“Страх відходить, коли тягнеш пораненого бійця” — зустріч парафіян храму Пресвятої Трійці з військовим медиком відбулась в Полтаві
В четверту неділю великого посту вірні парафії Пресвятої Трійці м. Полтави мали несподівану, але таку бажану зустріч з Вікторією Романюк — військовим медиком, госпітальєркою.
Ще вчора Вікторія була однією з молодих парафіянок, членкинею молодіжної парафіяльної спільноти “Українська молодь — Христові”. Війна застала її в Києві, де з першими вибухами повномасштабки перед молодою дівчиною постало питання: їхати до батьків в Галичину, чи залишатися в столиці.
Виховання змалечку в християнській родині, навчання в християнському колегіумі для дівчат “Знамення”, активне християнське життя в колі парафій, де вона перебувала, заклали міцний внутрішній стержень. Віка завжди шукала своє призначення, старалася розпізнати Божий поклик щодо себе. Перші місяці війни, коли щодня падали бомби, і ворог підступав зі всіх сторін до Києва, вона як могла допомагала киянам в бомбосховищах, метро та на вулицях міста. Саме в ці дні духовна спрага за Живим Ісусом спонукала її до думки просити священників парафії святого Василія Великого служити літургію в метрополітені, котрий став тоді для багатьох чи не єдиним прихистком.
Агресор був розбитий під Києвом, звільнені багатостраждальні Буча, Ірпінь… Перед Вікторією знову постало питання: що далі? Батьки чекали її вдома, а серце казало, що Бог кличе…
Молода дівчина, вчорашня студентка, не маючи жодного досвіду, серйозних практичних навиків, лиш одне бажання – бути потрібною поїхала в саме пекло – на Донеччину, де в складі госпітальєрів розпочався її шлях військового медика.
Сьогодні Вікторія, транзитом перебуваючи в Полтаві, заїхала на літургію та презентувала нам, жителям тилової України війну такою, як вона є, без перебільшень і прикрас. Розповіла про те, як страх відходить на другий план, коли тягнеш пораненого бійця, про те, як все особисте залишається десь дуже далеко, коли транспортуєш поранених, як зовсім незнайома тобі зранена людина стає рідною, коли тримаєш її за руку, бо їй це потрібно не менше, як реанімаційні заходи…
Люди слухали Віку, дивились фото на екрані і думали, звідки в такій тендітній дівчинці стільки сили, наснаги, мужності, волі до перемоги.
І отримали відповідь: від Бога! Вона так і назвала свою розповідь: Великий Бог і маленька я. Вікторія всюди відчуває Божу присутність, підтримку і Любов. І як може, старається поділитися нею з іншими, особливо з тими, хто, захищаючи нас там, в горнилі війни, не має нічого, за що можна втриматися, щоб залишитися живими, щоб знайти сили для повернення ушкодженими, покаліченими до родин, до життя поза пеклом.
Неймовірні враження та незабутні відчуття залишила Вікторія сьогодні. А також питання, котре мимоволі тепер в голові у кожного: чого Бог хоче від кожного з нас, чи достатньо робимо для того, щоб полегшити життя наших захисників, чи готові приймати їх такими, як вони повертаються, чи готові поділитися з ними тією Божою любов’ю, котру носимо в собі?
Повідомили в парафії Пресвятої Трійці УГКЦ міста Полтави
