перед лице Господа і просити прощення, благати бути одним із рабів, слуг, але бути поряд біля Господа свого, біля Небесного Отця.
Жаль лише що ми не є як ті маленькі діти які зразу піднімають ручки вгору з проханням помогти, щоб їх підняти з упадку.
Що ж там далі, що робить батько блудного сина?
Батько рабам своїм каже: Принесіть негайно одежу найкращу, і його зодягніть, і персня подайте на руку йому, а сандалі на ноги. Приведіть теля відгодоване та заколіть, будемо їсти й радіти, бо цей син мій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся! І почали веселитись вони.
Маленька дитинка після здійнятих рученят вгору до батьків, уже в батьківських обіймах. Батьки вже огорнули її батьківською любов’ю, промили її рани на колінах та руках, дали чистий одяг, взуття.
Коли ми щиро каємося, те саме стається з нами. Небесний Отець так само обіймає і нас, як батько обіймає блудного сина, і є велика радість, бо ми були духовно мертвими і воскресли, ми були пропавшими безвісти і знайшлися.
Батько повертає блудному синові все те що він втратив, як також і нам повертається наше синівство Боже, коли ми щиро каємося – ми знову стаємо дітьми Божими.
Наказує батько одягнути сина в чистий одяг, тобто ми стаємо чистими від гріха, дає синові сандалі, щоб ми завжди ходили Божими стежками. Батько дає перстень на руку – повертає нам синівство що чинить нас знову спадкоємцями Небесного Царства.
І завершується все це радісною асамблеєю, бенкетом радості, торжеством Пресвятої Євхаристії, тому що той син що вмер був – воскрес, тому то потрібно веселитися, бо більша є на небі радість за одним грішником що кається ніж за 99 праведниками.
І ще одна Тайна про яку ми говоритимемо це тайна яку ми всі ви готуєтесь прийняти – Тайна Подружжя, Тайна Любові.
Пригадаймо собі чудо в Кані Галилейській де Христос перетворює воду на вино. Цією подією, що сталася на весіллі, Церква навчає про велику цінність подружжя, яке Христос підніс до гідності Святої Тайни.
У Новому Завіті читаємо: «Я прийшов не змінити закон, а його доповнити»… Ісус Христос тайною свого воплочення та Воскресіння стає «первородним усього створіння», стає Новим Адамом, а через Себе робить нас новою людиною. Таким чином людина залишається людиною, але перемінюється у нове творіння у Христі: «Ось нове все творю» (Одкр. 21, 5).
На весіллі в Кані Ісус не виливає воду, але її перемінює у нову сутність, у вино, так само Христос бере основоположну одиницю суспільства – подружжя не відкидає її, а перемінює у нову сутність союзу між чоловіком та жінкою, як союз Бога з людиною, освячуючи його. Дає в основу сутнісне значення буття нової людини, що живе життям Христа в любові до Бога та ближнього.
І знову ми повертаємося до любові, до любові, якою Господь живе, якою нас Він створив на свій образ та подобу, якою Він нас спасає.
«Любити – означає віддавати і отримувати те, що не можна ні купити, ні продати, а тільки віддавати вільно і взаємно». Нерозривність подружжя випливає, перш за все, із самої суті цього дару: дару однієї особи іншій. Це взаємне віддавання себе виявляє подружню природу любові. «Хто по-справжньому любить свою дружину, той кохає її заради неї самої, тому щасливий від того, що може збагатити її даром самого себе».
«У шлюбній присязі наречений і наречена називають один одного на ім’я: «Я (ім’я) беру тебе (ім’я) за жінку (чоловіка) і обіцяю тобі любов, вірність, чесність, (і послух подружній), і що не залишу тебе аж до смерті». Такий дар передбачає обов’язок набагато серйозніший і глибший, ніж будь-що, що можна «придбати» будь-яким способом. Коли чоловік і жінка у подружжі взаємно віддають себе і приймають один одного у єдності одного тіла, логіка «щирого дару себе» стає частиною їхнього життя, без цього подружжя стає порожнім, у той час, як сопричастя осіб, побудоване на тій логіці, стає сопричастям батьків. Коли вони передають життя дитині, нове людське «Ти» стає частиною кругозору «Ми» по другів, особою, яку вони назвуть новим іменем: «наш» син або «наша» донька».
Церковний шлюб містить у собі вказівку на християнську значущість шлюбу й надає можливість наповнити новим життям свою віру та поглибити подружню любов.
Ось чому чин вінчання колись проходив під час Божественної літургії, бо в її процесі згадується і здійснюється Христова жертва, яка є плідним даром спільноти й союзу людей з Богом і між собою. І подружжя входять у цей потік взаємної любові й взаємного принесення себе в дар одне одному.
У східних обрядах, які дійсні як для православних церков, так і для Католицької Церкви, божественний і обожуваний бік шлюбу виявляється в благословенні молодят, яке вділяє їм священик. Усі східні літургії насичені молитвами благословення й прикликання Святого Духа, щоб подружжя змогло ввійти в спілкування любові Христа й Церкви. Дух – це печать їхнього союзу, невичерпне джерело їхньої любові, сила, якою відновлюється вірність.
Благословення шлюбу не є лише простим благословенням молодят, яке передує початкові їхнього подружнього життя. Бо разом з цим благословенням священнослужитель передає їм – завдяки дії Святого Духа – благодать Таїнства. Священик присутній під час здійснення шлюбу благословляє його, він присутній, щоб від імені Церкви запитати й отримати взаємну згоду молодят, він благословляє, прикликаючи Святого Духа, щоб Він перетворив цей шлюб в ікону непорушного союзу Христа й Церкви.
У різних літургічних традиціях центральним моментом шлюбу є покладання вінців. У візантійській літургії чин шлюбу називається чином вінчання, і починається він так само, як і здійснення Євхаристії, розкриваючи глибоку подібність між двома цими реальностями. Оскільки в обох них справді реалізується новий і вічний союз та спілкування вірних.
Перш ніж покласти вінці, священик поєднує праві руки молодят, кажучи: «Боже святий, Ти з пороху створив чоловіка і з ребра його создав жінку, і дав йому помічницю, відповідну до нього… Сам і нині, Владико, пошли руку Твою, і з’єднай раба Твого (ім’я) і рабу Твою (ім’я), бо ти з’єднуєш жінку з мужем. З’єднай їх в однодумності, вінчай їх на любов, злучи їх в одне тіло…»
Священик бере один з двох вінців і, покладаючи його на голову нареченого, говорить: «Вінчається раб Божий (ім’я) з рабою Божею (ім’я) в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». І те саме повторює й стосовно нареченої.
Вінчання має троїстий зміст:
1.    Покладення вінців на нареченого та наречену передусім пов’язується з вченням апостола Павла про подібність зв’язку чоловіка і жінки із союзом Христа і Церкви. Христос приніс у дар самого себе, взявши як вінець Церкву, а вінець Церкви – це розп’ятий і воскреслий Господь. Тому апостол Павло закликає жінку слухатися чоловіка як Господа, а чоловіка – любити жінку, як Христос полюбив Церкву, аж до принесення самого свого життя в жертву за неї (див. Еф. 5, 22 – 25).
2.    Вінці, які покладають на голову молодят, символізують той терновий вінець, який був покладений на голову Христа – це вінець невідкличної любові й жертви Христової, принесений за Його Церкву, до якої належить наречений і наречена.
3.    Нарешті, вінці означають благодать воскресіння, тобто ту особливу благодать, яку отримує молоде подружжя для створення нової сім’ї і домашньої Церкви. Це відображено і в словах, які промовляє священик: «Господи Боже наш, славою і честю вінчай їх».

Християнське подружжя є не лише укладене в Бозі, але й обітниця партнерів про взаємну вірність є також даною і Христові. Цей урочистий союз не просто укладається чоловіком та жінкою; він стосується і Христа, якому вони обоє належать, як члени Його містичного Тіла. Тому акт подружжя стає посвяченим Богові, яке можна порівняти з монашими обітами. Це не лише означає, що обидва партнери віддають себе один одному в Бозі; вони наново віддають себе Христові, який є в іншому; священний зв’язок дасться у руки Христу, довірятися Йому; узи подружжя належать Йому.
Спільна молитва
Спільна молитва – це запорука обнови життя. Митрополит Андрей Шептицький великий учитель нашої Церкви радить подружжям і родинам, щоб кожного дня, рано і ввечері, і перед і після обіду спільно відмовляли молитви, що допоможе охоронитися від не одного лиха. Спільна молитва приносить Ласку Божу, є спільним актом віри – визнаємо науку Ісуса Христа.
Подружжя – це спільна і одночасно індивідуальна духовна боротьба двох по другів проти злого. Не всі, на жаль, хто взяв шлюб в Церкві, усвідомлюють що потрібно співпрацювати із даром святого таїнства Подружжя. Подібно як і таланти: можна розвинути або закопати. Так є і з духовним життям: або буде розвиватись, або спадати.
Тому перша Вам (подругам) рада: моліться індивідуально, а ще більше – моліться разом, усвідомлюючи Божу ласку єдності, яку отримує подружжя через святе таїнство Подружжя. Молитва по другів повинна проникати й освячувати все, що вони роблять і чим живуть, бо «де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них» (Мт. 18, 20).
Добра молитва є ввечері, коли дякуємо за прожитий день, але також важливою є молитва зранку, коли ніби воскресаємо в новому дні і можемо довірити своє життя, плани і все, що нас зустріне, милосердному Богові.

о. Володимир Білінчук, ліцензіат

3. Етика подружнього життя
Християнська сім’я є підставою всякого суспільного ладу, його джерелом та найважливішою клітиною. Наголошуючи на цінності християнських родин митрополит Аднрей Шептицький навчає: «На ніщо не здається одиницям і цілому народові заможність, просвіта та патріотизм, коли не буде в ньому ладу. І так, як той, що хоче збудувати собі хату, кладе насамперед підвалину, – бо від тієї підвалини залежить, чи хата буде сильна, чи зараз розвалиться, – так само той, що дбає про суспільний лад, мусить насамперед подбати про родину».
Синод Єпископів Києво-Галицької Митрополії УГКЦ з нагоди проголошення року родини, зауважує: «Сьогодні родина потребує особливої уваги, бо саме в цій первинній клітині суспільства зароджується цивілізація любові. Тут подруги взаємно допомагають один одному зростати в терпеливості та любові до іншого, жертвуючи собою заради одне одного. Тут батьки виявляють відкритість перед зачаттям нового життя та через батьківську любов беруть відповідальність за гідне виховання своїх дітей. Тут діти вчаться любові, послуху та поваги до старших. У родині ми вперше чуємо рідну мову, пізнаємо культуру свого краю. Тут ми вперше чуємо про Бога, вчимо свої перші молитви та вперше беремо участь у житті Церкви».
Йдеться про високе пошанування родини, подібно до невід’ємної любові Христа до Церкви. Це вчення пояснив св. Апостол Павло у посланні до Ефесян 5, 25 – 33.
На порозі свого прилюдного життя Ісус на прохання своєї Матері звершує перше своє чудо на весіллі в Кані Галилейській (Ів. 2, 1 – 11). Церква надає великого значення присутності Ісуса на весіллі в Кані Галилейській. Вона вбачає в ній підтвердження, що подружжя є благом і провісником того, що відтепер воно буде дійовим знаком присутності Христа. Цим чудом перетворення води на вино, союз чоловіка і жінки перетворено із земного виміру до рівня Святої Тайни.
Ознаки подружжя
1.    Єдність
На відміну від поганського звичаю полігамії, коли дозволялось одному чоловікові мати декілька жінок, Ісус Христос дає нове розуміння подружжя – моногамія. Полігамія суперечить рівній гідності і подружній любові що є єдиною і виключною. Любов подружньої пари є творенням і розвитком відносин єдності. «Так що вони вже не двоє, лиш одне тіло» (Мт. 19, 6; пор. Бут. 2, 24).
З нерозривної подружньої єдності випливає подружня вірність (щоденна вірність шлюбній обітниці). Вірність подружня випливає з вірності Бога своїй Обітниці і вірності Христа своїй Церкві.
2.    Нерозривнсть
Акцентування на нерозривності подружжя може здаватися важким або неможливим пов’язати себе на все життя з однією людиною: могло непокоїти і виглядати нездійсненною вимогою (Мт. 19, 10). Однак Ісус не обтяжує подружжя надмірним тягарем (Мт. 19, 29 – 30), важчим від Закону Мойсея. Приходячи, щоб оновити та переобразити творіння послаблене гріхом, Ісус сам дає силу і благодать, щоб подружжя жило в нових вимірах Царства Божого. Ця благодать християнського подружжя є іконою Пресвятої Трійці – джерела й вершини цілого християнського життя. Подружній союз чоловіка і жінки є нерозривним, бо його здійснює сам Бог: «Що Бог злучив, людина хай не розлучає» (Мт. 19, 6).

Християнська концепція статевості
Бог створив людину на Свій образ і подобу (Бут. 1, 26), творячи її з любові, Він у той же час покликав людину любити. Він заклав у людську природу чоловіка і жінки покликання до любові; тому, любов – це фундаментальне, вроджене покликання кожної людської істоти.
Стать визначає чоловіка і жінку не тільки фізично, але й у психічній та духовній площині. Підготовлена біологічним і психологічним розвитком, сталевість гармонійно розвивається й повністю реалізується з досягненням емоційної зрілості, що проявляється у безкорисливій та цілком самовідданій любові.
Статевість  – це великий дар Божий, дар, який людська особа одержала у своєму створенні. Як Божий дар вона має сама по собі позитивний зміст, який людина має розпізнати та зреалізувати. Як Божий дар статевість не залежить від її особистого вибору. Людина не може обирати стать за своїм бажанням, не може сама вирішувати ким бути (чоловіком чи жінкою), але вона покликана відкрити та зреалізувати цей дар у своєму особистому житті. Статевість є здатність і одночасно певною тенденцією та потребою даної особи до входу у внутрішнє відношення з іншою особою через дар себе і прийняття дару від іншого.
Статевість є внутрішнім голосом, який кличе до любові, силою, яка штовхає створену особу «вийти з себе» назустріч іншому. Істинна любов це повна самовіддача особи іншій особі.
Будь-яке егоїстичне та індивідуальне вживання статевості як засобу здобування насолоди суперечить змістові істинної жертовної любові, викривлює правду про зміст статевості, руйнує цей Божий дар та глибоко ранить особу. Ось чому статеве життя поза тайною Подружжя, авто еротизм, гомосексуалізм, полігамія та поліандрія, подружня невірність та розлучення, руйнування подружньої плідності абортами є тяжким ударом проти гідності людської особи та її статевості, який закриває дорогу до святості та є важким гріхом.
Статевість – це багатство цілої особи, тіла, почуттів, душі, що виявляє своє глибоке значення у приведенні особи до саможертовності в любові ( бл. Іван Павло ІІ. Апостольське Звернення «Familiaris Consortio», 37).

Значення людської тілесності
Тіло виражає людину, воно – виразник особи. Тіло закликає чоловіка і жінку, щоб вони виконували їхнє основне покликання – народжувати. Статева відмінність, яка є конкретизацією людського буття, робить видимою фізіологічну відмінність між чоловіком і жінкою, але вони рівні за своєю природою і людською гідністю.
Людська тілесність випливає зі статевості. Людина не є складом певних органів, не є певним агрегатом. Тіло не є сукупністю тканин, функцій, а є частиною особи, яка через тіло об’являється і виражається. У світлі християнської візії людини людське тіло заслуговує на найвищу турботу і увагу. Людина не може легковажити своїм тілесним життям, а повинна його шанувати з огляду на таємницю Втілення і Воскресіння Христа.
Отже, подружня етика взиває до пошани тіла, однак перестерігає перед двома крайнощами:
a)    надмірне біологічне пониження тіла;
b)    культ тіла і його обожествлення.

Цілі подружжя
1.    Добро подружжя, щире дарування себе один одному в любові, взаємодопомога.
2.    Подружня прокреація – передавання життя: народження.
3.    Виховання дітей.
Лише в сім’ї двоє окремих, різних людей творять спільноту, єдність. Сім’я – спільнота любові. Подружня спільнота  не упредметнює осіб, а є спільнотою взаємного обдарування без втрачання власної підметовості. Це є спільнота осіб з’єднаних в любові. Щирий дар себе іншій людині полягає у створенні спільноти життя і любові, що оперта на подружньому зв’язку. Людська особа не може себе по-іншому виразити як через спільноту. У подружній спільноті йде двохсторонній процес – себе дарування та прийняття дару від іншого. Що таке дар? Дар є завжди добром для іншого; дар є неподільним: дається все або нічого; дар є назавжди: його не забирають; дар є у правді: хто обманює той нищить себе і другого. Жінка й чоловік створені взаємно для себе, мають допомагати собі в усьому. Цю особливу єдність, глибокий зв’язок між ними папа Іван Павло ІІ назвав «спільнотою осіб».
Подружня єдність між чоловіком і жінкою висловлюється в тілесний спосіб у подружній інтимній єдності. Кожний статевий акт, згідно своєї природи, повинен мати подвійний характер: єдність (насолода, приємність подругів) і плідність (повинен бути відкритим на дар нового життя, тобто скерованим до народження). Сам Господь благословив чоловіка і жінку: «Будьте плідні і множтеся» (Бут. 1, 28). Бог дарує нове життя при співпраці батьків: в момент зачаття батьки дають тіло,  а Господь безсмертну душу. Саме таке пошанування природи подружнього акту робить його цнотливим і чистим. А всяке навмисне заперечення єднального або дітородного виміру статевого акту викривлює його зміст, руйнує цнотливість та чистоту подружнього життя, а тому є гріхом.
Дитина не є чимось належним, дитина це дар. Дитину не можна вважати предметом власності, до чого вело б визнання так званого «права на дитину». У цій ділянці лише дитина має справжні права: право бути плодом специфічного акту подружньої любові своїх батьків і право на повагу як особа від хвилини свого зачаття.

Відповідальне батьківство
Батьківство – це покликання. Покликання стосується певних дій, прикмет, способу реалізації життя. У концепції суспільства часто можна почути вислів «свідоме батьківство». У християнській концепції існує термін «відповідальне батьківство». Якщо узгодити термінологію то слово «свідоме» – означає певний рівень знань. Натомість слово «відповідальне» охоплює моральні проблеми, моральну поведінку людини. Бути відповідальним – це щось більше ніж мати певні знання чи відчувати певний обов’язок. Бути відповідальним – це бути внутрішньо готовим до використання можливостей, які несе у собі життя. Слово «відповідальність» тісно пов’язане зі свобідною волею людини.
Церква говорить про відповідальне батьківство, яке опирається на таких основних засадах:
•    пізнання своєї плідності та поваги до біологічних процесів в тілі людини;
•    бажання народження дітей;
•    приймання кожної зачатої дитини;
•    виховання дітей.

Часто цей термін використовують у розумінні правильного використанні знань фізіології плідності. Своє право на відповідальне батьківство та материнство подруги можуть здійснювати за допомогою періодичної стриманості і застосування методів регулювання народжуваності, які ґрунтуються на вмілому використанні періодів неплідності жіночого організму.

Недопустимі способи обмеження числа дітей
Папа Павло VІ в енцикліці «Humanae vitae» нагадує, що потрібно безумовно відкидати як морально недопустимий спосіб обмеження кількості дітей через безпосереднє порушення вже розпочатого процесу життя, як і через безпосереднє переривання вагітності, навіть якщо воно проводиться в лікувальних цілях. Все більш поширене явище абортів викликало з боку Апостольської Столиці протест, поданий у вигляді декларації «De abortu procurato» (18. ХІ. 197І. 1974). Цей документ нагадує, що «ані сім’я, ані політична влада… ніколи, ні при яких обставинах не можуть допускати переривання вагітності» (ч. 18). У тому ж таки дусі поваги до людського життя написане звернення Папи Івана Павла ІІ «Familiaris consortio». Папа Павло VІ  також рішуче відкидав як аморальнее «безпосереднє порушення вже розпочатого процесу життя». Йдеться тут про методи, які унеможливлюють утримання вже заплідненої яйцеклітини. Це можна зробити за допомогою гормональних пігулок та внутрішньо маткових спіралей, які спричиняють ранній викид ембріона. Так само треба відкидати безпосереднє обезпліднення (постійне або тимчасове) як чоловіка, так і жінки. Не йдеться тут, однак, про обезпліднення, пов’язане з видаленням якого-небудь статевого органа з лікувальних причин. Так само недопустима й анти концепція, тобто «будь-яка дія, яка чи то перед подружнім зближенням, чи то під час цього зближення, чи в розвитку його природніх наслідків має на меті унеможливити зачаття або є засобом, що веде до цієї мети» (HV 14, 17). Натомість папа Павло VI вважає морально допустимим застосовувати лікувальні засоби, необхідні для лікування хворіб, навіть якщо б це перешкоджало прокреації, аби лише ця перешкода не була безпосередньо задумана з якимось іншим умислом.

Моральна допустимість використання періодів безплідності
Якщо існують достатні причини, щоб робити перерви між черговими народженнями дітей, що виникають чи то з фізичних, психічних, або з зовнішніх обставин подружжя, то тоді подружжя має право використати природну властивість своїх органів, що виконують родильні функції, і мати статеві стосунки тільки в періоди безплідності, регулюючи таким чином (і не порушуючи моральних принципів) число зачать. У цьому останньому випадку подружжя правильно використовує певну властивість, дану їм природою, у тих же випадках, які були описані раніше, воно перешкоджало натуральному перебігові процесів, пов’язаних з передаванням життя (HV 15 – 16).
Таке регулювання зачать, яке можна було б назвати морально виправданим, вимагає від подружжя, щоби воно повністю усвідомило собі величезне значення життя та сім’ї і навчилося панувати над своїми потягами (HV 21). Це опанування веде до розвитку подружньої чистоти, яка не тільки не приносить шкоди подружній любові, але й виразно її збагачує. Оволодіння потягами й аскетизм приносить в подружнє життя мир, допомагають долати труднощі, вчать піклуватися про свою половину, зміцнюють почуття відповідальності (HV 2). У християнській концепції подружжя подружня чистота ніколи не є погорджуванням людською статтю, а означає натомість духовну енергію, котра має силу захистити любов від егоїзму та агресії й довести її до повного здійснення (FC 33).
Регулювання народження є лише одним із аспектів відповідального батьківства, але не найосновнішим, воно вливається в інші послідовні етапи батьківства: прийняття дитини (здорова атмосфера в сім’ї та стиль життя матері під час вагітності), опіка над маленькою дитиною, виховання.
Термін «бути батьками» ототожнюється з терміном «бути відповідальними». Почуття відповідальності за дитину є фактом морального обов’язку щодо дитини. Це є фундаментальний і природній обов’язок батьків нести відповідальність за все, що дитина пізнає, як діє; це дає право батькам до контролю, напоумлення, а інколи і покарання. З обов’язку відповідальності батьки не можуть бути звільнені, навіть якщо позволяють різним інституціям займатися вихованням дитини (школа, церква, молодіжні рухи).

Виховання в сім’ї
Народжуючи в любові і для любові нову людину, котра сама по собі покликана зростати й розвиватися, батьки через виховання вводять її у повноцінне людське життя (FC 36). Отже, від них і тільки від них залежить створення такої атмосфери у сім’ї, яка була б наповнена любов’ю та повагою до Бога і людей і сприяла б цілому, особистому і суспільному вихованню дітей. У християнській родині діти повинні зростати у відповідній свободі щодо матеріальних благ, сповідуючи простий стиль, у глибокій переконаності, що людина більш цінна тим, хто вона є, ніж тим, що вона має. Крім того, вони повинні набути в сім’ї не тільки почуття справедливості, яке веде до поваги гідності кожної людини, але й почуття істинної любові, яка виражається в турботі і безкорисливому служінню іншим (ККЦ 2378). Батьки першими відповідають за виховання своїх дітей. Вони засвідчують про відповідальність насамперед створенням родинного вогнища, у якому панує ніжність, прощення, повага, вірність, безкорислива послуга. Родинний дім є місцем для виховання в чеснотах. Великою відповідальністю є давати добрий приклад своїм дітям.

Поняття чистоти. Подружня чистота
Цей термін стосується як безженного стану, так і подружжя. Кожен християнин зобов’язаний дотримуватися цієї чесноти згідно з обраним станом життя. Коли ми говоримо «чистота», то розуміємо тут упорядкованість статевого життя. Отже, це – здатність панувати над статевим потягом і користуватися ним відповідно до покликання та цілісного, інтегрального розвитку всієї особи.
Чистота тісно пов’язана із кардинальною чеснотою поміркованості. Чеснота чистоти – це чіткість в опануванні пожадання, визволяє любов від постави вживання.
Таким чином, ми можемо говорити: 1) про перед подружню чистоту (як і про після подружню), тобто юнацьку, наречених, вдовину та самотніх осіб, яка виражається в цілковитій статевій стриманості; 2) про подружню чистоту, що виявляється в такому статевому житті, яке є віддзеркаленням подружньої любові, взаємоповаги та відповідності законам людської природи; 3) про чистоту, яка виникає з обов’язку прийнятого целібату або обіту чистоти. Щоб краще це зрозуміти, погляньмо, що говорить про цю тему Святе Письмо. Потребу чистоти найбільш загально виражають дві заповіді Декалогу – шоста і дев’ята (Вих. 20, 14 – 17).
Старозавітня заборона чужоложства була підтверджена й поглиблена Христом. Відповідаючи на питання одного чоловіка, що треба робити, аби досягнути спасіння, Христос наказує дотримуватися заповідей, серед яких і відома: «Не чужо ложитимеш» (Мт. 19, 18). Ісус, що захищає нерозривність подружжя, вважає чужоложство не тільки тілесні стосунки з жінкою ближнього, але і з розведеною жінкою (Мт. 5, 32; 19, 9; Мр. 10, 11 – 12; Лк. 16, 18). Заборону чужоложити Він переносить навіть у площину внутрішнього пожадання. У Нагірній Проповіді Він сказав: «А я кажу вам, що кожен, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці» (Мт. 5, 28). Обов’язок зберігати чистоту стосується, таким чином, і «серця», тобто думки, прагнення, волі – всіх стосунків з особами протилежної статі. Цього обов’язку треба дотримуватися не тільки у сфері вчинків, але й у всіх взаємостосунках чоловіків і жінок.
Скоївши гріх нечистоти, людина виявляє погорду до самого Бога. У 1-ому Посланні до Солунян (4, 7-8) читаємо: «Бог нас покликав не до нечистоти, а до святості. Тому, отже хто на це не зважає, той не чоловіка зневажає, а Бога, що нам дає свого Святого Духа». У 1-ому Посланні до Коринтян (6, 19) св. Павло нагадує: «Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас? Його ви маєте від Бога, тож не належите до себе самих». Людина грішить проти чистоти в «серці» – іншою особою чи займаючись мастурбацією та онанізмом – погорджує Богом, людиною і сама собою, забуває, що її тіло – це храм Святого Духа. Християнин, який свідомо й добровільно скоює гріх нечистоти нищить власність Бога, адже – як говорить св. Павло – «Хіба не знаєте, що тіла ваші – члени Христові» (1 Кор. 6, 15). Отже, людина не може розпоряджатися тілом за власним уподобанням.
A.    Чистота перед шлюбом – дозволяє молодим уникати певних сексуальних напружень або їх перемагати.
Вправляння в чистоті на етапі підготовки до подружжя є корисною і необхідною для того, щоб в подружньому житті люди були здатні до правдивого дару з себе на площині статевості. Доподружній сексуальний стосунок не є розумним і морально гідним, коли немає умов, потрібних до прокреації. Умови гідні для прокреації створює тільки подружжя.
B.    Чистота подружня є підставою, в якій члени подружжя віддають себе один одному в дусі любові, зі збереженням фундаментальної мети їх подружнього акту.
Умови подружньої чистоти:
    постійне зростання в любові;
    згода двох сторін на подружній акт;
    виключення всяких поза подружніх контактів;
    нерозривність сексуального акту і прокреації;
    тілесне співжиття в дусі любові і внутрішньої єдності.

Подружній статевий акт не може бути лише подружнім обов’язком, а повинен випливати з любові. Він ніколи не може бути вимушеним, ані наказаним третьою особою; завжди повинна бути врахована можливість відмови зі сторони співподруга. Існує обов’язок сексуальних стосунків для уникнення гріха, для заспокоєння людських потягів. Відмовлення в сексуальних стосунках є в певній мірі зараження подруга на подружню невірність.

Статеві гріхи в подружжі
1.    Подружня зрада.
2.    Полігамія – многоженство.
3.    Протизачаття і відмова від дітей.
4.    Аборт.
5.    Штучне запліднення.

Небезпека фальшивої любові
•    Егоїзм – упредметнення інших.
•    Пристрасть – хотіння мати.
•    Віддання тілесне (виключно).
•    Захоплення – не означає ще любові.

Сім’я як домашня Церква
У «Familiaris consortio» папа Іван Павло ІІ вчить, що християнська сім’я покликана будувати Царство Небесне в історії через участь у житті й післанництві Церкви. Церква як спільнота, що вірує й євангелізує, а священничим народом – царським священством, яке бере участь у владі: Христа – найвищого Пастиря. Також і християнська сім’я включена в Церкву – у священичий народ. Завдяки таїнствам хрещення, миропомазання і подружжя, вона є постійно оживлювана Христом і покликана Ним до діалогу з Богом через життя в Таїнствах, жертовність та молитву (ч. 55). А це, – як пише папа, – є священничим завданням, і сім’я може і повинна сповнювати його  у внутрішньому сопричасті з усією церквою. Виконуючи це, вона освячує себе, церковну спільноту і світ.
Джерелом, першим та основним засобом освячення подружжя й сім’ї є таїнство подружжя. Воно піднімає й розвиває благодать святого хрещення. Завдяки таємниці Христової Пасхи, в яку християнське подружжя наново включається, подружня любов очищується й освячується. Христос присутній у подружжі не тільки в час уділення таїнства, Він залишається з ними протягом цілого їхнього життя. Загальне покликання до святості стосується і християнського подружжя та батьків, воно повинно реалізуватися у дійсності їхнього щоденного християнського життя. «Звідси народжується благодать і вимога справжньої і глибокої подружньої й сімейної духовності, котра черпатиме натхнення з мотивів створення, завіту, Хреста, Воскресіння і знаку… Християнське подружжя, як і всі таїнства, метою яких є віддавання хвали Богові, само у собі є актом літургійної прослави Бога в Ісусі Христі і в Церкві» (FC 56). Власне з таїнства подружжя походить благодать і моральний обов’язок перетворення усього їхнього життя в постійну «духовну жертву».
Крім того, ІІ Ватиканський Собор звертає увагу на зв’язок, який виникає між Євхаристією і подружжям і який повинен відбуватися під час Літургії. Жертва Літургії уприсутнює завіт любові Христа і Церкви. Саме в цьому союзі подружжя знаходить ті корені, з яких виростає й оновлюється їхній подружній союз. З різних членів сімейної спільноти Євхаристія створює одне тіло, стаючи завдяки цьому джерелом апостольського динамізму християнської родини.
Християнська родина закликається також і до постійного навернення. Жаль за скоєні гріхи і взаємопрощення відіграє велетенську роль у будуванні сімейної спільноти, ведучи подружжя, дітей та членів сім’ї до зустрічі з Богом, який багатий на милосердя в таїнстві покаяння. Християнська родина, яка веде діалог з Богом, – це родина, яка молиться. Сопричастя у молитві – це водночас плід, і вимога цього сопричастя, яке було отримане в таїнствах хрещення і подружжя. Сімейна молитва черпає свій зміст з самого сімейного життя, котре за будь-яких обставин розуміється як покликання, й реалізується як відповідь на Божий заклик: «Достоїнство й відповідальність християнської родини як «Домашньої Церкви» можуть переживатися єдино з допомогою неустанної Божої помочі, котра, якщо просити її у смиренні та щирій молитві, завжди буде вділена» (FC 59). Літургійна і приватна молитва – суттєва частина християнського життя; якщо розуміти її правильно, вона стає заохоченням і спонуканням виконувати відповідальні завдання першої й основної клітини людського суспільства.

Три основні правила подружнього життя
1.    Спільна молитва та спільна участь у Божественній Літургії.
2.    Спільний домашній стіл – спільна трапеза (спільний обід, хоча б у неділю і свята; спільний діалог, спільний відпочинок, спільне виховання дітей, спільне розв’язання проблем).
3.    Спільне подружнє ложе (святість подружнього ложа).

Родина є першою та найголовнішою школою самовідданого служіння та жертовної любові Христа. Де як не в родині, стомлений має знайти спочинок; голодний бути нагодованим; знедолений відчути полегшу; потребуючий отримати допомогу; хворий і немічний – бути огорнений турботою; мертвий – похований. Саме в цій первинній клітині суспільства зароджується «цивілізація любові» (Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицької Митрополії УГКЦ з нагоди проголошення року родини).
Майбутнє приходить до людства через сім’ю. Тому невідворотною і спонукальною необхідністю є включення кожної людини доброї волі у справу рятування й підтримування цінностей та потреб сім’ї. Папа Іван Павло ІІ закликає любити сім’ю, що виражалося б  у розумінні небезпек та зла, які їй загрожують, для того… щоб їх подолати. Закликає він і створення такого середовища, яке сприяло б її розвиткові: «Треба, щоб виникла сім’я нашого часу! Треба, щоб вона йшла за Христом» (FC 86).

п. Марія Білінчук, ліцензіат

4.    Біоетика

1.    Міжособистністні обов’язки по другів перед подружжям.
1.1.    Зрілість
Добрим подругом та відповідальним батьком чи матір’ю не стається автоматично в часі вінчання. Існують певні умови, які потрібно виконати попередньо. Людина має бути зрілою, входячи в подружжя. Зрілість для заснування подружжя включає: фізичну, психічну, соціальну зрілість.

Фізична зрілість досягається закінченням кобертету. Полягає у повній фізичній здатності до статевих стосунків та народження дітей.

Психічна зрілість включає інтелектуальну зрілість та емоційну зрілість.
Інтелектуальна зрілість характеризується здатністю формувати власну думку, враховуючи думку іншого, але не переймаючи  її автоматично. Вона проявляється у здатності приймати власні рішення, поважаючи при цьому поради та думки інших. Інтелектуально зріла людина аналізує проблему, яка виникла, розглядає можливі альтернативи, приймає рішення і поступає відносно цього рішення. Зміст інтелектуальної зрілості є дуже широким, але щодо нашої тематики, це поняття включає найперше вирішити ряд завдань, обов’язків та різних труднощів подружнього та сімейного життя.

Емоційна зрілість характеризується усвідомленням значення емоцій та вмінням управляти ними. Емоційно зріла людина зберігає спокій в складній ситуації та залишається здатною об’єктивно її оцінити. Емоційна зрілість полягає в психологічній самостійності; у здатності відповідальності за свої вчинки; та здатності формування власного ставлення до важливих життєвих питань. Йдеться про здорову впевненість особи в себе саму та довіру до власних здібностей.

Соціальна зрілість характеризується здатністю комунікації, легкістю встановлювати відносини з іншими та здатністю до стійкої та тривалої дружби.

Соціальна зрілість для укладання подружжя полягає в тому, щоб подружні партнери були здатними забезпечити своє матеріальне існування. Соціальна зрілість означає належну самодостатність подружжя як окремої соціальної одиниці.

1.2.     Обов’язок відповідальної мотивації для заснування подружжя.
Різні причини можуть спонукати до подружжя. Деякі з них, які є гарантією щасливого майбутнього подружжя, називаємо природними мотивами. Одному з цих мотивів припадає абсолютна першість – це любов, правдива, себедаруюча. Вона по своїй природі вносить елемент успіху. Інші мотиви також можуть бути гідними, але вони лиш тоді будуть мати якесь значення, якщо будуть основуватись на фундаменті любові.

Деякі мотиви є невідповідальними для укладення подружжя:
–    бажання визволитися від авторитарних батьків;
–    небажана вагітність;
–    стремління до осягнення певного стандарту чи зручного життя;
–    прагнення комусь помститись;
–    бажання втіхи після любовного краху.

Коли подружжя засновується без любові, в такому випадку можна сказати, що подружжям маніпулюється як засіб осягнення цілі, яка не мала б осягатися в такий спосіб. В такому випадку мова йде  про невідповідальне заснування подружжя.

1.3.    Вибір подружнього партнера.
Для доброго подружжя крім доброї мотивації для його укладення необхідний добрий вибір подружнього партнера.

З огляду на це слід якнайкраще, всесторонньо пізнати свого обранця, його спосіб реагування на різні ситуації. Це включає пізнання як добрих так і поганих якостей. Одним з критеріїв оцінки майбутнього подруга є зауваження його поведінки щодо інших, а саме до приятелів, до родичів, до роботи, до вільного часу, до різних суспільних, політичних ідеологій та, зокрема, до віри.

Очевидно, що не можливо досконало пізнати майбутнього партнера, багато чого залишається прикритим. Разом з тим було б невідповідальним, коли б майбутній подружній партнер залишився б непізнаним щодо основних рис його характеру та його ставлення до життя, щодо його вартісних моральних установ та щодо переконання віри.
Важко дати відповідь, який час є найбільш відповідним для заснування сім’ї, все ж можна сказати, що найоптимальнішим був би час досягнення зрілості на трьох вищезгаданих рівнях (фізичний, психічний, соціальний). Хто ввійде в подружній стан в часі дозрівання, легко може статися, що він, з часом, кардинально змінить свої погляди (в тому числі і щодо подружнього партнера). В таких випадках через кілька років подружнього життя подруг стає нецікавим. Часто замолоді подруги-батьки почуваються в подружжі як під тягарем, а повсякденні сімейні проблеми сприймаються як щось що унеможливило належно реалізувати їх молодість.

2.    Дозрівання любові у подружжі
2.1.    Час романтизму
Не йдеться про час, коли двоє закоханих не відчувають реальності. Все ж на початку спільного життя у подружжі, життя виглядає у рожевих тонах, тому його називають часом романтизму. Цей час є схожим до часу заручин: подруги відчувають сильне сексуальне взаємне притягання, і хоча подруги взаємно себе дарують, все ж в основі їх відносин знаходяться індивідуалізм та егоїзм (ця любов не є ще зрілою) хоча зовні виглядає інакше. Це є любов яка обмежується на вимогу власного «я» а не розглядає перше відношення «я-ти». Не можна сказати що це є негативним. Це є одною частиною дороги, яку любов має пройти, щоб очиститись та дозріти.

2.2.     Час взаємного пристосування
Це час взаємного психічного перетворення. Після певного часу подружнього життя сексуальне притягання починає зникати. На світ виходять певні потреби, необхідними стають певні відречення. Відчуття новизни губить свою гостроту, створюються певні звички. Коли любов хоче мати майбутнє, то вона не сміє бути егоцентричною а мусить стати по жертовною. Взаємні жертви сприяють розвиткові такої любові а з іншої сторони є її плодами.

Кожен краще формує якості, які інший хотів би в ньому побачити і таким чином поступово настає взаємна асиміляція (в позивному значенні). Йдеться про асимілювання інтересів. Обоє починають розуміти, що для того, щоб не виникали протиріччя, вони мусять пристосовуватись одне до одного. При тому пристосовуватись до особистості іншого, до його характеру і сексуальних потреб. І тіло і дух беруться до уваги у єдиній цілості, при тому на перше місце не ставиться фізичне задоволення але взаємозаміна добрих рис (ідеальних цінностей).

Наслідком жертовної любові є взаємне зобов’язання покращити себе на добро іншого в переконанні, що власне щастя тісно пов’язане із всестороннім щастям коханої особи. Наслідком жертовної любові є взаємна увага та допомога. В деяких подружжях може переважати активне пристосування, в якому кожен вважає що інший має пристосовуватись. Таке ставлення вказує на певну незрілість, на певний залишок попередньої фази. В інших подружжях пристосування може бути більш жертовним, бо кожен хоче пристосуватись і докладає зусиль та приносить жертви.

В цій фазі може також дійти до вираження егоїзму багатьох по другів. Для них пристосування може виглядати все важчим. Вони можуть жити паралельно і залишатись як діти, під впливом власних капризів. І коли не стане фізичної привабливості, якщо подруги не ідентифікували (чи не віднайшли) одне в одному інших цінностей, закоханість зникає і доходить справа до розлучень.

Як правило у часі пристосування настає криза. Це може статися на 1-му – 2-му році подружнього життя. Ця криза не обов’язково має негативні наслідки. Навпаки, вона може бути доброю нагодою для кращого пізнання, відкритості одне перед одним.

2.3.    Час взаємної досконалої любові
В цьому часі любов ніби визволяється від тіла і замість більшого чи меншого бажання володіти з’являється бажання посвятити себе іншому. Інстинктивні потяги відходять на сторону, розширюється афективне поле, на якому людина дивиться на іншу в повноті відданості, захоплення, забуваючи при тому про себе, бажаючи добра іншому. Розуміння добра іншого керує думками та вчинками, а його благо становище стає нормою поведінки та основою радості.

3.    Гідність статевого життя у подружжі та його направленість на дітонародження
У Старому Завіті подружжя як єдина соціальна інституція виразно базується на творчій волі Бога. Це є зв’язок чоловіка і жінки, які мають однакову вірність, гідність і право від початку існування людства. І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх (Бт. 1, 27). Вже з перших розділів книги Буття бачимо, як Бог реалізовує свій план творіння і що людська пара має особливе значення. Вона є місцем людських відносин у любові і місцем реалізації плідності, яка забезпечує ріст людства. Плідність є даром і благословенням, а також завданням, поставленим Богом: будьте плідні і множтеся (Бут. 1, 28).

Установа подружжя знаходить позитивний відгук у Христа (Мр. 10, 6 – 8; Мт. 19, 4 – 5). При тому наголошується нерозривність подружжя (Мр. 10, 9; Мт. 19, 6). Важливим є, що жінці у подружжі надається та ж роль, що і чоловіку (однакова гідність чоловіка і жінки), адже вони характеризуються як «одне тіло» (Бут. 2, 24).

4.    Моральна оцінка застосування контрацептивів
Контрацепція є свідомою метою та цілеспрямованою діяльністю позбавлення статевого акту властивої йому за природою дітородної функції. Методи контрацепції суперечать природі як чоловіка, так і жінки, а також їх глибокому поєднанню. Статеве поєднання у цьому випадку є відокремленим від дітонародження, а саме акт – сфальшований у його природній відкритості до життя.

Найпоширеніші контрацептиви:
–    презерватив (його застосування веде до використання подругами одне одного як інструменту для отримання фізичного задоволення);
–    гормональні таблетки (ранньоабортивна дія); – не запобігають вагітності а знищують плід на ранніх стадіях його розвитку.
Вплив на організм:
•    порушення в системі кровообігу, зокрема тромбози вен, підвищення артеріального тиску, крововиливи в мозок, інфаркт міокарда, ураження коронарних судин, параліч;
•    ушкодження печінки й жовтяниця;
•    зростання ризику раку шийки матки;
•    патологія вагітності й вади розвитку плоду, якщо зачаття відбулося під час приймання таблеток;
•    тривала неплідність (особливо в молодому віці);
•    куріння цигарок у кілька разів збільшує ризик виникнення цих ускладнень.

–    Спіраль (внутрішньо матковий засіб) – ранньоабортивна дія;
Вплив на організм:
•    пошкодження шийки матки через її механічне розкриття під час встановлення «спіралі»;
•    інфекція статевих шляхів;
•    рясні, тривалі місячні;
•    кровотечі зі статевих шляхів;
•    позаматкова вагітність;
•    вторинна неплідність.

5.    Моральна оцінка аборту
Святійший отець Іван Павло ІІ у своїй енцикліці «Evangelium Vitae» подає таке визначення аборту: «Аборт, вчинений у будь-який спосіб, є свідомим і прямим вбивством людської істоти між зачаттям і народженням, на самих початках його життя».

Аборт може бути спонтанним або добровільно вчиненим. Спонтанний аборт – це такий аборт, який стається через випадкові та патологічні причини, незалежні від людської волі (наприклад, падіння, внутрішньо матковий дефект та інші). У такому випадку не можна говорити про моральну провину. Якщо причиною аборту є очевидна і свідома недбалість, яка провокує викидень, то з етичної точки зору він є вчиненим добровільно, тобто за посередництвом прямого бажання.

Життя людини починається від моменту зачаття. Дослідження фізіологів, ембріологів, генетиків однозначно свідчать про момент запліднення як про початок існування людської істоти. Запліднена яйцеклітина має у собі повну генетичну інформацію, повний план розвитку й дорослої будови людського організму.

Папа Іван Павло ІІ: «… безпосереднє переривання вагітності, тобто прямий аборт, задуманий як мета чи як засіб, завжди є серйозною моральною провиною, бо це – свідоме вбивство невинної людської істоти. Жодні обставини, жодна мета чи закон на світі не зможуть зробити прийнятним те, що само по собі є негідним, бо суперечить Законові Божому, що записаний у серці кожної людини, пізнається розумом і проголошується Церквою» (енц. EV).

Фізичні та психічні наслідки аборту
Під час виконання аборту, як і під час кожного хірургічного втручання, є ризик важких ускладнень: кровотечі, пробиття (перфорації) матки, інфекції. Опісля можуть бути запалення маткових труб і яєчників, зростає можливість серйозних ускладнень під час наступної вагітності: кровотеч, викиднів, позаматкової вагітності і передлежання плаценти. Внаслідок цих ускладнень жінка не може доносити вагітність або в неї виникає стійка неплідність.

Такі ж важкі наслідки виникають у психіці жінки. Перенесений аборт залишає серйозну психічну травму, яка часто виявляється через багато років. У багатьох жінок виникає сильне почуття провини. Спочатку не усвідомлене, згодом воно виявляється в дратівливості, пригніченні, депресії, що поглиблюється. З’являється відраза до батька дитини, яка іноді перероджується у вороже ставлення до нього й загрожує руйнуванням зв’язку. Часто така жінка страждає від безсоння або страхітливих снів; її охоплює почуття беззмістовності життя, можуть з’являтися думки про самогубство. Буває, що жінку переслідують образи, пов’язані з абортом, або виникають асоціації з дитиною, яка не народилася.

6.    Природне планування сім’ї
Природне планування сім’ї – це метод, який, на основі спостереження за змінами в організмі, дає змогу подружжю визначити плідні дні в менструальному циклі жінки. Отже, пара може самостійно вирішувати, чи мати статеву близькість, залежно від того, бажають вони зачати дитину, чи ні. Цей метод не має побічних впливів на здоров’я, а його надійність (за умови дотримання правил) можна порівняти із надійністю оральних контрацептивів.

Церква схвалює виправдане використання природних методів планування сім’ї та засуджує застосування методів контрацепції, тому що тільки в природній спосіб подружня пара має можливість жити й діяти у повній відповідальності с Божим творчим планом щодо людської особи, статі як її характерного атрибуту та багатовимірного таїнства родинної любові чоловіка та дружини.

о. Олег Гладун, ліцензіат

5.    Медичні аспекти подружнього життя

Дитинка – як Божа рослинка
З моменту запліднення яйцеклітини починається нове життя, життя нової людини з її власним розвитком.
Сьогодні ми знаємо, що всі клітини, з яких складається людське тіло, мають у своєму ядрі 46 хромосом і лише статеві – 23 хромосоми. Ембріональна клітина зигота, яка утворюється з їх поєднання (яйцеклітина та сперматозоїд), має вже 46 власних хромосом людського виду. Отож, вона не батько і не мати, це – дитина.
Вона містить весь генетичний матеріал для розвитку. Під керуванням власної ДНК розпочинає свою чудову природу росту, диференціації, формування, вдосконалення. Цей розвиток не закінчується народженням, а триває протягом всього життя. Життя людини – це насамперед, Божий дар, дар Того, Хто є гарантом цінності людського життя.
Людина – єдина матеріально-духовна сутність, бо складається з фізичного тіла і духовного начала (душі). Завдяки душі людина здатна думати і хотіти, прощати й любити.
Людське життя священне, бо від самого початку, містить у собі «творчу дію Бога». Тільки Бог є Владикою життя. А дочасне тіло людини, згідно з  навчанням святого апостола Павла, – це храм Святого Духа: «Хіба не знаєте, що ви – храм Божий і що Дух Божий у вас перебуває? Коли хтось зруйнує храм Божий, Бог зруйнує того, бо храм Божий – святий, а ним є ви».
Людина народилась! З цього дня починається відлік місяцями, роками, десятиліттями її життя. Але до появи на світ майбутня людина цілих дев’ять місяців живе і розвивається в материнському лоні і від того, як протікає внутрішньоутробний період, залежить здоров’я майбутньої дитини, її фізичні і розумові здібності.
Життя людини починається в той момент, коли в материнському організмі зливаються в єдине ціле дві статеві клітини: жіноча – яйцеклітина і чоловіча – сперматозоїд. При цьому в ядрі новоутвореної клітини – зиготи зустрічаються 23 батьківських і 23 материнських хромосоми. Ці матеріальні носії спадкової інформації формують генетичний апарат нової людини, який і буде керувати індивідуальним розвитком її організму. Хромосоми визначають стать майбутньої дитини. А вірніше її визначає 23-я статева хромосома батька.
Як відомо у жінок статеві хромосоми однакові (ХХ), тому яйцеклітина завжди несе Х-хромосому. А у чоловічого сперматозоїда можливі варіанти. Адже у чоловіків і генетичному апараті клітини в 23-й парі можуть знаходитися як ХХ, так і ХУ-хромосоми. Тому приблизно половина дозрілих сперматозоїдів несе в собі Х-хромосому, а друга половина У-хромосому. І якщо з яйцеклітиною зливається носій Х-хромосоми, буде розвиватися дівчинка, а коли зливається носій У-хромосоми, то хлопчик. Таким чином, стать, майбутньої дитини, як кажуть, залежить від чоловіка.
Після того, як статеві клітини батьків злились в єдине ціле, протягом деякого часу – від 15 хв. до декількох годин – нічого не відбувається і майбутня людина залишається одноклітинним організмом.
Нарешті, з одної клітини утворюється 2, потім 4, 5, 7, 8, … 16… Темп поділу зростає, але клітини діляться асинхронно, тобто не всі відразу, утворюючи то парне, то непарне число. Великі клітини туляться близенько одна до одної, утворюючи зародок у вигляді ягоди шовковиці, тому на цій стадії плідне яйце так і називається – морула (від латинського morula – тутова ягода). Ця «ягідка», поділяється повільно просувається яйцеводом до того місця у матці, де їй треба поселитися на довгі 9 місяців.
Частина зовнішніх клітин плодового яйця, немов рослини корінцями, вростають у слизову оболонку матки – формується зв’язок плоду і матері.
Тільки місяць, а вже скорочується сердечко, а кровоносними судинами біжить кров, вже в трьох зародкових листках ховаються прообрази майбутніх органів…
На 21 день серце ненародженого дитяти починає битися. У цей час дізнається матір через відсутність місячних, що вона вагітна. Дитя перемістилося крізь яйцепровід у лоно матері і там приживилося.
На 28 день величина людини становить 4,2 мм. Всі системи органів вже закладені.
На 6 тиждень дитина вже сприймає першу інформацію із свого найближчого оточення: становища у лоні, натиску на тіло, різницю температури. У висоту дитина сягає 12 мм.
На 7 тиждень всі органи вже наявні. Нічого нового більше не розвивається. Дитя має вже 21 мм. Воно потребує лише їжі і часу аби рости і мужніти.
На 8 тиждень дитятко має вже свої власні, цілком індивідуальні відбитки пальців, які залишатимуться на все життя. З цього віку називають ненароджену людину малою дитиною або немовлям.
На 9 тиждень дитина тілесно повністю збудована. Коли торкнуться її долонь, вона пробує охоплювати. Щоб уникнути перешкоди, вона може відхилити голову. На пальцях видно м’якенькі нігтики, руки і ноги стають рухомими. Коли злегенька торкатися щік і губ, дитя реагує так, ніби хоче усміхнутися. Зараз дитина росте найшвидше.
В 4 місяці дитина має вже 20 – 25 см довжини,  а важить біля 170 г.
Під кінець сьомого місяця вона важить біля 1 кг і вже здатна до життя. З моменту зачаття до моменту появи на світ вона збільшилася у 6 мільярдів разів! Чи не правда, грандіозний шлях?
Цей шлях проходив кожен з нас, хто бачить зараз сонце, відчуває радість життя. Цей шлях проходить кожна зачата дитина. Не зрадьмо її – вона з такою довірою чекає на зустріч з нами.
Коли жінка вирішує і погоджується вирвати із свого материнського лона зачате з Божого промислу життя, щоб викинути його у каналізацію, тобто, як кажуть, робить аборт, це лягає важким каменем гріха на її сумління й переслідує її до кінця своїх днів. Ніякі оправдання не можуть його зняти.
Важко сьогодні, у скрутні, а навіть у злиденні часи, годувати й виховувати дітей. Звичайній трудовій сім’ї сутужно з їжею, і з одягом, і з житлом, тощо… На багатьох чигає безробіття. Але все це ніяк не може бути оправданням того, що відмовляємо Божому створінню, рідній кровинці побачити світ Божий.
Гляньмо у минуле – на наших дідів і батьків. І хати під стріхою, і миска не завжди повна, і одежина благенька, і праця безпросвітна, більшовицька неволя, а дітей було багато. І ті діти були для батьків промислом Божим, спонукою до життя, вірою і надією в майбутнє. І легше, і спокійніше було людині, що прожила свій вік, іти на вічний спочинок, коли стояли біля неї сини і дочки, внуки й правнуки: є кому сльозу пустити, за упокій на молитву замовити, свічечку запалити…
Саме тому, що попередні покоління свято сповняли обов’язок материнства, українська нація попри всі перешкоди з боку зажерливих сусідів на своєму історичному шляху змогла дочекатися волі, власної держави. Бо було кому сіяти пшеницю, шанувати рідну пісню, захищати власну землю!..
Та чи зможемо ми – сьогоднішнє покоління, бути гідними своїх попередників, чи вистачить духу відстояти майбутнє нації, її держави? Питання постає дуже гостро, адже за останні кілька років в Україні людей помирає більше, ніж народжується.
Однією з причин цієї зловіщої загрози є і аборти. Мільйони українських ненароджених дітей безжалісно викидають у помийне відро, бездушно відібравши дане їм Богом життя.
Вину за аборти не слід покладати лише на жінку. І держава, і церква, і школа, і сім’я попри всі господарчі труднощі сьогоднішнього історичного моменту мусить докласти зусиль, щоб нація народжувала дітей, виховувала фізично здорове і морально чисте покоління, щоб материнство було не під тягарем і нуждою, а радістю, надією і любов’ю.
Незаперечним є факт, що під час аборту гине людське життя. Інструментами в лоні матері захоплюють живу людину, від тіла відривають руки й ноги, корпус від голови, розтрощують голівку, ніби звичайний горіх. Пошматовану дитину викидають у посудину для відходів. І ніби нічого не сталося, не хочемо усвідомлювати, що це жахливе вбивство незахищеної, не охрещеної, не бажаної, не вислуханої, ненародженої Людини. А дитя так хотіло жити, любити рідну неньку, навколишній світ. За кілька секунд до безжалісного удару долі дитина проявляє страхітливий розпач всіма своїми органами: ротиком робить марні спроби дихати, щойно рожеве тіло взялося мертвецькою блідістю, його проймає тремтіння, серце перестає битися і дитя востаннє простягає свої рученята і ноженята.
Гінеколог др. Бернард Натансон протягом двох років був у Нью-Йорку директором найбільшої в світі клініки для виконання абортів. Після 75 000 абортів він відмовився від своєї діяльності та зізнався: «Як науковець, я знаю, не вірю, а знаю, – що людське життя починається від зачаття, вірю всім серцем, що є Боже існування, котре від нас вимагає цьому безмежно сумному і невимовно ганебному злочинові проти людства сказати остаточне і категоричне: НІ!».
В румунському місті Сігеті, що є духовною столицею православних українців Румунії, увагу кожного, хто перебуває у цьому прикордонному місті, особливо привертають пам’ятник політичної тюрми і пам’ятник трьох «Н», вирізьблений з дубового дерева семиметрової висоти! Перший – в пам’ять тисячам невинних замучених комуністичною владою людей, другий – в пам’ять МІЛЬЙОНІВ жорстоко вбитих в лоні матері невинних дітей.
Але що ж там вирізьблене?
Внизу вирізьблена матір з дитиною на руках, над нею – догори – хрест, довкола хреста – сімдесят дітей з виразом німого крику. Вгорі – око Боже. Стоїть він на подвір’ї місцевої лікарні напроти пологового будинку.
Назвали пам’ятник: «Ненароджений, не вислуханий і небажаний». Ці три слова тісно пов’язані з іншими трьома словами: хрест, матір і дитя. Якщо б матері щоденно і вірно несли свій хрест, то не зреклись би своїх дітей. В тюрмі померли тисячі людей. Там були несправедлива влада і несправедливі судді, тут йдеться про нерозсудливу матір. Тих вели до гробу чужі люди, цих вела – «рідна матір».
Німий крик ненароджених, не вислуханих і небажаних дітей над якими не відбувся жодний суд, набуває незбагненної сили створити внутрішній суд у заплямованій і обдуреній совісті й народити в ній почуття глибокого покаяння.
Словник Даля визначає: «Материнство – стан, звання, гідність матері».
«У зачатті й народженні проявляється справжня сутність духовного материнства, котре є любов до того, кого зачинаєш, ще ненародженого, але вже такого, що народжується, вільне, любовне себе віддання полягає блаженство материнської любові…» (С. Булгаков, Купина неопалима, Париж, 1927).
Пам’ятник трьох «Н» – гріх самолюбства, а найчіткішим виразом самолюбства є гріх абортів. Роздумуючи глибоко над словами св. Апостола Павла, без жодного сумніву можна сказати, що причиною гріха абортів є не матеріальні нестатки, а недостатність любові.

Поради для жінок у післяпологовий період
Післяпологовий період триває 6 – 8 тижнів. Протягом, цього часу в організмі жінки відбуваються складні  процеси зворотного розвитку. В цей час можуть виникнути різні післяродові захворювання, причиною яких бувають порушення жінкою санітарно-гігієнічного режиму. Тому кожна породілля повинна суворо виконувати ряд гігієнічних заходів.
Руки завжди повинні бути чистими з короткими нігтями. Перед кожним годуванням дитини мити руки з милом. Це необхідно тому, що на брудних руках є хвороботворні мікроби. Застосовувати інші дезінфікуючи засоби не обов’язково.
Щоденно митись до пояса теплою водою з милом, обмиваючи молочні залози. Для витирання ї виділити окремий рушник. Не менше двох-трьох раз на тиждень приймати гігієнічний душ. Тоді перед кожним годуванням дитини груддю не треба спеціально обробляти соски. Досить попередньо зцідити декілька крапель молока, яке, як відомо, має бактерицидну властивість і знищує збудників інфекції на шкірі сосків.
Відвідувати лазню тільки через 6 – 8 тижнів після пологів.
Два-три рази на день мити зовнішні статеві органи проточною водою. До і після миття ретельно помити руки. Для витирання статевих органів мати окремий рушник. При наявності післяпологових виділень носити гігієнічні прокладки, які міняти по мірі забруднення.
Бюстгальтер  повинен мати застіжку спереду і щоденно міняти його.
Протягом 2 – 3 місяців після пологів бажано носити спеціальний бандаж.
Натільну білизну міняти два рази на тиждень, а постільну раз.
Спати не менше 8 годин на добу і відпочивати вдень. Недосипання викликає втому, роздратованість, стає причиною зменшення молока.
Поступово включатись в домашню роботу, уникати тяжкої фізичної роботи: це може призвести до опущення внутрішніх статевих органів.
Статеве життя можна відновити не раніше 8 тижнів після пологів, заздалегідь порадившись з лікарем із жіночої консультації.
Вагітність в цей період – не рекомендована. Як її запобігти, може порадити лікар, опираючись на природні методи планування сім’ї. Годування груддю дитини не може уберігати від вагітності.
Правильно харчуйтесь, їжа повинна мати достатньо вітамінів, білків, вуглеводів, жирів і бути різноманітною м’ясо, риба, яйця, овочі, молочні продукти, гречана, вівсяні каші. Категорично забороняються спиртні напої і гострі приправи.
Якнайбільше бути на свіжому повітрі, часто провітрювати приміщення. Прибирати тільки вологим способом. Недопустиме куріння в кімнаті, де перебуває дитина, і тримання тут собак і котів.
При найменших недомаганнях звертатись до лікаря жіночої консультації, ніколи не займайтесь самолікуванням.

Лікар-гінеколог
Матушек Марія Миколаївна

Також може зацікавити...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *