Частина І – У житлі вже не було вцілілих вікон…

Наша волонтерська група приїхала до Харкова у 2022 році перед Великоднем за Східним стилем. Зійшовши з перону, ми побачили сіре місто, в яке нещодавно ввірвалась війна – менше, аніж 2 місяці тому. Вибухи. Карети швидкої допомоги. Екіпажі пожежних. Перші згадки про Харків – вони такі. На вокзалі ми не могли зрозуміти, звідки лунає звук розірваних артилерійських снарядів, хоча кожен добре чув його; ми не могли побачити диму згарища, закритого стінами багатоповерхових будинків, хоч кожен, я впевнений, відчував цей дивний запах. Усе, що міг втямити в ту мить мій мозок – це гнітючу атмосферу у якій панує відчуття страху.

Того ж дня ми зустрілись із Владикою Василієм. Він поселив нас у квартирі по-сусідству від себе. У житлі вже не було вцілілих вікон — їх винесла ударна хвиля напередодні того, як ми з хлопцями вирушили в дорогу зі Львова. Утім, ми мали печиво і чай, яким зворушливо пригостив єпископ, як тільки-но привіз нас до місця нашої дислокації. Ми мали старенькі обігрівачі, якими радо поділились його парохіяни. Ми мали теплу ковдру… і дах на головою, якого у багатьох мешканців Салтівки тоді вже не було.

Перший розірваний снаряд у нашому дворі я відчув, коли завершував телефонну розмову з матір’ю

Вибух. Він пролунав десь через дві години, як тільки ми з хлопцями переступили поріг будинку, який на тиждень став для нас домом. Від нього тряслася стеля нашої квартири, тіснила плитка у ванній. Шок. Від вибуху я заціпенів і банально не міг оцінити ситуацію. Різкий викид адреналіну — це все, що я пригадую з того моменту…

Перший розірваний снаряд у нашому дворі я відчув, коли завершував телефонну розмову з матір’ю і переконував її, що знаходжусь у безпеці, а другий — коли поспіхом намагався вийти з тісного приміщення ванної кімнати.

Мої товариші-семінаристи, які прибули зі мною до Харкова, лежали на підлозі коридору в повній темряві. Вони лежали «штабелями», один поряд з одним. На перший погляд, хлопці здавалися нерухомими. На них не було ані уламків стін, ані інших елементів, які зазвичай виносить ударна хвиля. Було лячно. Але згодом хтось із них, засвітив ліхтарем мені в обличчя, почав кричати: «А як там Владика Василь? Скажи! Зателефонуй, спитай чи все у нього гаразд. Чи цілий? Звук вибуху лунав з його боку. Я чув».

«Дякувати Богу, завершилося», – подумав я, набираючи номер єпископа. Зізнаюсь чесно, тоді я боявся почути звук телефонних гудків чи його мовчання у трубці… Утім, владика Василь відповів на дзвінок. У тій короткій розмові єпископ питав лише про нас. Питав, чи нам тепло, чи маємо постільну білизну, чи зігрілися чаєм і, врешті, як нам живеться у квартирі без вікон. Він говорив так, ніби нічого й не трапилось. Ніби вибухи для єпископа, який з перших днів наступу москалів залишився у Харкові і просидів цілу гостру фазу повномасштабного вторгнення на розбомбленій Салтівці, стали буденністю. Це викликало повагу і страх. Повагу — бо саме в такий жахливий момент за тебе турбуються. Страх — бо дійсність найбільшого житлового масиву Європи, де люди навчилися розрізняти входи й виходи гармат за звуком, стала лячною: навіть для єпископа обстріл вже тоді, на початку війни, був частиною щоденної рутини.

Тієї ночі у дворі загинув чоловік, котрий вигулював собаку

Зранку ми йшли до єпископської машини по битому склі, яке було розсипане в цій частині району, як ранковий мороз. скло просто хрустіло під ногами, а новини в телеграмі, які ми поспіхом гортали по дорозі, розповідали про наслідки нічного бомбардування міста (4 особи вбиті, близько 20 поранено, більше 10 житлових будинків пошкоджено).

По дорозі до храму Владика поділився, що у дворі від нічного прильоту загинув чоловік, котрий вигулював собаку. Частина мешканців будинку лишилася без вікон. Про власні переживання єпископ уперто мовчав. Тільки після Пасхи я дізнався важливу деталь: вікно у спальні єпископа пробило осколком. Сам він дивом не постраждав. Ця інформація надійшла від хлопця, що допомагав заносити єпископові його речі до квартири і помітив наслідки нічного обстрілу району: частина снаряду лежала просто на ліжку єпископа.

Коли хтось із семінаристів-волонтерів, з якими я тоді приїхав до Харкова, спитав у єпископа, чому він не поділився пережитим, він спокійно відповів: «Нічого ж зі мною не трапилось. Тоді я молився». І справді. За дивним збігом обставин під час прильоту єпископ Василій перебував в іншій кімнаті власної квартири. Він молився нічну вервицю. І молитва його врятувала.

Коли я підійшов ближче, аби зробити кілька світлин – кілька чоловіків з натовпу почало ломитись до мене, аби відібрати мій фотоапарат

Частина ІІ – Усім, чесно, насправді страшно. Усім.

Повертаючись із поїздки Харківською областю пізно ввечері, зауважив величезний натовп людей, що стояв між деревами. Жінки. Діти. Пенсіонери. Вони юрмились неподалік храму Святого Миколая вже опісля початку комендантської години. «Потребуючі стоять тут цілу ніч, аби зайняти чергу на гуманітарну допомогу. Люди ховаються від патрулів між мафами і, попри небезпеку обстрілів та комендантську годину, чергують тут до ранку, щоб встигнути отримати хоч щось із необхідного. Завтра тут буде близько 2 тисяч осіб. Так відбувається фактично щодня. Люди тут з дня на день, ніби живуть у черзі за гуманітаркою», – пояснив мені Владика, коли ми зранку їхали на утренню.

Наступного ранку до гуманітарного штабу по допомогу прийшло понад 1800 осіб. Старенькі батьки, яким не вдалось вивезти з міста своїх дітей-інвалідів, стояли в черзі за пелюшками для дорослих. Діти, яким не було з ким залишитися вдома, гралися неподалік храму. Великий натовп знедолених стояв при воротах храму. Коли я підійшов ближче, аби зробити кілька світлин, кілька чоловіків з натовпу почали ломитися до мене з погрозами, аби відібрати мій фотоапарат. Навіть наявність журналістських документів не допомогла мені пояснити розлюченому натовпу власну місію. Утім, завдяки втручанню волонтерів словесну перепалку вдалося залагодити. Я продовжив свій фоторепортаж.

«Ти не ображайся. У Харкові ворожа артилерія неодноразово обстрілювала натовпи мирних поблизу гуманітарних штабів. Люди банально втомились від цього стресу. Підозрюють усіх. Ми стараємось уникати великих скупчень народу. Це наш засіб безпеки…Усім, чесно, насправді страшно. Усім. Нас, волонтерів, від панічних відчуттів рятує одне: праця і відчуття спільноти. Кожного ранку, опісля Служби Божої, всі, хто є при храмі, ідуть спільно трапезувати. На тій трапезі ми бесідуємо, ділимось пережитим, молимось, а лиш після того приступаємо до роботи».

Пані Катерина – волонтерка, що від початку повномасштабної війни разом із чоловікаом переїхала жити у вагончик на території церкви Миколая

Частина ІІІ – “Агапе”

Агапе – так називали зібрання перших християн, на якій люди різних соціальних станів об’єднувались в одну спільноту задля ламання хліба і особистого спомину Христового воскресіння, що стало гарантією людської надії на світле майбутнє. Саме традицію зібрання «агапе», звичаю, у якому християнська спільнота збирається задля надії на світле майбутнє, я побачив на розбомбленій росіянами Салтівці, де зранку опісля молитви спільнота вірних збирається в церкві разом зі своїм єпископом, аби спільно переламати шматок хліба з чаєм.

«Хлопці, добре, що ви приїхали до Владики. Нам не так потрібна їжа, як просто чиясь підтримка чи слово… не так потрібна розрада, як мить усвідомлення між бомбардуваннями, що тебе хтось досі слухає. Коли зриваться будинки на сусідніх вулицях, нам хочеться розуміти, що не все ще втрачено… Розуміти, що попри ті щоденні болі й страхи життя триває… І що ми не залишені…», – сказала мені старенька бабуся, коли я прийшов випити кави до підвалу харківського храму Святого Миколая

«Ми не залишені»… Я довго роздумував над тими словами, коли продовжував свою поїздку Харковом чи Харківською областю і спостерігав реакцію людей на те, що я з групою семінаристів вирушив до прифронтового міста з безпечного, по їхнім міркам, Львова. По-факту, єпископ, не залишивши своєї скромної домівки на розбомбленій Салтівці, став не лише магнітом уваги для різних жертводавців. Він став символом живої Церкви Христової. Наріжним каменем надії на розбитому авіабомбами районі. Турботливим батьком для тих, хто вже фактично пережив трагедію втрати всього: стареньких бабусь, людей з інвалідністю, загублених і розбитих. Єпископ не покинув свого міста, а щиро жив життям Салтівської спільноти. І такий жест, як на мене, став вирішальним у тій трагічній ситуації, яка склалась на початку війни.

Владика залишився, попри можливість виїхати. Такий приклад, навіть для людей далеких від церкви, мав велике значення.

Частина ІV – Спасибо, Батюшка, виручли»

Останньої ночі в Харкові я взагалі не міг спати. Артилерія. Її присутність здавалась мені настільки близькою, що навіть вві сні чув, як епізодично переміщаються військові екіпажі десь поміж закинутого житлового массиву. Вибухи: серійні та одиничні. Незрозумілий свист, незрозумілий галас. Якісь крики… Моя підсвідомість радо домальовувала сценарій усім почутим звукам. Бо лиш спробував заплющити очі, вмостившись на подушку, як мене раптово розбудить різкий свист снарядів, і з ним думка, що москалі десь точно прорвались у місто.

Приблизно під ранок мандраж вивітрився через вікно, що було розбите ударною хвилею кілька днів тому. Я нарешті заснув, але не надовго. «Прокидайся, сьогодні маємо бути біля храму», – промовив мій друг Орест, підсовуючи мені під самісінький ніс кварту кави. Він стягував з мене ковдру і обливав водою, а я ж у відповідь по-дитячому брикав його ногами і бурмотів собі під ніс, що дуже хочу спати, а не тої «бурди», яку він мені вцідив з чайника.

Того ранку ми спізнилися на кілька хвилин. Через мене і те вперте небажання прокидатись. Коли всі семінаристи прийшли на місце зустрічі з єпископом – то застали наступну картину: місцеві бабусі якраз жалілись владиці Василю на розірвану трубу з водою у чиїсь покинутій квартирі.

Проблема полягала в тому, що їх підтоплювали сусіди зверху, які покинули місто на початку російського вторгнення. Владика уважно слухав кожного. Розраджував і традиційно для себе по-доброму посміхався. В одну мить, після його дзвінка комусь із місцевих чиновників, пенсіонери одразу скупчились навколо нього, як люди навколо свого Спасителя, і, гойдаючи головою, ніби змовившись, промовляли один за одним: «Спасибо, Батюшка. Виручили».

Як тільки молитва завершилася – пролунав перший гучний вибух

Після розмови ми традиційно поїхали на ранкове богослужіння. Опісля нього на подвір’ї церкви звершувався святковий балаган. Ніби війни і не було… Того дня вперше за тиждень я побачив так багато стареньких харків’янок у святковій одежі, я вперше помітив на їхніх обличчях урочистий макіяж і якийсь блиск надії в очах, які очікують на щось святкове.

У часі, коли по Салтівці били артилерією

Усі метушились, бігали, були зайнятті. Чоловіки готували багаття й смажили шашлики, а жінки радо ладили до столу: шукали шоколадні пасхальні яйця на складі гуманітарної допомоги при церкві Святого Миколая, та заправляли зроблені салати переданими з Європи соусами, виставляли на стіл закрутки домашнього виробництва – все, чим були багаті. Іскри життя і надії лише розгорялися. Це відбувалось у періоді, коли по прифронтовій Салтівці росіяни били авіабомбами, артилерією та реактивною системою залпового вогню.

В якусь мить з храму вийшов втомлений єпископ. І тут знову усі його обступили: старенькі бабусі, батьки солдатів, жінки, діти. Він, разом зі спільнотою, розпочав тихо молитись, ніби заплющуючи очі. Усі молились, як в останнє. Усі молились щиро, в один голос. Усі молились, як одне цілу. Ніби перші християни, для яких спілкування з Богом ще не стало традицією доведеною до автоматизму.

Тоді ніхто нікуди не спішив. Здавалось, що під час милитви звуки ворожої артилерії затихли. Як мінімум, приходи і виходи гармат, які місцеві мешканці вже навчились розрізняти за звучанням, здавались чимось мізерними на фоні, ніби звук дворового балагану, який чути під час якоїсь важливої події.

Як тільки молитва завершилася – пролунав перший гучний вибух. «Друзі, наш пікнік починають салютами!» – пожартувала пані Катерина, що займалась при храмі гуманітарною допомогою.

Дочекатись Христового Воскресіння

Так розпочалось пасхальне барбек’ю на церковному подвір’ї в часі світлого тижденя Христового Воскресіння. І, ніби, не було війни, страху і втоми. І ніби полиці магазинів зовсім не пусті через гуманітарну проблему в місті, а холодильники повні продуктів. І ніби за кілька кілометрів з того місця не стоятли танки. І ніби не було смерті, що ходить по сусідніх кварталах і дістає мешканців найбільшого спального району з під завалів багатоповерхівки. Лише «салюти». Посмішки. Вірші поважних бабусь, що стали свідками вже другого найбільшого воєнного злочину в Європі. І скромна молитва, під час якої заплющують очі.

Христос, без сумніву, воскресав тоді на зруйнованій Салтівці. Дух Його воскресіння – дух радості й надії – через руки єпископа і небайдужих людей давав ще задовго до контрнаступу надію, що Бог, попри весь страшний і незрозумілий тягар, який випав на долю українців, не покинув нас.

Я впевнений, що якщо Господь у битві Давида й Голіафа не залишив Україну напризволяще тоді, то й не покине сьогодні. Варто лиш силою віри і власних зусиль дочекатись радості Христового Воскресіння, що неодмінно прийде опісля сходження на Голготу.

Видання Cіль Землі – Іларіон Паньків