Ольга Різниченко: Різдво з владикою Борисом Гудзяком. Миті щастя

Днями на свято Різдва Пресвятої Богородиці у Харків приїжджав владика Борис Гудзяк, митрополит Української Греко-Католицької Церкви, людина, яка випромінює світло. Він очолив Святу Літургію у Свято-Миколаївській і Свято-Дмитрівській церкві УГКЦ, був на лекції –дискусії про свободу з Тімоті Снайдером у захищеній «Артерії», відвідав Літмузей і зруйновану російськими бомбами друкарню Фактор, познайомився з молодими митцями і науковцями, які слідом за Миколою Хвильовим «безумно люблять город» – Харків двадцятих минулого і нинішнього століть.
Мені ж не йде з голови спогад, яким хочу поділитись. Це була зустріч і подія з моєї душевної колекції моментів щастя. Коли ти опиняєшся в мегадружній атмосфері єднання і тобі здається, що всі люди навколо – рідні, і ти всіх любиш, і тебе всі люблять. Це була акція «Різдво разом» у Львові під час Помаранчевої революції.
Ранковим зимовим днем 2004 р. на львівському пероні наш поїзд з молоддю – мешканцями харківського наметового містечка (комендантом його був Сергій Жадан) зустрічали ректор УКУ о.д-р Борис Гудзяк і віце-ректор Мирослав Маринович. З п.Мирославом ми познайомились трохи раніше. Він приїжджав у Харків з університетським хором «Стрітення» на початку грудня, співали на різних локаціях, в університеті і точно біля супермаркету «Таргет» (нещодавно в це приміщення влетіла російська ракета), роздавали помаранчеві стрічки і закликали голосувати за демократичні цінності. Можливо, тоді ж і виникла ідея запросити харківських студентів до Львова.
На організацію поїздки в нас було десь тижні півтори. Міська влада на чолі з Володимиром Шумілкіним оплатила квитки студентам, здається, було два вагони. І я підписала документ, що відповідаю за життя і здоров’я усіх учасників подорожі.
Дорога до Львова була не для слабких нервами. Водночас і в мене самої були побоювання такого характеру, що львів’яни, побачивши наших харківських наметових бунтарів, будуть дорікати, що «і російськомовні, і хреститися вони не вміють, і за столом не знають, як себе поводити, і жодної колядки не знають». І в мене, каюся, сигналили в душі дзвіночки оцього локального харківського патріотизму, і я готувала на можливі галицькі дорікання гнівні тиради. Аж так, що на вітання «Слава Ісусу Христу!» відповісти керівникам УКУ, які зустрічали нас на пероні, не змогла. Лише, як риба, відкривала рота. Голос через нерви зник і проклюнувся хіба трохи на Степана, на третю різдвяну добу.
Бусами харків’ян з вокзалу привезли в головний корпус УКУ. Там студенти вже накривали на столи для нас сніданок, з ходу – знайомства, розмови, домовленості про зустрічі і хто в кого буде жити… Атмосфера абсолютної духовної відкритості.
На мою думку, часи Помаранчевої революції були золотим віком УКУ.
Та й на вулицях у той час царювала різдвяна казка. Для багатьох наших юнаків і дівчат це були емоції на межі потрясіння, змін у свідомості, в переконаннях. «Пані Олю, нас львів’яни на вулицях обіймають, плачуть, дякують, що ми приїхали, запрошують до себе в гості, пригощають різдвяними тістечками». А один хлопець перед Собором Св.Юра питає: «Це правда – і моя країна??? І я зможу, коли схочу, сюди сам приїхати???». І таки невдовзі перевівся вчитися до Львова.
Двадцять років тому студенти УКУ із захватом розповідали нашим, що їхній ректор Борис Гудзяк прийшов до них якось на новорічний бал-маскарад загадковим інкогніто, в чорному плащі з піднятим коміром і в крислатому капелюсі…
Це були початки інших – партнерських дружніх стосунків між викладачами і студентами, іншої, просякнутої духом християнської емпатії освіти.
А мене разом з чотирма молодшими з нашої делегації хлопцями забрала до себе родина Мирослава Мариновича. Хіба це можливо коли-небудь забути? Як п. Мирослав з мамою Любою і сестрою Надією співали на Святвечір українською, англійською, німецькою, польською – «Щедрика»?! А дружина, пані Любочка, розповідала нам про кожну страву з дванадцяти на столі…
Мама Мирослава Мариновича подарувала мені на те Різдво створений власноруч ніжно блакитного кольору гердан. І я лише от зараз, поки пишу цей спогад, фіксую подумки, що надягла його нині на богослуження з владикою Борисом.

І це фото просто випало зараз з книги пані Люби Маринович «Мій Мирослав», яку дістала з книжкової полиці:
Пані Люба, мама Мирослава за клавесином. А він із слухавкою. Певно, телефонують колядники, які стоять внизу біля дверей. Студенти зайшли в дім з Вертепом, в якому Ірод розмовляв голосом Януковича.
Запам’ятала хлопчика, він ліворуч крупним планом на фото, наймолодший з подорожніх. Бо наробив на Святвечір галасу. Вже як всі розійшлися і п.Люба застелила усім постілі, підходить стривожений Мирослав. Каже, пішов наш молодший подорожній до ванної кімнати і годину як не виходить. Стукаємо – тиша у відповідь. Що робити?» Господи, як ми всі перелякалися. А він, виявляється, банку заспокійливої пінки вилляв у ванну і міцненько заснув.
Де він? Як склалася його доля? – не знаю.
Хоч з більшістю з «Різдва разом» і зараз контактую. Багато хто виїхали за кордон після перемоги Януковича у 2008 році. Марія Головянко (Клімова), яка складала списки подорожніх і дуже організаційно допомагала, займається в Берліні Пластом і передає для ЗСУ мавіки, тепловізори, медицину.
Багато хто з тих, хто воює зараз, – зустрілися на київському Майдані. Піднімаю голову (різала бутерброди в КМДА) – стоять за вечерею в черзі.
І так. Акція «Різдво разом», обидва київські Майдани 2004, 2014, самоорганізація на початку війни 2014, наша подиву гідна солідарність 2022, – це мої особисті миті щастя, з яких складається для мене феномен Різдва. І до цих подій додаю Різдво Пресвятої Богородиці з владикою Борисом тут у Харкові 2024.
P.S. Зараз той непростий момент на фронті, коли, щоби втриматися, маємо припинити гризтися і усвідомити, що де б ми не жили, ми всі – українська родина і сила в тому, щоб з Богом один одного триматися. Лише в цьому випадку ніякій ерефії ми не по зубах.

Ольга Різниченко, Харків